7. Процес доказування та його елементи

 

Процес доказування - це спрямована на отримання дока­зів процесуальна діяльність осіб, які беруть участь у справі, а суд лише сприяє таким особам в отриманні доказів, коли вони не здатні їх надати суду з поважних причин.

Якщо розглядати умовно стадії доказування, то їх можна зобразити схематично. Але передбачити хід реального судово­го процесу неможливо, тому схема подається лише умовно. Зокрема, у разі вступу у справу третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору, виникне потреба в уточненні позиції як позивача, так і відповідача, а тому - подання додат­кових доказів.

ПРОЦЕС ДОКАЗУВАННЯ

РИСУНОК 2 відсутній (дивись підручник)

Рис. 2. Стадії процесу доказування

На рисунку позначені не тільки стадії, коли необхідно забез­печувати свою позицію доказами, а й ті випадки, коли не­обхідно доказувати неправомірність дій суддів, що досить часто має місце на практиці. Це положення підкреслює, що не тільки надані суду докази, а й вся справа стає доказом, коли питання постає перед судами вищої інстанції про правомірність дій суду. Хоча було виділено стадію доказування неправомірності дій суду, але це питання буде розглянуто при аналізі специфіки апе­ляційного та касаційного перегляду справ судом.

На підставі наведених стадій можна говорити про елементи процесу доказування:

-                     збирання доказів самими особами та витребування їх представниками-адвокатами;

-                     сприяння суду в отриманні особами доказів;

-                     подання доказів;

-                     зберігання речових доказів;

-                     повернення речових та письмових доказів.

Такі елементи у свою чергу складаються зі своїх складових частин, зокрема, сприяння суду в отриманні особами доказів включає в себе різні складові і тут існують істотні проблеми. Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 362 ЦК при поданні заяви про пе­реведення прав покупця на себе позивач має внести на депо­зитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. Як свідчить досвід, такі рахунки у судах відсутні, тому позивач не може доказати реальність своєї ви­моги при поданні позовної заяви.

7.1.Збирання доказів

Збирання доказів поділяється на два види:

-                     самостійне або за допомогою представника-адвоката;

-                     за сприянням суду, що реалізується шляхом витребу­вання, тимчасового вилучення, через судові доручення, шляхом забезпечення доказів.

Самостійне збирання доказів зумовлене положеннями ст. 119 ЦПК, де у п. 6 вказується, що при поданні позовної за­яви позивач має зазначити докази, які підтверджують кожну обставину, якими він обґрунтовує свої вимоги. Таке досудове збирання може здійснюватися самою особою, яка хоче зверну­тися до суду за захистом її порушеного права. Переважна біль­шість доказів надається самими сторонами, оскільки саме вони знають тих осіб, які були свідками тих чи інших дій, стану чи подій, в них зберігаються правовстановлюючі документи тощо.

Правильно визначити необхідні для доказування докази можуть допомогти адвокати, які згідно зі ст. 17 Закону Ук­раїни «Про адвокатуру» вправі з адвокатським запитом звертатися за витребуванням доказів до службових, посадових осіб. Такі докази надсилаються адвокату. Після отримання та­ких доказів він має зазначити їх у позовній заяві, додати до за­яви відповідно до кількості відповідачів та третіх осіб (ч. 1 ст. 120 ЦПК) та передати заяву до суду.

7.2.Сприяння суду в отриманні особами доказів

Це питання в ЦПК викладено не зовсім послідовно і не з усіма його положеннями можна погодитися. Під сприянням суду в отриманні особами доказів слід розуміти такі дії суду, що розглядає справу:

1)                 витребування судом доказів;

2)                 тимчасове вилучення доказів;

3)                 доручення щодо збирання доказів;

4)                 забезпечення доказів;

5)                 призначення експертизи.

Сприяння суду в отриманні особами доказів може мати місце після пред'явлення позовної заяви до суду. У силу об'єк­тивних обставин (медична, нотаріальна, банківська таємниця тощо) адвокату може бути відмовлено у наданні певних дока­зів, тобто виникають труднощі у їх витребуванні. Тому пози­вач, пред'являючи заяву до суду, може клопотати про сприян­ня йому у витребуванні доказів. Таке клопотання може мати місце як у самій позовній заяві, так і у окремій заяві про вит­ребування доказу. Зміст та форму такої заяви передбачено у ч. 2 ст. 137 ЦПК. У заяві зазначається:

-                     який доказ вимагається;

-                     підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться у іншої особи;

-                     обставини, які може підтвердити цей доказ.

Такі докази направляються безпосередньо суду або через уповноважену судом особу. Зобов'язані особи мають повідоми­ти суд про причини неможливості подати докази у встановле­ний ним строк із зазначенням причин протягом п'яти днів з дня отримання ухвали. У разі невиконання обов'язків щодо подання доказів до осіб застосовується відповідальність, пе­редбачена ст. 185³ КпАП, притягнення до якої не звільняє осо­бу від обов'язку подати суду докази.

За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.

Якщо ж все-таки на вимогу суду письмові та речові докази не подано суду без поважних причин та не повідомлено причи­ни такого неподання, суд у порядку ст. 93 ЦПК постановлює ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для досліджен­ня їх судом. Зміст та форму ухвали передбачено ст. 93 ЦПК.

Судові доручення щодо збирання доказів. Згідно з ч. 1 ст. 132 ЦПК суд, який розглядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності може доручити відповідному суду провести певні процесу­альні дії, про що має постановити ухвалу. В ухвалі про судове доручення має бути зазначено:

-                     коротко суть справи, що розглядається;

-                     особи, які беруть у ній участь;

-                     обставини, які підлягають з'ясуванню;

-                     докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення;

-                     перелік запитань, поставлених особам, які беруть участь у справі, та судом - свідку.

Ухвала має загальнообов'язкову силу для суду, якому вона адресована.

Судові доручення можуть направлятися не лише судам Ук­раїни, але і судам іншої країни та навпаки - суди України мо­жуть виконувати судові доручення іноземних судів.

У Конвенції про отримання за кордоном доказів у цивіль­них і торгових справах (Гаага, 18 березня 1970 р.) викладено лише загальні аспекти виконання судових доручень, а межі виконання таких доручень мають встановлюватися виходячи з повноважень суду або суверенітету чи безпеки держави, яка виконуватиме доручення. Згідно зі ст. 3 Конвенції у порядку доручення суду іншої країни допитуються свідки та досліджу­ються документи та інші об'єкти, що необхідно дослідити.

Згідно зі ст. 415 ЦПК та Закону «Про міжнародне приватне право» суди України за дорученням іноземних судів можуть проводити такі процесуальні дії: вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і ог­ляду на місці тощо.

Викликає сумнів можливість суду передавати власні повно­важення іншому суду щодо огляду на місці, оскільки така процесуальна дія стосується безпосереднього дослідження до­казу, має на меті складення певного враження у суду про обс­тавини справи. Якщо ж доручати іншому суду огляд речового доказу, то враження складатиметься у цього суду, а не в того, що розглядає справу. Тому суд не зможе оцінювати доказ за своїм внутрішнім переконанням (ст. 212 ЦПК), якщо йому бу­де запропоновано оцінку доказу іншим судом, а не сам доказ. Отже, треба відокремлювати, яка саме інформація цікавитиме суд при ухваленні судового рішення та які обставини відобра­зити у протоколі огляду чи відібрати зразки, зробити схеми, креслення, фотографії тощо.

Тому під судовим дорученням слід розуміти передачу су­дом, який розглядає справу, своїх повноважень іншому суду за місцем знаходження доказів або проживання свідків на проведення процесуальних дій лише щодо забезпечення до­казів, а не їх аналіз або дослідження.

При виконанні судового доручення у судовому засіданні ве­деться протокол, у якому фіксуються пояснення однієї із сто­рін як свідка, яка дає показання у порядку окремого доручен­ня, чи допитується свідок, оглядаються речові та письмові до­кази за місцем їх знаходження судом, який виконує окреме доручення.

Протоколи і всі зібрані при виконанні доручення матеріали негайно пересилаються до суду, який розглядає справу. Ці протоколи відповідно до принципу гласності та усності повин­ні оголошуватися в судовому засіданні (ч. 6 ст. 176, ст. 183, ч. 2 ст. 187 ЦПК). З цими протоколами мають бути ознайом­лені всі особи, які беруть участь та сприяють суду у здійсненні правосуддя, ці докази можуть бути покладені в основу судово­го рішення за умови їх безпосереднього дослідження у судово­му засіданні.

Якщо свідки, допитані судом, що виконував доручення, при­будуть у суд, який розглядає справу по суті, то вони дають пока­зання у загальному порядку, тобто з дотриманням процедури допиту свідків, передбаченої статтями 180, 181, 182 ЦПК.

Забезпечення доказів - заходи, які спрямовані на зберіган­им відомостей про обставини справи, у випадках, коли вико­ристання джерела цих відомостей може у майбутньому вияви­тися неможливим або утрудненим (ч. 1 ст. 133 ЦПК).

Якщо особи, які беруть участь у справі, вважають, що по­дання потрібних доказів для доведення їх вимог буде згодом неможливим або у них будуть труднощі в поданні цих доказів, то вони мають право просити суд про їх забезпечення.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити до­кази як до пред'явлення нею позову (ч. 3 ст. 133 ЦПК), так і після.

Забезпечення доказів є спеціальним заходом тому, що може здійснюватись лише судом у спосіб, передбачений законом.

Забезпечення доказів здійснюється:

-                     безпосередньо судом, що розглядатиме справу (до або після пред'явлення позовної заяви);

-                     іншим судом у порядку окремого доручення;

-                     за ініціативою заінтересованих осіб;

-                     на підставі ухвали суду, де буде розглядатися чи розгля­дається справа по суті.

Способи забезпечення доказів:

-                     допит свідків;

-                     призначення експертизи;

-                     витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням.

У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів, - наприклад допит сторін, третіх осіб, їх представників як свідків (ст. 184 ЦПК).

Але огляд письмових і речових доказів, який здійснюється на місці, та допит свідків слід кваліфікувати не як забезпечен­ня доказів, а як їх дослідження. Якщо взяти до уваги поняття «огляд письмових і речових доказів», то, по-перше, це понят­тя має дуже широкі межі застосування в ЦПК і фактично не завжди визначено підстави для його застосування; по-друге, воно неоднозначно застосовується в ЦПК, оскільки трансфор­мується в терміни «місцевий огляд», «огляд на місці» (п. 6 ст. 130, ст. 140 ЦПК); по-третє, про огляд письмових і речових доказів йдеться в п. 6 ст. 130, ст. 140 ЦПК, які передбача­ють процедуру дослідження доказів на стадії судового розгля­ду, а не їх забезпечення.

Допит свідків ~ це також процес дослідження доказу (ст. 180 ЦПК) на стадії судового розгляду, а способом забезпе­чення доказу має бути виклик судом свідка в судове засідання для давання показань, а у разі його неявки без поважник при­чин - шляхом приводу (ст.94 ЦПК).

Тому доцільно концептуально уточнити засоби забезпечен­ня доказів:

1)                 виклик свідків у судове засідання за клопотанням сторін для давання показань;

2)                 призначення огляду речових і письмових доказів (у тому числі й огляд на місці);

3)                 тимчасове вилучення (витребування) судом письмових та речових доказів у тих осіб, які не подали їх без поважних при­чин суду та особам, які беруть участь у справі, та не повідоми­ли про причини їх неподання (ст.93 ЦПК);

4)                 призначення експертизи у справі;

5)                 доручення суду, в провадженні якого знаходиться спра­ва, іншому суду щодо збирання речових і письмових доказів, допиту свідків за питаннями, поставленими сторонами та су­дом, який дав судове доручення;

6)                 зберігання речових та письмових доказів у камері схову суду чи за місцем їх знаходження (ст.139 ЦПК).

На підтвердження правильності цієї концепції щодо п. 1 запропонованих способів забезпечення доказів слід звернути­ся до аналізу ст. 136 ЦПК, де йдеться про заяву про виклик свідка. Особа, яка звертається до суду на підтвердження своїх вимог, а відповідач - на підтвердження своїх заперечень, мо­же просити суд про виклик свідка у судове засідання для да­вання показань. Заявити про допит такого свідка особа може у прохальній частині її позовної заяви, у зустрічному позові, по­зовній заяві третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору. При цьому вона повинна зазначити прізвище, ім'я, по батькові свідка, місце його проживання (перебування) або роботи та зазначити обставини, які він може підтвердити.

Виклик свідка до суду може бути здійснено шляхом подан­ня окремої заяви про його допит. У заяві про виклик свідка назначається суд, у якому слухається справа по суті, прізви­ще, ім'я, по батькові, адреса особи, яка клопоче про допит спідка, а також прізвище, ім'я, по батькові, місце проживан­ня (перебування) або місце роботи свідка та обставини, які він може підтвердити. На підставі такої заяви та у разі, якщо суд визнає доцільним допитати такого свідка у судовому засідан­ні, виходячи із правила належності та допустимості доказів, йому надсилається судова повістки про час і місце розгляду справи.

Як бачимо, саме виклик судом свідка для його допиту у су­довому засіданні слід розцінювати як спосіб забезпечення до­казу, а сам допит свідка у судовому засіданні - це вже дослідження доказу.

У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів (ч. 2 ст. 133 ЦПК). За аналогією із нотаріальним процесом (п. 16 ст. 34 Закону України «Про нотаріат» - передача в депозит грошових сум чи цінних папе­рів, п. 21 - передача документів на зберігання) може мати міс­це такий спосіб забезпечення доказів, як передача письмових, речових доказів на зберігання до камери схову суду до пред'явлення заяви до суду. Такі дії особи зумовлені тим, що у неї є побоювання, що поки вона подасть заяву до суду дока­зи можуть бути знищеними. Подібне положення має місце у ст. 139 ЦПК, проте ця норма потребує узгодження зі ст. 133 ЦПК. Способом забезпечення доказів може бути зберігання речових і письмових доказів у камері схову суду чи за місцем їх знаходження. Про необхідність закріплення у ст. 133 ЦПК такого способу забезпечення доказів свідчить положення ч. З ст. 139 ЦПК, де йдеться про те, що суд вживає заходів для за­безпечення зберігання речових доказів у незмінному стані.

Суд не може заслуховувати пояснення сторін як забезпе­чення доказів, оскільки вони можуть у таких випадках пода­вати їх у письмовій формі і суду не потрібно їх попереджати про кримінальну відповідальність як свідків (ст.184 ЦПК). Це зумовлено тим, що вони зобов'язані добросовісно користува­тися належними їм процесуальними правами (ч. З ст. 27 ЦПК) і мають бути присутніми у судовому засіданні.

Про забезпечення доказів особа має подати суду заяву, зміст та форма якої передбачена у ч. 1 ст. 134 ЦПК.

Зміст заяви про забезпечення доказів:

-                     докази, які необхідно забезпечити;

-                     обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

-                     обставини, які свідчать про те, що подання потрібних до­казів може стати неможливим або ускладненим;

-                     справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.

Зазначення предмета спору, тобто назва справи, для якої потрібні ці докази, та зазначення обставин, що можуть бути підтверджені цими доказами, мають дуже важливе значення тому, що суд виходячи з предмета та обставин, враховуючи по­ложення статей 58, 59 ЦПК щодо належності та допустимості доказів, може забезпечити доказ, а може й відмовити у його забезпеченні (ч. 4 ст. 135 ЦПК). У заяві також повинен бути зазначений суд, до якого така заява подається, та суд, у якому мають бути вчинені певні процесуальні дії. Наприклад, заява подається у Шевченківський райсуд м. Києва про допит свідка за місцем його проживання у м. Обухові, тобто допит свідка буде проводитись Обухівським міським судом Київсь­кої області. У заяві мають зазначатися відомості про сторони та місце їх проживання, місцезнаходження.

Якщо заява про забезпечення доказів не відповідає вимо­гам ч. 1 ст. 134 ЦПК, до неї застосовуються наслідки, встанов­лені ст. 121 ЦПК.

Порядок розгляду заяви про забезпечення доказів

Якщо доказ потрібно забезпечити до пред'явлення позову (ч. З ст. 133 ЦПК), то така заява розглядається місцевим за­гальним судом, у межах територіальної підсудності якого мо­жуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення до­казів.

Якщо доказ потрібно забезпечити після пред'явлення позо­ву, то заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає справу.

Заява про забезпечення доказів розглядається судом протя­гом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Але присутність цих осіб не є обов'язковою.

У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено по­лов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її ви­конання, а також не перешкоджає розгляду справи. Оскар­ження ухвали про забезпечення доказів слід розуміти у широ­кому аспекті щодо усього інституту забезпечення доказів, тоб­то тут йдеться про оскарження ухвали як про забезпечення до­казів, так і відмови забезпечити доказ.

Судова практика

«Потенційний» позивач гр. В. до пред'явлення позову подав заяву про забезпечення доказу. Суд йому відмовив у такому забезпеченні, про що постановив ухвалу. Гр. В. має право ос­каржити таку ухвалу про відмову у забезпеченні доказу.

Після пред'явлення позову на клопотання позивача судом був забезпечений доказ, про що постановлено ухвалу. Відпові­дач заперечував проти такого забезпечення, мотивуючи це тим, що такий доказ не може бути забезпечений, оскільки його забезпечення суперечить ст. 59 ЦПК щодо допустимо­сті доказів. Як у першому, так і у другому випадку ухвала мо­же бути оскаржена сторонами. Така ухвала не може бути ос­каржена окремо від рішення суду.

Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечен­ня доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу. Така ситуація може мати місце при альтернативній підсудності, тобто коли позивач у певних категоріях справ має право вибору суду, до якого йому потрібно звернутися (ст. 110 ЦПК).

Якщо забезпечення доказів має місце до подання позову, то заявник зобов'язаний подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкоду­вати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із за­безпеченням доказів. Суддя повинен винести ухвалу, у якій зазначити розмір судових витрат, що підлягають відшкоду­ванню. Щодо збитків, які були заподіяні у зв'язку із забезпе­ченням доказів, то така правова ситуація може стосуватися товарів, що швидко псуються, тощо. У такому разі заявник має відшкодувати збитки, але лише тоді, коли рішення буде ухвалено не на його користь. У цьому випадку збитки мають входити до судових витрат (п. 5 ч. 3 ст. 79 ЦПК).

Призначення експертизи як спосіб забезпечення доказів

У частині 2 ст. 133 ЦПК йдеться про такий спосіб забезпе­чення доказів, як призначення експертизи. Сам порядок приз­начення експертизи закріплено у статтях 143,144 ЦПК.

Призначається вона за ухвалою суду, де вказуються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань потрібні висновки експертів, ім'я експерта або найменування експертної установи, експертам якої доручається проведення експертизи; об'єкти, які мають бути досліджені; перелік ма­теріалів, що передаються для дослідження, а також поперед­ження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.

Крім того, в ухвалі має бути зазначено: назва процесуаль­ного акта, склад суду, який призначив експертизу, дата приз­начення експертизи, найменування справи, у якій експертиза призначається, сторони, вид експертизи, а також повинна заз­начатися сторона, на яку покладаються витрати за проведен­ня експертизи. В ухвалі має бути зазначено й строк, у який ця сторона повинна оплатити проведення експертизи, та роз'яс­нити наслідки такої неоплати у встановлені в ухвалі строки - суддя скасовує ухвалу про проведення експертизи.

Якщо експертизу призначено експертам кількох установ, в ухвалі про її призначення зазначається найменування провід­ної установи, на яку покладається проведення експертизи.

Якщо проведення експертизи доручається експертній уста­нові та особі, яка не є працівником цієї установи, провідною визнається експертна установа. Ухвала про призначення екс­пертизи направляється в кожну установу - виконавцям, а та­кож особі, яка не є працівником експертної установи. Об'єкти дослідження та матеріали справи направляються провідній установі, яка фактично несе відповідальність за своєчасне та належне проведення експертизи та за об'єкти дослідження і матеріали.

При визначенні об'єктів та матеріалів, що підлягають нап­равленню на експертизу, суд вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. Такий відбір може здійснюватись при ог­ляді речових доказів за місцем їх знаходження з участю експер­та, який проводитиме у майбутньому експертизу, та спеціаліста, який здійснюватиме такий відбір зразків (ст. 140 ЦПК).

За певними категоріями справ передбачається обов'язкове призначення експертизи за умови заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення екс­пертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі слід встановити:

1)                 характер і ступінь ушкодження здоров'я;

2)                 психічний стан особи;

3)                 вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Щодо визначення психічного розладу здоров'я фізичної особи, то проведення такої експертизи може здійснюватися судом з власної ініціативи, як це передбачено ст. 239 ЦПК.

Експертиза може проводитися в суді, зокрема в судовому за­сіданні. Якщо об'єкт дослідження не можна доставити до суду, то експертиза проводиться за місцем знаходження об'єкта.

Експертиза також проводиться поза судом, якщо це потрібно у зв'язку з характером досліджень. У більшості ви­падків така експертиза проводиться експертами судово-експертних установ або експертами різних експертних установ, як­що цього потребує дослідження, яке проводиться. Для прове­дення таких експертиз потребується спеціальне обладнання, матеріали, такі дослідження проводяться у лабораторіях, де є необхідні пристрої, інструменти тощо. При проведенні екс­пертизи в суді беруть участь особи, які беруть участь у справі. Експерти самі вирішують доцільність та можливість участі осіб, які беруть участь у справі, при проведенні експертизи. Зазначене питання може бути винесене на розгляд суду. Ці особи можуть ставити питання експерту у процесі проведення експертизи, звертати його увагу на особливості певних пред­метів, обставин тощо. Якщо у експерта недостатньо мате­ріалів, неправильно відібрані зразки, некоректно поставлені запитання чи вони не стосуються меж дослідження, чи вихо­дять за межу його компетенції тощо, він повинен негайно повідомити про це суд.

На момент проведення експертизи суд може зупинити про­вадження у справі (п. 5 ст. 202 ЦПК).

Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи.

Особи, які беруть участь у справі, вправі знайомитися з вис­новком експерта, просити суд призначити повторну, додатко­ву, комісійну або комплексну експертизу.

У разі ухилення від проведення експертизи у обов'язкових випадках, передбачених законом, суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експерти­зи. Зокрема, це примусовий привід відповідача у справах про визнання батьківства та материнства на проведення судово-біологічної (судово-медичної) експертизи. Питання про прове­дення судово-біологічної (судово-медичної) експертизи має здійснюватись за аналогією із розглядом заяви про проведен­ня психіатричного огляду особи у примусовому порядку (гла­ва 10 розділ IV ЦПК).

7.3. Подання доказів

Воно полягає у передачі суду особами, які беруть участь у справі, наявних у них доказів.

Подання доказів - це право осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). За загальним правилом, докази повинні бути по­дані чи про них суд має бути повідомлений до або під час попе­реднього судового засідання. Якщо особи, які беруть участь у справі, подадуть докази із порушенням вимог, встановлених у ч. 1 ст. 131 ЦПК, то суд може їх не прийняти, якщо вони не до­ведуть, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Пи­тання про прийняття таких доказів вирішується судом з ураху­ванням поважності причин пропуску строку. Особа повинна довести суду таку поважність і на її підтвердження подати до­каз, бо інакше суд відмовить їй у прийнятті таких доказів.

Як правило, суд з'ясовує позицію всіх осіб, які беруть участь у справі, щодо прийняття або відмови у прийнятті до­казів, оскільки особам надано право висловлювати заперечен­ня з приводу дій інших осіб. Заперечення проти приєднання доказів до матеріалів справи мають бути вмотивовані і обґрунтовані на підставі норм законодавства, зокрема, за принципа­ми належності та допустимості. Іноді заперечення проти приєднання доказів ґрунтуються на логіці і послідовності вчи­нюваних процесуальних дій.

Так, у справі про визнання заповіту частково недійсним і визнання права на обов'язкову частку у спадщині позивачі намагалися надати довідку про пенсійний вік, хоча спадку­вання взагалі не відбувалося через те, що після його посвідчен­ня заповідач посвідчив договір дарування квартири на ім'я того самого спадкоємця і прожив разом з обдарованим у цій квартирі понад 7 років. Тому для вступу у дію заповіту необ­хідно було спочатку визнати договір дарування недійсним, а для цього у позивачів не було жодного доказу, а також під­став для визнання причин пропуску строку позовної дав­ності поважними (ч. 4 ст. 267 ЦК).

7.4. Зберігання речових доказів

Зберігання речових доказів - заходи, які вживаються су­дом для збереження речових доказів у незмінному стані.

Залежно від характеру речових доказів існує декілька спо­собів їх зберігання.

Речові докази зберігаються:

-                     у справі;

-                     у камері схову речових доказів суду;

-                     за місцем їх знаходження.

Якщо речові докази невеликого розміру та незначної ваги, вони можуть бути приєднані до матеріалів цивільної справи, наприклад посвідчення, дискета, ключ тощо. Ці речові докази повинні бути запечатані у конверт та підшиті у справу.

Якщо речові докази великі за обсягом чи їх велика кількість, то вони доставляються до суду та передаються на зберігання до камери схову суду за окремим описом. Порядок такої передачі речових доказів до камери схову суду регламен­тується Тимчасовою інструкцією з діловодства у місцевому за­гальному суді, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 17 лютого 2005 р.

Речові докази, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за їх місцезнаходженням, про що суддя поста­новлює ухвалу. Ці докази повинні бути докладно описані та опечатані, а в разі необхідності - сфотографовані. Суддя може здійснити огляд цих доказів на місці та зафіксувати їх харак­терні ознаки у протоколі огляду. Ці речі також мають бути пе­редані на зберігання хранителю майна, який повинен вжити усіх заходів до їх зберігання. Такою особою може бути держав­ний виконавець. Якщо речові докази (спільно набуте подруж­жям майно) знаходяться у одного із них чи у їх спільному ко­ристуванні, суддя повинен вжити заходів щодо забезпечення доказів (ст. 133 ЦПК) чи забезпечення позову (ст. 152 ЦПК).

Суд вживає заходів для забезпечення зберігання речових до­казів у незмінному стані. Під вжиттям заходів для забезпечення зберігання речових доказів слід розуміти дії суду, які направ­лені на створення умов збереження з урахуванням властивостей певного речового доказу. Так, це має бути окреме приміщення чи сейф, куди за описом ці докази передаються, до яких повинні мати доступ лише уповноважені на це особи, які приймають ці докази за описом та несуть відповідальність за їх збереження.

Витрати на огляд та збереження доказів регламентуються ст. 87 ЦПК.

Речові докази зберігаються до набрання рішенням законної сили.

7.5.Повернення доказів

Повернення оригіналів письмових доказів

Особа при зверненні до суду може подати оригінал докумен­та чи належним чином засвідчену його копію. Якщо подано копію, то при розгляді справи для дослідження слід подавати оригінал документа. Після розгляду справи оригінали письмо­вих доказів до набрання судовим рішенням законної сили по­вертаються судом за клопотанням осіб, які їх подали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. У справі залишаєть­ся засвідчена суддею копія письмового доказу. Повернення су­дом оригіналів доказів має місце на клопотання осіб, які їх по­дали. Виходячи із повноважень судів апеляційної та касацій­ної інстанцій вони наділяються правом дослідження доказів, тому оригінал письмового доказу все ж таки повинен поверта­тися після набрання рішенням законної сили, а не до набран­ня, тобто коли відпаде необхідність у оригіналах документів.

Повернення речових доказів

Речові докази після огляду та дослідження їх судом повер­таються особам, від яких вони були одержані, якщо останні заявили про це клопотання і якщо його задоволення можливе без шкоди для розгляду справи.

Але на практиці мають місце випадки, коли речові докази можуть не повертатись особам, від яких вони одержані, а пе­редаватися на реалізацію у торговельні організації або ж осо­ба, яка передала доказ, не має бажання отримати його назад.

Долю речового доказу суд вирішує у рішенні або ухвалі.

Речові докази можуть повертатись після набрання рішен­ням законної сили. Рішення апеляційної інстанції набирає за­конної сили з моменту проголошення, проте особи, які беруть участь у справі, можуть подавати касаційну скаргу і речовий доказ матиме суттєве значення для вирішення справи. Отож його повернення не є бажаним, оскільки такий доказ може бу­ти знищено, пошкоджено, може бути втрачено певну інфор­мацію, яка матиме важливе значення для вирішення справи судом касаційної інстанції. Тому судді, вирішуючи питання про повернення речових доказів, у кожному конкретному ви­падку повинні виходити із обставин справи.

Речові докази, що є об'єктами, які вилучені з цивільного обороту або обмежено оборотоздатні, передаються відповід­ним підприємствам, установам або організаціям. Така проце­дура регламентується Порядком передачі судом речових дока­зів, які є об'єктами, що вилучені із цивільного обороту або об­межено оборотоздатні, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 р.