3. Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

 

Судове рішення повинно відповідати таким вимогам:

-  законність та обґрунтованість (ст. 213 ЦПК);

-  порядок ухвалення (ст. 209 ЦПК);

-  форма (ст. 222 ЦПК);

-   зміст (ст.215 ЦПК);

-  порядок проголошення (ст. 218ЦПК).

Тільки за відповідності цим вимогам можна говорити про судо­ве рішення як акт правосуддя, який ухвалюється іменем України.

Законність та обґрунтованість - це дві взаємоз'єднані риси судового рішення, тобто рішення суду має бути законним і обґрунтованим. Саме за такої умови рішення може бути ак­том правосуддя. Правильне застосування судом норм ма­теріального права та дотримання процесуальних правил, закріплених у ЦПК, це основна умова ухвалення судового рішення. Так, у змісті судового рішення повинно бути зазна­чено: назву, статтю, її частину, абзац, пункт, підпункт зако­ну, на підставі якого вирішено справу (матеріального - С.Ф.), а також процесуального закону, яким суд керувався (п. З ч. 1 ст. 215 ЦПК) при ухваленні рішення.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги ци­вільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Суд повинен вирішувати цивільні справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо при ухваленні судового рішення матиме місце ситуація невід­повідності правового акта закону України або міжнародному до­говору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, то суд, згідно з ч. 4 ст. 8 ЦПК, застосовує акт законода­вства, який має вищу юридичну силу. При розгляді справ на клопотання осіб, які беруть участь у справі, суд може застосову­вати норми права інших держав, але при вирішенні цього питан­ня суддя має враховувати, що такі норми застосовуються у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним догово­ром, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою Ук­раїни. Законність поглинає дотримання норм як матеріального, так і процесуального права. Виходячи з аналізу ч. 2 ст. 309 ЦПК, де йдеться про умови порушення норм матеріального права, слід зробити висновок, що, ухвалюючи рішення, суддя повинен пра­вильно застосувати закон, який підлягає застосуванню до даних правовідносин, не застосовувати закон, який не підлягає засто­суванню до даних правовідносин. Суд не повинен тлумачити за­кон, а лише правильно застосовувати його. Інша справа, коли спірні відносини не врегульовано законом, тоді суд застосовує закон, який регулює подібні за змістом відносини (аналогія за­кону), а за відсутності такого - суд повинен виходити із загаль­них засад законодавства (аналогія права) (ч. 7 ст. 8 ЦПК). У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відпо­відності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд повинен зверну­тися до Верховного Суду України для вирішення питання щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Щодо законності рішення, є слушним думка російського вченого Р.С.Гукасян, який вважає, що законним є рішення за умови, якщо суд:

а)         правильно застосував норми чинного матеріального та процесуального права;

б)         при невідповідності правових норм ухвалив судове рі­шення на підставі акта законодавства, який має вищу юри­дичну силу;

в)         при відсутності норм, які регулюють спірні відносини, застосував закон, що регулює подібні відносини, а при відсут­ності закону виходив із загальних засад законодавства, насам­перед Конституції;

г)         у разі невідповідності закону України міжнародному до­говору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Ра­дою України, застосував міжнародний договір.

Цікавими є підходи щодо законності судового рішення у роботах інших науковців.

Друга нормативна вимога, яка пред'являється до судового рішення, - це його обґрунтованість.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і все­бічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими дока­зами, які були досліджені в судовому засіданні. Аналізуючи це поняття, слід виокремити умови обґрунтованості, до яких відносимо:

-               повне та всебічне з'ясування обставин, що мають значен­ня для справи;

-               доведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими;

-               відповідність висновків суду обставинам справи.

Обставини справи повинні бути повно та всебічно з'ясо­вані судом у судовому засіданні, обґрунтовані достовірними доказами, які досліджено та перевірено у тому самому судо­вому засіданні, де ухвалюється рішення. Не можна вважати факт доведеним, якщо він підтверджувався доказами, отри­маними незаконним шляхом. Суд має у рішенні не лише пе­рераховувати докази, він повинен кожний доказ проана­лізувати, оцінити його достовірність та допустимість. Якщо докази суперечать один одному, суд повинен усунути такі суперечності та проаналізувати усі докази у їхній сукуп­ності. Висновки суду про встановлення обставин та правові наслідки повинні бути вичерпними. Тому необґрунтованим вважається будь-яке судове рішення, в якому висновки суду про фактичні обставини справи не відповідають дійсності чи викликають сумніви в правильності встановлення цих обс­тавин. Справедливість рішення - це вияв його законності (ст. 1 ЦПК).

Порядок ухвалення судового рішення передбачено ст. 209 ЦПК.

Суди ухвалюють рішення іменем України. Ця обставина свідчить про те, що суддя як владний суб'єкт від імені держа­ви виконує юрисдикційну функцію, спрямовану на захист по­рушених, оспорюваних, невизнаних прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб, а також держави як суб'єкта ци­вільних процесуальних відносин (ст. 30 ЦПК). Судове рішен­ня ухвалюється негайно після закінчення судового розгляду, тобто у день, коли закінчився розгляд справи по суті.

Рішення суду ухвалюється в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали спра­ву. Щодо ухвалення, то при колегіальному складі воно постановлюється більшістю голосів та підписується у нарадчій кім­наті. Згідно з ч. З ст. 19 ЦПК суддя, який не згоден з рішен­ням, може письмово викласти свою окрему думку. Цей доку­мент не оголошується у судовому засіданні, приєднується до справи і є відкритим для ознайомлення.

У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більше п'яти днів з дня закінчення розгляду справи. Таке рі­шення потребує осмислення усіх позицій сторін, зокрема оста­точних виступів у судових дебатах, аналізу доказів, законода­вства, яке регламентує спірні відносини. Але вступну і резо­лютивну частини суд повинен проголосити в тому самому засі­данні, в якому закінчився розгляд справи. Проголошені вступна і резолютивна частини рішення мають бути підписані всім складом суду і приєднані до справи.

У нарадчій кімнаті суд має вирішити комплекс питань (ст.214 ЦПК), без розв'язання яких не може йтися про ухва­лення рішення.

Ухвалюючи рішення, суд повинен вирішити:

-               чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимо­ги позивача і заперечення чи зустрічний позов відповідача та якими доказами вони підтверджуються. Така процесуальна діяльність судді виявляється у перевірці наявності чи відсут­ності певних обставин за допомогою доказів, шляхом їх оцін­ки. На підтвердження кожної обставини має бути подано сто­ронами доказ, тому суддя повинен його оцінити, потім оціни­ти усі докази у їх сукупності та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів;

-               чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної дав­ності тощо), які мають значення для вирішення справи, та до­кази на їх підтвердження, зокрема щодо поважності пропуску строку позовної давності, що дасть йому можливість виріши­ти питання про поновлення такого строку;

-               які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

-               яка правова норма підлягає застосуванню до цих право­відносин. Суд повинен визначитись як з нормою матеріаль­ного, так і процесуального права, які підлягають застосуван­ню.

Залежно від встановлених судом обставин та перевірки їх доказами суд у судовому рішенні повинен дати остаточну від­повідь, чи слід позов задовольнити або в позові відмовити, чи можна його задовольнити в якійсь частині. Якщо у справі є зу­стрічний позов, то у рішенні слід зазначити, як вирішити ос­новний позов, а як - зустрічний, наприклад, первісний позов задовольнити, а у зустрічному відмовити. Якщо в одному про­вадженні були об'єднані основний позов із самостійними ви­могами третьої особи щодо предмета спору між сторонами, суд також має дати відповіді щодо задоволення (повного, частко­вого) основного позову та висловити свою думку з приводу за­доволення чи відмови у задоволенні вимог третьої особи або їх зарахуванні.

При ухваленні судового рішення суд повинен вирішити пи­тання як розподілити між сторонами судові витрати, чи є під­стави допустити негайне виконання судового рішення, підста­ви для скасування заходів забезпечення позову.

Судове рішення викладається у письмовій формі (ст. 209 ЦПК) головуючим, підписується ним або складом суду, який брав участь в ухваленні цього рішення.

Виправлення в рішеннях мають бути застережені перед підписом судді. Тобто суддя повинен зазначити «виправлено­му вірити» чи «закреслене не читати».

Однією із вимог до рішення суду є його зміст, який передба­чено ст.215 ЦПК.

Рішення суду складається зі вступної, описової, мотиву­вальної та резолютивної частин.

У вступній частині зазначається:

-               час та місце його ухвалення;

-               найменування суду, що ухвалив рішення;

-               прізвище та ініціали судді (суддів - при колегіальному розгляді);

-               прізвище та ініціали секретаря судового засідання;

-               імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі;

-               предмет позовних вимог.

В описовій частині зазначається:

-               узагальнений виклад позиції відповідача;

-               пояснення осіб, які беруть участь у справі;

-               інші докази, досліджені судом.

В мотивувальній частині зазначається:

-               встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини;

-               мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи запе­речення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазна­чені в рішенні нормативно-правові акти;

-               чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а як­що були, то ким;

-               назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

В резолютивній частині зазначається:

-               висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;

-               висновок суду по суті позовних вимог;

-               розподіл судових витрат;

-               строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Щодо вступної частини, то у рішенні має бути зазначено назву процесуального акта, тобто що це - рішення. Далі вка­зати, що воно ухвалюється іменем України. Стаття 215 ЦПК вимагає у вступній частині зазначати предмет позовних ви­мог. Але це положення ЦПК слід узгодити з п. 3 ч. 2 ст. 119 ЦПК, де йдеться про те, що у заяві має зазначатися зміст по­зовних вимог.

Щодо описової частини, то у ній спочатку слід зазначити вимогу позивача та її обґрунтування. Але за ст. 31 ЦПК пози­вач може протягом усього розгляду справи по суті змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, частково відмовитись від позову, і тому усі ці зміни в позовному спорі повинні бути відображені в описовій частині. Крім узагальненого викладу позиції відповідача, в описовій частині повинно також бути зазначено чи у повному обсязі визнає він позов, чи частково (вказати, в якій саме час­тині), чи має місце зустрічний позов.

Щодо мотивувальної частини, то слід зазначити, що у ній встановлені судом обставини повинні мотивуватися доказами, які безпосередньо досліджені у судовому засіданні. Якщо суд виходить із аналогії закону чи права, то він повинен тлумачи­ти закон та мотивувати встановлені обставини.

У резолютивній частині судового рішення, крім відомос­тей, вказаних у п. 4 ч. 1 ст.215 ЦПК, суд може зазначати про відстрочку та розстрочку судового рішення, можливість не­гайного виконання рішення, вирішення долі речових доказів. У пункті 4 передбачено загальні вимоги до резолютивної час­тини судового рішення. Так, у справах окремого провадження резолютивна частина судового рішення має свої особливості залежно від встановленого факту, мети, для якої цей факт встановлюється.

При ухваленні рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів суд повинен зазначити, в якій час­тині рішення стосується кожного з них. Якщо при розгляді справи щодо деяких позивачів чи відповідачів буде відмовле­но у позові, суд повинен зазначити про це, а також про задово­лення позову щодо кожного позивача та відповідача. Якщо обов'язок чи право стягнення є солідарним, суд повинен обов'язково про це зазначити у рішенні.

Порядок проголошення рішення суду (ст. 218 ЦПК)

Проголошення судового рішення як одна із процесуальних дій має узгоджуватися із загальними принципами цивільного процесу. До таких принципів слід віднести гласність та від­критість судового розгляду справи. Розгляд справ, включаю­чи й проголошення судового рішення в усіх судах, проводить­ся усно і відкрито. Рішення суду або його вступна та резолю­тивна частини проголошуються негайно після закінчення су­дового розгляду і прилюдно, крім випадків, встановлених ЦПК. До таких випадків належать справи, які розглядались у закритому судовому засіданні (ч. 3 ст. 6 ЦПК). Після оголо­шення судового рішення головуючий повинен особам, які бе­руть участь у справі, роз'яснити зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У разі проголошення у судовому засі­данні тільки вступної та резолютивної частин судового рішен­ня суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, змо­жуть ознайомитися з повним рішенням суду. Тобто законом передбачена можливість ухвалення «короткого» тексту рі­шення, але, як визначено у ст.218 ЦПК, вступна та резолю­тивна частини повинні бути оголошені у тому судовому засі­данні, в якому закінчився розгляд справи.

Щодо строку виготовлення повного тексту судового рішення (мотивованого), суд повідомляє, коли особи, які беруть участь у справі, зможуть ознайомитися з повним рішенням суду. Хоча у коментованій нормі не зазначено такий строк, але при цьому потрібно виходити з положення ч. З ст. 209 ЦПК, де зазначено, що у виняткових випадках залежно від складності справи скла­дання повного тексту рішення може бути відкладено на строк, не більше ніж п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.

Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення, тобто рішення набуває ознак стабільності, тим самим рішенню гарантується правовий режим незмінності. Проте із цього загального поло­ження можуть мати місце винятки. Так, ст. 241 ЦПК передба­чено можливість скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та про визнання фізич­ної особи недієздатною, якщо йдеться про поновлення фізич­ної особи у дієздатності (частини 2, 3). Але, на нашу думку та виходячи з ч. 2 ст.208 ЦПК, положення ст. 241 ЦПК супере­чить їй. Адже коли ухвалювались рішення у даній категорії справ, особа дійсно була хвора, тому таке рішення ухвалюва­лось не на припущеннях, а коли особа видужала, то й постало питання про поновлення її у дієздатності. Мабуть, було б пра­вильним говорити не про скасування рішення, а про скасуван­ня обмеження у дієздатності чи поновлення дієздатності особи у разі визнання її недієздатною.

Аналогічний виняток має місце у ст. 250 ЦПК про скасу­вання судом, який ухвалив рішення, рішень про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою. Але на відміну від ст. 241 ЦПК, рішення у справах про визнання осо­би безвісно відсутньою чи оголошення її померлою ухвалюва­лось на припущеннях щодо смерті цієї особи, тому у цьому ви­падку можна говорити про скасування самого рішення про визнання особи безвісно відсутньою та оголошення її помер­лою. Оскільки рішення має ухвалюватися на достовірно вста­новлених судом фактах, а не на припущеннях, але таке скасу­вання можливе як виняток. Виняток можуть також складати справи про скасування усиновлення (ч. 4 ст. 255 ЦПК).