4. Принципи, що визначають процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі

 

4.1.            Принцип законності - це загальний принцип, що влас­тивий всім галузям права. В загальному вигляді принцип за­конності сформульований в ч.2 ст.19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого са­моврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конс­титуцією та законами України.

У цивільному судочинстві принцип законності означає, що цивільні справи мають розглядатися та вирішуватися у точній відповідності до норм матеріального права та з чітким дотри­манням норм процесуального права.

Положення принципу законності та його гарантії закріпле­но практично в усіх нормах цивільного процесуального права. До таких гарантій відносять принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону, найширші права у процесі осіб, які беруть участь у справі, участь у процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, конт­роль за судовою діяльністю вищестоящих судів тощо.

Незважаючи на детальне регламентування цивільного про­цесу, законодавцем все ж допускається можливість допущен­ня судових помилок. Для їх усунення та поновлення законно­сті передбачено інститути перегляду рішень та ухвал суду пер­шої інстанції, зокрема, в порядку апеляційного, касаційного провадження, проваджень у зв'язку з нововиявленими та ви­нятковими обставинами.

Принцип законності полягає в обов'язку суду та всіх учасників процесу керуватися у своїй діяльності нормами матеріального та процесуального права з метою досягнен­ня завдань цивільного судочинства, з одного боку, та в обо­в'язку зважати на рішення судів, що набрали законної си­ли, які є обов'язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян.

Законність є одним із принципів, що безпосередньо конкре­тизує завдання судочинства, сформульовані у ст.1 ЦПК, а са­ме - справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, не­визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Порівняно з принципом законності всі інші принципи цивільного судочинства мають більш вузький і досить спеціалі­зований аспект дії. Тому щодо цього принцип законності є уні­версальним. Яка б норма цивільного процесуального права не застосовувалася в судовій діяльності, одночасно відбуваєть­ся дотримання (а іноді й порушення) принципу законності.

Реалізація всіх принципів, норм та інститутів цивільного процесуального права значною мірою може зводитися до здійснення принципу законності у цивільному судочинстві. Дія принципу законності має всеохоплюючий характер. Заз­начений принцип пронизує все цивільне судочинство з момен­ту відкриття провадження в цивільній справі і до ухвалення судового рішення, перевірки його законності та обґрунтова­ності у існуючих процесуальних формах.

Саме із правозахисною функцією держави пов'язується діяльність судів щодо здійснення правосуддя в цивільних справах. В разі порушення закону держава зобов'язану забез­печити належний захист порушених, невизнаних або оспорю­ваних прав, свобод та інтересів у встановленому процесуаль­ному порядку.

Цивільне процесуальне законодавство постійно вдоскона­люється, проте навіть докладна кодифікація навряд чи здатна врегулювати всі деталі розвитку цивільних процесуальних правовідносин. У зв'язку з наявністю прогалин перед прий­няттям ЦПК України 2004 р. обговорювалося питання засто­сування в цивільному процесі аналогії закону та права, яке так і не знайшло свого законодавчого закріплення в нормах ЦПК України на відміну від ЦПК РФ 2002 p., де у ст.4 відпо­відне положення діє.

Згідно зі ст.8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Украї­ни. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановлені Конституцією та законами України.

Це означає, що суд при вирішенні справи має керуватися нормами матеріального права, що регулюють конкретні пра­вовідносини, а також застосовувати законодавство про цивіль­не судочинство (ст.2 ЦПК України).

У разі невідповідності закону України міжнародному дого­вору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Однією з вимог, яким має відповідати судове рішення, є йо­го законність.

Порушення або неправильне застосування норм матеріаль­ного або процесуального права є підставою для скасування рі­шення суду першої інстанції (статті 309, 311 ЦПК).

Невиконання судового рішення є підставою для відпові­дальності, встановленої законом.

Зміст принципу законності включає й систему процесуаль­них заходів щодо підтримання процесуальної дисципліни в судочинстві та санкції за неправильне застосування юридич­них норм. Принцип законності регламентує процесуальне ста­новище суддів та інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, порядок розгляду та вирішення справи, захис­ту прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб та дер­жави. До дисциплінуючих заходів можна віднести застосуван­ня заходів процесуального примусу, передбачених главою 9 розділу І ЦПК, притягнення до адміністративної відповідаль­ності за ст.185³ КпАП за вияв неповаги до суду, припинення неправомірної процесуальної діяльності (відмова у відкритті провадження у справі, задоволення клопотань, закриття про­вадження у справі, залишення заяви без розгляду, ухвалення заочного рішення).

Останнім часом зміст принципу законності цивільного про­цесуального права розширився, оскільки стає можливим зас­тосування процесуальних заходів не лише з боку суду щодо осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників судочин­ства, але й вплив на несумлінну поведінку суддів з боку сторо­ни процесу (позивача або відповідача), зокрема шляхом заявлення та задоволення відводу судді, права особи порушувати клопотання про притягнення судді до дисциплінарної відпові­дальності, права особи на звернення до суду вищої інстанції зі скаргою на дії судді (суду), права особи на пред'явлення позо­ву до судді про відшкодування моральної та матеріальної шко­ди, права особи порушувати клопотання про притягнення судді до кримінальної відповідальності.

4.2.            Принцип здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом

Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу.

Держава гарантує рівність прав та свобод людини і грома­дянина, зокрема і в цивільному судочинстві, шляхом закріп­лення у законодавстві таких норм:

1)                 заявлення і задоволення відводу судді (ст. 20 ЦПК);

2)                 право особи порушувати клопотання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

3)                 право особи на звернення до суду вищої інстанції зі скар­гою на дії судді (суду) (ст. 108 ЦПК);

4)                 право особи на пред'явлення позову до судді про відшко­дування моральної та матеріальної шкоди (ст. 1176 ЦК);

5)                 право особи порушувати клопотання про притягнення судді до кримінальної відповідальності.

Обов'язок суду має також поширюватися і на здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і су­дом. Тобто кожний суб'єкт у цивільному процесі займає певне процесуальне становище - позивач, відповідач, треті особи, які наділяються певним комплексом процесуальних прав та обов'язків. Такі права повинні бути рівними, але ця рівність не означає, що вони є тотожними. Наприклад, сторони корис­туються рівними правами, тобто якщо позивач має право на пред'явлення позову, то у свою чергу відповідач наділений та­ким процесуальним засобом, як заперечення проти позову або пред'явлення зустрічного позову, отож їхні права є урівнова­женими. Таку думку можна обґрунтувати: якщо при розгляді справи одна із сторін не володіє мовою, якою ведеться судочи­нство, то суд зобов'язаний надати їй перекладача, бо якщо суд нехтуватиме мовними ознаками учасників процесу, то це призведе до порушення національної мови судочинства як конституційного принципу та норми ЦПК, та в остаточному підсумку може призвести до скасування судового рішення.

4.3.            Принцип диспозитивності визначає механізм руху ци­вільного процесу. Його ще називають рушійною силою (рос. - движущим началом) цивільного процесу.

Стаття 11 ЦПК України 2004 р. вперше встановила норма­тивне закріплення принципу диспозитивності в конкретній нормі, оскільки у ЦПК 1963 р. наявність цього принципу ви­водилася з декількох положень цього Кодексу. Водночас зміст принципу диспозитивності деталізується й у багатьох інших нормах ЦПК, що свідчить про те, що диспозитивність є одним із головних принципів цивільного процесу.

Виходячи із аналізу ст. 11 ЦПК принцип диспозитивності можна звести до таких аспектів:

1)                 відкриття, зміна, рух та завершення процесу в будь-якій стадії залежать від ініціативи заінтересованих у результатах справи осіб;

2)                 предмет спору та обсяг судового захисту визначається особами, які беруть участь у справі;

3)                 особи, які беруть участь у справі, вільно розпоряджають­ся належними їм процесуальними правами, пов'язаними з розвитком та завершенням процесу.

Проте таке вільне розпорядження процесуальними пра­вами особами, які беруть участь у справі, має здійснюватися у межах закону.

Так, у ч. 1 ст. 11 ЦПК зазначено положення, яке свідчить про єдиний, тобто вичерпний спосіб розгляду судом цивільної справи. Такий спосіб полягає у тому, що суд розглядає цивільні справи не інакше (тобто саме так) як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, пред'явлених у передбаченому ЦПК порядку.

Згідно з ч. І ст.З ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Як бачимо, положення ч. 1 ст. 11 ЦПК частково дуб­лює ч. 1 ст. З ЦПК, але його конкретизує і розвиває. Предме­том цієї норми є встановлення передумов порушення цивільно­го судочинства і розгляду справи, яким є звернення осіб.

Якщо у статті З ЦПК йдеться про вільний доступ до правосуд­дя будь-яких осіб, права яких порушені, оспорені, то у ч. 1 ст. 11 ЦПК таких умов не встановлено, але робиться спроба конкрети­зувати питання, яким має бути звернення до суду, а саме - обґрунтованими доказами, поданими сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі. Суд не може бути ініціатором порушення провадження щодо розгляду цивільних справ.

Саме з ініціативою або волевиявленням осіб, які беруть участь у справі, пов'язується дія принципу диспозитивності цивільного процесу. Це означає, що для відкриття цивільної справи необхідне обов'язкове звернення до суду заінтересова­ної особи з позовною вимогою до конкретного відповідача, вті­лене у формі позовної заяви, що відповідає вимогам ст.119 ЦПК. Суд не вправі розглядати та вирішувати в судовому засі­данні ту правову вимогу, яка не була заявлена позивачем до суду. Крім того, суд пов'язаний і правовою підставою, що заз­начена позивачем у позовній заяві (вказаною нормою мате­ріального права, що, на думку позивача, регулює спірні пра­вовідносини сторін), та не може за своєю ініціативою перейти до іншої правової норми без змін чи доповнень до позовних ви­мог з боку позивача.

У цьому зв'язку слід звернути увагу на ті суперечності, я^і нині можуть виникнути у судовій практиці. Так, у ч. 2 ст. 166 СК зазначається, що суд при вирішенні питання про позбав­лення батьківських прав особи може сам за власного ініціати­вою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. Щодо цього положення, яке виявляється в ініціативі суду при ухваленні судового рішення про позбавлення батьківських прав, то вважається, що вирішувати питання про стягнення аліментів за ініціативою суду неможливо, оскільки це поло­ження суперечить як принципу диспозитивності цивільного процесу, так і процесуальному становищу суду, правам та обов'язкам судді.

Отже, суддя з власної ініціативи не може вирішувати пи­тання про стягнення аліментів, він ухвалює рішення тільки на підставі заявлених вимог іншими особами, які звертаються з такими вимогами до суду. Якщо йдеться про захист держа­вою інтересів дитини, то суд як правозахисний орган держави може повідомити певних суб'єктів, які можуть звернутися до суду з метою захисту інтересів інших суб'єктів (ст. 45 ЦПК), про знаходження такої справи у його провадженні, може залу­чити їх до участі у справі (ст. 45, н. З ст. 11 ЦПК).

Заяву про стягнення аліментів в інтересах дитини можуть пред'явити до суду орган опіки та піклування чи прокурор, а також заінтересовані особи.

До 1996 р. у ч. 7 ст. 203 ЦПК 1963 р. існувало положення про те, що залежно від з'ясованих обставин справи суд може вийти за межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно було для захисту прав та охоронюваних законом інтересів дер­жавних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій та їх об'єднань, інших громадсь­ких організацій або громадян.

Але у 1996 р. у ЦПК було внесено зміни та доповнення, ха­рактер слідчого процесу змінився на змагальний, а сам прин­цип змагальності знайшов тоді своє закріплення у статтях 15, 15^і, ЗО ЦПК 1963 р. Про докази, їх кількість, якість повинні піклуватися сторони, оскільки саме на них законом покладе­но обов'язок доказування суду тих обставин, на які вони поси­лаються як на підставу своїх вимог та заперечень (ч. З ст. 10 ЦПК), а суд може тільки сприяти сторонам у витребуванні та­ких доказів.

Отже, положення, яке має місце у ч. 2 ст. 166 СК, є неадек­ватним ст. 129 Конституції України, де встановлено загальні засади судочинства, та нормам ЦПК.

Оскільки ініціатива та активність покладені на сторони процесу, суд не вправі втручатися у процесуальну діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Заінтересовані у результатах справи особи самостійно виз­начають предмет, розмір та підставу заявлених до суду вимог, а також вказують на особу, що порушила, оспорює чи не виз­нає їх суб'єктивні права, свободи чи інтереси. Порушивши су­дову діяльність, заінтересовані особи впливають на подаль­ший рух цивільної справи, зміну, перехід із стадії в стадію та її завершення.

Диспозитивність зумовлена спором про право, який розгля­дає суд. Для ефективного захисту своєї позиції сторони по­винні вдало використовувати надані їм правові можливості, змінюючи заявлені вимоги, відмовляючись від них чи визна­ючи позовні вимоги.

Зокрема, позивач протягом усього часу розгляду справи вправі змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти миро­ву угоду на будь-якій стадії цивільного процесу (ст.31 ЦПК). Зі змісту ст.11 ЦПК випливає, що суд під час розгляду справи не може вийти за межі позовних вимог сторін. Зокрема, суд не вправі задовольнити позовну вимогу на суму, більшу ніж по­зивач просив у судовому засіданні. Проте свобода розпорядчих дій сторін повинна мати певні межі та узгоджуватися із прин­ципом законності. Так, суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову (ст.174 ЦПК), не приймає відмову пози­вача від позову (ч. 5 ст.174 ЦПК), відмовляє у визнанні миро­вої угоди (ст.175 ЦПК), якщо такі розпорядчі дії суперечать закону або порушують права, свободи чи інтереси інших осіб.

Принцип диспозитивності охоплює й ті положення цивіль­ного процесуального права, що стосуються права осіб, які бра­ли участь у справі, а також тих, що не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, оскар­жити судове рішення або ухвалу у апеляційному та касаційно­му порядках, а також у зв'язку з винятковими обставинами, подати заяву про перегляд рішення, ухвали або судового нака­зу у зв'язку з нововиявленими обставинами.

На відкриття, зміну та припинення процесу можуть вплива­ти у випадках, визначених законом, й Уповноважений Верхов­ної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, фізичні та юри­дичні особи, яким законом надано право захищати права, сво­боди та інтереси інших осіб (ст.45 ЦПК). Виявом принципу дис­позитивності у таких випадках є обов'язкова згода особи, в інте­ресах якої відкривається провадження в цивільній справі, на подання позовної заяви до суду, в противному разі позовна зая­ва зазначених органів та осіб має бути залишена судом без роз­гляду. Виходячи із аналізу ст. 45 ЦПК, слід звернути увагу і на той аспект, що особи, в інтересах яких ці заяви пред'явлено, ма­ють право також розпоряджатися на власний розсуд своїми правами щодо предмета (об'єкта) спору. Це положення можна підкріпити посиланням на ч. 2 ст. 46 ЦПК, де йдеться про те, що відмова органів та інших осіб, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб, від поданої ними за­яви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгля­ду справи та вирішення вимоги у первісному обсязі.

Винятком є звернення до суду особи, яка не має цивільної процесуальної дієздатності. Якщо ж особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подано заяву, не підтримає своїх позовних вимог, то тільки за такої умови суд залишає заяву без розгляду. Це положення закону додатково свідчить про вільне розпорядження особою, яка бере участь у справі, предметом спору. Але відразу слід зазначити, що така свобода не повинна розцінюватися як свавілля, оскільки уся процесуальна діяльність, яка спрямовуватиметься на реаліза­цію повноважень особи щодо розпорядження предметом спо­ру, має здійснюватися відповідно до закону. Тобто особа може відмовитися від позову, але така процедура відмови врегульована у статтях 31, 205, 206 ЦПК. Особа, відмовляючись від по­зову, має бути попереджена судом про наслідки такої відмови та після прийняття її судом - про закриття провадження у справі. Суд повинен роз'яснити особі зміст ч. З ст. 206 ЦПК, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

У разі якщо дії законних представників, до яких можна віднести батьків, опікунів, піклувальників відповідно недіє­здатних та обмежено дієздатних осіб, хранителів та опікунів майна особи, визнаної судом безвісно відсутньою, спадкового майна, патронатного вихователя, суперечать інтересам осіб, яких вони представляють, то суд при розгляді справи з їх участю може залучити у процес відповідний орган (наприк­лад, орган опіки та піклування) чи особу, яким законом нада­но право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 45 ЦПК та норми СК, ЦК). Щодо залучення таких органів та осіб до справи суд повинен насамперед виходити з компе­тенції таких органів. Наприклад, якщо при розгляді справи, де йдеться про захист інтересів неповнолітньої особи, яка зна­ходиться під опікуванням патронатного вихователя, судом бу­де встановлено, що останній діє всупереч інтересам неповно­літньої особи, суд зобов'язаний залучити в процес органи опі­ки та піклування для захисту та представництва інтересів не­повнолітньої дитини, оскільки саме згідно з СК, Правилами опіки та піклування до компетенції цих органів належать пов­новаження щодо захисту інтересів неповнолітніх.

Важливим процесуальним моментом може стати випадок, коли особа, яка бере участь у справі, неналежно поводиться у залі судового засідання і не реагує на зауваження суду. У тако­му випадку вона може бути видалена із залу (ст. 91 ЦПК) і її права та інтереси потребуватимуть належного представницт­ва. Вважаємо, що у такому разі суд рекомендуватиме такій особі визначитися з представником. Але згідно із принципом диспозитивності вона сама визначатиме межі повноважень представника, коли наділятиме його своїми процесуальними або/та матеріальними правами.

Так само, коли мова заходить про ініціативу суду у постановленні окремої ухвали згідно зі статтями 211, 320, 350 ЦПК, можна говорити, що принцип диспозитивності вже втрачаєть­ся, оскільки у даному випадку саме суд ініціює розгляд питан­ня про вжиття заходів щодо усунення причин виникнення пра­вопорушення. Але ж у ч. 1 ст.11 ЦПК чітко встановлено, що суд діє в межах заявлених вимог. Тому окрема ухвала є дуже впливовим заходом, який має стимулювати в основному поса­дових і службових осіб діяти відповідно до вимог законодав­ства. Однак, представляється, що ініціювати постановлення окремої ухвали мають особи, які беруть участь у справі.

Отже, під принципом диспозитивності слід розуміти нормативно-керівні положення цивільного судочинства, що визначають рушійною силою цивільного процесу іні­ціативу та волевиявлення заінтересованих у результатах справи осіб, які реалізуються у межах закону.

4.4.            Принцип змагальності визначає внутрішню структуру цивільного процесу. Закріплений на конституційному рівні як змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (ст.129 Конституції України), в цивільному судочинстві зазначений принцип частково втілено у ст.10 ЦПК. Хоча дана стаття іме­нується «Змагальність сторін», але у ній ідеться про зма­гальність не тільки сторін, а й інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 2), наприклад процесуальних представників. Ця норма також повинна поширюватися не тільки на таких суб'єктів позовного провадження, як сторони, оскільки, крім сторін, у справах позовного провадження беруть участь треті особи як з самостійними вимогами, так і без самостійних ви­мог. Щодо третіх осіб із самостійними вимогами, то ці особи за ч.     1 ст. 34 ЦПК мають усі процесуальні права та обов'язки по­зивача, тому положення цієї норми також поширюється й на них. Треті особи без самостійних вимог (ст. 35 ЦПК) також є суб'єктами позовного провадження та можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача між сторонами, як­що рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'яз­ки щодо однієї із сторін. Будучи особами, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), вони за ст. 27 ЦПК наділені правом пода­вати докази, брати участь у дослідженні доказів, подавати свої доводи, міркування, тобто також як і сторони та треті особи, які заявляють самостійні вимоги, процесуальні представники чи особи, які захищають права інших осіб, у порядку ст. 45 ЦПК для підтвердження своїх вимог або заперечень зо­бов'язані подавати усі наявні у них докази. Тобто виходячи із наведеного аналізу норм можна зробити висновок, що ст. 10 ЦПК повинна мати назву не «Змагальність сторін», а «Зма­гальність осіб, які беруть участь у справі», тоді така норма правильно була б віднесена до Загальних положень ЦПК, оскільки у ній закріплено загальний принцип цивільного су­дочинства - принцип змагальності, що має місце у всіх видах провадження цивільного судочинства: позовному, наказному, окремому. Але у кожному виді провадження цей принцип має свою специфіку, про яку йтиметься далі.

Крім того, у цій нормі йдеться не тільки про змагальність, а й рівність прав сторін та інших осіб, які беруть участь у спра­ві, щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості (ч. 2). Тому з урахуванням положен­ня ч. 2 доцільно вдосконалити назву самої статті та назвати її «Здійснення правосуддя на принципах змагальності та рівно­сті осіб, які беруть участь у справі».

Принцип змагальності містить дві важливі складові: