3. Політика влади в Україні в перші повоєнні роки.

Після закінчення Другої світової війни український народ сподівався на поліпшення матеріального становища, припинення репресій. Однак тоталітарний режим лише посилювався, оскільки перемога у війні приписувалась ВКП(б) і Й.Сталіну. Прагнення народів до оновлення суперечило самій суті режиму.

Основні напрямки програми відбудови були викладені в законі про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 19461950 рр. Обсяг капіталовкладень в економіку України становив понад 65 млрд. крб., що перевищувало відповідні капіталовкладення за три довоєнні п'ятирічки. В Україну направлялись кадри, надсилалась техніка й устаткування. Відродження промисловості фактично розпочиналося з нуля. Незважаючи на прогнози західних експертів, які пророкували, що для відновлення економіки СРСР потрібно не менше 2025 років, обсяг продукції промисловості України в 1950 р. уже перевищував рівень 1940 р. на 15%. Була закінчена відбудова шахт, Дніпрогесу, таких промислових гігантів, як "Запоріжсталь", "Азовсталь". На кінець п'ятирічки в Україні більше, ніж до війни, добувалося вугілля, залізної руди, вироблялося електроенергії, цементу, продукції машинобудування тощо. Освоювався у промисловому плані західний регіон України.

Важкою ціною досягалися ці успіхи, оскільки цьому сприяла централізована командно-адміністративна система. Щирий, повсякденний ентузіазм людей, їх готовність до чергової самопожертви в ім'я кращого майбуття уміло використовувалися сталінським режимом.

Складним було становище у сільському господарстві. Селянство залишалося найбільш знедоленою категорією населення. Вироблена колгоспами продукція вилучалась державою методом продрозкладки. Всіляко обмежувалося ведення особистого підсобного господарства. Виснажене війною і сталінською кріпосною системою управління українське село в 1946 р. вже вкотре почало переживати новий голод. Саме влада, яка заради своїх геополітичних інтересів вивозила хліб до Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Франції та інших країн стала причиною голодної смерті людей. Загалом у 18 областях України у 1946 р. від голоду померло 282 тис. осіб, у 1947 р.  понад 520 тис. осіб. Траплялися випадки канібалізму: в січнічервні 1947 р. було зареєстровано 319 випадків людоїдства та трупоїдства. Наслідки голоду ще довго давалися взнаки. П'ятирічка у сільському господарстві виконана не була, виробництво зернових не досягло навіть довоєнного рівня. Відбудова економіки проходила в умовах зовнішньої ізоляції СРСР, викликаної початком "холодної війни".

У перші повоєнні роки продовжувалося врегулювання територіальних питань, що болісно відбилося на переселенні людей. Понад 40 тис. чехів і словаків виїхали з України до Чехословаччини. У 19441946 рр. біля 800 тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнали себе поляками, переселилися до Польщі. В Україну з Польщі добровільно виїхало 90 тис. українців, а з середини 1945 р. почалося примусове переселення ще понад 400 тис. українців. На польських землях залишалося біля 150 тис. українців. І тоді польське керівництво своїм рішенням від 29 березня 1947 р. спланувало акцію "Вісла". Ця антиукраїнська акція передбачала переселення українців з їхніх споконвічних земель (Надсяння, Лямківщини, Холмщини, Підляшшя) до західних і північних районів Польщі з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. 23 квітня 1947 р. політбюро ЦК Польської робітничої партії, знаючи досвід сталінського режиму, прийняло рішення про створення спеціального концтабору для українців у Явожно поблизу Кракова. З 1947 по 1949 роки там перебувало біля 4 тис. українців, з яких загинуло близько 200. Акція "Вісла" є прикладом геноциду польської комуністичної влади щодо українського населення: його переслідували, принижували, обмежували в правах.

Сьогодні українська і польська влада вживають багато заходів, спрямованих на встановлення взаєморозуміння і ліквідацію цієї історичної несправедливості.

Репресії продовжувалися і в Україні. Черговим кроком сталінського режиму стало знищення Української греко-католицької церкви, національної церкви Західної України. До приходу більшовиків УГКЦ мала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувались 10 єпископів і 2950 священиків.

Весною 1945 р. почалася шалена пропагандистська компанія щодо дискредитації УГКЦ, як "ворога народу", "слуги Ватикану", знаряддя "українського буржуазного націоналізму". УГКЦ звинувачували у співпраці з нацистами. У травні 1945 р. під контролем органів безпеки було сформовано ініціативну групу, яка мала агітувати за розрив унії з Ватиканом і підготувати умови для "самоліквідації" УГКЦ.

810 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, де під тиском НКВС була скасована Брестська унія 1596 року і проголошено "возз'єднання УГКЦ з православ'ям і повернення назад до матірної руської церкви". УГКЦ офіційно припинила своє існування. 1949 р. ця церква була ліквідована у Закарпатті. 1400 священиків і 800 монахів, що не визнали рішення Львівського собору, були заслані до Сибіру, 200  було розстріляно. Наслідком цієї репресивної політики стало ще більш вороже ставлення до радянської влади населення, яке активно підтримувало боротьбу УПА і ОУН проти сталінського режиму.

У 19451946 рр. боротьба українських повстанців із радянськими спецслужбами та військами НКВС посилилася. Радянська влада почала масові репресії і депортації в районах діяльності УПА, з метою дискредитації патріотів, створювала спецзагони, які переодягалися у форму УПА і грабували, ґвалтували та знищували українське населення. Повстанці вимушені були на терор відповідати терором. Знищували тих, хто співпрацював із радянською владою. Фактично в Західній Україні йшла громадянська війна, яка призвела до невиправданих жертв серед українського народу. З весни 1947 р. ОУН і УПА перешли до глибокої підпільної боротьби. У 1948 р. була проведена чергова реорганізація УПА, створювалися самостійні відділи (боївки) чисельністю по 1015 бійців. Збройні акції не припинилися, але їх кількість значно зменшилася. У березні 1950 р. загинув командувач УПА генерал Р. Шухевич. У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення про децентралізацію УПА і передислокацію на Захід де створювалися закордонні частини ОУН. Окремі загони повстанців продовжували опір ще до середини 1950-х років. Однак зневіра місцевого населення у можливість втілення ідеї створення незалежної Української держави та каральні заходи НКДБ призвели до занепаду націоналістичного руху.

Соціально-економічна ситуація, голод 19461947 рр. супроводжувалися політико-ідеологічного тиску в країні. До України було вкотре відряджено Л.Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Як і в тридцяті роки, Каганович всі труднощі в Україні звів до націоналістичних проявів. Розпочалася шалена кампанія цькування українських діячів літератури, мистецтва, науки. У серпні 1947 р. ЦК КП(б)У прийняло постанову "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР". Гострій критиці піддавались праці М. Петровського, К. Гуслистого, М. Супруненка та ін. У наступні роки в українському націоналізмі були звинувачені кіно-митці, письменники, поети. Всілякі прояви вірності традиціям українського народу, патріотизму підганялися під націоналізм. У липні 1951 р. нищівної критики зазнав вірш В. Сосюри "Любіть Україну!". За період з 1946 по 1951 роки було прийнято 13 партійних постанов, спрямованих на боротьбу з українським буржуазним націоналізмом. Україною прокотилися всі ідеологічні кампанії, започатковані в Москві: "ждановщина", "лисенківщина", "боротьба з космополітизмом", анти-єврейська кампанія.

5 березня 1953 р. вакханалію тоталітарного режиму припинила смерть Сталіна. Боротьба за владу, що розпочалася в кремлівській верхівці, привела на владний олімп М. Хрущова, якого у вересні 1953 р. обрали першим секретарем ЦК КПРС.