3. Правоохоронні органи і правова система.

22 червня 1941 р. Президія ВР СРСР прийняла указ "Про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані, й у районах воєнних дій". Трибунали створювалися при арміях, корпусах, дивізіях, гарнізонах, бригадах на залізницях тощо. Наглядовими інстанціями для них були воєнна, воєнно-залізнична, воєнна воднотранспортна колегія Верховного Суду СРСР і Пленум Верховного Суду СРСР. Наркомюст СРСР здійснював організаційну роботу. Частина територіальних судів і прокуратур перетворювались у воєнні. Були також створені окружні та обласні військові трибунали НКВС.

До 1943 р. трибунали діяли в складі трьох постійних членів, згодом за участю засідателів. Терміни розгляду справ були короткими; вироки трибуналів не підлягали касаційному оскарженню; слухання були закритими. Командувачі армій та округів і військові Ради могли призупиняти виконання смертних вироків. Трибунали мали право розглядати всі злочинні діяння, включаючи спекуляцію і хуліганство. Військова влада сама визначала підсудність конкретної справи і передавала її або загальним судам, або трибуналам. У оточених місцевостях до "провокаторів, шпигунів і інших агентів ворога" розстріл застосовувався без суду.

Із введенням воєнного стану всі ланки прокуратури перетворювалися у відповідні військові прокуратури. Воєнні умови викликали необхідність централізації керівництва службами державної безпеки і охорони громадського порядку. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 липня 1941 р. НКДБ і НКВС СРСР були об'єднані у загальний НКВС СРСР. На початку серпня 1941 р. були об'єднані ці ж органи в УРСР. Структура органів міліції була спрямована на боротьбу з бандитизмом, дезертирами, вилучення зброї.

Посилилася репресивна діяльність органів державної безпеки. Сталінський наказ № 270 (1941 р.) санкціонував знищення в'язнів радянських тюрем. Масові розстріли відбулися: у Львові, Самборі, Станіславі – 10 тис. в'язнів, у Луцьку, Рівному – біля 5 тис. У наказі №227 (1942 р.) органам НКВС було надано право розстрілу "у позасудовому порядку", право застосування загороджувальних загонів та штрафних батальйонів. Встановлювалася кримінальна відповідальність близьких родичів репресованих.

Відразу ж після визволення України відновили свою роботу обласні та народні суди, органи прокуратури. Прокуратура приймала участь у роботі Надзвичайної державної комісії по виявленню і розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників і їх спільників (утворена у 1942 р.). В УРСР були створені республіканська, обласні та міські надзвичайні комісії.

Організаційні форми діяльності радянської міліції у звільнених районах залишалися такими ж, як і до війни. Відновили свою роботу обласні управління та районні відділи НКВС. До складу обласних управлінь входили відділи: політичний, карного розшуку, оперативний, боротьби з розкраданням соціалістичної власності, паспортний, державної автоінспекції та секретаріат.

Право в роки війни спрямовувалося на виконання основних завдань і функцій держави з оборони країни і охорони соціалістичної власності. Зміни і доповнення були внесені в цивільне, трудове, земельне і колгоспне право, кримінальне право і кримінальний процес. Розвиток всіх цих галузей права в УРСР визначався суворою централізацією і відбувався на основі і відповідно до змін і доповнень у загальносоюзному законодавстві.

Цивільне право. Постановою РНК УРСР від 4 вересня 1941 р. "Про збереження житлової площі за військовослужбовцями і про порядок оплати житлової площі сім'ями військовослужбовців у воєнний час" встановлювалося, що на період війни житлова площа зберігається за військовослужбовцями. У випадках, коли ця житлова площа залишалася незаселеною, квартплата за неї не стягувалась. Мешканці, які оселилися на цій площі, після повернення військовослужбовця зобов'язувались негайно її звільнити. У разі відмови вони підлягали виселенню в адміністративному порядку. Така процедура застосовувалася щодо власності евакуйованих. Порядок адміністративного виселення громадян був визначений постановою РНК СРСР "Про порядок адміністративного виселення осіб, які самочинно зайняли житлову площу" від 1 липня 1943 року. Якщо житлова площа евакуйованого була заселена згідно з ордером міської Ради, справа про її повернення розглядалася судом.

Сімейне право. Війна залишила багатьох дітей сиротами. На вирішення цієї проблеми було спрямовано низку постанов РНК СРСР та РНК УРСР. Згідно з ними на органи державної влади і управління покладалась робота по влаштуванню дітей-сиріт, створенню довідкової системи при НКВС, дитячих будинків, трудовиховних колоній, створенню надзвичайних комісій при виконкомах та інституту громадських інспекторів. Указом Президії ВР УРСР від 24 вересня 1943 р. "Про зміну ст. 44 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української PCP" було вдосконалено порядок усиновлення дітей. З липня 1944 р. збільшувалася державна допомога вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям. Були внесені зміни до порядку укладання шлюбу і розлучення. Так, права і обов'язки подружжя породжував тільки зареєстрований шлюб, розірвання якого було можливим лише через суд.

Трудове право. Потреби воєнного часу призвели до трудових мобілізацій і трудової повинності. Трудовій мобілізації підлягало працездатне населення міст, з числа тих, хто не працював у державних установах і на підприємствах. Мобілізовані направлялись на важливі виробництва і будови за місцем проживання. Трудова повинність використовувалась для виконання робіт, що мали оборонне значення. Трудова повинність поширювалась на чоловіків від 16 до 55 років, а жінок від 16 до 50 років.

Відбулися значні зміни в чинному трудовому законодавстві. Указом Президії ВР СРСР "Про режим робочого часу робітників і службовців на період війни" від 26 червня 1941 р. директорам підприємств дозволялося встановлювати обов'язкові понаднормові роботи тривалістю до 3 год. на день. Згідно з указами (1942 р., 1943 р.) скасовувалися чергові та додаткові відпустки, вони замінювалися грошовою компенсацією, але виплата була тимчасово призупинена. Відпустка надавалася тільки підліткам до 16 років.

Поряд із заохоченням добросовісних працівників росло застосування примусових заходів до порушників трудової дисципліни. За кілька порушень трудової дисципліни застосовувалась кримінальна.

Колгоспне і земельне законодавство воєнного часу було спрямоване на подальше обмеження прав селян і значно погіршувало їх становище. 13 квітня 1942 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) прийняли постанову "Про підвищення для колгоспників обов'язкового мінімуму трудоднів". У 19441945 рр. встановлювався обов'язковий вихід на роботу працездатних колгоспників і навіть підлітків у віці від 14 років.

Кримінально-процесуальне законодавство СРСР, яке діяло до війни, не мало достатньо норм, пристосованих до умов воєнного часу.

22 червня 1941 р. Президія ВР СРСР затвердила "Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районі воєнних дій". За ним Положенням військові трибунали розглядали справи у складі трьох постійних членів суду після 24 годин після вручення копії звинувачувального висновку. Судові справи в трибуналах розглядалися без участі народних засідателів, без прокурора і адвоката. Особиста участь свідків у судовому засіданні вважалась необов'язковою. Вироки військових трибуналів касаційному оскарженню не підлягали і могли бути скасовані чи змінені тільки в порядку нагляду. Про кожний вирок, що засуджував до вищої міри покарання, військовий трибунал негайно повідомляв голову Військової колегії Верховного Суду СРСР і головного військового прокурора Червоної Армії або Військово-Морського флоту. В разі неодержання протягом 72 годин повідомлення про припинення виконання вироку такий приводився вдію. Цим Положенням керувалися не тільки військові трибунали, а й загальні суди незалежно від місця їх діяльності.

Щодо вимог процесуального законодавства відносно забезпечення повного, всебічного й об'єктивного розслідування всіх обставин справи, правильного її вирішення по суті, охорони прав учасників процесу, то їх значення під час війни було суто формальним. Продовжував активно діяти позасудовий репресивний апарат.