7. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання постанов суду у цивільних справах

 

7.1. Поняття судового контролю за виконанням судових рі­шень

Незважаючи на те, що розділ VII ЦПК має назву «Судовий контроль за виконанням судових рішень», в самому розділі фактично йдеться про оскарження рішень, дій чи бездіяльно­сті державних виконавців.

У даному разі слід розрізняти поняття «судовий контроль за виконанням судового рішення» та «оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців», оскільки вони не збігаються. Так, оскарження рішень, дій чи бездіяльності дер­жавних виконавців є лише однією з форм судового контролю за виконанням судового рішення і не йдеться про те, що саме ця форма є основною з усіх можливих. Більше того, розділ VI ЦПК України «Процесуальні питання, пов'язані з виконан­ням судових рішень у цивільних справах та рішень інших ор­ганів (посадових осіб)» фактично викладає контрольні повно­важення суду за виконанням судових рішень: питання, пов'язані з поновленням пропущеного строку для пред'явлен­ня виконавчого документа до виконання, відстрочкою та розстрочкою виконання, зміною чи встановленням способу і порядку виконання тощо.

Специфіка судового контролю полягає в тому, що він здійс­нюється лише при розгляді конкретної цивільної справи су­дом і лише у разі звернення особи за захистом. Суд при цьому перевіряє законність рішень, дій, або бездіяльності держав­них виконавців, а не питання доцільності їх дій, і не має таких повноважень реагування на порушення законності, як інші контролюючі органи (наприклад, керівники органів держав­ної виконавчої служби). Відмінною ознакою судового контро­лю за діями державних виконавців є те, що він має не поточ­ний, і навіть не періодичний характер, що характерно для інших контролюючих органів у сфері державного управління, а ініціюється учасниками виконавчого провадження. Тобто контрольна функція суду пов'язується лише з відповідним процесуальним засобом відкриття цивільного процесу, а са­ме - зі скаргою або позовною заявою. Крім того, державний виконавець не має права ставити питання про незаконність або неправомірність рішення суду, оскільки цими правами наділені заінтересовані особи, які можуть звернутись за їх ос­карженням до суду апеляційної або касаційної інстанції. Дер­жавний виконавець не наділений правом аналізувати рішення суду щодо їх правомірності.

Судовий контроль, що здійснюється судом за законністю рішень, діями або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, слід відокремлювати від судово­го контролю, що здійснюється у цивільному судочинстві, тоб­то контролю вищестоящого суду за нижчестоящим, що здійс­нюється у випадку апеляційного оскарження рішення, а у ви­конавчому провадженні, - наприклад, ухвали суду з питань, що виникають у виконавчому провадженні. Йдеться про той випадок, коли боржникові, наприклад, що звернувся до суду з клопотанням про надання відстрочки виконання, відмовлено в його задоволенні. Не згодний з постановленою ухвалою боржник оскаржує її в апеляційному порядку. Лише тоді апе­ляційний суд, перевіряючи законність і обґрунтованість такої ухвали, здійснює судовий контроль.

7.2. Суб'єкти та порядок оскарження рішень, дій чи без­діяльності державних виконавців

Суб'єктами оскарження рішень, дій чи бездіяльності дер­жавних виконавців є учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, як во­ни викладені в ст.10 Закону України «Про виконавче провад­ження» від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІУ. Зокрема, до учасни­ків виконавчого провадження віднесені державний викона­вець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти госпо­дарювання. Особами, які залучаються до проведення виконав­чих дій, за ст.10 зазначеного Закону, є поняті, працівники ор­ганів внутрішніх справ, представники органів опіки і піклу­вання, інших органів і установ у порядку, встановленому цим Законом.

У даному випадку можна помітити розбіжності законодав­ця, який у ст.11¹ Закону України «Про виконавче проваджен­ня» («Права та обов'язки сторін та інших осіб у виконавчому провадженні») дає можливість сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження оскаржувати дії (бездіяльність) державного виконавця з питань виконавчого провадження, в ст.85 того ж Закону («Оскарження дій посадових осіб держав­ної виконавчої служби») наділяє таким правом лише стягува­ча та боржника.

Стаття 383 ЦПК ще більш широко трактує коло осіб, які вправі звернутися до суду за захистом своїх порушених прав, надаючи такі повноваження не лише учасникам виконавчого провадження, але й особам, які залучаються до проведення виконавчих дій. Тут йдеться про те, що у виконавчому провад­женні можуть зачіпатися та відповідно порушуватись не лише права сторін, а й інших суб'єктів виконавчого провадження. Однак врахуванню підлягає і той аспект, що, крім стягувача і боржника, інші учасники виконавчого провадження не мають особистої заінтересованості в результатах виконавчого про­вадження і фактично немає необхідності у захисті їх прав з ог­ляду на неможливість їх реалізації у виконавчому проваджен­ні. Тому положення ст.85 Закону України «Про виконавче провадження» є більш доцільними, і правом на оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців у судово­му порядку слід наділяти лише стягувача та боржника, адже існує і адміністративний порядок оскарження дій державного виконавця.

Прокурор набуває статусу учасника виконавчого провад­ження за умови, що в передбачених ст. 361 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ випад­ках він здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді й зазначене провадження було відкрито на під­ставі виконавчого документа за його заявою.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи на підставі п.3 ст.18 Закону Украї­ни «Про виконавче провадження» також можуть звернутися із заявою про відкриття виконавчого провадження на захист прав, свобод та інтересів стягувача або державних чи суспіль­них інтересів з огляду на положення ст. 45 ЦПК України за умови, якщо вони подавали заяву до суду.

ЦПК України, за загальним правилом, не містить такої форми звернення до суду загальної юрисдикції, як скарга. Ви­нятком є подання скарги на рішення, дії або бездіяльність дер­жавного виконавця чи іншої посадової особи державної вико­навчої служби. Проте дія розділу VII ЦПК «Судовий контроль за виконанням судових рішень», на відміну від розділу VI ЦПК України «Процесуальні питання, пов'язані з виконан­ням судових рішень у цивільних справах та рішень інших ор­ганів (посадових осіб)», обмежується оскарженням дій дер­жавного виконавця, вчинених (або не вчинених) при виконан­ні виконавчого документа, виданого на підставі судового рі­шення, ухваленого в порядку цивільного судочинства. Якщо у виконавчому провадженні оскаржуються дії державного ви­конавця при виконанні виконавчого документа, виданого не судом загальної юрисдикції, а іншими судами або іншими ор­ганами, що вправі видавати виконавчі документи, перелік яких наведено у ст.3 Закону України «Про виконавче провад­ження», мають враховуватися загальні правила підвідомчості цивільних справ суду. Зокрема, якщо оскаржуються дії дер­жавного виконавця за наказом господарського суду, скаргу треба подавати за правилами ст.121² Господарського процесу­ального кодексу України до господарського суду, а якщо ос­каржуються дії державного виконавця при виконанні вико­навчих листів, виданих на підставі рішень адміністративних судів, то слід звертатися з адміністративним позовом до адмі­ністративного суду в порядку ст.181 КАС України.

Відповідно до визначення ст.95 ЦПК України судового нака­зу як «особливої форми судового рішення» при оскарженні рі­шень, дій або бездіяльності державних виконавців чи інших по­садових осіб державної виконавчої служби при виконанні судо­вого наказу скарга буде підвідомча суду загальної юрисдикції.

Враховуючи структурні зміни в органах державної вико­навчої служби посади державних виконавців розглядаються залежно від рівня державної виконавчої служби.

Так, у районному, міському (міст обласного значення), районному у місті відділах державної виконавчої служби ви­діляють такі посади державних виконавців: державний вико­навець, старший державний виконавець, головний держав­ний виконавець, заступник начальника, начальник відділу державної виконавчої служби.

У підрозділах примусового виконання рішень відділів дер­жавної виконавчої служби Головного управління юстиції Мі­ністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севас­тополі існують такі посади державних виконавців: державні виконавці, старші державні виконавці, головні державні ви­конавці, заступники начальників підрозділу, начальники під­розділу примусового виконання рішень.

У відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України примусове виконання рішень здійснюють державний викона­вець, старший державний виконавець, головний державний виконавець, заступник начальника відділу примусового вико­нання рішень, заступник директора Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України - началь­ник відділу примусового виконання рішень.

Статтею 383 ЦПК передбачена можливість оскарження рі­шення, дії або бездіяльності всіх перерахованих посад держав­них виконавців державної виконавчої служби.

У виконавчому провадженні підлягають оскарженню рі­шення, дії чи бездіяльність не лише державного виконавця, але й інших посадових осіб державної виконавчої служби, до яких ст.6 Закону України «Про державну виконавчу службу» від 24 березня 1998 р. № 202/ 98-ВР відносить також і керів­них працівників та спеціалістів органів державної виконавчої служби (працівників органів державної виконавчої служби). Проте за ст.2 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень, перелік яких встановлено зако­ном, покладається на державних виконавців Департаменту державної виконавчої служби. Зважаючи на те, що, крім дер­жавних виконавців, будь-який інший працівник органу дер­жавної виконавчої служби не вправі вчиняти виконавчі дії, оскаржити його дії по виконанню рішення, як це передбачено в ст.383 ЦПК, навряд чи можливо. Винятком буде випадок, коли керівний працівник державної виконавчої служби розг­лядав скаргу на дії або бездіяльність державного виконавця в адміністративному порядку та відмовив у її задоволенні, виз­навши дії державного виконавця, що вчиняє виконавчі дії, за­конними, а права та свободи заявника не порушеними. Не по­годившись з рішенням посадової особи державної виконавчої служби, заінтересована особа вправі звернутися до суду за за­хистом своїх порушених прав.

Дії державного виконавця, що можуть бути оскаржені, в тому числі відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволі­кання з вчиненням виконавчих дій, повинні бути оформлені державним виконавцем відповідним актом - постановою дер­жавного виконавця (статті 14, 15, 17, 24, 26, 32, 36, 37, 40, 40^і, 41, 45, 46, 87 Закону України «Про виконавче проваджен­ня»). При цьому слід мати на увазі, що зазначені статті Зако­ну здебільшого вказують на можливість оскарження постанов державного виконавця. Проте положення ч.З ст.7 Закону Ук­раїни «Про виконавче провадження» дає підстави оскаржува­ти постанови та інші акти державного виконавця навіть тоді, коли можливість їх оскарження прямо не передбачена у конк­ретній статті зазначеного Закону. Зокрема, в ст.20 Закону за­кріплено, що якщо у процесі виконавчого провадження зміни­лися місце проживання чи місцезнаходження боржника, міс­це його роботи або з'ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє, державний виконавець негайно складає про це акт і не пізніше наступного дня надси­лає виконавчий документ разом з копією цього акта до органу державної виконавчої служби за новим місцем проживання чи місцезнаходженням боржника, місцем його роботи чи міс­цем знаходження майна боржника, про що одночасно пові­домляє стягувача та орган, який видав виконавчий документ.

Оскарженню підлягають і дії організаційного характеру, що також вчиняються державним виконавцем при виконанні виконавчого документа: здійснення виконавчих дій у нічний час, вихідні дні з порушенням вимог ст.31 Закону України «Про виконавче провадження», здійснення виконавчих дій без присутності понятих (всупереч ст.16 цього Закону) та інші дії. Тому це положення Закону узгоджується зі ст.55 Консти­туції України, де кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Отже, не має значення, яким розпорядчим документом оформлені дії державного виконавця: постановою, в тому числі затвердженою начальником відповідного відділу державної виконавчої служби, актом, резолюцією на заяві заінтересова­ної особи, листом чи в іншій формі чи взагалі не оформлені, всі вони можуть бути оскаржені заінтересованими особами.

Оскарження дій державного виконавця - одна з найважли­віших гарантій забезпечення прав громадян та юридичних осіб у виконавчому провадженні. При цьому можна виділити два основні види оскарження рішень, дій або бездіяльності державних виконавців:

1)                 адміністративний порядок оскарження;

2)                 судовий порядок оскарження.

При вирішенні питання про вибір форми захисту прав стя­гувача та боржника, тобто в разі альтернативної підвідомчо­сті, слід враховувати, що в судовому засіданні повинні розгля­датись скарги лише на ті дії державного виконавця, що тяг­нуть за собою для стягувача та боржника юридичні наслідки. Але водночас з огляду на положення ст.55 Конституції Украї­ни та постанови Пленуму Верховного Суду України «Про зас­тосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 щодо неможливості суду відмови­ти в прийнятті позовної заяви, заяви чи скарги з тих підстав, що недотриманий досудовий порядок вирішення спору, у ви­падку звернення громадянина чи юридичної особи, права якої порушено, відмова в прийнятті судом такої скарги буде розці­нюватись як порушення Конституції України, тому суд пови­нен приймати скарги на будь-які дії, рішення чи бездіяльність державних виконавців. Крім того, в п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників ви­конавчого провадження» роз'яснюється, що оскарження рі­шення, дії або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу або керівника вищого в порядку підлег­лості органу цієї служби в передбачених Законом України «Про виконавче провадження» випадках не може бути підста­вою для відмови у прийнятті скарги судом, оскільки на ці пра­вовідносини поширюється юрисдикція суду (статті 55, 124 Конституції).

Однак у стягувача або боржника не завжди є можливість вибору, до якого органу звернутися за захистом своїх прав, по­рушених у виконавчому провадженні, а лише в разі вчинення виконавчих дій державним виконавцем, а не начальником відділу державної виконавчої служби. В разі вчинення вико­навчих дій начальником відповідного відділу державної вико­навчої служби сторони виконавчого провадження наділені правом оскарження його рішень, дій чи бездіяльності лише до суду. Тут має місце виключна підвідомчість справи судові.

Законом України «Про виконавче провадження» (ст.85) встановлено альтернативну підвідомчість оскарження дій та бездіяльності державного виконавця - до начальника відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпоряд­кований державний виконавець, або до суду.

У частині 1 ст.384 ЦПК зазначено, що скаргу може бути по­дано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповід­ного відділу державної виконавчої служби. Начальник відді­лу державної виконавчої служби повинен розглянути скаргу у 10-денний строк, а за наслідками розгляду - винести постано­ву про задоволення або про відмову у задоволенні скарги, яка у 10-денний строк може бути оскаржена до вищестоящого від­ділу державної виконавчої служби або до суду.

Водночас слід звернути увагу на неузгодженість положень ст.85 Закону України «Про виконавче провадження» з поло­женнями ст.384 ЦПК України щодо визначення суду, до яко­го слід подавати скаргу на дії державного виконавця, яка не зазнала відповідних змін у зв'язку з набранням сили ЦПК Ук­раїни 2004 р. Зокрема, з аналізу положень ст.85 Закону Украї­ни «Про виконавче провадження» випливає, що скарга на дії (бездіяльність) державного виконавця (начальника відділу державної виконавчої служби) подається:

1)                 щодо виконання судових рішень районним, міським (міст обласного значення), районним в місті відділом держав­ної виконавчої служби - до суду, який видав виконавчий до­кумент;

2)                 щодо виконання інших рішень - до суду за місцем зна­ходження відповідного відділу державної виконавчої служби;

щодо виконання рішень Департаментом державної вико­навчої служби Міністерства юстиції України та відділами дер­жавної виконавчої служби Головного управління юстиції Мі­ністерства

3)                 юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севас­тополі - до апеляційного суду за місцем знаходження відпо­відного відділу державної виконавчої служби.

Проте у ч.2 ст.374 ЦПК зазначено, що скарга подається до суду, який видав виконавчий документ. З іншого боку, ЦПК України не передбачає можливості розгляду цивільної справи по суті апеляційними судами, тому визначений ст.85 Закону України «Про виконавче провадження» процесуальний поря­док подання скарги на дії державних виконавців до суду втра­тив своє значення і не підлягає застосуванню.

ЦПК України не визначає вимог, які пред'являються до змісту скарги, що подається до суду особою, яка вважає, що порушено її права чи свободи у виконавчому провадженні при примусовому виконанні судового рішення. З урахуванням ви­мог ст.119 ЦПК України до позовних заяв, а також вимог ст.85 Закону України «Про виконавче провадження», де заз­начені вимоги до змісту скарги при поданні її до начальника відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, можна дійти вис­новку про зміст скарги на дії державного виконавця, що по­дається до суду. Зокрема, у ній повинно бути зазначено:

1)                 найменування суду, до якого подається скарга;

2)                 ім'я (найменування) стягувача та боржника, їх місце проживання або місцезнаходження, а також ім'я представни­ка сторони виконавчого провадження, коли скарга подається представником, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомий;

3)                 реквізити виконавчого документа (назва виконавчого до­кумента, суд, який його видав, дата видачі виконавчого доку­мента та його номер, резолютивна частина виконавчого доку­мента);

4)                 зміст оскаржуваних дій (бездіяльності) та норма Закону, яка порушена;

виклад обставин, якими скаржник обґрунтовує свої ви­моги;

5)                 підпис скаржника або його представника із зазначенням дати подання скарги.

До скарги мають додаватися документи, що підтверджують сплату судового збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Скаржник має додати до скарги її копію та копії всіх документів, що додаються до неї, для відділу державної виконавчої служби.

З метою всебічного з'ясування обставин справи судом до­цільним є заявлення у скарзі клопотання про витребування матеріалів виконавчого провадження для огляду їх судом при розгляді скарги у судовому засіданні.

Крім того, оскільки у розділі VII ЦПК України відсутні спе­ціальні норми щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадо­вих осіб державної виконавчої служби, до скарг учасників ви­конавчого провадження мають застосовуватися положення ЦПК України, якими врегульовано аналогічні питання, зок­рема: ст.3 ЦПК - про право на звернення до суду за захистом; статей 26, 27 і гл.4 розділу І ЦПК - щодо кола осіб, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов'язків; статей 74, 76 розді­лу І ЦПК - про судові виклики і повідомлення; глави 4 розді­лу III ЦПК - про судовий розгляд; глав 1, 2 розділу V ЦПК - щодо апеляційного та касаційного провадження тощо.

До рішень, дій або бездіяльності державних виконавців чи інших посадових осіб державної виконавчої служби, що мо­жуть оскаржуватися до суду, належать такі:

а)         оскарження відкриття виконавчого провадження;

б)         оскарження відмови у відкритті виконавчого проваджен­ня;

в)         оскарження накладення арешту на майно чи кошти боржника;

г)         оскарження стягнення виконавчого збору;

д)         оскарження відмови у розшуку майна боржника та стяг­нення витрат, пов'язаних з розшуком;

е)         оскарження накладення штрафу в порядку ст.87 Закону «Про виконавче провадження»;

є) оскарження звернення стягнення на майно боржника;

ж)        оскарження визначення державним виконавцем забор­гованості за аліментами;

з)         оскарження бездіяльності державного виконавця;

и)        оскарження закінчення виконавчого провадження тощо.

Про подання скарги суд повідомляє відповідний відділ дер­жавної виконавчої служби не пізніше наступного дня після прийняття її судом. Порядок повідомлення судом відділу дер­жавної виконавчої служби не передбачений, тому це питання вирішується на власний розсуд суду, однак при дотриманні встановленого ч.3 ст.384 ЦПК строку, тобто не пізніше нас­тупного дня після прийняття її судом.

Правильне визначення строків оскарження дій (бездіяль­ності) державного виконавця та моменту спливу початку та закінчення строку на оскарження суттєво впливає на вирі­шення питання щодо прийняття поданої скарги судом.

У статті 385 ЦПК встановлено два строки для звернення зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державних виконав­ців чи інших посадових осіб державної виконавчої служби. Скаргу може бути подано до суду:

у 10-денний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод;

у 3-денний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, у разі оскар­ження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

Висновок про 10-денний строк оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця випливає також і з ана­лізу положень окремих статей Закону України «Про виконав­че провадження» щодо кожної конкретної постанови держав­ного виконавця. Постанова державного виконавця, що може бути оскаржена до суду, надсилається сторонам виконавчого провадження, тому початок строку на оскарження в кожному разі повинен визначатися датою винесення постанови, що ос­каржується, державним виконавцем. В разі оскарження дії або бездіяльності державного виконавця щодо виконання ви­конавчого документа, виданого на підставі судового рішення, початок строку буде спливати з дня вчинення дії або відмови в її вчиненні державним виконавцем. Якщо стягувач або борж­ник не були повідомлені про час і місце вчинення виконавчої дії, то строк для оскарження розпочинається для них з дня, коли їм стало про це відомо.

Якщо законом встановлено спеціальний порядок обчислен­ня строків звернення заявника зі скаргою до суду їх перебіг має визначатися за відповідними нормами, а не за загальними правилами ст.385 ЦПК України. Зокрема, у ч.4 ст.26 Закону України «Про виконавче провадження» зазначено, що поста­нова про відмову у відкритті виконавчого провадження може бути оскаржена заявником начальнику відповідного органу державної виконавчої служби, якому він безпосередньо підпо­рядкований, або до відповідного суду в 10-денний строк з мо­менту її одержання. Спеціальний строк обчислення строку на оскарження передбачено і ч.4 ст.57 Закону України «Про ви­конавче провадження», де зазначено, що про оцінку арешто­ваного майна державний виконавець повідомляє сторони, які мають право оскаржити оцінку майна до суду в 10-денний строк з дня отримання повідомлення. В обох зазначених ви­падках обчислення строку на оскарження розпочинається да­тою отримання відповідно копії постанови або повідомлення державного виконавця.

Пропущений строк для оскарження постанови може бути поновлений судом у разі поважності причини пропуску строку на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного ви­конавця. При цьому суду слід керуватися загальними поло­женнями ст.73 ЦПК України. До поважних причин слід від­носити й несвоєчасне одержання сторонами виконавчого про­вадження постанови чи іншого акта державного виконавця (адже за правилами ст.27 Закону України «Про виконавче провадження» копії постанов державного виконавця та інші документи виконавчого провадження надсилаються адреса­там простою кореспонденцією), тобто одержання їх після спливу передбаченого ЦПК України строку на подання скарги до суду, оскільки дата отримання документів може бути вста­новлена за відміткою засобів зв'язку, розпискою або іншими засобами тощо.

Скарга, пропущений строк на подання якої не поновлено в порядку, передбаченому ст.73 ЦПК України, залишається без розгляду.

7.3. Порядок розгляду скарги на рішення, дії або бездіяль­ність державного виконавця

У справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи інших посадових осіб державної ви­конавчої служби предметом судового розгляду можуть бути рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Суди розгляда­ють справи за такими скаргами в передбаченому розділом VII ЦПК України порядку незалежно від наявності у сторін спору про право, який підлягає розгляду в позовному провадженні. Такий спір не може бути підставою для залишення скарг без розгляду або яким-небудь чином впливати на останній.

Спірним при цьому є положення щодо покладення на відділ державної виконавчої служби обов'язку доказування у справі за скаргою на його дії. У даному разі слід зауважити на тому, що, маючи ознаки віднесення цієї категорії справи до справ, які підвідомчі адміністративним судам, де дійсно обов'язок доказування лежить на відповідачеві, якщо він заперечує по­зовні вимоги позивача, не варто забувати про те, що правила оскарження рішень, дій або бездіяльності державних вико­навців розміщені у ЦПК України, що означає застосування норм саме цього Кодексу й при розгляді судом саме цієї кате­горії цивільних справ. Це означає, що заявник при зверненні із скаргою на дії державного виконавця до суду, має довести факт порушення закону державним виконавцем, для чого він наділяється ЦПК України відповідним обсягом прав та обо­в'язків.

Як зазначено в п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконав­чої служби та звернень учасників виконавчого провадження» встановлений ч.І ст.248²³ ЦПК (в ред. 1963 р.) (зараз - ст.385 ЦПК України) 10-денний строк розгляду справи за скаргою на рішення, дії або бездіяльність державних виконавців чи інших посадових осіб державної виконавчої служби обчислю­ється з дня, наступного після закінчення попереднього судово­го засідання.

З цього випливає висновок про проведення за скаргами на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб держав­ної виконавчої служби попереднього судового засідання.

Скарга розглядається у 10-денний строк у судовому засі­данні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується.

Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби не можуть з'явитися до су­ду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їх представників. Щодо заявника, то зрозумілою є участь у справі його адвоката, іншої особи, яка представляє інтереси за­явника чи його законного представника, та за наявності доку­мента, що належним чином посвідчує його повноваження. Проте у разі неявки державного виконавця або іншої посадової особи відділу державної виконавчої служби постає питання про їх представників. Отож доцільніше було б записати не «за участю їх представників», а «за участю представника відповід­ного відділу державної виконавчої служби». Суттєвим момен­том при цьому є участь у судовому засіданні саме того держав­ного виконавця, що вчиняє виконавчі дії за відповідним вико­навчим документом, оскільки така особа, на відміну від іншо­го державного виконавця, є більш обізнаною з матеріалами справи, враховуючи ще й ту обставину, що ухвала суду безпо­середньо впливатиме на результативність виконавчого провад­ження взагалі. Тому у разі явки іншого державного виконавця за довіреністю відділу державної виконавчої служби суд для чіткого дотримання норм ЦПК України повинен з'ясувати причину неявки державного виконавця, чиї дії або рішення ос­каржуються, та вимагати подання доказів, що підтверджують поважність причини його неявки. В разі неповажності причи­ни неявки державного виконавця слід відкладати проваджен­ня у цивільній справі з метою виклику у судове засідання того державного виконавця, чиї рішення, дія або бездіяльність ос­каржуються. Таким чином будуть забезпечуватися цивільні процесуальні гарантії прав сторін виконавчого провадження у цивільному процесі, з чого випливає безпосередній зв'язок встановлених при розгляді цивільної справи фактів та право­відносин преюдиційного характеру, що надасть можливість стороні виконавчого провадження вимагати відшкодування заподіяних їй матеріальних та моральних збитків, завданих неправомірним виконанням рішення державним виконавцем.

Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяль­ність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника.

За результатами розгляду скарги суд постановлює ухвалу. Це зумовлюється встановленням спрощеного процесуального порядку розгляду справи за скаргою на рішення, дії або без­діяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Проте такий підхід викликає заперечення, оскільки за правилами ст.208 ЦПК справа не ви­рішується по суті ухвалою. При цьому в ЦПК України не ска­зано, що заявлені вимоги щодо неправомірних дій державного виконавця є безспірними, навпаки, вони підлягають доказу­ванню на загальних підставах. При задоволенні скарги у заяв­ника можуть з'явитися підстави для відкриття провадження за правилами позовного провадження з метою відшкодування завданої державним виконавцем матеріальної та (або) мораль­ної шкоди. Зважаючи на те, що виконавче провадження не є стадією цивільного процесу, в рамках якого вже було ухвале­но судове рішення, а між сторонами виконавчого проваджен­ня (стягувачем та боржником) та державним виконавцем складаються адміністративно-процесуальні правовідносини, і в ЦПК слід було б закріпити положення, згідно з яким за ре­зультатами розгляду скарги на дії державного виконавця суд ухвалював би рішення. Нова модель виконавчого проваджен­ня має самостійний характер, при цьому організаційні та контрольні повноваження суду, які він здійснював до прий­няття законодавства про виконавче провадження, передані органам державної виконавчої служби. Закріпленням поло­ження щодо постановлення судом ухвали, а не рішення, за ре­зультатами розгляду скарги на дії державного виконавця, фактично була зроблена спроба повернути колишній порядок розгляду такої скарги, що існував до 2000 р. і у радянські ча­си, проте це суперечить сучасним засадам виконавчого про­вадження, що зумовлюють відсутність судового контролю за діями державних виконавців.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає ос­каржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зо­бов'язує державного виконавця або іншу посадову особу дер­жавної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його пору­шені права чи свободи. При цьому суд не вправі зобов'язувати зазначених осіб до вчинення тих дій, які згідно із Законом Ук­раїни «Про виконавче провадження» можуть здійснюватися тільки державним виконавцем або відповідною посадовою особою державної виконавчої служби (наприклад, постанови­ти ухвалу про зупинення виконавчого провадження у випад­ках, передбачених ст.35 зазначеного Закону), проте може при­вести визначений державним виконавцем строк зупинення провадження відповідно до закону або скоротити його (ч.З ст.36 Закону України «Про виконавче провадження»).

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прий­няті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи державної ви­конавчої служби і права чи свободи заявника не було поруше­но, суд постановлює ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Ухвалу суду щодо рішень, дій або бездіяльності державних виконавців чи інших посадових осіб державної виконавчої служби може бути оскаржено в апеляційному порядку на під­ставі п.27 ч.1 ст.293 ЦПК України.

Скарги на рішення, дії або бездіяльність державних вико­навців або інших посадових осіб державної виконавчої служ­би при поданні їх до суду оплачуються судовим збором, а та­кож заявник несе витрати на інформаційно-технічне забезпе­чення розгляду справи. До набрання чинності законом, який регулює порядок сплати і розміри судового збору, судовий збір при зверненні до суду сплачується у порядку і розмірах, вста­новлених законодавством для державного мита, тобто відпо­відно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р. № 7-93.

Судові витрати, пов'язані з розглядом скарги, покладають­ся судом на заявника, якщо було постановлено ухвалу про від­мову в задоволенні його скарги, або на відділ державної вико­навчої служби, якщо було постановлено ухвалу про задово­лення скарги заявника.

Інші витрати, пов'язані з розглядом таких скарг, включаю­чи й витрати для надання юридичної допомоги, а також витра­ти, пов'язані з поїздками, покладаються судом у разі задово­лення скарг - на відділ державної виконавчої служби, а в разі відмови в цьому - на заявника.

Про розподіл судових витрат суд зазначає в ухвалі, поста­новленій за результатами розгляду справи.

Про виконання ухвали відповідний відділ державної вико­навчої служби повідомляє суд і заявника. Ухвала направля­ється судом, що її постановив, до належного відділу державної виконавчої служби після набрання нею законної сили. Місяч­ний строк для повідомлення суду та заявника щодо виконав­чих дій, вчинених державним виконавцем на виконання ухва­ли суду, обчислюється з дня одержання відділом державної виконавчої служби ухвали суду.