9. Оцінка доказів судом

 

У статті 212 ЦПК закріплено правила та процесуальний по­рядок оцінки доказів судом. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічно­му, повному, об'єктивному та безпосередньому досліджен­ні наявних у справі доказів. Дане положення необхідно до­повнити положенням про доводи осіб, які беруть участь у справі.

Оцінка доказів - це розумова та процесуальна діяльність суду, яка ґрунтується на правилах логіки, що дозволяє уза­гальнити весь матеріал справи і виокремити безпосередні до­кази, вибрати з них найхарактерніші, проаналізувати доводи осіб і за допомогою аналізу виробити власні висновки. Вва­жається, що оцінка доказів являє собою розумову і одночасно процесуальну діяльність судді, яка передбачає пізнання до­казів та аналітичну діяльність судді.

Важливу роль при оцінці доказів відіграє правосвідомість судді, який при оцінці доказів повинен виходити з духу права та мати особливе правове мислення. Враховуючи все вищезаз­начене, слід сказати, що внутрішнє переконання судді - це не несвідоме враження від «театральної гри сторін», яке не піддається контролю, а впевненість у правильності його право­вих висновків, які складають основу судового рішення. Але та­ка правильність висновків можлива лише при всебічному, пов­ному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, відповідно до норм ЦПК та з урахуванням пра­вил належності доказів та допустимості засобів доказування, правил вірогідності та достатності доказів, процедури їх отри­мання та подання і безпосереднього дослідження судом.

Жоден доказ не має для суду наперед встановленого зна­чення. Слід також сказати про достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. При вирішенні питання про прийнят­тя доказів суд не повинен надавати переваги одним доказам над іншими, тобто надавати перевагу показанням свідків пе­ред письмовими доказами або висновком експерта.

На практиці іноді зустрічаються випадки, коли судді імпо­нує позиція позивача або відповідача і це впливає на сприйнят­тя доказів, поданих цією стороною. Формула ж, закладена у ЦПК, не дозволяє нехтувати доказами іншої сторони, оскільки таке рішення буде скасоване як таке, що не відповідає обстави­нам справи через їх недоведеність та неповне з'ясування.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

При оцінці побічних доказів суд повинен враховувати такі правила, вироблені практикою:

-                     для того, щоб на підставі побічних доказів зробити вірогід­ний висновок, потрібно їх мати не один, а декілька;

-                     вірогідність кожного з них не повинна викликати сумніву;

-                     сукупність їх повинна складати певну систему, яка дозво­ляє зробити один можливий висновок про факт.

Докази не повинні суперечити один одному, такі супереч­ності мають бути усунені судом до моменту постановлення су­дового рішення. Лише за таких умов та при їхній належній пе­ревірці можна говорити про постановлення законного та обґрунтованого рішення.

Вчені виділяють процесуально-правові гарантії правильної оцінки доказів, які називають правилами чи принципами, серед яких виділяють такі принципи: суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням; докази оцінюються всебіч­но, у повному обсязі і неупереджено; ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Погоджуючись із дум­кою М.Й. Штефана, виділяємо ще одне правило про керуван­ня судом законом при оцінці доказів, через те, що діяльність суду має підпорядковуватись закону і по можливості конкрет­но регламентуватись, а тому принципи можуть застосовува­тись лише при відсутності чітких норм, які регулювали б його діяльність.

Дійсно, законодавством не сформульовано чіткі норми, якими має керуватись суд при оцінці доказів, оскільки така діяльність підпорядкована розумовій діяльності. Але слід вра­ховувати те, що суд має усувати все, що не має істотного зна­чення для справи (ст. 160 ЦПК); суд може усувати протиріччя в доказах (ч. 12 ст. 180 ЦПК). Тому вважаємо, що судова оцінка доказів відповідним чином має залежати також від запропонованого сторонами аналізу доказового матеріалу, оскільки це випливає із принципу змагальності сторін. Якщо цього аспекту не враховувати, то судові дебати - абсолютно зайва стадія розгляду справи по суті. Так, у стадії судових де­батів сторони мають критично аналізувати подані іншою сто­роною докази, а тому результати такого аналізу повинні вра­ховуватись судом при власній остаточній оцінці доказів.

Отож можна встановити, що суд має оцінювати докази з мо­менту подання заяви за правилами їх належності і допусти­мості як засобів доказування, а також під час їх подання на підготовчій стадії (попереднє судове засідання). Тобто підго­товча стадія за принципом змагальності має бути переорієнто­ваною з дій судді, який тепер не повинен дбати про збирання доказів у справі, на активність у цьому процесі сторін. Тому пропонуємо визначити законодавчі норми щодо прийняття суддею доказів на підготовчій стадії і обов'язок суду реагува­ти ухвалою на кожну процесуальну дію сторін по збиранню і забезпеченню доказів. Тобто право на подання суду доказів (ст. 27 ЦПК) сторонами має бути регламентованим на кожній стадії цивільного процесу. Інакше виходить, що сторона може подавати докази на стадії підготовки, а суд, застосовуючи пра­вила належності доказів та допустимості засобів доказування може відмовити в їх прийнятті до справи, зокрема, відмовити у клопотанні про виклик свідків, приєднанні до матеріалів справи письмових і речових доказів тощо. Тоді сторона не здатна буде оскаржити дії судді, якщо не буде постановлена така ухвала.

Так, деякі автори вважають, що суд «...не може знати заз­далегідь, яким буде зміст пояснень сторін, висновку експерта тощо. Тому суд не може відхилити клопотання на підставі то­го, що доказ, про збирання якого порушує клопотання учас­ник процесу, можливо, не міститиме потрібних відомостей.

Остаточно належність доказів суд першої інстанції має оцінювати під час винесення рішення». Звідси мав би вип­ливати висновок про обов'язок суду лише задовольняти кло­потання про забезпечення доказів. Цей висновок є логічним і більш демократичним, ніж відмова у задоволенні клопотан­ня, але ж, як відомо, не всі позивачі належним чином корис­туються процесуальними правами. Якщо йти далі за цією гіпотезою, то навіть відповідачі та треті особи можуть забез­печувати докази.

Автор не погоджується з позицією тих вчених, які визнача­ють контрольну оцінку доказів властивою лише мотивуваль­ний частині судового рішення, оскільки остаточна оцінка (контрольна) може мати місце не тільки в рішенні, айв ухва­лах суду.

Оцінка доказів може здійснюватись не тільки за достатні­стю доказів для підтвердження конкретних обставин справи, але і провадитись щодо мінімальної обґрунтованості заявле­них вимог ще на стадії подання заяви. Оцінка доказів може здійснюватись і на стадії підготовки справи до розгляду та в порядку забезпечення доказів щодо їх належності до справи та допустимості як засобів доказування. При цьому в разі неп­рийняття доказу, що пропонується стороною, можна одноз­начно говорити про остаточну оцінку судом, оскільки в разі відмови суду, наприклад, у виклику конкретного свідка, суд не може змінювати своєї позиції, якщо не зміняться причини, за яких настала відмова. Так, за ст. 136 ЦПК передбачається зазначати в заяві обставини, які може ствердити свідок, якщо ж ці показання допускаються як засіб доказування таких обс­тавин. У тому ж разі, коли, наприклад, необхідно підтвердити обставину нотаріального посвідчення договору, такий доказ як показання свідків буде недопустимим, однак при зміні по­зовних вимог на визнання договору недійсним (якщо не перед­бачено обов'язкову нотаріальну форму посвідчення) внаслідок помилки (ст. 229 ЦК), такий доказ є допустимим засобом до­казування.

В юридичній літературі іноді виділяють одночасно декіль­ка взаємопов'язаних критеріїв для оцінки доказів судом, що ускладнюють їх сприйняття. Наприклад: «Отже, належність доказів - це міра, що визначає залучення до процесу по конк­ретній справі тільки потрібних і достатніх доказів». Отож ро­биться спроба налагодити взаємозв'язок між належним дока­зом і потрібним, належним і достатнім. Але це різні критерії, які мають характеризувати швидше процес доказування, ніж окремий доказ, якісною оцінкою якого є його належність до справи, а точніше - до певної юридичної обставини. Водночас у процесі доказування у його суб'єктів, безумовно, виникає потреба у доказах і в забезпеченні їх достатності для підтверд­ження юридичних обставин. При цьому не завжди особи мо­жуть знайти саме той доказ, який є «потрібним» за умовою йо­го належності.

Наприклад, в одній цивільній справі виникла потреба до вести факт, що громадянин К. під час перебування в шлюбі придбав гараж, а після смерті дружини його відчужив. Коли постало питання про підтвердження цих двох обставин, то була встановлена невідповідна законодавству юридична практика оформлення договорів купівлі-продажу гаражів, за якою цегляні гаражі фактично продавались, але перехід прав на них здійснювався лише «за рішенням загальних зборів членів кооперативу». При чому реально такі збори не відбува­лись, а оформлялись лише протоколи за заявою «продавця» і «покупця». Тому підтвердити факт купівлі-продажу такого гаражу належними (правовстановлюючими) документами, які посвідчувалися б в нотаріальному порядку, неможливо. Отже, можна ставити питання про потрібні докази, але тоді виникає необхідність встановлювати й реальні докази по конкретній справі, що порушуватиме правило допусти­мості засобів доказування.

Вважаємо, що в разі порушення особами вимог законодав­ства має провадитись перевірка дійсності такої угоди. Коли цегляний гараж переходить до іншого володільця (по суті, власника) лише за рішенням загальних зборів без відповідно­го його оформлення, то така угода з урахуванням порушення прав інших осіб (державі не сплачено мита, спадкоємці зали­шились без належної їм частки спадщини) не може вважа­тись законною і вона має визнаватись недійсною. Тобто у та­кому разі буде переглядатись законність такого правочину, оскільки майнові права однієї особи не можуть передаватися іншій особі на підставі рішення загальних зборів, а рішення суду стане підставою звільнення від доказування. У цій ситу­ації відсутність «потрібного» доказу, а краще сказати «до­пустимого доказу», була «компенсована» рішенням суду. То­му в багатьох випадках саме рішення суду у справах окремо­го провадження і, зокрема, про встановлення юридичного фак­ту є тим можливим доказом, що замінює собою допустимий засіб доказування.

Цікавою також була ситуація, коли судом для досліджен­ня розрахунку, зробленого у зв'язку з виходом одного із учасни­ків товариства з обмеженою відповідальністю, судом було призначено експертизу, тоді як одна із сторін просила визна­ти доцільним замість цього залучити до участі у справі для давання висновку районну державну податкову адміністра­цію і такий висновок сприйняти як необхідний і достатній доказ.

Отже, можна встановити, що нове поняття «потрібні дока­зи» не має практичного застосування при розгляді цивільних справ, а таке поняття може застосовуватись лише в діяльності суб'єктів доказування на стадії збирання доказів.

Отже, перед винесенням рішення суд з'ясовує і встановлює всі обставини справи, що мають значення при її вирішенні. Тут слід проаналізувати весь спектр юридичних обставин, по­чинаючи від правильної сплати судового збору і належного оформлення позовної заяви та закінчуючи поданням пояснень у справі та інших доказів. Отож вважаємо, що, незважаючи на обов'язок сторін довести ті обставини, на які вони посилають­ся як на підставу своїх вимог і заперечень, у суду має склас­тись предмет доказування у конкретній справі з урахуванням не тільки її матеріальних, але і процесуальних аспектів. Нап­риклад, передача повноважень щодо участі у справі є багатоаспектним питанням, що може стосуватись як матеріальних аспектів, так і процесуальних. Крім того, сама передача пов­новажень має здійснюватись відповідно до вимог ЦК та ЦПК.

Щодо поняття «обґрунтованість судового рішення», що застосовується в ч. 2 ст. 213 ЦПК, то слід його визнати непов­ним. Так, суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які Пули досліджені у судовому засіданні, тобто в цьому визна­ченні говориться про процес доказування. Але під поняттям «обґрунтованість» слід розуміти водночас і доведеність, і доказаність юридичних обставин, що виявлятиметься в спросту­ванні доказової сили доказів іншої сторони та доведенні дос­татності і юридичної вірогідності доказів, поданих особою.

Отже, поняття «обґрунтування» має включати для сторін процес доказування і доведення, а для суду - оцінку не тільки поданих доказів, але і всіх доводів, висловлених сторонами під час судового засідання, які мають бути відтворені в обґрун­тованому суддею рішенні у справі. Зокрема, від судів вима­гається наводити у рішенні мотивувальну частину, де мають викладатися мотиви (доводи), з яких суд виходив при постановленні ухвали чи рішення і їх зв'язок з положеннями зако­ну, яким він керувався. Тому не тільки докази, подані особа­ми, що беруть участь у справі, а й найліпші їх доводи можуть ставати основою рішення суду.

Звідси випливає безпосередній зв'язок судового рішення з такими поняттями, як законність і обґрунтованість, але не­можливо розглядати ці аспекти без суттєвого аналізу процеду­ри фіксації всього процесу розгляду справи, що, безумовно, пов'язано з можливістю суду в подальшому доказати дотри­мання ним процедури розгляду справи та правильності ухва­леного ним рішення.