2. Класифікація принципів цивільного процесуального права

 

Під класифікацією принципів розуміється поділ їх складу на окремі групи за певною підставою. Критерієм класифікації принципів цивільного процесуального права є різні ознаки:

-                     за формою нормативного закріплення можна виділити принципи, закріплені в Конституції України і закріплені за­конодавством про судочинство;

-                     за змістом і сферою поширення виділяють принципи загальноправові, міжгалузеві, галузеві та окремих правових інститутів;

-                     за об'єктом регулювання розрізняють організаційно-функціональні - ті, що є одночасно принципами організації правосуддя (принципи судоустрою) і функціональними, та функціональні - принципи, що визначають процесуальну діяльність суду і учасників процесу.

Наведена класифікація принципів має умовний характер, при цьому існують й інші класифікації принципів цивільного процесуального права, що проводяться й за іншими крите­ріями.

Під час сучасного реформування цивільного процесуально­го законодавства, особливо з прийняттям ЦПК України 2004 p., зазнає змін й система принципів, причому змінюєть­ся не лише суть та зміст окремих принципів, але й до системи вводяться нові принципи та зникають ті принципи, що зас­таріли. Так, відомий ще з радянських часів принцип актив­ності суду розчинився у принципі публічності та в окремих ас­пектах принципів змагальності та судової істини, принцип об'єктивної істини трансформувався в принцип юридичної (судової) істини, відбулося значне оновлення принципу зма­гальності, були введені принципи оперативності та забезпе­чення права на правову допомогу, у зв'язку з можливістю до­питу сторін як свідків похитнувся принцип процесуального несумісництва, сумнівним є існування принципу безперерв­ності.

До організаційно-функціональних принципів правосуддя належать: здійснення правосуддя виключно судами, незалеж­ність суддів та підкорення їх лише закону, колегіальний та од­ноособовий розгляд справи, рівність громадян перед законом та судом, гласність судового розгляду, публічність, державна мова судочинства.

Функціональними принципами є законність, диспозитивність, змагальність, судова істина, забезпечення права на пра­вову допомогу, процесуальна рівноправність сторін, поєднан­ня усності та письмовості, безпосередність судового розгляду, безперервність.

 

3. Організаційно-функціональні принципи правосуддя

 

3.1. Принцип здійснення правосуддя виключно судами

Конституцією України у ст.124 визначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функ­цій судів, а також привласнення цих функцій іншими органа­ми чи посадовими особами не допускаються.

На підставі ст.1 Закону України «Про судоустрій» від 7 лю­того 2002 р. № 3018-ІІІ органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно на підставах, у межах та порядку, передбачених Конституцією України та законами.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кри­мінального, а також конституційного судочинства.

Правосуддя - це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.

Правосуддя є методом здійснення правозахисної функції держави.

Правосуддям у цивільних справах є розгляд та вирішення судами у встановленій законом процесуальній формі конкрет­них цивільних справ з винесенням у них законних, обґрунто­ваних та справедливих судових рішень.

В юридичній літературі можна знайти різні погляди щодо поняття «правосуддя», при цьому загальновизнаними є такі його ознаки:

1)                 здійснення правосуддя спеціальним органом державної влади - судом;

2)                 розгляд та вирішення цивільних справ у судових засідан­нях;

3)                 здійснення правосуддя у встановленій процесуальним правом формі.

Саме наявністю цивільної процесуальної форми діяльність по здійсненню правосуддя відрізняється від інших способів вирішення цивільно-правових спорів з огляду на те, що вона додає вищого ступеня захищеності прав, свобод та інтересів та відокремлює діяльність судів від інших органів, зокрема від третейських судів, комісії по трудових спорах.

Вирішення правових спорів іншими органами в межах їх компетенції правосуддям не є.

Третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і гос­подарських правовідносин - це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі за­конів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці 7 ст.2, ст. 3 Закону «Про третейські су­ди» є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгля­ду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного ч.5 ст.55 Конституції України.

Оскільки здійснення правосуддя як особливий вид держав­ної діяльності покладено лише на суд, інші державні та недер­жавні органи не вправі порушувати судову компетенцію та прагнути розглядати справи, віднесені законом до виключно­го відання суду.

На суд покладено обов'язок перевірки законності у певних межах рішень третейських судів у разі звернення за видачею ви­конавчих листів на примусове його виконання (ст.56 Закону Ук­раїни «Про третейські суди» від 11 травня 2004 p. № 1701-IV).

3.2.            Принцип незалежності суддів та підкорення їх лише закону закріплено у ч. І ст.129 Конституції України, за якою судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються ли­ше закону.

Принцип поєднує два взаємопов'язаних положення, зокре­ма:

1)                 незалежність суддів;

2)                 підкорення їх лише закону.

На виконання даного принципу судді зобов'язані розгляда­ти та вирішувати цивільні справи в умовах, що виключають сторонній вплив. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суд­дів, збирання, зберігання, використання і поширення інфор­мації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шко­ди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду заборо­няється і тягне передбачену законом відповідальність (стат­ті 376 - 379 КК України, ст.185³, 185⁶ КпАП).

Гарантії незалежності суддів встановлені Конституцією України та законами України «Про судоустрій» та «Про ста­тус суддів» від 15 грудня 1992 р.

Обидва положення, що складають єдиний принцип неза­лежності суддів та підкорення їх лише закону, взаємо­пов'язані та взаємообумовлені. Незалежність суддів не може означати свободу суддівського розсуду та заснована виключно на суворому дотриманні ними Конституції та законів України. Та навпаки, лише підкорення, неухильне додержання суддя­ми норм матеріального та процесуального права означає їх справжню незалежність від будь-яких органів, службових осіб та іншого впливу.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпе­чуються:

особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;

незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;

порядком здійснення судочинства, встановленим процесу­альним законом, таємницею постановлення судового рішен­ня;

забороною втручання у здійснення правосуддя;

відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановле­ною законом;

особливим порядком фінансування та організаційного за­безпечення діяльності судів, встановленим законом;

належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;

функціонуванням органів суддівського самоврядування;

визначеними законом засобами забезпечення особистої без­пеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх пра­вового захисту.

Незалежність суддів полягає:

-                     в незалежності кожного судді під час розгляду та вирі­шення справи від думки інших суддів, що входять до складу суду, який розглядає справу. Питання, що виникають під час розгляду справи колегією суддів, вирішуються більшістю го­лосів суддів. При прийнятті рішення з кожного питання жо­ден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Кожен суддя має право на ок­рему думку, якщо він не згодний з рішенням, що ухвалюється судом. Окрема думка викладається письмово, цей документ не оголошується в судовому засіданні, однак приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення (ч. 3 ст. 19 ЦПК). Суд­дя не може бути притягнутий до відповідальності за виражену ним окрему думку;

-                     в незалежності від осіб, які беруть участь у справі. Суддя не зобов'язаний надавати будь-яких пояснень по суті розгля­нутих справ або справ, що знаходяться в його провадженні, а також надавати їх будь-яким особам для ознайомлення, інак­ше як у випадках і порядку, передбачених законом;

-                     в незалежності від висновків, наданих певними органами та особами. Так, висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за загальними правилами оцінки доказів, передбачених ст.212 ЦПК. Висновки органів опіки та піклу­вання та інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування не мають для суду наперед встановленої сили;

-                     в незалежності від судів вищестоящих інстанцій. Незва­жаючи на те, що апеляційна, касаційна інстанції здійснюють судовий контроль за правильністю ухвалених судами першої інстанції рішень та ухвал, зазначені повноваження не є пору­шенням принципу незалежності суддів. Суди апеляційної та касаційної інстанції під час скасування судового рішення або ухвали та направлення справи до суду першої інстанції на но­вий розгляд не вправі давати вказівки суду першої інстанції з приводу того, як слід вирішити справу, яку норму матеріаль­ного права застосувати та який має бути висновок суду з при­воду обставин справи. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведе­ними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відки­нуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч. І ст.335 ЦПК);

-                     в незалежності від державних органів, громадських орга­нізацій, посадових осіб та окремих громадян. Судження про фактичні обставини справи, достовірність доказів, про права та обов'язки сторін мають бути переконаннями самих суддів, а не судженнями, нав'язаними їм іншими особами.

Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом. Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самовряду­вання, їх посадові особи, громадяни та їх об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї. Зазначені органи та особи не мають права впливати на суддів, вказувати, як треба вирішити справу, апе­ляційну, касаційну скаргу або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Підкорення суддів закону складає друге положення цього принципу. Підкорення суддів закону означає, що судді вирі­шують справи відповідно до Конституції, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в ме­жах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України (ст.8 ЦПК).

Норми права інших держав суд застосовує в разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою Ук­раїни.

Якщо спірні відносини не врегульовано законом, суд засто­совує закон, що регулює подібні за змістом відносини (ана­логія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загаль­них засад законодавства (аналогія права).

Незалежність суддів забезпечується політичними, еко­номічними, правовими гарантіями.

До політичних гарантій суддів належать ті положення, що забороняють суддям входити до політичних партій та профспі­лок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат.

Економічними гарантіями незалежності суддів є положен­ня, що надають суддям матеріальне та соціально-побутове за­безпечення, безоплатне забезпечення благоустроєним житлом та інші соціальні пільги.

Юридичними гарантіями незалежності суддів є встановле­ний законом порядок здійснення правосуддя, встановлений порядок добору суддів на посаду та наділення їх повноважен­нями, право судді на відставку.

Незалежність суддів гарантується недоторканністю особи судді. Недоторканність судді поширюється на його житло, службове приміщення, транспорт і засоби зв'язку, кореспон­денцію, належне йому майно і документи. Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештова­ний до винесення обвинувального вироку судом.

Положеннями Закону України «Про статус суддів» під­креслюється особливе становище суддів у суспільстві. Серед процесуальних гарантій принципу незалежності суддів та підкорення їх лише закону можна визначити гласність та від­критість судового розгляду, право на відвід судді, особливий порядок ухвалення рішення (перебування суддів у нарадчій кімнаті) тощо.

3.3.            Принцип колегіального та одноособового розгляду справи закріплено у ч.2 ст.129 Конституції України, згідно з якою судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Положення щодо складу суду, що розглядає цивільну спра­ву, викладені у ст.18 ЦПК.

Суд першої інстанції розглядає цивільні справи одноособо­во суддею, який є головуючим і діє від імені суду. Колегіально у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, у суді першої інстанції розглядаються справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної осо­би недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізич­ної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи ого­лошення її померлою; усиновлення, надання особі психіат­ричної допомоги в примусовому порядку, обов'язкову госпіта­лізацію до протитуберкульозного закладу.

Колегіальність забезпечує можливість ретельного дослід­ження всіх доказів, правильної та всебічної їх оцінки та ухва­лення законного та обґрунтованого рішення у справі.

В судах апеляційної інстанції цивільні справи розгляда­ються колегією у складі трьох суддів, один з яких є головую­чим.

У суді касаційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі п'яти суддів. При цьому у попередньому роз­гляді справи, що здійснюється Верховним Судом України та може завершитися постановленням ухвали про відхилення касаційної скарги та залишенням рішення без змін, справа розглядається колегією у складі трьох суддів (ч. І ст.332 ЦПК).

У зв'язку з винятковими обставинами цивільні справи пе­реглядаються колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності, а у випадках, якщо після касацій­ного розгляду справи виявлено неоднакове застосування суда­ми касаційної інстанції одного і того самого положення зако­ну (ч. 3 ст.357 ЦПК), справа розглядається колегією суддів на спільному засіданні відповідних судових палат Верховного Суду України при їх рівному представництві за наявності не менш як двох третин чисельності кожної палати.

Під час перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому са­мому складі, в якому вони були ухвалені (одноособово або ко­легіально).

3.4. Принцип рывносты громадян перед законом та судом є конституційним та означає, що громадяни мають рівні конс­титуційні права і свободи та є рівними перед законом (ст.24 Конституції України). Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походжен­ня, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, зазначений принцип відтворено у ст.5 ЦПК, де, крім зазначення рівності перед законом і судом, наголошуєть­ся на обов'язку суду поважати честь та гідність всіх учасників цивільного процесу.

Кожний суб'єкт у цивільному процесі займає своє процесу­альне становище - позивача, відповідача, третьої особи, ко­жен з яких наділяється комплексом процесуальних прав та обов'язків.

Гарантією принципу рівності перед законом і судом є вста­новлення кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової, національної належності або став­лення до релігії (ст.161 КК України).

Водночас принцип рівності перед законом та судом не вик­лючає можливості закріплення в законі, в тому числі й проце­суальному, деяких додаткових гарантій прав окремих кате­горій громадян та юридичних осіб, що цього потребують. Зок­рема, пільг щодо підсудності, понесення судових витрат із врахуванням майнового стану сторони тощо.

В умовах правової держави перед законом та судом мають бути рівні всі, проте для реальної реалізації цього принципу необхідне вдосконалення чинного законодавства, поліпшення судової правозастосовної діяльності, значне підвищення рівня правосвідомості громадян та службових осіб.

3.5.            Принцип гласності судового розгляду

Пункт 7 ч. 3 ст.129 Конституції України проголошує, що гласність судового процесу та його повне фіксування техніч­ними засобами є однією з основних засад судочинства.

У ЦПК ст.6, що регламентує принцип гласності, названо «Гласність та відкритість судового розгляду».

Принцип гласності є важливою гарантією здійснення прин­ципу законності та реального здійснення своїх прав особами, які беруть участь у справі. Гласність - це одна зі складових де­мократичної процесуальної форми судочинства.

Під принципом гласності в цивільному процесі розумі­ється вільний доступ до залу судових засідань всіх грома­дян, що мають бажання бути присутніми під час розгляду цивільної справи.

Розгляд справ у всіх судах проводиться відкрито. Відкри­тий розгляд справ позитивно впливає на суддів з точки зору публічного контролю, а особи, які беруть участь у справі, мо­жуть знати все, що відбувається у судовому засіданні, оскіль­ки процесуальні дії здійснюються у їх присутності.

Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої.

Для проведення в залі судового засідання фото- і кінозйом­ки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апара­тури, а також транслювання судового засідання по радіо і те­лебаченню слід отримати згоду на це осіб, які беруть участь у справі. Такі дії допускаються лише на підставі ухвали суду.

Принцип гласності є однією з передумов ухвалення закон­них та обґрунтованих рішень та подальшої оцінки з боку су­спільства роботи судів та функціонування системи органів правосуддя.

Виділяють дві форми гласності:

-                     гласність у вузькому значенні - гласність для сторін, інших осіб, які беруть участь у справі;

-                     гласність для народу або публічність.

Публічність полягає у праві присутності в залі судового засідання сторонніх осіб, тобто публіки, включаючи предс­тавників засобів масової інформації, що можуть розміщува­ти об'єктивні звіти про судовий розгляд, не дочекавшись висновків суду в рішенні. Водночас засоби масової інфор­мації не вправі вирішувати наперед у своїх повідомленнях результати судового розгляду у конкретній справі або іншим способом впливати на суд до набрання рішенням законної си­ли.

Винятком з принципу гласності в інтересах збереження різного роду таємниць є закритий розгляд справи. Закритий судовий розгляд допускається:

-                     у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розго­лошення державної або іншої таємниці, яка охороняється за­коном. На підставі ст.1 Закону України «Про державну таєм­ницю» від 21 січня 1994 p. № 3855-ХІІ державна таємниця - це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері обо­рони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, дер­жавної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які виз­нані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Крім державної таємниці, підставою для закритого судового розгляду є наяв­ність банківської та комерційної таємниці;

-                     з метою забезпечення таємниці усиновлення;

-                     з метою запобігання розголошенню відомостей про інтим­ні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.

У двох останніх випадках питання про закритий судовий розгляд вирішується судом в разі заявлення клопотання осо­бами, які беруть участь у справі. В разі відсутності такого кло­потання справа розглядається у відкритому судовому розгля­ді.

Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зо­бов'язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімна­ті, яка оголошується негайно.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі. Присутність цих осіб викликана необхідністю здійснення ни­ми своїх обов'язків. Участь у закритому судовому засіданні перекладача, який буде здійснювати переклад інформації, та спеціаліста, до якого можуть виникнути запитання в осіб, які беруть участь у справі, є необхідною постійно. Свідки та екс­перти будуть присутні як під час давання показань та роз'яс­нення висновку, так і після цього.

Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні.

Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не бра­ли участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, зні­мати копії з документів, долучених до справи, одержувати ко­пії рішень і ухвал.

Принцип гласності складають й положення про те, що ні­хто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Як правило, особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце розгляду спра­ви судовими повістками. Оголошення про час і місце розгляду справи може бути опубліковано у пресі. Крім того, особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі можуть бути викликані до суду телеграмою, фак­сом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику (статті 74- 77 ЦПК).

Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телег­рами та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у су­довому засіданні тільки за згодою осіб, визначених ЦК Украї­ни. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відео- записів такого самого характеру. Ознайомлення з особистими паперами, їх використання допускаються тільки за згодою фізичної особи, якій вони належать, а використання листів, телеграм та інших видів кореспонденції - лише за згодою осо­би, яка направила їх, та адресата.

Хід судового засідання фіксується технічними засобами. Порядок фіксування судового засідання технічними засобами встановлюється ст. 48 ЦПК, Інструкцією про порядок фіксу­вання судового процесу технічними засобами, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 21 лип­ня 2005 р. № 84.

3.6.            Принцип публічності полягає в участі державних орга­нів під час здійснення правосуддя в цивільних справах, що ха­рактеризує їх процесуальну діяльність від імені або в інтере­сах держави або суспільних інтересах.

Принцип публічності закріплено в Конституції України (статті 124, 129).

Публічний характер мають насамперед повноваження су­ду, що здійснює правосуддя в цивільних справах, ухвалює су­дове рішення по суті заявлених позовних вимог. Суд здійснює керівництво процесом розгляду справи, забезпечує додержан­ня послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками процесу їх процесуальних прав і вико­нання ними обов'язків, спрямовує судовий розгляд на забез­печення повного, всебічного та об'єктивного з'ясування обста­вин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи.

Виділяють інструктивні, забезпечувальні та вказівні пов­новаження суду.

Інструктивні повноваження суду - це така група повнова­жень, відповідно до яких суд роз'яснює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, обов'язки щодо подання доказового матеріалу та доведення фактів, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, роз'яснює наслідки здійснення чи нездійснен­ня певних процесуальних дій тощо.

Згідно із забезпечувальними повноваженнями суд може та повинен звернути увагу сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, на необхідність доказування будь-якого факту, що має значення для справи, на необхідність усунення прогалин у доказовому матеріалі.

Вказівні повноваження суду реалізуються у його діяльності щодо керівництва процесом, що деякими вченими визнаєть­ся як принцип судового керівництва процесом.

В радянські часи даний принцип називали принципом про­цесуальної активності суду, в силу якого суд був вправі конт­ролювати розпорядження сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, належними їм матеріальними та про­цесуальними правами, активно втручатися в матеріально-пра­вові відносини сторін з метою забезпечення законності, інте­ресів держави, залежно від з'ясованих обставин справи вихо­дити за межі не лише розміру позовних вимог, але й їх під­став, перевіряти (для судів касаційної та наглядової інстан­цій, що існували в ті часи) оскаржене, опротестоване рішення в повному обсязі та щодо всіх осіб, які беруть участь у справі.

Очевидно, що жодного з перерахованих повноважень суду в сучасному ЦПК не існує, водночас окремі аспекти активності суду У змагальному процесі збереглися, але всі вони втілені або у принципі публічності, або у принципі змагальності.

До принципу публічності слід віднести і залучення народ­них засідателів при розгляді цивільних справ за деякими ка­тегоріями справ окремого провадження, які при здійсненні правосуддя користуються правами судді (ч. 3 ст.18 ЦПК). Участь народних засідателів свідчить про демократизм ци­вільного процесу, є гарантією правильного розгляду та вирі­шення цивільних справ, встановлення судової істини у справі, а також свідчить про виховне значення судових рішень.

Заслуговують на увагу й висловлені пропозиції щодо запро­вадження в ЦПК суду присяжних, що в певній мірі має включатися до цього принципу.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини вправі звер­нутися до суду з позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб згідно із ст.13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» від 23 грудня 1997 p. № 776/97-ВР, при цьому він вправі звернутися до суду за захистом лише тих осіб, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть це зробити самостійно.

Публічний характер у цивільному процесі має діяльність прокурора, який відповідно до Закону України «Про прокура­туру» від 5 листопада 1991 p. № 1789-ХІІ здійснює представ­ництво інтересів громадянина або держави в суді, що полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадяни­на або держави у випадках, передбачених законом.

Принцип публічності щодо участі прокурора в цивільному процесі є відтворенням закріпленої в ст.121 Конституції Ук­раїни однієї з функцій прокуратури.

Крім того, з положень ст.45 ЦПК випливає участь в інтере­сах інших осіб або в суспільних інтересах у цивільному про­цесі органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання, фізичних та юридичних осіб, що обмежені випадками, встановленими законом, в разі звернення до суду з позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб.

3.7.            Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 7 ЦПК цивільне судочинство здійснюється державною мовою.

Конституцією України в ст.10 встановлено, що державною мовою в Україні є українська мова, всебічний розвиток і функ­ціонування якої в усіх сферах суспільного життя забезпечу­ється державою на всій території України.

Це означає, що суд, здійснюючи правосуддя, має вести про­цес українською мовою. Дане правило є імперативним саме для суду (судді), що розглядає справу.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України у справі від 22 квітня 2008 р. № 1-18/2008 (справа про мову су­дочинства), відповідно до кодексів (КАС, ЦПК) адміністратив­не та цивільне судочинство здійснюється державною мовою, цією мовою також складаються судові документи. Це жодним чином не обмежує права громадян, які не володіють або недос­татньо володіють державною мовою, оскільки частини 1, 3 ст.10 Конституції України гарантують їм право користувати­ся у судовому процесі російською, іншими мовами національ­них меншин України. Крім того, Конституція України не до­пускає надання переваг громадянам за мовною ознакою. Га­рантування в адміністративному та цивільному судочинстві використання російської та інших мов національних меншин України цілком узгоджується з Європейською хартією регіо­нальних мов або мов меншин, ратифікованою Законом Украї­ни від 15 травня 2003 p. № 802-IV.

Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недос­татньо володіють державною мовою, мають право робити зая­ви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Особам, які беруть участь у справі та не володіють держав­ною мовою або володіють нею недостатньо, забезпечується участь у справі перекладача, який допускається до справи за заявою особи, що потребує перекладача, за ухвалою суду. Ко­ристуючись послугами перекладача, зазначені особи можуть знайомитися з матеріалами справи, перекладати всі матеріали справи, брати участь у судових засіданнях через перекладача.

Перекладач наділяється необхідним обсягом процесуаль­них прав, на нього покладаються відповідні обов'язки, голов­ний з яких - повний і правильний переклад. Точність перек­ладу полягає у повній відповідності до оригіналу. Не допус­кається приблизний переказ змісту тих чи інших показань чи пояснень учасників справи або змісту процесуальних доку­ментів. Перекладач не повинен коментувати, доповнювати, по-своєму викладати матеріал, що перекладається.

Судові документи складаються державною мовою. Перек­ладач посвідчує правильність перекладу своїм підписом у про­цесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі їх рідною мовою або мовою, якою вони володіють.

Хоча в ЦПК прямо не передбачено норми, яка дозволяла б скасування судового рішення з підстав порушення правил що­до державної мови судочинства, водночас його слід відносити до порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи (ч. 3 ст.309 ЦПК), оскільки особа, не знаючи мови судочинства, не може зрозуміти сутності дій, що вчиняються судом, та визначитися зі своїми проце­суальними правами, що безпосередньо вплине на доведення нею своїх вимог або заперечень.

Цей принцип дозволяє особам, які беруть участь у справі, використовувати всі засоби захисту своїх прав, свобод та інте­ресів, а суду - здійснювати виховний вплив на осіб, які беруть участь у справі.