4. Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження4. Особливості розгляду окремих категорій справ окремого провадження

 

4.1.Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи

Справи про звільнення опікуна та піклувальника від вико­нання обов'язків (ч. 2 ст. 241 ЦПК)

Поняття «дієздатність» громадян має досить широке засто­сування в ЦК та інших нормативних актах. З цим поняттям пов'язується здатність фізичної особи особисто, тобто своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійс­нювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відпо­відальність у разі їх невиконання. Загальною підставою ви­никнення дієздатності у повному обсязі є досягнення повно­ліття, тобто вісімнадцятирічного віку (ст. 34 ЦК).

Законом дозволяється одружуватися до досягнення вісім­надцятирічного віку, громадянин, який не досяг вісімнадця­тирічного віку, набуває цивільної дієздатності в повному об­сязі з моменту реєстрації шлюбу. Ніхто не може обмежити або позбавити особу дієздатності, якщо набула дієздатності у вста­новленому законом порядку.

Тобто обмеження фізичної особи у дієздатності, обмеження неповнолітньої особи у дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною здійснюється не інакше як у судовому порядку. Розгляд таких справ судом здійснюється в порядку окремого провадження.

Подання заяви та відкриття провадження у справі Підсудність

Заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної осо­би (у тому числі й неповнолітньої) та визнання фізичної особи недієздатною подаються за місцем проживання особи, яку об­межують у дієздатності чи визнають недієздатною, а якщо такі особи перебувають на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі - за місцезнаходженням цього зак­ладу.

Особи, які можуть бути заявниками

Обмеження в дієздатності фізичної особи внаслідок злов­живання спиртними напоями або наркотичними, токсичними засобами, крім спрямованості на захист прав і законних інте­ресів громадян та сім'ї в цілому, спрямоване також на поси­лення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними, токсичними речовинами і має велике значення для запобіган­ня порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім'ї, додержання правил співжиття. Подання заяви у цих категоріях справ може вик­ликатись не тільки захистом майнового становища сім'ї, а й захистом державних інтересів, коли обмежено дієздатні особи будуть позбавлені можливості пиячити, а за хворими здійсню­ватиметься нагляд.

Право на подання заяви до суду про обмеження дієздатності фізичної особи надане як членам його сім'ї, так і органам опі­ки і піклування, наркологічним та психіатричним лікуваль­ним закладам. Даний перелік суб'єктів є вичерпним. Сам гро­мадянин не може порушити справу про зміну свого правового статусу.

Подання заяви наркологічним або психіатричним закла­дом зумовлено тим, що ця особа перебуває на лікуванні у цих закладах.

Члени сім'ї, подаючи таку заяву до суду, керуються мате­ріальним інтересом, оскільки використання особою своєї зар­плати та інших доходів на придбання алкогольних та нарко­тичних засобів ставить сім'ю у скрутне становище.

Щодо органів опіки та піклування і наркологічного та пси­хіатричного закладу, то їх інтерес ґрунтується на ст. 45 ЦПК, тобто має процесуальний характер, оскільки ці особи згідно із законом та в силу покладених на них повноважень можуть звертатись до суду з метою захисту прав та інтересів інших осіб.

Але виходячи з ч. 1 ст.238 ЦПК можна дійти висновку, що особа, яка обмежується у дієздатності, може поставити у скрутне становище не лише членів своєї сім'ї, а й інших осіб, якщо вона за законом зобов'язана їх утримувати. Наприклад, ст.76 СК передбачається, що після розірвання шлюбу, тобто фактично особи вже не є сім'єю, вони - чужі люди, особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до ро­зірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги, за умови, що така допомога може надаватися колишньою дружиною чи колиш­нім чоловіком; особа має право на утримання також і тоді, коли вона стала інвалідом після спливу одного року від дня ро­зірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом про­типравної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колиш­ньої дружини під час шлюбу; якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого зако­ном пенсійного віку залишилось не більше як п'ять років, вона (він) матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років; якщо у зв'язку з вихованням дити­ни, веденням домашнього господарства, піклуванням про чле­нів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості от­римати освіту, працювати, займати відповідну посаду, він має право на утримання у зв'язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є непрацездатним, за умови, що потребує ма­теріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружи­на може надавати матеріальну допомогу.

Наведено перелік випадків, коли заява може пред'явля­тись не членами сім'ї, а іншими особами, на права яких впли­ватиме обставина зловживання особою, яка надає утримання, спиртними напоями та наркотичними засобами, які повинен враховувати суд при вирішенні питання про прийняття заяви до свого провадження.

Судова практика

При вирішенні судом питання про прийняття заяви, яка подається членами сім'ї особи, яка обмежується у цивільній дієздатності, мають місце спірні моменти. Судді досить час­то аргументують відмову у відкритті провадження у справі чи повернення заяви посиланням на те, що мати, батько, сестри, брати чи інші близькі родичі, якщо вони проживають окремо від особи, яка обмежується у дієздатності, не мають права пред'являти таку заяву до суду.

У даному разі слід керуватись не ЖК, де йдеться про те, що членами сім'ї наймача є особи, які спільно проживають з най­мачем, а виходити зі ст. 3 СК, що мати і син, незалежно від то­го, чи проживають вони разом, мають взаємні права та обо­в'язки. Крім того, матері не байдуже здоров'я її сина, який в силу зловживання спиртними напоями чи наркотичними за­собами ставить себе ще і у скрутне матеріальне становище. Як­що син одинокий, то мати може бути у подальшому його пік­лувальником та розпоряджатися його зарплатою. У частині 3 ст. 237 ЦПК законодавець уточнює, що заява про визнання фі­зичної особи недієздатною може бути подана членами сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживан­ня. Існує також думка про те, що не може бути обмеженою у дієздатності особа, яка хоча і зловживає спиртними напоями, але вона є одинокою та не має сім'ї. Відповідно до законодав­ства України, а саме ч.3 ст. 3 СК, права члена сім'ї має також одинока особа.

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостій­но розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опі­ки та піклування. Це положення зумовлене тим, що за ст. 32 ЦК неповнолітня особа може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами (п. 1 ч. 1). Але якщо особа неналежним чином використовує грошові кошти, зокрема на придбання алкогольних, наркотичних за­собів, на азартні ігри, ігрові автомати, має місце марнотрат­ство тощо, то за наявності достатніх підстав, тобто обставин, підкріплених доказами, суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування може обме­жити право неповнолітньої особи щодо розпорядження своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами. У частині 2 ст. 237 ЦПК йдеться лише про обмеження права неповноліт­ньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, сти­пендією чи іншими доходами. Але виходячи із аналізу ч. 5 ст. 32 ЦПК може мати місце не тільки обмеження, але і поз­бавлення неповнолітньої особи такого права.

До осіб, які можуть подати заяву до суду про визнання фі­зичної особи недієздатною, законодавцем віднесено членів її сім'ї, близьких родичів, незалежно від їх спільного проживан­ня, орган опіки та піклування, психіатричний заклад. Щодо членів сім'ї та близьких родичів, то до них слід віднести за аналогією зі ст. 52 ЦПК таких осіб: чоловіка, дружину (але при цьому слід зазначити, що чоловік та дружина родичами не є), батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, брата, сестру, діда, бабу, внука, внучку, усиновлювача, чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, членів сім'ї чи близьких родичів цих осіб. Психіатричний заклад може пред'явити таку заяву, якщо особа перебуває у ньому на ліку­ванні, оскільки вона може бути одинокою та не мати сім'ї чи близьких родичів. Крім того, право цього органу та органу опіки та піклування на пред'явлення такої заяви передбачене ст. 45 ЦПК.

Зміст заяви (ст. 238 ЦПК)

Підставами обмеження цивільної дієздатності фізичної осо­би є:

• - психічний розлад, який істотно впливає на здатність осо­би усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК);

• - чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізич­на особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними за­собами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана ут­римувати, у скрутне матеріальне становище (ч. 2 ст. 36 ЦПК).

Саме ці обставини повинні бути викладені у заяві до суду та бути підтверджені доказами.

У заяві про обмеження права неповнолітньої особи само­стійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи інши­ми доходами або позбавлення її цього права повинні бути вик­ладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, пси­хічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права.

Щодо матеріальних наслідків, то неповнолітня особа може неналежно здійснювати своє право на розпорядження заробіт­ком, стипендією чи іншими доходами, тобто використовувати їх на придбання наркотичних речовин, алкогольних напоїв, купувати речі за непомірно високими цінами тощо.

Щодо психічних чи інших наслідків для неповнолітнього здійснення ним цього права, то це положення закону слід ро­зуміти так: особа в результаті витрачання грошей на нарко­тичні засоби і вживаючи їх потрапляє у наркотичну залеж­ність та страждає на розлади психіки або це спричиняє, нап­риклад, інші негативні наслідки - затримання її у нетверезо­му стані, направлення до медвитверезника, неналежна пове­дінка у громадських місцях у стані алкогольного чи токсично­го сп'яніння.

У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стій­кий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідом­лювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Кожна із обставин, якими заявники мотивують свої вимо­ги, має бути підтверджена доказами (п.6 ч. 1 ст. 119 ЦПК).

Підготовка справи до судового розгляду

В порядку підготовки справи про визнання фізичної особи недієздатною ст.239 ЦПК передбачено призначення судово-психіатричної експертизи. Суд призначає таку експертизу за умови наявності достатніх даних про психічний розлад здоро­в'я фізичної особи. Щодо достатності даних, то їх слід ро­зуміти як сукупність усієї інформації, яка дозволяє дійти вис­новку щодо наявності у особи психічного розладу. Це можуть бути виписки із історії хвороби різних психіатричних зак­ладів, медична книжка, довідки із психоневрологічних зак­ладів про те, що особа перебувала чи перебуває на обліку щодо цих захворювань, довідки про стан здоров'я, протоколи ор­ганів міліції про неадекватність поведінки особи, матеріали кримінальних справ, довідки про отримані травми тощо. Обов'язкове проведення судово-психіатричної експертизи у даній категорії справ передбачено уп.2ч.1ст.145 ЦПК. Пе­ред експертом ставляться такі питання:

• 1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;

• 2) чи розуміє він значення своїх дій і чи може керувати ни­ми. Недопустимо ставити на вирішення експертизи питання права, вирішення яких належить до компетенції суду (нап­риклад, про дієздатність громадянина, а не про характер його захворювання, про наявність вини та ін.);

• 3) чи може особа в силу стану здоров'я брати особисто участь у розгляді справи.

При цьому при проведенні експертизи за згодою громадя­нина досліди в жодному разі не повинні мати характер кату­вань чи бути пов'язані з жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність особи, поводженням.

Дані про психічну хворобу фізичної особи можуть бути от­римані з довідок про стан здоров'я, виписок з історії хвороби лікувальних закладів, матеріалів слідчих органів, які свід­чать про дії психічно хворої людини.

У справах про визнання громадян обмежено дієздатними такими даними можуть бути показання свідків, акти міліції і громадських організацій, рішення товариських судів та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами, а також, що грома­дянин своїми діями ставить себе і свою сім'ю в тяжке мате­ріальне становище. Експертиза може бути проведена лише у виняткових випадках, проте у ЦПК перелік таких винятко­вих випадків не передбачено. Порушення процедури направ­лення особи у примусовому порядку на проведення судово-психіатричної експертизи є безумовною підставою для скасу­вання рішення, оскільки такий примусовий порядок обмежує права та свободи людини (ст. 5 ЦПК).

Судовий розгляд справи

Ця категорія справ розглядається у порядку окремого про­вадження згідно з вимогами статей 236-241 ЦПК.

Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної осо­би чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я. У частині 1 ст. 240 ЦПК не сказано про те, чи є обов'язковою участь орга­ну опіки та піклування при розгляді таких справ. Суд у кож­ному разі вирішує питання про необхідність участі у справі да­ного органу.

Деякі автори вважають, що особа, щодо якої ставиться ви­мога про обмеження її в дієздатності або визнання недієздат­ною, бере участь у справі як заінтересована особа. Але не можна у будь-якому разі робити такий висновок, оскільки процесуальне становище цієї особи залежить від різних ситуа­цій, які потрібно проаналізувати. По-перше, питання про вик­лик фізичної особи в цих випадках вирішується судом з ураху­ванням стану її здоров'я. Закон не визначає яке процесуальне становище займає ця особа. По-друге, якщо у суду є в достат­ній мірі підстави для розгляду справи про визнання фізичної особи недієздатною, то яким чином він може одночасно нада­вати право участі цій особі у справі як заінтересованій особі. Остаточним висновком суду у справі про визнання її недіє­здатною буде те, що в силу її психічного стану вона не може ро­зуміти значення своїх дій та керувати ними. Якщо ж у суду немає достатніх даних про психічний стан особи та він із мате­ріалів справи дійде висновку, що заявник діє недобросовісно без достатньої для цього підстави (ч. З ст. 240 ЦПК), він може залучити особу, яка визнається недієздатною, до участі у спра­ві як заінтересовану. Якщо ж особа обмежується у дієздатно­сті, то вона згідно з ч. 2 ст. 29 ЦПК може брати участь у справі як заінтересована особа, оскільки при розгляді такої справи не захищається суб'єктивне матеріальне право цієї особи, а йдеться про здійснення цією особою цивільних процесуальних прав та виконання своїх обов'язків в суді у справах, що вини­кають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом.

Якщо провадження у справі відкрито на підставі заяви опі­ки і піклування, наркологічного чи психіатричного закладу, то воно не може бути закрите у зв'язку із запереченням члена сім'ї громадянина проти розгляду цієї справи. До розгляду справи мають залучатися усі повнолітні члени сім'ї та обов'язково органи опіки та піклування, які залежно від того, на під­ставі чиєї заяви відкрито провадження, повинні займати ста­новище заявника чи заінтересованої особи.

Неявка громадянина, щодо якого розглядається справа, в судове засідання, якщо суд визнав його явку можливою вихо­дячи зі стану здоров'я, не позбавляє суд права розглянути справу за його відсутності при додержанні вимог, передбаче­них ст. 169 ЦПК.

Цю категорію справ законом віднесено до виключної ком­петенції суду у порядку окремого провадження. Виникнення спору про право у цих справах не призводить до наслідків, пе­редбачених ч. 6 ст. 235 ЦПК. Заяви про визнання громадяни­на недієздатним підлягають розглядові окремо від інших ви­мог у порядку, передбаченому статтями 236-241 ЦПК. Одно­часно зі спором про право цивільне питання про недієздат­ність громадянина може вирішуватись судом лише в тому ра­зі, коли спір виник після смерті цього громадянина.

Рішення суду

Суд, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздат­ності фізичної особи (у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною, встанов­лює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням орга­ну опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна.

Громадянин вважається недієздатним з часу набрання закон­ної сили рішенням суду про визнання його недієздатним. У тих випадках, коли від часу виникнення недієздатності залежать певні правові наслідки, суд на прохання осіб, які беруть участь у справі, з урахуванням висновку судово-психіатричної експерти­зи й інших даних про психічний стан громадянина, в рішенні може зазначити, з якого часу громадянин є недієздатним.

Рішення суду в справах про визнання громадянина обмеже­но дієздатним чи недієздатним повинно відповідати вимогам статей 213, 215 ЦПК. В резолютивній частині рішення слід зазначати лише висновок суду про визнання громадянина об­межено дієздатним чи недієздатним або про відмову в задово­ленні заявлених про це вимог.

Судові витрати, пов'язані з провадженням справи про виз­нання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.

Це положення закону додатково підтверджується ч. 7 ст. 235 ЦПК, де йдеться про те, що при ухваленні судом рі­шення у порядку окремого провадження судові витрати не від­шкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Такий ви­няток передбачено ч. 3 ст. 240 ЦПК.

Якщо ж суд встановить, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, тобто з метою позбавити діє­здатності або обмежити дієздатність психічно здорового гро­мадянина, тоді він стягує із заявника всі судові витрати.

Процесуальний порядок розгляду справ про поновлення фізичної особи у дієздатності

Рішення суду

Віднесення справ про скасування обмеження або про понов­лення в дієздатності не повинне бути розміщене в ст. 241 ЦПК, яка іменується «Рішення суду». Таке розташування цих категорій справ зумовлює незначну увагу до їх самостій­ного значення. Ці справи мають суттєві особливості, тому по­рядок їх розгляду має також визначатись окремою статтею за­кону як це, наприклад, передбачено ст. 286 ЦПК РФ.

Скасування рішення суду про обмеження цивільної діє­здатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду.

Із заявою до суду може звернутися як сама фізична особа, так і її піклувальник, члени сім'ї або орган опіки та піклуван­ня. Інтересною з процесуальної точки зору є можливість гро­мадянина, який припинив зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, звернутись до суду із заявою про скасування обмеження дієздатності (ст. 241 ЦПК). У такому разі він сам може представляти власні інтереси у суді (ч. 2 ст. 29 ЦПК).

Поновлення цивільної дієздатності фізичної особи здійсню­ється після певного проміжку часу, тобто коли відпадуть обс­тавини, які були підставою для такого обмеження.

Скасування рішення суду про визнання фізичної особи не­дієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної осо­би, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рі­шенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та пік­лування (ч. 4 ст.241 ЦПК).

Заяви про скасування обмеження або про поновлення в діє­здатності розглядаються судом за місцем проживання грома­дянина, який був обмежений у дієздатності або визнаний не­дієздатним.

Самостійний розгляд справ свідчить про нові обставини справи, тому й рішення по них не скасовує попереднє рішення щодо обмеження дієздатності або визнання громадянина не­дієздатним, а стосується нового стану громадянина (у випадку одужання особи) або констатує, що стан здоров'я змінився не­суттєво, що є підставою для відмови у задоволенні вимог заяв­ника. Йдеться не про скасування самого рішення, оскільки во­но було ухвалене не на припущеннях, а на момент його ухва­лення особа була хворою, тобто страждала психічним захво­рюванням чи зловживала спиртними напоями, наркотични­ми, токсичними речовинами. Скасування ж попереднього рі­шення суду - це скасування певного стану особи, що не відпо­відає реальним обставинам, а також може призвести до відпо­відальності особи, коли під час її недієздатності нею були зав­дані збитки третім особам.

Обмеження в дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживання спиртними напоя­ми, наркотичними чи токсичними засобами. Нічого у ЦПК не сказано про те, а чи розглядаються такі справи з обов'язковою участю представника органу опіки та піклування.

Поновлення фізичної особи у дієздатності відрізняється від аналогічного порядку скасування обмеження дієздатності тим, що таким правом не наділений сам громадянин, а також тим, що рішення суду ухвалюється на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування.

Рішення суду у цих категоріях справ після набрання ними законної сили надсилаються органу опіки та піклування та є підставою для припинення функцій піклувальників та опіку­нів.

Особливості розгляду справ про звільнення опікуна та пік­лувальника від виконання повноважень

У порядку глави 2 розділу 4 ЦПК розглядаються також справи про звільнення опікуна та піклувальника від виконан­ня їх повноважень.

Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призна­ченої піклувальником або опікуном, у місячний строк звіль­няє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановлює ухвалу.

Суд за заявою особи, над якою встановлено піклування, мо­же звільнити піклувальника від його повноважень і призначи­ти за поданням органу опіки та піклування іншого піклуваль­ника, про що постановлює ухвалу.

Суд розглядає питання про звільнення опікуна або піклу­вальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересова­них осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.

При розгляді таких справ суд має вирішувати питання про доцільність звільнення опікуна чи піклувальника, оскільки він не зобов'язаний, а може їх звільнити. Тому заяви мають бути обґрунтовані і належним чином підтверджені доказами.

Суд не припиняє повноваження за призначенням, а він на­ділений правом лише «звільнити» піклувальника або опікуна. «Звільнення» опікуна або піклувальника можуть бути пов'я­зані з неналежним виконанням ними своїх повноважень, тому в ухвалі суду мають бути зазначені причини такого звільнен­ня, коли звільнення відбувається не за власним бажанням. Оскільки діяльність опікуна та піклувальника пов'язана з розпорядженням матеріальними правами недієздатної або об­межено дієздатної особи, то піклувальник має надавати звіт про свою діяльність іншим особам, які виконуватимуть ці пов­новаження після нього.

4.2.Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності

У порядку окремого провадження розглядаються справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатно­сті.

Подання заяви та відкриття провадження у справі

Закріплення процедури розгляду цієї категорії справ су­дами ЦПК зумовлено положеннями ст. 35 ЦК, де передбаче­но, що повна цивільна дієздатність може бути надана фі­зичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за тру­довим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної діє­здатності провадиться за рішенням органу опіки та піклу­вання за заявою заінтересованої особи, але при цьому повин­на мати місце згода батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ника. Частина 2 ст. 35 ЦК зазначає, якщо така згода відсут­ня, то повна цивільна дієздатність може бути надана за рі­шенням суду.

Така заява подається за місцем проживання заінтересова­ної особи.

Зміст заяви

У статті 243 ЦПК передбачено зміст заяви про надання не­повнолітній особі повної цивільної дієздатності. Якщо непов­нолітня особа працює за трудовим договором, то у заяві повин­но бути зазначено місце роботи, яке має підтверджуватися письмовим доказом - довідкою з місця роботи із зазначенням розміру заробітної плати, розміру доходів, що дасть можли­вість дійти висновку про те, що особа здатна сама себе утриму­вати. На момент розгляду такої заяви особа повинна працюва­ти не тимчасово, а постійно, доходи повинні мати достатній рівень. У кожному конкретному випадку ці питання вирішують­ся судом у сукупності з іншими матеріалами справи, врахову­ючи при цьому характеристику заявника, його батьків, чи не позбавлені вони батьківських прав, чому батьки не дають зго­ди на емансипацію неповнолітнього, з ким із батьків прожи­ває неповнолітній, чи у заявника є обоє із батьків, причини їх відсутності тощо.

Батьки у справі повинні брати участь як заінтересовані осо­би. Суд повинен направити їм копію заяви, а вони своєю чер­гою - заперечення проти встановлюваного у суді факту. Таке заперечення й буде розцінюватися як незгода батьків щодо на­дання повної цивільної дієздатності неповнолітній дитині. Статтею 35 ЦК передбачено, що особа має право попередньо звернутись до органу опіки та піклування про надання їй повної цивільної дієздатності. Орган опіки та піклування повинен повідомити про надходження до нього такої заяви та запросити батьків для вирішення цього питання. Якщо батьки відмов­ляться від надання їх неповнолітній дитині повної цивільної дієздатності, то таку заяву вони повинні подати органу опіки та піклування, яка матиме місце у матеріалах цього органу. Тому заявник повинен про цю обставину зазначити у заяві до суду та водночас клопотати перед судом про витребування такої заяви із органу опіки та піклування. Але виходячи зі ст. 124 Консти­туції, у якій закріплено принцип, що юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, які виникають у державі, та згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду від 1 листопа­да 1996 р. «Про застосування Конституції при здійсненні право­суддя» нині не є обов'язком для особи дотримання попередньо­го порядку вирішення справ у позасудовому порядку.

Щодо надання повної цивільної дієздатності особі, яка ба­жає займатися підприємницькою діяльністю, то вимоги до за­яви та процедура розгляду справ є аналогічною. Але заявник повинен довести суду здатність до заняття підприємницькою діяльністю, наприклад, наявність спеціальної освіти, наяв­ність у особи майна, грошових коштів (п. 4 ст. 32 ЦК), наяв­ність права бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом (п. З ст. 32 ЦК) тощо.

Якщо особа є матір'ю чи батьком дитини відповідно до ак­тового запису цивільного стану, вона може ставити перед су­дом питання про надання їй повної цивільної дієздатності. Во­на повинна подати докази про те, що вона працює, має постій­ний заробіток, дохід, має можливість виховувати дитину са­мостійно, інформацію, яка позитивно характеризує заявника, тощо.

Судовий розгляд справи

Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та піклування. Участь представ­ників органів опіки та піклування у розгляді справи є обов'яз­ковою.

Орган опіки та піклування повинен зробити висновок у справі щодо доцільності надання неповнолітній особі пов­ної цивільної дієздатності. Суд з урахуванням висновку ор­гану опіки та піклування, думки батьків та доказів у справі повинен оцінити рівень зрілості неповнолітнього, риси його характеру, психічний стан, характеристику за місцем роботи, навчання, за місцем проживання, його не­гативні звички, якщо вони мають місце, майновий стан, раціональність витрачання коштів та розпорядження ни­ми тощо.

Рішення суду

Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по суті, ухвалює рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заяв­ника.

У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надається повна цивільна дієздатність після набрання рішен­ням суду законної сили.

У резолютивній частині рішення повинен знайти місце вис­новок суду про задоволення заяви та надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності.

Якщо суд відмовив особі у наданні повної цивільної дієздат­ності у 16 років, то така відмова не є перешкодою для цієї осо­би повторно звернутись до суду, оскільки можуть змінитися певні обставини, особа може отримати постійну роботу, пра­цювати, мати регулярний дохід та забезпечувати себе та свою сім'ю, позбутися негативних звичок тощо.

Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили над­силається органові опіки та піклування.

•4.3.Справи про визнання фізичної особи безвісно відсут­ньою та оголошення її померлою

Подання заяви, підсудність

Виникнення справ про визнання громадян безвісно відсут­німи або оголошення їх померлими зумовлені необхідністю за­хисту майнових прав громадян, справи про правовий статус яких розглядаються судом, захистом інтересів осіб, які мають певні правовідносини з особою, тривала відсутність якої поз­бавляє їх можливості користуватись своїми правами. Наприк­лад, відсутність одного з подружжя позбавляє можливості другого вступати до нового шлюбу, користуватись самостій­но спільно набутим майном, звертатись до державних уста­нов у разі потреби за матеріальною допомогою на непов­нолітніх дітей.

Статтею 43 ЦК передбачено, коли протягом одного року в місці постійного проживання фізичної особи немає відомостей про місце її перебування, така особа може бути визнана судом безвісно відсутньою. За відсутності у місці постійного прожи­вання фізичної особи відомостей про місце її перебування про­тягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, - протягом 6 міся­ців, така особа може бути оголошена померлою. Військовос­лужбовець або інша особа, які пропали безвісти у зв'язку з воєнними діями, можуть бути оголошені померлими не рані­ше, ніж після спливу 2 років з дня закінчення воєнних дій (ст. 46 ЦК). З урахуванням конкретних обставин суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

Для здійснення процедури по оголошенню громадянина по­мерлим або визнання його безвісно відсутнім законодавством передбачається спеціальний судовий порядок встановлення таких фактів у порядку окремого провадження.

У разі тривалої відсутності фізичної особи за постійним міс­цем проживання та за відсутності відомостей про місце його перебування, а також залежно від строку такої відсутності, заінтересовані юридичні або фізичні особи можуть у порядку статей 43, 46 ЦК, статей 3, 4, 246 ЦПК звернутись до суду із заявою про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення його померлим.

Заява у таких справах має подаватись до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем прожи­вання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна.

Заява може подаватися й юридичною особою, тому застосо­вуються правила ст. 109 ЦПК, тобто заява буде подаватися за місцезнаходженням юридичної особи.

Зміст заяви

Заява у даній категорії справ має відповідати спеціальним вимогам, передбаченим ст. 247 ЦПК.

У ній зазначається:

• 1) мета, для якої необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою;

• 2) обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізич­ної особи; або

• 3) обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти; або

• 4) обставини, що дають підставу припустити її загибель від певного нещасного випадку.

Ці відомості дозволяють визначити:

• 1) право осіб на звернення до суду в справі цієї категорії;

• 2) коло заінтересованих осіб;

• 3) необхідні докази у справі.

Особи, які можуть бути заявниками

Заявниками у цих справах можуть бути: фізичні особи, яким встановлення цих фактів необхідне для здійснення суб'єктивних прав або охоронюваних законом інтересів; орга­ни опіки та піклування - при вирішенні питань про вжиття за­ходів до охорони майна безвісно відсутнього; прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування в разі необ­хідності захисту прав неповнолітніх дітей (ст. 45 ЦПК) тощо.

Підготовка справи до судового розгляду

Заявник у заяві має викласти підстави вимоги, тобто обста­вини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припуска­ти її загибель від певного нещасного випадку, повинен під­твердити їх доказами. Якщо ж такі докази не будуть подані, то суд не може повернути йому заяву на тій підставі, що вона не відповідає вимогам закону (як це передбачено у ст. 121 ЦПК), а повинен посприяти особі у витребуванні таких дока­зів шляхом встановлення кола осіб, які можуть дати свідчен­ня про відсутнього чи зробити запити у вказані в ст.248 ЦПК органи з метою отримання інформації, яка дозволить суду ух­валити рішення у справі.

Суд може зробити повідомлення в засобах масової інфор­мації (газета «Урядовий кур'єр») про розгляд справи про виз­нання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим. Суд вирішує, яких свідків йому потрібно допитува­ти.

Судовий розгляд справи

Участь у справі заінтересованих осіб визначається необхід­ністю захисту власних інтересів і можливістю заявляти в разі потреби про порушення суб'єктивних прав при встановленні заявником юридичного факту. Заінтересовані особи можуть володіти певними відомостями про місце перебування грома­дянина і в разі їх залучення до участі у справі можуть повідо­мити суду, що, безумовно, має позитивно вплинути на об'єк­тивність розгляду справи. Дані особи, які мають відомості про місцезнаходження громадянина, не можуть залучатися до участі в процесі як свідки, якщо у них є заінтересованість у ре­зультатах розгляду справи. Наприклад, один із спадкоємців - син від другого шлюбу звертається за оголошенням померлим його батька, місце перебування якого йому не відоме понад 5 років. Оголошення особи померлою буде підставою для від­криття спадщини, тому заінтересованою особою у цій справі можуть бути інші спадкоємці за законом, зокрема син бать­ка від першого шлюбу.

Умови заінтересованості в результатах розгляду справи та мета встановлюваного факту визначають і коло заінтересова­них осіб, які мають брати участь у справі. Так, у разі набран­ня рішенням у справі про оголошення громадянина померлим законної сили можуть припинятися шлюбні правовідносини, виникати спадкові правовідносини і водночас у цивільних правовідносинах, у яких брав участь безвісно відсутній грома­дянин, мають наставати зміни у суб'єктному складі, які зу­мовлюються умовами правонаступництва. Це положення виз­начає необхідність захисту інтересів громадян та організацій, які мали цивільні, адміністративні, трудові (коли громадянин працював за сумісництвом) правовідносини із громадянином, що визнається безвісно відсутнім або оголошується померлим. Ці правовідносини визначають можливість існування у заінтересованих осіб відомостей про місце перебування грома­дянина.

Деякі автори відносять ці справи до позовного проваджен­ня. З їх думкою погодитись важко. У таких справах немає сторін з протилежними юридичними інтересами, оскільки в результаті з'явлення громадянина під час провадження спра­ви до ухвалення судового рішення виникає не спір про право, а справа взагалі втрачає спірний характер і провадження у ній має бути закрите. Стаття 205 ЦПК не передбачає такої підста­ви для закриття провадження у справі.

Рішення суду

У резолютивній частині рішення, крім відомостей про осо­бу громадянина, встановлених судом обставин його зникнен­ня слід обов'язково зазначати початок безвісної відсутності або день смерті громадянина, оголошеного померлим, які виз­начаються за правилами статей 43 і 46 ЦК.

Рішення суду, що набрало законної сили, надсилається РАЦСу для реєстрації смерті громадянина, а також до нота­ріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, - відповідному органу місцевого самовряду­вання для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а та­кож у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому но­таріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна.

Дії суду в разі появи фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою

У разі з'явлення громадянина, якого визнано безвісно від­сутнім або оголошено померлим, районний (міський) суд, одержавши відповідну заяву, призначає справу до слухання з участю цього громадянина, заявника та інших заінтересова­них осіб і скасовує своє рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення його померлим. У стат­тях 45, 48 ЦК та ст. 250 ЦПК має місце положення про те, що заява може розглядатися:

• - судом за місцеперебуванням особи; або

• - судом, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою.

Відповідно до ст. 250 ЦПК від суду вимагається скасування свого рішення, що не узгоджується із ч. 2 ст. 218 ЦПК. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення. Деякі автори вважають, що є можливість скасування не рішення, а визнання громадя­нина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим за ана­логією до ст. 260 ЦПК 1963 р. (ст. 241 нового ЦПК. - С.Ф.у. Така аналогія неможлива. У справах про скасування обме­ження дієздатності та поновлення в дієздатності можливий та необхідний самостійний розгляд таких справ, оскільки він свідчить про зміни поведінки особи та подолання хвороби че­рез певний час, що демонструє відповідність нового рішення новим обставинам справи. Отже, лише для рішень суду в спра­вах про визнання громадянина безвісно відсутнім є можли­вість застосовувати запропонований механізм - скасування безвісної відсутності, оскільки нове рішення свідчитиме про надходження відомостей про місцезнаходження цієї особи. Рі­шення суду про оголошення громадянина померлим в жодно­му разі не може вважатись відповідним дійсним обставинам справи при фактичному перебуванні громадянина серед жи­вих, хоча й воно встановлюється на підставі відсутності відо­мостей про місцезнаходження громадянина.

Може йтися лише про перегляд такого рішення в провад­женні у зв'язку з нововиявленими обставинами, якщо ухва­лення такого рішення не було наслідком помилки суду. Такий порядок дозволить встановити причини, що призвели до ухва­лення рішення, неадекватного дійсним обставинам справи. На цій підставі не можна погодитись із іншим порядком зміни рішення, який передбачає взяти за основу явну суперечність рішення об'єктивній істині та надати право суду, що його ух­валив, на цій підставі скасовувати таке рішення.

Якщо ухвалення рішення, яке не відповідало обставинам справи стало наслідком помилки суду, то перегляд має здійс­нюватись у касаційному порядку.

Копія рішення суду після набрання ним законної сили над­силається відповідному органу реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть фізичної особи. Вважаємо, що таке рішення також повинно надсилати­ся органам опіки та піклування для зняття опіки над майном фізичної особи, яка з'явилася.

•4.4.Справи про усиновлення

З метою реального захисту інтересів дитини усиновлення здійснюється у судовому порядку.

Подання заяви та підсудність справи

Заява про усиновлення дитини, тобто особи до досягнення нею повноліття, а саме малолітньої - до досягнення 14 років, неповнолітньої - від 14 до 18 років або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання.

Така заява може подаватися як громадянами України, так і іноземними громадянами або особами без громадянства з ураху­ванням правил родової та територіальної підсудності справ про усиновлення. Такі справи розглядаються судами першої інстан­ції в Україні за місцем проживання дитини або повнолітньої осо­би, якщо усиновлювачі та дитина проживають на території Ук­раїни. Іноземні громадяни, громадяни України, які проживають за межами України, особи без громадянства також подають заяви до суду України з урахуванням місця проживання дитини.

Судова практика

При розгляді справи виник спір про визначення місця про­живання дитини у віці від 10 до 14 років. Суд виходив з ч. 3 cm. 29 ЦК. Місцем проживання дитини у такому віці є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закла­ду охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Слід враховувати, що місце проживання дитини може бути визначене органом опіки та піклування чи судом.

Форма та зміст заяви

Заява про усиновлення подається до суду у письмовій фор­мі та згідно зі ст. 252 ЦПК має містити: найменування суду, до якого подається заява, ім'я, місце проживання заявника, а та­кож прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я дитини. Це по­винен бути висновок медичної комісії, оскільки у ч. 2 ст. 252 ЦПК йдеться саме про такий висновок. Заява може містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, міс­ця народження дитини, про запис заявника матір'ю або бать­ком дитини. Зазначення таких даних зумовлено таємницею усиновлення.

У заяві може мати місце вимога про дотримання таємниці усиновлення. Це питання може залежати від самої дитини, якщо змінюються її дані. Якщо заявник не просить про дотри­мання таємниці усиновлення, то доцільно до участі у справі як заінтересованих осіб залучати родичів дитини, яка усиновлюється. Це дасть можливість вирішити у одному проваджен­ні питання про збереження правового зв'язку родичів з дити­ною (ч. 2 ст. 232 СК).

Доцільно зазначати біографічні дані усиновителя, а також відомості про наявність власних дітей, чи має заявник суди­мість.

Істотною особливістю справ цієї категорії є те, що особа, яка має намір усиновити дитину, набуває прав законного представника дитини лише у випадку задоволення судом його вимоги і лише після вступу рішення у законну силу (ч. 7 ст. 255 ЦПК). Тому у заяві про усиновлення не можуть бути одночасно вказані вимоги про захист майнових чи особистих немайнових прав дитини.

До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:

• 1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усинов­ленні дитини одним із подружжя;

• 2) медичний висновок про стан здоров'я заявника;

• 3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;

• 4) документ, що підтверджує право власності або користу­вання жилим приміщенням;

• 5) інші документи, визначені законом.

У частині 2 ст. 252 ЦПК має місце положення про те, що до­датки (документи) мають бути подані суду за їх наявності.

До заяви повинні додаватися такі докази:

• - у разі усиновлення дитини особою, що перебуває в шлю­бі, - копія свідоцтва про шлюб усиновителів;

• - у разі усиновлення одним із подружжя слід додати: копію свідоцтва про шлюб усиновителя і письмову згоду на це друго­го з подружжя, підпис якого на цій заяві повинен бути засвід­чений нотаріально. Законом, частинами 2, 3 ст. 220 СК, перед­бачено випадки, що усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя у випадках, якщо останній виз­наний недієздатним, безвісно відсутнім, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. На підтверджен­ня цих обставин до заяви повинні додаватися відповідні рішен­ня суду, які набрали законної сили. Усиновлення також прова­диться без згоди другого з подружжя, якщо між подружжям встановлено режим окремого проживання (п. 3 ч. 2 ст. 120 СК). Ця обставина також має бути підтверджена рішенням суду;

• - копія свідоцтва про народження усиновителя при усинов­ленні дитини особою, яка не перебуває у шлюбі;

• - довідка з місця роботи про займану посаду і заробітну пла­ту чи копія декларації про доходи;

• - документ, що підтверджує право користування житловим приміщенням чи право власності на житлове приміщення;

• - медичний висновок про стан здоров'я усиновителів (уси­новителя).

Медичний висновок про стан здоров'я громадянина не по­винен поглинатися висновком органів опіки і піклування що­до можливості даної особи бути усиновителем також і за інши­ми підставами.

До заяви повинна також додаватися копія первісної заяви громадянина, з якою він звертався у відділ виконкому про на­мір усиновити дитину. Це дозволить перевірити в судовому за­сіданні строк дії документів як кандидата в усиновлювачі, дія яких встановлена в один рік.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадян­ства, що постійно проживають за межами України, або іно­земцями, крім документів, зазначених у ч. 2 ст.252 ЦПК, во­ни повинні подати:

• - дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади;

• - висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами;

• - дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави;

• - зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної устано­ви України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною.

При прийнятті заяви про усиновлення дитини іноземними громадянами до Урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини (надалі - Урядовий ор­ган), крім свого дозволу на усиновлення, згідно з вимогами п. 41 Порядку, потрібно подавати висновок, виданий компете­нтним органом країни проживання кандидата в усиновителі, що підтверджує його можливість стати усиновителем, із заз­наченням житлово-побутових умов, біографічних даних, складу сім'ї, наявності власних дітей, відомостей уповноваже­ного органу про кожного кандидата в усиновителі і про те, що ніхто з них не притягувався до кримінальної відповідаль­ності. Відповідно до вимог ст. 283 СК додатковими умовами,

що повинні перевірятися суддею при прийнятті заяви, є: дані про перебування іноземця на обліку в Урядовому органі не менше одного року з дня взяття його на облік чи перебування іноземних громадян у родинних стосунках з дитиною, а також випадки захворювання дитини хворобою, що внесена до спе­ціального переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України, що дають підстави для усиновлення без дот­римання термінів перебування на централізованому обліку ді­тей.

Крім того, ч. З ст. 283 СК передбачено, що дитина може бу­ти усиновлена іноземцем лише за умови, якщо протягом одно­го року з моменту взяття її на облік у Урядовому органі не ви­явилось громадянина, який бажав би її усиновити або взяти під опіку чи піклування. Про цю обставину іноземець повинен подати суду довідку Урядового органу.

Досить складним є обов'язок суду по перевірці відповідно­сті законодавства держави громадянства усиновителя щодо забезпечення всіх прав дитини, яка усиновлюється, в обсязі, не меншому, ніж передбачений законодавством України (ч. 5 ст. 283 СК), а також чи будуть забезпечені йому гарантії і нор­ми, установлені законами країни-усиновителя. Для інозем­них усиновителів, крім того, за ч. З ст. 252 ЦПК повинен бути наданий дозвіл компетентного органу країни проживання за­явника на в'їзд і постійне проживання дитини, що усиновлюється, нотаріально засвідчене зобов'язання усиновителя про надання представникам дипломатичної (консульської) уста­нови України за кордоном інформації про усиновлену дитину і можливість спілкування з нею.

Так, за ст.287 СК, якщо діти усиновлені іноземцем і прожи­вають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України веде облік цих дітей і здійснює нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними вісімнадцяти років.

До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім документів, зазначених у ч.         2 ст.252 ЦПК, додаються згода законного представника ди­тини та згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина. Така згода повинна бути також належним чи­ном оформлена нотаріально чи іншим компетентним органом, легалізована чи апостильована. Це саме положення стосуєть­ся і згоди компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.

Документи усиновлювачів, які є громадянами інших дер­жав, мають бути у встановленому законодавством порядку ле­галізовані, якщо інше не встановлено міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українсь­кою мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально.

Суд повинен також перевірити, щоб документи були оформлені відповідно до вимог законодавства України.

Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити відомості, зазначені у ч. 1 ст.252 ЦПК, а також дані про від­сутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані документи, зазначені у п. 1 ч. 2 ст. 252 ЦПК, а також згода особи на усиновлення.

Підготовка справи до розгляду

Порядок підготовки справи про усиновлення визначається ст.253 ЦПК.

Ці справи розглядаються з участю заявника, органів опіки і піклування. Повноважним представником як держави, так і неповнолітньої дитини при розгляді справи про усиновлення може бути орган виконкому за місцем проживання дитини. Доцільність участі у справі органу опіки і піклування, що го­тує висновок про результати обстеження житлових умов заяв­ника, може бути виправдана лише при наявності в них істот­них заперечень щодо усиновлення. На підставі ч. 3 ст. 45 ЦПК вони можуть бути залучені до участі у справі чи вступити в процес за своєю ініціативою для давання висновку у справі, наприклад, коли житлово-побутові умови заявника не підхо­дять для проживання дитини і усиновлювача.

У справах, що стосуються прав іноземних громадян, участь бере Урядовий орган державного управління з усиновлення та захисту прав дитини (ч. 1 ст. 253 ЦПК). Участь цих органів у справах такої категорії є обов'язковою, оскільки при розгляді справи представництво інтересів неповнолітніх дітей, а також держави покладається саме на ці органи. Крім того, на ці орга­ни покладається обов'язок подавати відомості, що знаходять­ся в межах їхньої компетенції або мали бути ними зібрані до судового розгляду справи (частини 2, 3 ст. 253 ЦПК).

Так, органи опіки і піклування мають подати суду акт обс­теження умов життя заявника - усиновителів (усиновителя) - за місцем його проживання.

Органи опіки і піклування за місцем проживання дитини повинні подати:

• - копію актового запису і свідоцтво про народження дити­ни, яка усиновлюється;

• - медичний висновок про стан здоров'я дитини, її фізичний і розумовий розвиток;

• - згоду самої дитини на усиновлення (ст. 218 СК), зокрема згоду дитини, яка досягла 7 років для запису усиновлювача матір'ю, батьком (ч. 2 ст. 229 СК), крім випадку, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ч. 4 ст. 218 СК);

• - згоду дитини на зміну її імені (ч. 1 ст. 231 СК), така згода не вимагається, якщо дитина живе у сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені;

• - згоду батьків дитини на її усиновлення після досягнення нею двомісячного віку (ст.217 СК);

• - згоду батьків неповнолітніх батьків дитини на її усинов­лення (ч. 4 ст. 217 СК);

• - докази на підтвердження обставин, які дають можливість здійснювати усиновлення дитини без згоди батьків (ст. 219 СК);

• - згоду опікунів або піклувальників на усиновлення (ст. 222 СК);

• - відомості про наявність братів та сестер у дитини, яка уси­новлюється (ст. 210 СК);

• - у разі потреби й інші відомості, які необхідні для правиль­ного вирішення питання про те, чи може дана дитина бути усиновленою цим (конкретним) усиновителем.

У розгляді справи можуть брати участь близькі родичі ди­тини, суд має враховувати думку останніх щодо майбутнього

дитини. Заперечення з боку родичів проти усиновлення дити­ни є достатньою підставою для того, щоб зробити висновок про неможливість усиновлення.

Відповідно до ч. 6 ст. 130 ЦПК суд може вирішити питання про необхідність участі у справі прокурора, якщо у нього є якісь докази та з метою сприяння суду у встановленні істини у справі та здійснювати представництво інтересів дитини згідно з ч. 2 ст. 45 ЦПК.

Особливим учасником судового процесу може стати сама дитина. Тому суд, якщо вважатиме доцільним, має запросити її до справи.

Суддя в порядку підготовки справи до судового розгляду може викликати батьків для того, щоб переконатися, що зго­да батьків на усиновлення була дана ними свідомо, не приму­сово, без одержання будь-якої винагороди.

Батьки можуть до початку провадження у справі чи до ух­валення судового рішення відкликати дану ним раніше згоду на усиновлення незалежно від мотивів, що спонукали їх зро­бити це.

Усі ці важливі питання суддя має вирішити на стадії підго­товки та залучити цих осіб до участі у справі.

Судовий розгляд справи

Судовий розгляд справ даної категорії регулюється ст. 254 ЦПК.

Щодо процедури розгляду справ про усиновлення повноліт­ньої дитини, то суд розглядає таку справу з обов'язковою учас­тю заявника (заявників), усиновлюваної особи, з викликом за­інтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне до­питати.

З метою забезпечення охоронюваної законом (ст. 228 СК) таємниці усиновлення суд відповідно до ч. З ст. 254 ЦПК роз­глядає справи даної категорії в закритому судовому засіданні, а у передбачених ст. 228 СК випадках - включаючи проголо­шення рішення (ч. 9 ст. 6 ЦПК). На стадії судового розгляду суд має перевірити законність підстав для усиновлення і відсутність підстав, які виключають можливість заявника стати усиновителем (статті 211, 212 СК).

Рішення суду про усиновлення, його правові наслідки. Ска­сування рішення про усиновлення

Після розгляду заяви про усиновлення суд ухвалює рішен­ня, яке виходячи із принципу таємниці усиновлення не прого­лошується публічно (ч. 9 ст. 6 та ч. 3 ст. 254 ЦПК).

У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній час­тині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками).

За клопотанням заявника (заявників) при розгляді справи суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про за­пис усиновлювачів батьками. Суд у рішенні може вказати про збереження особистих немайнових і майнових прав одного з батьків усиновленого чи родичів його померлого батька, якщо ці питання були позитивно ним вирішені на прохання заявни­ка чи зацікавлених осіб.

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усинов­лення, відносяться на рахунок заявника (заявників).

Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили батьки дитини відкликали свою згоду на її усиновлення, суд скасовує своє рішення про усинов­лення дитини і поновлює розгляд справи, де залишає заяву без розгляду. Скасування судом рішення про усиновлення до наб­рання ним законної сили та залишення заяви без розгляду є винятком із загального правила. Але ці два випадки, регла­ментовані ЦПК, не можна розцінювати як скасування усинов­лення, що передбачено ст. 238 ЦПК, оскільки усі ці дії суду мають місце до набрання рішенням суду про усиновлення за­конної сили, а за ч. 7 ст. 255 ЦПК усиновлення вважається здійсненим з дня набрання законної сили рішенням суду.

Ухвалення рішення про усиновлення має певні правові наслідки. Якщо з батька усиновленої дитини до моменту ухва­лення рішення про усиновлення стягувалися аліменти (на підставі рішення суду), він може звільнятися від їхньої спла­ти, оскільки рішення суду про усиновлення після набрання ним чинності є підставою припинення сплати аліментів.

Разом з тим рішення суду про усиновлення не звільняє батька, з якого стягувалися аліменти, від подальшої їхньої сплати, якщо при усиновленні дитини за цим батьком відпо­відно до ст. 232 СК були збережені особисті немайнові і май­нові права й обов'язки. У зазначеному випадку всі питання, пов'язані зі зміною розміру стягуваних аліментів, звільнен­ням від їхньої сплати, повинні розглядатися судом у порядку позовного провадження за заявою зацікавлених осіб.

Якщо при розгляді справ про усиновлення чи про скасуван­ня усиновлення суд встановить у діях осіб, які беруть участь у справі, чи іншої особи ознаки злочину, які пов'язані з усинов­ленням, він згідно з вимогами ст. 211 ЦПК може повідомити компетентні органи для вжиття заходів.

Усиновлення вважається здійсненим з дня набрання закон­ної сили рішенням суду. Копія рішення суду про усиновлення після вступу його в законну силу направляється судом у відділ реєстрації актів цивільного стану за місцем винесення рішен­ня для внесення змін в актовий запис про народження дитини, що усиновлюється, а при усиновленні дітей іноземними гро­мадянами - також до Урядового органу державного управлін­ня з усиновлення та захисту прав дитини.

Скасування усиновлення та визнання його недійсним

Згідно з нормами СК усиновлення може скасовуватись та визнаватись недійсним у судовому порядку.

Передбачені законом порядки визнання усиновлення не­дійсним і скасування усиновлення повинні насамперед здійс­нюватися з урахуванням інтересів дітей та враховувати реаль­ні обставини, які виникли після усиновлення.

Аналізуючи статті 236 і 238 СК, в яких зазначено підстави визнання усиновлення недійсним або його скасування, важко не помітити, що деякі з них, як передбачено це у ст. 240 СК, не можуть бути підставами та розглядатися у позовному провад­женні.

Так, у ст. 236 СК підстави визнання усиновлення недійс­ними судом доцільно об'єднати у дві групи, які зумовлені пев­ними особливостями процедури розгляду справ про усинов­лення.

До першої можна віднести такі обставини, регламентовані ст. 236 СК:

• - п. З - усиновлення визнається недійсним, якщо воно було проведено на підставі підроблених документів;

• - п. 2 - якщо усиновлювач не бажав виникнення прав та обов'язків, які зумовлені усиновленням (фіктивне усиновлен­ня);

• - п. 5 - якщо один із подружжя усиновив дитину другого з подружжя та буде встановлено, що на момент усиновлення другий з подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюб­ні відносини.

Щодо другої групи, то сюди слід віднести:

• - п. 1 - якщо усиновлення було проведено без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхідною;

• - п. 4 - у разі відсутності згоди на усиновлення осіб, зазна­чених у статтях 220-222 СК.

Ці підстави (пункти 1, 4) повинні складати предмет судово­го дослідження при підготовці і розгляді справи. Тому при розгляді справ (як на стадії підготовки, так і безпосередньо у судовому розгляді) про усиновлення суддя відповідно до ста­тей 218-222 СК повинен перевіряти наявність такої згоди, як­що ж він це не зробив, то такі обставини треба розцінювати як наслідки помилки суду. Тому за таких підстав рішення повин­ні оскаржуватися зацікавленими особами у апеляційному та касаційному порядках.

Щодо пунктів 2, 3, 5 ст. 236 СК, то ухвалені рішення про усиновлення за заявами зацікавлених осіб має переглядати суд, що ухвалив рішення про усиновлення у зв'язку з нововиявленими обставинами за пунктами 1, 2 ст. 361 ЦПК. У пунк­ті 1 ст. 361 ЦПК йдеться про те, що рішення може бути перег­лянуте у зв'язку з нововиявленими обставинами, якщо заяв­никові не були і не могли бути відомі істотні для справи обста­вини, а у п. 2 цієї ж норми йдеться про фальшивість докумен­тів, які потягли за собою ухвалення незаконного рішення, яке набрало законної сили, тому перегляд судових рішень, які бу­ли ухвалені з порушенням пунктів 2, 3, 5 ст. 236 СК, повинен здійснюватися у зв'язку з нововиявленими обставинами. Тоб­то визнання усиновлення недійсним може визначати не тіль­ки недійсність правових і процесуальних наслідків, що воно викликало, але й невідповідність судового рішення дійсним обставинам справи на момент його ухвалення.

Досить цікавою з процесуальної точки зору є можливість «пред'явлення позову» про скасування усиновлення, запропоно­вана в ст. 240 СК. До підстав скасування усиновлення, передбаче­них у ст. 238 СК, можна віднести пункти 1, 3 ч. 1 даної норми.

Щодо п. 2 ст. 238 СК, де йдеться про недоумство, психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення, то рішення суду про усиновлення необхідно переглядати у зв'язку з нововиявлени­ми обставинами на підставі п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПК.

Усиновлення скасовується з дня набрання чинності рішен­ня суду про його скасування (ч. 4 ст. 238 СК).

На підставі ст. 240 СК батькам надається право звернутися з позовом про скасування усиновлення або визнання усинов­лення недійсним, але не зазначено до кого. До кого може бути спрямовано позов про визнання усиновлення недійсним, що зумовлено відсутністю згоди на усиновлення (пункти 1, 4 ст. 236 СК)? До усиновителів такий позов не може пред'явля­тися, оскільки не в їхній компетенції знаходиться питання одержання такої згоди, бо така згода розцінюється як умова постановки дитини на облік як позбавленої батьківського пік­лування. Якщо органи опіки і піклування дотримувались ви­мог закону при підготовці усиновлення, то в такому разі по­зовні вимоги буде можливість обґрунтувати лише незаконні­стю рішення суду чи недосконалістю законодавства. Вважа­ємо, що лише при наявності письмової відмови батьків від прав на дитину доцільно ставити її на облік. У будь-якому разі такі справи слід розцінювати як нетипові для позовного про­вадження. Крім того, СК не визначає, який орган має право та повинен давати таку згоду суду, чи суд повинен сам її витребовувати та в які строки.

При регламентації у СК порядку визнання усиновлення не­дійсним і при скасуванні усиновлення законодавцем робиться істотна помилка, оскільки не беруться до уваги підстави, що одночасно слугують причиною для скасування усиновлення і входять у предмет дослідження суду, органів опіки і піклуван­ня, а тому вони повинні бути також підставою для перегляду законності та обґрунтованості судового рішення. Інакше неза­конні і необґрунтовані рішення суду існуватимуть самостійно від факту усиновлення, а така властивість судових рішень, як стабільність втратить законодавче гарантування.

Зовсім іншим за змістом може бути скасування усиновлен­ня у випадку, коли воно суперечить інтересам дитини, не за­безпечує їй сімейного виховання (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК). Тут вар­то мати на увазі, що ці підстави для скасування усиновлення можуть виникнути і бути встановлені лише через проміжок часу, що дасть можливість говорити про те, що рішення про усиновлення було обґрунтованим, але нові обставини свідчать про невідповідність усиновлення інтересам дитини. Тому при скасуванні усиновлення також повинне бути враховане ба­жання усиновленої дитини, якщо сімейні відносини між нею та усиновлювачем не склалися.

Загальними підставами для скасування усиновлення по­винні бути такі самі умови, які передбачено для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК), але з деякими особливостями, властивими усиновленню, тобто такими, що виникнуть після усиновлення і підпадають під дію положення ч. 1 ст. 238 СК.

Підставою для скасування усиновлення може стати випа­док, якщо дитина не може забути батьків чи братів і сестер і це заважає процесу її виховання, спілкування в сім'ї, нормаль­ному розвитку, негативно на неї впливає, що позначається на взаємовідносинах між усиновлювачем та дитиною.

Отже, такий процес відповідатиме новим обставинам спра­ви, тому і рішення повинне мати самостійне значення, оскіль­ки такі обставини у судовому процесі щодо усиновлення пе­редбачити неможливо. Тому скасування усиновлення буде на­бирати сили з моменту вступу судового рішення в законну си­лу. Альтернативним варіантом, спрямованим на попереджен­ня такого результату усиновлення, може бути лише більш тривалий час спілкування усиновителя з дитиною, яка підля­гає усиновленню, до судового розгляду, надання висновку

психолога про можливість і доцільність усиновлення конкрет­ним усиновителем.

4.5.             Особливості розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення

У частині 1 ст. 256 ЦПК наведено перелік фактів, що мають юридичне значення та розглядаються судом у порядку окре­мого провадження:

• 1) родинних відносин між фізичними особами;

• 2) перебування фізичної особи на утриманні;

• 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

• 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

• 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;

• 6) належності правовстановлюючих документів особі, пріз­вище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що заз­начені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізви­щем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у сві­доцтві про народження або в паспорті;

• 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєс­трації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

• 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Крім переліку фактів, передбачених ч. 1 ст. 256 ЦПК, у ч.2 даної норми мають місце умови, за яких можливе встановлен­ня інших юридичних фактів.

До таких умов віднесено:

• 1) встановлюваний факт повинен бути юридичним, тобто від його встановлення у особи виникають, змінюються або припиняються особисті чи майнові права;

• 2) якщо законом не визначено іншого порядку їх встанов­лення.

Наприклад, згідно з цими умовами у порядку окремого про­вадження можливе встановлення факту надання спадкоєм­цеві утримання (ч. 2 ст. 1259 ЦК), оскільки встановлення

цього факту може породити для заявника юридичні наслідки, зокрема право на спадщину.

У порядку окремого провадження не підлягають встанов­ленню факти: про встановлення належності особі паспорта, військового квитка, квитка про членство в об'єднанні грома­дян, а також свідоцтв, що їх видають органи державної реєс­трації актів цивільного стану.

Підсудність

Заява фізичної особи про встановлення факту, що має юри­дичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

Але на практиці при встановленні юридичних фактів мо­жуть застосовуватись і інші правила підсудності. Зокрема, при встановленні факту володіння будівлею на праві приват­ної власності застосовуються правила виключної підсудності, передбачені ст. 114 ЦПК. Така заява подається до суду за міс­цем знаходження нерухомого майна - будівлі. Необхідність застосування цього правила зумовлена тим, що за ч. 6 ст. 235 ЦПК при розгляді справ окремого провадження можливе ви­никнення спору про право. Тому, коли суддя дійде висновку про необхідність залишення заяви без розгляду, така справа повинна розглядатися у позовному провадженні з дотриман­ням правил виключної підсудності (ч. 1 ст. 114 ЦПК). Анало­гічне правило може мати місце при встановленні фактів прий­няття спадщини та місця відкриття спадщини з урахуванням статей 1268, 1221 ЦК.

Зміст заяви

Процесуальним засобом захисту охоронюваного законом інтересу, формою звернення до суду у справах окремого про­вадження є заява. Заяви у справах окремого провадження ма­ють відповідати загальним правилам щодо змісту і форми по­зовної заяви, встановленим статтями 119, 120 ЦПК.

Загальні вимоги до заяв про встановлення фактів, що ма­ють юридичне значення, передбачені у ст.258 ЦПК.

У заяві повинно бути зазначено:

• 1) який факт заявник просить встановити та з якою метою;

• 2) причини неможливості одержання або відновлення доку­ментів, що посвідчують цей факт;

• 3) докази, що підтверджують факт.

До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Заява до суду подається у письмовій формі.

Зміст заяв для кожної категорії справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, має свої особливості.

Такі справи розглядаються з участю заявника та заінтере­сованих осіб. Якщо заінтересованих осіб не зазначено в заяві, то суддя на стадії підготовки з'ясовує у заявника наявність та­ких осіб, вирішує питання про притягнення або вступ у спра­ву заінтересованих осіб та з'ясовує у них можливі заперечен­ня щодо встановлюваного факту в суді, уточнює чи не будуть порушені їхні суб'єктивні права із встановленням даного юри­дичного факту.

На цьому етапі суд й має визначати, на яких підставах ці заінтересовані особи братимуть участь у справі (за аналогією із ч. 2 ст. 36 ЦПК).

До заяви додають квитанцію про сплату судового збору (державного мита), якщо заявник не звільняється від його сплати згідно з чинним законодавством.

Якщо в заяві не зазначено, який конкретно факт просить встановити заявник та для якої мети, а також з яких причин не можна одержати або відновити документ, що посвідчує да­ний факт, якими доказами цей факт підтверджується або до заяви не додано довідки про неможливість одержання чи від­новлення необхідних документів, суддя згідно зі ст. 121 ЦПК постановлює ухвалу про залишення заяви без руху і надає за­явникові строк для виправлення недоліків. Заявник може просити суд встановити факт, який не породить правових на­слідків, на які помилково сподівається (розраховує) заявник. В такому разі суддя ухвалою повинен роз'яснити заявникові, який факт потрібно встановити для отримання блага, на яке претендує заявник. Якщо заявник згідно із вказівками судді у встановлений термін усуне недоліки заяви і сплатить держав­не мито, заява вважається поданою в день первісного її подан­ня до суду. У разі невиконання вказівок суду про виправлення недоліків заява має повертатися заявникові, про що суддя постановлює мотивовану ухвалу. Але виходячи з ч. З ст. 235 ЦПК, якщо особа не подасть суду докази на підтвердження своїх вимог чи довідку про неможливість відновлення втраче­них документів, суд може на клопотання особи витребувати докази чи із власної ініціативи звернутися до органів, які зо­бов'язані дати довідку про неможливість відновлення втраче­них документів.

Рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення

При встановленні юридичних фактів суд не вирішує питан­ня про матеріальні права заявника. Але це не означає, що суд при розгляді справ даного виду провадження не застосовує ма­теріальний закон і що законність рішення суду в справах ок­ремого провадження полягає тільки в дотриманні процесуаль­ного закону. Зміст юридичних фактів завжди розкривається в нормах матеріального права, причому один і той самий факт залежно від правових наслідків, які породжують його вста­новлення, може мати різне правове значення.

Отже, не вирішуючи матеріальних прав заявника, суд при встановленні юридичних фактів зобов'язаний правильно зас­тосувати матеріальний закон, який розкриває зміст факту.

Судове рішення про встановлення юридичного факту по­винно бути викладене в письмовій формі у встановленій зако­ном послідовності його частин: вступна, описова, мотивуваль­на та резолютивна, зміст яких має відповідати ст. 215 ЦПК. Вступні частини судових рішень різних видів проваджень ци­вільного судочинства не мають особливостей. Почнемо аналіз судового рішення у справах окремого провадження з описової частини.

Описова частина повинна містити короткий зміст суті ви­мог заявника. Обставини справи підлягають викладенню в та­кому вигляді, як їх було описано в заяві або з урахуванням тих змін та уточнень, які заявник зробив у судовому засіданні. Так, особливість цієї частини судового рішення для встанов­лення факту, що має юридичне значення, полягає в тому, що в ній суд має вказати мету встановлення юридичного факту (п. 1 ч. 1 ст. 258 ЦПК) і причини неможливості одержання або поновлення документів, які посвідчують цей факт (п. 2). Заз­начення мети не перешкоджає заявнику на підставі цього рішення реалізувати інші суб'єктивні права. Винятком із цьо­го правила є справи про встановлення факту перебування на утриманні. Цей факт може встановлюватися для реалізації права на пенсію, права на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника, права на спадщину, але за доведеністю різних умов утримання. Тому в рішенні має бути зазначена конкрет­на мета, для якої встановлюється юридичний факт.

Так, для встановлення факту перебування особи на утри­манні з метою отримання спадщини треба, щоб особа, яка претендує на спадщину, згідно із ч. 2 ст. 1265 ЦК на день смер­ті спадкодавця перебувала на утриманні померлого не менше як п'ять років до його смерті, не була членом сім'ї спадкодав­ця та допомога, яка надавалась їй, повинна бути для неї єди­ним або основним джерелом засобів до існування. Для виник­нення права на пенсію утримання набуває юридичного зна­чення, якщо утриманець на момент смерті годувальника був непрацездатним членом сім'ї померлого.

Суду слід також розрізняти, за допомогою встановлення яких фактів може бути досягнута відповідна мета заявника, що має зазначатися в заявах на порушення справ про визнан­ня громадянина безвісно відсутнім або оголошення його по­мерлим.

Істотні особливості має мотивувальна частина рішення. У ній зазначаються відомості про те, чи має цей факт юридичне значення, докази та їх аналіз, а також висновки суду, якими він відхиляє ті чи інші обставини з посиланням на докази. Обов'язково має бути зазначено, якими нормами матеріально­го і процесуального права суд керувався при розгляді справи.

Так, у справах про встановлення факту перебування на утриманні потрібно посилатися на матеріальний закон, який обумовлює юридичне значення факту утримання, а саме: з ме­тою відшкодування шкоди в разі смерті годувальника - на За­кон України «Про охорону праці», на норми ЦК; для отриман­ня пенсії у зв'язку з втратою годувальника - на Закон України «Про пенсійне забезпечення»; для отримання спадщини - на ст. 1265 ЦК. У цій частині рішення повинно бути також поси­лання на норми процесуального права.

У резолютивній частині рішення робиться висновок про встановлення або відмову у встановленні певного юридичного факту. За наявності кількох фактів, за встановленням яких заявник звернувся до суду, зазначається, які юридичні факти він вважає встановленими і для якої мети чи у встановленні яких він відмовляє.

Резолютивна частина рішення про встановлення юридич­ного факту істотно відрізняється від інших його частин різно­манітним змістом. Вона залежить від характеру факту, який встановлюється судом, від змісту вимог, з якими звертається заявник до суду, і від мети його встановлення, які й визнача­ють певні особливості цієї частини. Аналіз судової практики свідчить, що саме ця частина судового рішення спричинює для багатьох суддів труднощі і неправильне її викладення.

Після закінчення строку на оскарження рішення суду воно набирає законної сили (ст. 223 ЦПК).

Рішення суду про встановлення юридичного факту є під­ставою і зобов'язує державні органи виконати такі дії: зареєс­трувати факт або видати документ, який надає особі певних прав.

При виконанні рішень у справах окремого провадження ви­конавчі листи не виписуються, а рішення виконується згідно з його копією, яка надсилається у відповідні органи для реєс­трації факту або оформлення відповідних прав чи видається безпосередньо заявнику. Ця копія рішення є підставою для реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану та оформлення даного факту в інших органах. Рішення суду в справах окремого провадження не замінює документів, які ви­дають компетентні органи, а є лише підставою для їх одержан­ня.

До органів, які займаються реалізацією судових рішень у справах даного виду провадження в формі реєстрації фактів, можна віднести органи реєстрації актів цивільного стану, житлово-комунальні органи.

Органи, які здійснюють реалізацію судових рішень шляхом оформлення прав на підставі встановлених судом фактів, є орга­ни соціального захисту населення, органи опіки та піклування, емітенти цінних паперів та нотаріуси. Нотаріус оформлює свідоцтво про право на спадщину на підставі рішення суду про встановлення факту прийняття спадщини і місця її відкриття тощо. Органи соціального захисту населення вирішують питан­ня про призначення пенсії за інвалідністю робітнику або служ­бовцю та їх сім'ям згідно з рішенням суду про встановлення факту каліцтва на виробництві та документ, який підтверджує каліцтво, зазнане на підприємстві (виробництві), емітент видає заявникові вклад чи цінний папір взамін визнаного недійсним, орган опіки та піклування призначає обмежено дієздатному піклувальника, а недієздатному - опікуна тощо.

4.6.             Справи про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі

Подання заяви до суду та підсудність

Особа, яка втратила цінний папір на пред'явника або век­сель, може звернутися до суду із заявою про визнання їх не­дійсними і про відновлення її прав на втрачений цінний папір.

З метою забезпечення захисту прав та інтересів законних власників цінних паперів на пред'явника ЦПК передбачаєть­ся особливий порядок про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі в порядку окремого провад­ження (глава 7 розділу IV ЦПК), який інакше називають ви­зивним провадженням.

В силу особливостей цінного папера на пред'явника його втрата мала б свідчити про перехід права вимоги до іншого власника, але через незаконність отримання такого права но­вим держателем цінного папера державою передбачаються процесуальні засоби захисту прав справжнього власника. За загальним правилом, захист інтересів власника цінного папе­ра на пред'явника в разі його втрати повинен був би здійсню­ватись в позовному порядку, тобто до незаконного утримувача слід було б пред'являти позов про повернення відповідного до­кумента. Цей порядок може бути застосовано в разі наявності у власника цінного папера відомостей про місцезнаходження та утримувача цінного папера на пред'явника. У такому ви­падку позов можливий.

Підставою для звернення до суду із заявою про відновлення права на втрачений цінний папір на пред'явника у окремому провадженні може бути його втрата або пошкодження, внаслі­док якого документ втратив ознаки достовірності. Деякими авторами пропонується необхідною умовою звернення до суду визнавати попереднє вирішення цього питання установою, що видала цей документ, та лише після цього звертатись до суду. Така форма звернення до суду може вважатись обов'язковою для справ, коли документ взагалі втрачено (документ загубле­но, згорів тощо), оскільки дає можливість встановити чи вико­ристане право вимоги, яке надає цінний папір, чи ні.

У разі попереднього звернення до установи, що видала цін­ний папір, можливі випадки вирішення справ несудовими за­собами. Коли цінний папір не зберігся, був зіпсований і після цього його зовнішній вигляд викликає сумнів у достовірності або коли неповністю зберігся запис на документі, установа, що видала цінний папір на пред'явника, знаючи засоби захисту власних документів від підробки, може сама встановлювати його достовірність і лише в разі сумніву в його достовірності відмовляти у заміні неналежного документа та припиненні дії цього документа.

Метою судового відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника є насамперед захист права громадян та юри­дичних осіб, які через випадкові обставини втратили певні права, а з іншого боку - це захист державних та громадських інтересів, оскільки внаслідок вільного обігу цінних паперів, що не належать законним власникам, порушуватиметься ста­більність економічних зв'язків, втрачатиметься довіра до цін­них паперів на пред'явника тощо.

Заява подається до суду за місцезнаходженням емітента цінного папера на пред'явника або за місцем платежу за век­селем.

Зміст заяви

Виходячи із аналізу ст. 260 ЦПК у заяві має йтись одночас­но про дві вимоги: спочатку слід визнати втрачені цінні папе­ри на пред'явника та векселі недійсними, а потім відновити права особи на втрачений цінний папір.

Заява про визнання втраченого цінного папера на пред'яв­ника або векселя недійсним та відновлення прав на них має відповідати загальним вимогам статей 119, 120, 121, 261 ЦПК та містити такі реквізити:

• 1) ім'я і місце проживання заявника, найменування та міс­цезнаходження юридичної особи - заявника;

• 2) обставини, за яких втрачено цінний папір на пред'явни­ка або вексель;

• 3) повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер бланка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце платежу, найменування векселедавця та інших, відомих заяв­нику, зобов'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя.

А також заява повинна містити ті докази, за допомогою яких заявник може довести своє право власника на цінний па­пір. До останнього положення можуть увійти докази, що свід­чать про придбання заявником цінного папера, а саме в якому місці було придбано цінний папір, особливі умови придбання, кількість цінних паперів, що були придбані одночасно, тощо. При володінні цінним папером тривалий час заявник міг от­римувати дивіденди, що також може бути доказом у справі то­що.

Підготовка справи до судового розгляду

На стадії підготовки справи до судового розгляду, тобто піс­ля одержання заяви, суддя своєю ухвалою постановляє:

• 1) зробити публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя до суду;

• 2) заборонити здійснювати будь-які операції за втраченими цінним папером на пред'явника або за векселем.

Хоча ст. 262 ЦПК називається «Ухвала суду до судового розгляду», але у ній не міститься змісту такої ухвали. Заслу­говує на увагу редакція ст. 296 ЦПК Росії, де передбачено структуру такої ухвали. У ній повинно бути зазначено: 1) наз­ва суду, до якого надійшла заява про втрату документа; 2) най­менування особи, яка подала заяву (заявника), його місце про­живання або місцезнаходження; 3) назва та ознаки докумен­та; 4) пропозиція держателю документа, про втрату якого за­явлено, протягом тримісячного строку з дня опублікування повідомити суд про свої права на цей документ. Саме таким положенням слід доповнити ст. 262 ЦПК.

Ухвала надсилається емітенту втраченого цінного папера на пред'явника. У справі про визнання недійсним втраченого векселя та відновлення прав на нього ухвала суду надсилаєть­ся негайно зобов'язаним за векселем особам, якщо їх адреси відомі суду, а також, якщо строк платежу за векселем не нас­тав, на адресу всіх нотаріусів відповідного нотаріального ок­ругу, на території якого знаходиться місце платежу за вексе­лем. При пред'явленні векселя нотаріусу для вчинення про­тесту, щодо якого постановлено ухвалу, якою заборонено будь-які операції за ним, нотаріус зобов'язаний повідомити відповідний суд про пред'явлення такого векселя для вчинен­ня протесту. Слід також враховувати ту обставину, що нині у порядку наказного провадження може видаватися судовий на­каз на підставі опротестованого векселя. Тому також доцільно повідомити суд, де може розглядатися справа про видачу судо­вого наказу (статті 96, 97 ЦПК).

З дати постановлення ухвали суду зупиняється перебіг усіх строків щодо обігу втраченого цінного папера на пред'явника або векселя, встановлених законодавством про обіг векселів.

Така ухвала оскарженню не підлягає, оскільки не переш­коджає подальшому руху справи.

Зміст публікації

Публікація про виклик держателя втраченого цінного па­пера на пред'явника або векселя, з приводу яких подано заяву до суду, повинна містити інформацію:

• - ім'я і місце проживання заявника, найменування та міс­цезнаходження юридичної особи - заявника;

• - повну і точну назву емітента втраченого цінного папера на пред'явника і його реквізити, а для векселя - вид, номер блан­ка, суму векселя, дату і місце складання, строк та місце плате­жу, найменування векселедавця та інших, відомих заявнику,

зобов'язаних за векселем осіб, а також першого векселедержателя;

• - пропозицію держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель.

Доцільність зазначення таких відомостей у публікації (особливо місця проживання заявника) зумовлюється нама­ганням законодавця вирішувати такі справи мирним шляхом між держателем цінного папера та заявником у досудовому порядку. Але зазначення таких відомостей одночасно з харак­терними ознаками цінного папера - його «вартістю» може призвести до небажаної «реклами» заявника, а тим самим до порушення його права, тому публікація відомостей про заяв­ника може здійснюватися лише за його згодою. Крім цих відо­мостей, слід зазначати назву суду та його адресу, оскільки са­ме туди має звертатись держатель цінного папера.

Публікація повинна містити пропозицію держателю цінно­го папера повідомити суд у тримісячний строк про свої права на цінний папір.

Публікація робиться за рахунок заявника у місцевій газеті за місцезнаходженням емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань.

Вважаємо, що публікацію може бути також зроблено у офі­ційній газеті фондової біржі, оскільки відомості про цінні па­пери та про емітентів публікуються саме там. Можна здійсни­ти також повідомлення в «Урядовому кур'єрі», тобто у органі, який нині визнано таким, де публікується інформація про виклик до суду осіб, які беруть участь у справі.

Така публікація має нести подвійну інформацію, з одного боку - повідомлення про виклик держателя цінного папера до суду, а з іншого - попередження торговців цінними паперами про спірність прав на зазначені у публікації цінні папери та заборону емітенту та торговцям цінними паперами провадити по ньому операції.

Держатель втраченого цінного папера на пред'явника або векселя повинен у встановлений строк подати до суду, який постановив ухвалу, разом з цінним папером на пред'явника або векселем заяву про те, що він є його держателем.

Спеціальних вимог до такої заяви законом не передбачено. На нашу думку, держателем повинен бути пред'явлений ори­гінал документа. З такою заявою може звернутися до суду та­кож його представник. Якщо фактичний держатель подасть цей документ суду, але при цьому не буде заявляти на нього свої права, то такий документ має бути повернутий заявнику, а провадження у справі закрито.

Якщо до закінчення строку, зазначеного в публікації, від держателя цінного папера надійде відповідна заява до суду та держатель заявить свої права на цінний папір, то суддя має по­становляти ухвалу про залишення заяви про відновлення прав на втрачений цінний папір без розгляду. Тобто в разі подання заяви будь-якого змісту законом передбачається виникнення спору про право між заявником та держателем цінного папе­ра. Тому суддя відповідно до ч. 6 ст. 235, ст. 281 ЦПК має роз'яснити заявнику його право та надати йому строк на пред'явлення позову в загальному порядку до держателя цін­ного папера про відібрання його (віндикаційний позов). Строк на пред'явлення позову не може бути більшим двох місяців і на цей строк має бути продовжено строк заборони провадити операції з цінними паперами.

Поряд із цим після постановлення ухвали про залишення заяви без розгляду суддя має також роз'яснити держателю цінного папера його право на пред'явлення позову до заявни­ка щодо відшкодування збитків, завданих забороною здійсню­вати операції за цінними паперами на пред'явника.

Якщо заявник у встановлений судом строк не пред'явить позову до держателя втраченого цінного папера на пред'явни­ка або векселя, суд постановляє ухвалу про зняття заборони здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'яв­ника або за векселем.

Взаємовідносини між заявником та держателем цінного папера можуть вирішуватися у порядку окремого проваджен­ня, крім випадку, коли між ними буде затверджуватися миро­ва угода.

Копія ухвали про зняття заборони здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або за векселем надсилається особам, зазначеним у ч. 2 ст. 262 ЦПК. Мож­на вважати, що з моменту постановлення цієї ухвали пе­ребіг строків на пред'явлення вимоги до емітента відновлю­ється.

Якщо протягом тримісячного строку з дня публікації про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя не надійде заяви, зазначеної у статті 264 ЦПК, суд призначає справу до розгляду.

Про день розгляду справи суд повідомляє заявника, емітен­та втраченого цінного папера на пред'явника або зобов'язаних за векселем осіб.

Справа може бути призначена до розгляду за таких умов:

• - якщо пройде тримісячний строк з дня публікації;

• - від держателя цінного папера не надійде заяви.

Суд, призначаючи справу до розгляду, має повідомити про її розгляд як заявника, так і емітента або зобов'язаних за век­селем осіб, які мають брати участь у розгляді справи як заінте­ресовані особи. Участь цих осіб як заінтересованих зумовлена тим, що у випадку задоволення судом вимоги заявника на емі­тента покладається обов'язок відновити втрачений документ та виконати за ним зобов'язання. Емітент повинен брати участь у доказовому процесі, оскільки саме він володіє певною інформацією щодо документа.

Судовий розгляд справи

При розгляді таких справ суд повинен керуватися статтями 194-198 ЦК, Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р.

З позиції цивільного процесу цінні папери на пред'явни­ка - це правовстановлюючі документи встановленої форми і певної вартості, в яких власник не зазначається і через це пе­редбачається особливий порядок відновлення його прав на ці папери. Правовстановлюючими ці документи є через те, що вони посвідчують право власника вимагати здійснення емі­тентом тих обов'язків, що передбачаються цим цінним папе­ром.

При розгляді справи на підставі поданих разом із заявою доказів чи поданих у процесі розгляду справи особа має довес­ти суду, що вона є законним власником цього цінного папера.

При розгляді справ окремого провадження постають два ду­же важливих питання:

• 1) встановити справжнього власника цінного папера;

• 2) попередити всіх осіб, які можуть придбати цінний папір від неналежного власника, про те, що цей папір вилучається з обігу.

Якщо під час розгляду справи виникне спір між заявником та заінтересованою особою - емітентом, то такий спір може мати лише процесуальний, а не матеріальний характер, оскільки емітент не претендує на майнове право, яке підтверд­жується втраченим документом. Тому заява не може залиша­тись без розгляду.

Щодо векселя, то при розгляді справи суд повинен керува­тися також Законом України від 6 липня 1999 р. «Про приєд­нання України до Женевської конвенції 1930 року, якою зап­роваджений Уніфікований закон про переказні векселі та про­сті векселі», Законом «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».

Судове рішення та його правові наслідки

У разі визнання вимоги заявника обґрунтованою, суд ухва­лює рішення, у якому зазначає, що втрачений цінний папір є недійсним. Це рішення є підставою для видачі емітентом заяв­никові цінного папера взамін визнаного недійсним або здійс­нення операцій за цінними паперами. А також для здійснення платежу за векселем або для видачі заявникові векселя за­мість визнаного недійсним та для відновлення зобов'язаними за векселем особами передавальних написів.

Виходячи з аналізу ч. 1 ст. 267 ЦПК слід сказати про те, що резолютивна частина рішення повинна відображати специфі­ку встановленого судом факту. Тобто у рішенні потрібно обов'язково зазначити, що втрачений документ визнано не­дійсним та зазначити його реквізити (назву, номер, орган, який його видав). Крім того, у резолютивній частині слід заз­начити орган, який зобов'язаний видати новий документ.

Рішення суду про визнання недійсним втраченого цінного папера на пред'явника або векселя публікується у такому са­мому порядку, як це передбачено ч. 2 ст. 263 ЦПК.

У разі ухвалення судом рішення про відмову в задоволенні заявленої вимоги держатель цінного папера на пред'явника або векселя має право звернутися до суду із заявою про від­шкодування за рахунок заявника збитків, заподіяних йому забороною здійснювати будь-які операції за цінним папером на пред'явника або за векселем.

Якщо держатель цінного папера не заявив вчасно з будь-яких причин про свої права на цінний папір, він не позбав­ляється права звернення до суду. Держатель цінного папера може подати в той самий суд позов до особи, належність якій цінного папера встановлена судом.

Фактично у такому разі йдеться про перегляд судового рішення, яке не відповідає фактичним обставинам справи. На цій підставі пропонується здійснювати перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.

4.7.             Справи про передачу безхазяйної нерухомої речі у ко­мунальну власність

Підсудність

Згідно зі ст. 335 ЦК безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Майно (нерухома річ) буде визна­ватися безхазяйним у судовому порядку, коли попередній власник невідомий або добровільно «покинув» свою власність.

За статтею 335 ЦК безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на не­рухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розташовані. Про взяття безхазяйної не­рухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засо­бах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіаль­ної громади, може бути передана за рішенням суду у кому­нальну власність.

Заява про передачу безхазяйної речі у комунальну влас­ність (територіальної громади) подається до суду за місцезна­ходженням цієї речі органом, уповноваженим управляти май­ном відповідної територіальної громади, після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі.

Зміст заяви

У заяві про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади повинно бути зазначено, яку нерухому річ заявник просить передати у власність територіаль­ної громади, основні характеристики нерухомої речі, посилання на документи про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік ор­ганом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме май­но, друковані засоби масової інформації, в яких було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

Насамперед суду заявником мають подаватися доводи і до­кази, на підставі яких представник територіальної громади зробив висновок про те, що нерухома річ є безхазяйною. Заяв­ник має подати суду докази того, що нерухомість тривалий час не використовується за призначенням і відомостей про її власника-забудовника немає. Зокрема, за ст. 347 ЦК особа мо­же відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. Ось про ці дії, які свідчать про її відмову від права власності, мають подаватися заявником докази.

Вважається доцільним також вживати всіх необхідних за­ходів щодо розшуку власника або забудовника об'єкта нерухо­мості, які можуть виявлятися в тому, що проводилося опиту­вання сусідів, які, до речі, можуть викликатися і в суд для да­вання показань. Посилання у заяві на друкований засіб масо­вої інформації, в якому було зроблено оголошення про взяття відповідної нерухомої речі на облік, недостатньо, потрібно на­дати копію такого оголошення.

У заяві мають зазначатися ступінь готовності і якість об'єк­та незавершеного будівництва. Крім посилань у заяві на доку­менти про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік орга­ном, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме май­но, слід подати суду їх копії.

Про те, що нерухоме майно є безхазяйним можуть свідчити і такі докази: відсутність оплати податків, коли власник три­валий час не користується майном, що може бути встановлено за допомогою показань свідків, податкових органів, незавер­шене будівництво, якщо добудову ніхто не проводить.

Відмова в прийнятті заяви

Суд відмовляє в прийнятті заяви про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади, якщо вона не взята на облік органом, який здійснює державну реєстра­цію права на нерухоме майно, або якщо заяву подано до закін­чення одного року з дня прийняття її на облік.

Судовий розгляд справи та рішення суду

Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядається судом за участі заявни­ка з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

Заінтересованими особами можуть вважатися ті з них, хто, наприклад, допомагав власнику будувати будинок, якщо вони не отримали відшкодування такої допомоги, або особи, які тривалий час користувались майном на законних підставах, та ін., тобто ті особи, на права яких може вплинути рішення суду.

Суд, встановивши, що нерухома річ є безхазяйною та взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також що сплив один рік з дня взяття на облік нерухомої речі, ухвалює рішення про передачу безха­зяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.

Вимоги до рішення суду у ст.273 ЦПК не встановлено, тому слід користуватися загальною нормою щодо змісту рішення суду. Так, у ст. 215 ЦПК визначено частини і зміст судового рішення, але воно має викладатися з урахуванням специфіки окремого провадження, де не існує понять «позивач», «відпо­відач» та ін.

Для цієї категорії справ характерне встановлення таких юридичних обставин:

• - нерухома річ є безхазяйною;

• - нерухома річ взята на облік органом, який здійснює дер­жавну реєстрацію прав на нерухоме майно;

• - сплив один рік з дня взяття на облік нерухомої речі;

• - опублікування у друкованих засобах масової інформації оголошення, в якому було повідомлено про взяття відповідної нерухомої речі на облік.

Якщо формально всі ці умови були виконані, то суд може констатувати у рішенні перехід безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.

4.8.             Справи про визнання спадщини відумерлою

Підсудність

При визначенні підсудності у даній категорії справ суд на­самперед має виходити з ч. 1 ст. 1277 ЦК, де передбачено ви­падки визнання спадщини відумерлою. Частиною 1 ст.1277 ЦК встановлено лише випадки визнання всієї спадщини віду­мерлою, але з аналізу ч. 3 ст. 1274 ЦК теоретично і практично можливим є випадок, коли спадкоємці відмовляться прийма­ти частку спадщини, від якої відмовився один із спадкоємців на користь іншого, коли підпризначення не існувало.

Спадщина визнається судом відумерлою у разі:

• 1) коли знайти спадкоємців за заповітом і за законом не вдалось;

• 2) усунення спадкоємців від права на спадкування;

• 3) неприйняття спадкоємцями спадщини;

• 4) відмови від її прийняття.

Суд може визнати спадщину відумерлою за заявою відпо­відного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, тобто ініціатором процесу визнання спадщини від­умерлою встановлено лише орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, який є вигодонабувачем.

У разі відсутності ускладнень у спадковому процесі, нап­риклад, щодо розшуку спадкоємців, переходу права на спад­кування, розгляду спадкових прав судом, заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Тобто тут підкреслюється немож­ливість розгляду справи про визнання спадщини відумерлою раніше ніж мине один рік, а максимальний строк для визнан­ня спадщини відумерлою не встановлено.

Складність цього положення стосується визнання спадщи­ни відумерлою, коли вона мала бути відкритою значний час до вступу в дію чинного ЦК. Але вважаємо, що положення про визнання спадщини відумерлою може застосовуватися до правовідносин, які виникли до 1 січня 2004 p., оскільки дер­жавою власні права на отримання спадщини не поліпшують­ся, а погіршуються. Якщо раніше держава визнавалась спад­коємцем за законом «третьої» і останньої черги, то тепер пе­ред переходом спадщини до держави застосовуватиметься процедура визнання її відумерлою. Тобто в тих випадках, ко­ли державою не набуті права і вони не реалізовані (не оформ­лені), то така спадщина має проходити процес визнання її відумерлою.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається до су­ду за місцем відкриття спадщини, тобто тут має місце ана­логія закону щодо виключної підсудності (ст. 114 ЦПК) цієї категорії справ. При прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою суд повинен враховувати ст. 1221 ЦК, де йдеться про місце відкриття спадщини.

Зміст заяви

У заяві про визнання спадщини відумерлою має бути зазна­чено обставини, які свідчать про можливість розгляду справи, а саме:

• - відомості про час і місце відкриття спадщини - підтверд­жуються свідоцтвом про смерть;

• - про майно, що становить спадщину, оскільки відсутність майна позбавляє сенсу таку справу;

• - докази, які свідчать про належність цього майна спадко­давцю, - акти приватизації, договори купівлі-продажу тощо;

• - про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом - можуть свідчити заходи, які були вчинені нотаріусом щодо їх розшуку;

• - про усунення спадкоємців від права на спадкування - мо­жуть свідчити рішення або вироки суду;

• - про неприйняття спадкоємцями спадщини може говорити відсутність у спадковій справі відповідних заяв про прийнят­тя спадщини;

• - про відмову від прийняття спадщини свідчитимуть відпо­відні заяви спадкоємців.

Заява подається до суду у письмовій формі і на неї поширю­ються правила, передбачені статтями 119, 120, 121 ЦПК.

Крім того, суд повинен витребувати у нотаріуса спадкову справу і перевірити існування інших юридичних обставин, які мають істотно вплинути на порядок розгляду справи. Так, заяви кредиторів можуть значно зменшити обсяг спадщини, яка може бути визнана відумерлою або позбавити сенсу сам розгляд такої справи.

Крім того, визначені у заповіті права відказоодержувачів, сервітуаріїв, кредиторів також мають бути дотримані при визнанні спадщини відумерлою. Отже, такі особи мають за­лучатися до участі у справі як заінтересовані. Коли спадко­давцю майно належало за правом спільної сумісної чи спіль­ної часткової власності, то співвласники також можуть вва­жатися у такій справі заінтересованими особами і зазначати­ся у заяві.

Відмова в прийнятті заяви

Суд відмовляє в прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою, якщо орган місцевого самоврядування подасть заяву до закінчення одного року з часу відкриття спадщини.

Проте підстав для відмови у прийнятті заяви може бути значно більше, оскільки при існуванні відомостей про те, що майно перебуває у володінні і користуванні спадкоємців, які лише формально не прийняли спадщину, подальший судовий розгляд вважатиметься неперспективним. Зокрема, про це свідчить зміст ст. 1280 ЦК, згідно з яким: якщо майно, на яке претендує спадкоємець, що пропустив строк для прийняття спадщини, перейшло як відумерле до територіальної громади і збереглося, спадкоємець має право вимагати його передання в натурі. Отже, після визнання спадщини відумерлою вона має передаватися тим спадкоємцям, які пропустили строк для прийняття спадщини.

Заяву може бути не прийнято і з формальних підстав, вста­новлених у статтях 119-121 ЦПК.

Отже, перерахувати всі ті випадки, коли може бути конста­товано підстави для відмови у прийнятті заяви, важко. Це пи­тання ускладнюється і тим, що частина заяв може свідчити про відсутність будь-яких відомостей про те, що спадкоємці нотаріусом розшукувалися і повідомлялися про відкриття спадщини. Зокрема, за ст. 63 Закону України «Про нотаріат» державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідом­лення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про це тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлен­ня про це у пресі. Якщо ж таких дій не було вчинено, то суд не може бути впевнений у тому, що спадкоємці не прийняли спадщину з поважних причин.

Розгляд справи

Справа про визнання спадщини відумерлою розглядається судом з обов'язковою участю заявника та з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

До усіх заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, слід віднести:

• - виконавця заповіту;

• - нотаріуса;

• - відказоодержувачів;

• - сервітуаріїв;

• - кредиторів спадкодавця;

• - боржників спадкодавця;

• - співвласників майна спадкодавця;

• - осіб, у яких зберігаються речі спадкодавця або які претен­дують на речі, що знаходилися у спадкодавця на праві корис­тування, володіння або оренди.

Під час розгляду справи суд має встановлювати такі юри­дичні обставини:

• - час і місце відкриття спадщини;

• - відсутність спадкоємців як за законом, так і за заповітом;

• - відсутність договору довічного утримання і спадкового до­говору, за якими майно спадкодавця переходить до контра­гента - набувача після смерті спадкодавця-відчужувача, а та­кож зміст цих договорів, оскільки досить часто за договором переходить лише будинок або інше цінне майно, а інше успад­ковуватиметься на загальних підставах;

• - належність спадкодавцю конкретного спадкового майна, оскільки проведений нотаріусом опис майна свідчитиме лише про перебування у помешканні спадкодавця певних речей, право власності на які може належати іншим особам;

• - волевиявлення заповідача-спадкодавця має бути викона­ним, тому при визнанні спадщини відумерлою мають бути вирішені ці питання.

Згідно з ч. 4 ст. 1277 ЦПК територіальна громада, яка ста­ла власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до ст. 1231 ЦК. Якщо борги спадкодавця перевищують розмір спадщини, то визнавати її відумерлою недоцільно, оскільки у такому разі вона у подальшому переходитиме до креди­торів.

Рішення суду

Суд, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні, або спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, ухвалює рішення про визнання спадщини віду­мерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини.

Хоча до обов'язків територіальної громади, яка стала влас­ником відумерлого майна, віднесене лише зобов'язання щодо задоволення вимог кредиторів спадкодавця, але, вважаємо, мають задовольнятися також вимоги відказоодержувачів та виконуватися інші не особисті обов'язки спадкодавця.

Право на спадщину територіальної громади виникає на під­ставі рішення суду, а тому свідоцтво про право на спадщину нотаріусом не видається і на підставі такого рішення мають вноситися відповідні зміни в реєстр прав власників.

4.9.             Справи про надання психіатричної допомоги у приму­совому порядку

Підсудність

При розгляді справ про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку слід керуватися Законом України «Про психіатричну допомогу» та нормами ЦПК, які регламентують процедуру їх розгляду.

За умов, визначених Законом України «Про психіатричну допомогу», заява лікаря-психіатра про проведення психіат­ричного огляду особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження в примусовому порядку подається до суду за місцем прожи­вання особи.

Заява представника психіатричного закладу про госпіталі­зацію особи до психіатричного закладу у примусовому поряд­ку та заява про продовження такої госпіталізації подається до суду за місцезнаходженням зазначеного закладу.

Заява особи, якій за рішенням суду надається амбулатор­на психіатрична допомога у примусовому порядку, або її за­конного представника про припинення цієї допомоги по­дається до суду за місцепроживанням особи, а про припинен­ня госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку - до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.

У статтях 11, 12 розділу II Закону України «Про психіат­ричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. із змінами від 9 грудня 2003 p., розкриваються види психіатричної допомоги, підста­ви та порядок її надання.

Положення щодо підсудності справ, у яких вирішується питання про припинення психіатричної допомоги, має врахо­вувати такі аспекти:

• - для об'єктивності вони мають узгоджуватися з матеріала­ми справи про вжиття примусових заходів до особи. Вва­жаємо, що ці категорії справ мають вирішуватися тими сами­ми судами, в яких було призначено вжиття примусових захо­дів та мають аналізуватися ті симптоми хвороби, які стали підставою для вжиття психіатричних заходів;

• - якщо справа про вжиття заходів примусу до хворої особи призначалася одним складом суду, то вирішувати питання про припинення таких заходів має інший суд, що надасть та­кій справі додаткової об'єктивності, оскільки людина має бу­ти позбавлена суб'єктивного фактору з боку суду, який розг­лядав справу про вжиття примусових заходів психіатричної допомоги.

Зміст заяви і строк її подання

У заяві про проведення психіатричного огляду фізичної особи у примусовому порядку, про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку та її продов­ження, про госпіталізацію до психіатричного закладу у при­мусовому порядку та продовження такої госпіталізації повин­ні бути зазначені підстави для надання психіатричної допомо­ги у примусовому порядку, встановлені законом.

Слід зазначити, що висновок лікаря-психіатра - це суб'єк­тивна позиція фахівця. Доцільно до заяви долучати висновок комісії лікарів-психіатрів психіатричного закладу, коли пе­ред судом ставиться питання про поміщення хворого до пси­хіатричного закладу.

З аналізу ч. 1 ст. 280 ЦПК можна зробити висновок, що суд встановлює термін амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, оскільки окремо розглядається мож­ливість її продовження. Отже, у заяві має наводитися обґрун­тований лікарями-психіатрами термін надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку.

Оскільки окремо регламентовано, а не послідовно вста­новлено можливість госпіталізації до психіатричного зак­ладу у примусовому порядку, то перед судом не може стави­тися одночасно питання про надання амбулаторної психіат­ричної допомоги у примусовому порядку та госпіталізації до психіатричного закладу у примусовому порядку. Вва­жаємо, що передумовами конкретизації цих питань можуть стати:

• - стан хвороби і загроза для самого хворого та оточуючих його людей;

• - невиконання хворим та його близькими родичами вимог, які стосуються амбулаторної психіатричної допомоги у при­мусовому порядку, оскільки у цьому випадку є підстави для поміщення хворого до психіатричного закладу.

До заяви про психіатричний огляд або надання амбулатор­ної психіатричної допомоги у примусовому порядку додається висновок лікаря-психіатра, а про продовження примусово ам­булаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталі­зацію, її продовження - висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали.

Аналізуючи ч. 2 ст. 280 ЦПК слід звернути увагу на проце­суальну несумісність статусу заявника (лікар-психіатр) та особи, яка подає суду свій висновок. Лікар-психіатр не може суміщати в собі і заявника, і особу, яка подає висновок. Ця процесуальна неузгодженість додатково свідчить про те, що із заявою мають звертатися заінтересовані особи, а не лікар-пси­хіатр, який не може у таких відносинах бути заінтересованою особою.

Про продовження примусово амбулаторної психіатричної допомоги, про примусову госпіталізацію, її продовження на­дається висновок комісії лікарів-психіатрів та інші відповідні матеріали. Подання таких документів дасть суду можливість об'єктивно вирішити справу, а особу звільнить від суб'єктив­ної думки лікаря-психіатра.

У заяві фізичної особи або її законного представника про припинення амбулаторної психіатричної допомоги чи госпіта­лізації до психіатричного закладу у примусовому порядку ма­ють бути наведені обставини і докази, на яких ґрунтуються ці вимоги.

За аналогією зі ст. 241 ЦПК до таких обставин належать ви­дужання або значне поліпшення психічного стану особи, яке підтверджується відповідним висновком судово-психіатричної експертизи. Такі заяви можуть подаватися опікуном, орга­ном опіки та піклування або близькими родичами. Вважаємо, що у разі зникнення агресії у поведінці хворого, близькі роди­чі можуть ставити питання про те, щоб госпіталізація до пси­хіатричного закладу у примусовому порядку була замінена на амбулаторне лікування.

Відсутність прогресу у лікуванні може також вважатися підставою для того, щоб припинити таке лікування до того пе­ріоду, коли будуть знайдені необхідні ліки тощо.

Якщо госпіталізація у примусовому порядку згідно із зако­ном була проведена за рішенням лікаря-психіатра і визнана доцільною комісією лікарів-психіатрів, то згідно з ч. 4 ст. 280 ЦПК психіатричний заклад, в якому перебуває особа, направ­ляє до суду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протягом 24 годин.

Вважаємо доцільним (з метою недопущення зловживань), щоб таку заяву до суду направляв не психіатричний заклад, а орган опіки та піклування, а до такої заяви має приєднувати­ся рішення лікаря-психіатра та висновок комісії лікарів-психіатрів.

Заява про припинення надання особі психіатричної допо­моги у примусовому порядку може бути подана через три міся­ці з дня ухвалення рішення суду про надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку або її продов­ження, госпіталізацію у примусовому порядку, її продовжен­ня. Вона може подаватися самою фізичною особою або її за­конним представником.

Строки та особливості судового розгляду справи

Заява про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку розглядається судом у такі строки з дня її надходжен­ня до суду: про госпіталізацію особи до психіатричного закла­ду - протягом 24 годин; про психіатричний огляд - протягом трьох днів; про надання амбулаторної психіатричної допомо­ги, її продовження та продовження госпіталізації - протягом десяти днів.

Аналогічні строки встановлено у ст. 22 Закону України «Про психіатричну допомогу».

Необхідність госпіталізації хворої людини розглядається протягом 24 годин, хоча визначений термін фактично не доз­волить об'єктивно вирішити справу, оскільки підготувати докази за добу практично неможливо. Такий короткий тер­мін не дозволить виконати й інші процесуальні дії, наприк­лад, щодо повідомлення всіх осіб, які братимуть участь у справі. Більш виваженими вважаємо строки у три і десять днів.

У частині 1 ст. 280 не встановлено строки розгляду справ про припинення надання амбулаторної психіатричної допомо­ги, госпіталізацію у примусовому порядку, але такі справи суд може вирішувати за їх за аналогією, тобто протягом десяти днів.

Справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулатор­ної психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої вирі­шується питання про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, з обов'язковою участю прокурора, лі­каря-психіатра, представника психіатричного закладу, що подав заяву, та законного представника особи, щодо якої розг­лядаються питання, пов'язані з наданням психіатричної допо­моги.

Складність правової ситуації, коли психічно хвору людину пропонують допустити до розгляду справи як присутню особу, зумовлена тим, що розглядуване питання для неї важливе. Слід зробити застереження у ст.280 ЦПК, що така присутність обумовлюється станом її здоров'я, оскільки психічно хворі можуть являти небезпеку для всіх присутніх у залі судового засідання.

Обов'язкова участь прокурора у розгляді таких справ зу­мовлена тим, що поряд з розглядом такої справи судом додат­ково за дотриманням законності має спостерігати й прокурор. Його участь у таких справах не можна пов'язувати безпосе­редньо із захистом прав особи, щодо якої вирішується питан­ня про надання їй психіатричної допомоги у примусовому по­рядку, але у таких справах можливі ознаки кримінального злочину, наприклад, коли особу намагаються безпідставно об­межити або позбавити «волі».

Зміст ст. 280 ЦПК щодо участі у справі лікаря-психіатра або представника психіатричного закладу викладено імпера­тивно, тому навіть при наявності такого висновку судовий роз­гляд без них відбутися не може.

Участь у справі представника особи, щодо якої розгляда­ються питання, пов'язані з наданням психіатричної допомо­ги, також вважається обов'язковою, оскільки саме ці особи є особисто заінтересованими у результатах розгляду справи.

У цій категорії справ може призначатися психіатрична екс­пертиза, коли про це просить одна з осіб, яка бере участь у справі.

Згідно зі ст. 81 ЦПК витрати на інформаційно-технічне за­безпечення у справах про надання особі психіатричної допо­моги в примусовому порядку не підлягають оплаті.

Рішення суду

Залежно від встановлених обставин суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні. Част­кове задоволення заяви згідно зі ст. 282 ЦПК не передбачено. Такий зміст рішення не завжди відповідатиме обставинам справи, наприклад, коли особа є дійсно хворою, але не стано­вить загрози для себе і оточуючих, то не завжди суд має задо­вольняти заяву про поміщення її до психіатричного закладу лише за те, що вона не виконувала умов амбулаторного ліку­вання тощо. Не завжди можна вважати висновок лікарів од­нозначним доказом для застосування примусових заходів ме­дичного характеру.

Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, предс­тавника психіатричного закладу є підставою для надання від­повідної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Психіатричний огляд особи може проводитися лікарем-психіатром у примусовому порядку за рішенням суду, але рішен­ня суду про проведення огляду не може застосовуватися як пе­редумова для встановлення подальшого примусового амбула­торного лікування тощо.

Рішення про відмову в задоволенні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, продовження госпіта­лізації, а також рішення про задоволення заяви фізичної осо­би чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги.

За статтею 17 Закону «Про психіатричну допомогу» перебу­вання особи в психіатричному закладі в примусовому порядку може здійснюватися лише протягом часу наявності підстав, за якими було проведено госпіталізацію. Особа, яку було госпіта­лізовано до психіатричного закладу в примусовому порядку, повинна оглядатися комісією лікарів-психіатрів не рідше од­ного разу на місяць з метою встановлення наявності підстав для продовження чи припинення такої госпіталізації. У разі необхідності продовження госпіталізації в примусовому по­рядку понад 6 місяців представник психіатричного закладу повинен направити до суду за місцем знаходження психіат­ричного закладу заяву про продовження такої госпіталізації. До заяви, в якій повинні бути викладені підстави госпіталіза­ції особи до психіатричного закладу в примусовому порядку, передбачені ст. 14 цього Закону, додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який містить обґрунтування про необхід­ність продовження такої госпіталізації. В подальшому про­довження госпіталізації особи в психіатричному закладі про­водиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців. Це положення визначає межі встановлюваного су­дом терміну поміщення хворого до психіатричного закладу, який не повинен перевищувати шести місяців.

З аналізу ст. 19 Закону «Про психіатричну допомогу» вип­ливає, що за рішенням суду вживаються такі примусові захо­ди медичного характеру:

• 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в приму­совому порядку;

• 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

• 3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

• 4) госпіталізація до психіатричного закладу з суворим наг­лядом.

Отже, суд має визначити, який примусовий захід медично­го характеру має бути застосовано до конкретного хворого.

Питання про зміну або припинення застосування примусо­вого заходу медичного характеру вирішується судом у разі та­кої зміни стану психічного здоров'я особи, за якої відпадає не­обхідність вжиття раніше призначеного заходу або виникає необхідність у призначенні іншого примусового заходу медич­ного характеру.

Правову складність викликає ситуація, регламентована у Законі «Про психіатричну допомогу»: «Виписка особи, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу в примусово­му порядку, здійснюється за рішенням комісії лікарів-психіатрів або за рішенням суду про відмову в продовженні та­кої госпіталізації». Але ж рішення суду є загальнообов'язко­вим і може бути змінено лише судом, якщо виникнуть нові обставини. Отже, якщо примусове лікування було встановле­но на підставі рішення суду, то його змінити може тільки суд.

1.10.         Справи про обов’язкову госпіталізацію до протиту­беркульозного закладу

Дана категорія справ зумовлена громадським інтересом у нерозповсюдженні заразної форми туберкульозу, тому вважа­ється можливим вживати примусових заходів до особи, яка ухиляється від лікування. Правову основу діяльності суду при вирішенні питання про обов'язкову госпіталізацію до проти­туберкульозного закладу становлять Основи законодавства України про охорону здоров'я, закони України «Про забезпе­чення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імуно­дефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», «Про за­хист населення від інфекційних хвороб», а також Закон Ук­раїни «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз».

Обов'язкова госпіталізація осіб, щодо яких судом ухвалено відповідне рішення, здійснюється на строк до трьох місяців. Продовження лікування цих осіб здійснюється за рішенням суду на визначений ним строк на підставі висновку лікарської комісії протитуберкульозного закладу.

Не підлягають обов'язковій госпіталізації до протитубер­кульозних закладів: хворі, які страждають на психічні розла­ди; вагітні жінки; жінки, які мають дітей віком до трьох ро­ків.

Порядок госпіталізації, лікування та медичного (диспан­серного) нагляду за хворими на туберкульоз визначається центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здо­ров'я.

У разі ухилення від обов'язкової госпіталізації до протиту­беркульозних закладів або від продовження лікування осіб, хворих на заразні форми туберкульозу, щодо яких судом ухва­лено рішення відповідно про обов'язкову госпіталізацію або про продовження лікування, органи внутрішніх справ за звер­ненням керівника протитуберкульозного закладу надають у межах своїх повноважень медичним працівникам допомогу у забезпеченні виконання рішення суду.

Заклади охорони здоров'я усіх форм власності та медичні працівники, які займаються приватною медичною практи­кою, у разі виявлення особи, хворої на туберкульоз або підо­зрілої щодо захворювання на туберкульоз, зобов'язані напра­вити зазначених осіб до протитуберкульозного закладу для подальшого обстеження за місцем проживання або виявлення особи та терміново повідомити про них цей заклад.

У Постанові Кабінету Міністрів України «Про порядок ви­явлення, профілактики та лікування туберкульозу серед мігрантів» від 12 вересня 2002 р. № 1348 визначено, що вияв­лення, профілактика та лікування туберкульозу серед мігран­тів проводиться: у порядку, встановленому для громадян Ук­раїни, якщо вони на законних підставах перебувають в Украї­ні; у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ і Міністерством охорони здоров'я, якщо вони перебувають в Україні незаконно.

Підсудність

Заява про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульоз­ного закладу хворого на заразну форму туберкульозу, який ухиляється від лікування, подається до суду за місцезнаход­женням протитуберкульозного закладу, який здійснює ме­дичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

Розмежування підсудності справ, коли заява подається за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого, зумовлене двома випадками подання заяв:

• - якщо перед судом ставиться питання про продовження лі­кування, - тоді за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим;

• - якщо у хворого було встановлено заразну форму тубер­кульозу, але він не звернувся до лікувальної установи, то звер­таються до суду за його фактичним місцезнаходженням.

Слід звернути увагу, що можливі випадки, коли місцезна­ходження хворого неможливо встановити, тоді вважається, що заява має бути поданою за місцем встановлення факту зах­ворювання на заразну форму туберкульозу, тобто за місцем виявлення зазначених хворих.

Зміст і строк подання заяви

У заяві про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульоз­ного закладу або про продовження лікування повинні бути заз­начені встановлені законом підстави для такої госпіталізації.

Згідно зі ст. 285 ЦПК заяву подає представник протитубер­кульозного закладу, але у випадку, коли заява подається про продовження лікування. У цій же заяві має бути зазначено, що хворий вже знаходився на примусовому лікуванні, тому й продовження лікування доцільно здійснювати примусово. У законодавстві встановлено строк лікування у три місяці, тому неможливість вилікувати конкретного пацієнта має бути та­кож обумовлена у заяві, наприклад, ухилення від лікування шляхом неприйняття ліків, порушення правил лікування, раніше невідомий вид вірусу тощо.

При поданні заяви про поміщення до лікувального закладу має додаватися мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов'язкової госпіталізації до протитуберкульоз­ного закладу або про продовження лікування, в якому зазна­чається строк, протягом якого буде проведено лікування.

У такому висновку має бути зазначено, що встановлено за­разну форму туберкульозу і особа ухилялася від проходження лікування. Відомості про соціально дезадаптованих осіб, із су­путніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркома­нію чи токсикоманію мають встановлюватися судом на підста­ві місця їх проживання, останнього місця роботи, навчання, перебування на обліку в наркологічних закладах тощо.

Якщо заява подається про встановлення факту захворюван­ня на заразну форму туберкульозу за місцем виявлення зазна­чених хворих, то протитуберкульозний заклад до таких ви­падків не має відношення.

Оперативність щодо заяви, яка подається протягом 24-х го­дин з часу виявлення в особи загрозливої форми туберкульозу, можлива лише в тому випадку, коли особа ухиляється від ліку­вання з часу виявлення у неї туберкульозу. Інакше виходить, що всі громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства мають поміщатися до лікувальних установ лише у примусовому порядку, з чим важко однозначно погодитися.

Розгляд справи

Справи про обов'язкову госпіталізацію до протитуберку­льозного закладу або про продовження лікування суд розгля­дає не пізніше трьох днів після відкриття провадження у справі. Особі має бути надано право особистої участі в судово­му засіданні, за винятком випадків, коли за даними протиту­беркульозного закладу така особа становить загрозу розпов­сюдження хвороби. Статтею 12 Закону України «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» передбачено, що у разі ухи­лення від обов'язкової госпіталізації зазначені особи з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду під­лягають розшуку, приводу тощо, тому у такому разі розгляд справи унеможливлюється до розшуку такої особи.

Особа або її представник вправі просити суд призначити експертизу для встановлення дійсного стану її здоров'я, оскільки при примусовому поміщенні до протитуберкульозно­го закладу вона може захворіти на туберкульоз, якщо вона цією хворобою не хворіє або хворіє, але у незаразній формі.

Участь у розгляді справи представника протитуберкульоз­ного закладу є обов'язковою, якщо за його заявою відкрито провадження у справі про продовження примусового лікуван­ня. Коли ж питання стоїть про поміщення на примусове ліку­вання хворої особи, то це повноваження мають здійснювати спеціалізовані установи. Так, у розпорядженні Кабінету Мі­ністрів «Про затвердження комплексу заходів щодо боротьби з епідемією туберкульозу на 2006 рік» від 29 березня 2006 р. № 175-р встановлено досить багато повноважень щодо профі­лактики цієї хвороби, але неможливо перетворювати протиту­беркульозні заклади на постійних представників у таких справах, хоча б тому, що:

• - мета їх діяльності - лікування хворих, а не вирішення юридичних питань;

• - протитуберкульозні заклади мають давати висновок про доцільність продовження лікування, а не брати участь у розг­ляді справи;

• - для участі в цивільному процесі потрібні не лікарі, а юрис­ти.

Тому виходячи з повноважень органів місцевої влади та са­моврядування, які повинні дбати про здоров'я територіальної громади і мають у своєму штаті юристів, доцільно уповнова­жувати саме їх на подання заяви і участь у процесі, про що має бути зазначено у ЦПК.

Справа розглядається також з обов'язковою участю предс­тавника особи, щодо якої вирішується питання про госпіталі­зацію. При визначенні такого представника слід брати до ува­ги такі способи передачі повноважень: за законом мають пра­во представляти інтереси громадянина найближчі родичі; осо­ба може передати повноваження на підставі договору або довіреності тощо.

Рішення суду

Розглянувши заяву про обов'язкову госпіталізацію до про­титуберкульозного закладу або про продовження лікування, суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву.

Рішення про задоволення заяви є підставою для обов'язко­вої госпіталізації або подальшого лікування особи в протиту­беркульозному закладі на встановлений законом строк.