4. Участь у цивільному процесі фізичних та юридичних осіб з метою захисту прав та інтересів інших осіб

 

Згідно зі ст. 45 ЦПК законодавець наділяє правом на звер­нення до суду в інтересах інших осіб фізичних та юридичних осіб. Право таких осіб регламентується у окремих нормах га­лузевого законодавства.

Фізичні особи

Так, у СК має місце ряд норм, де передбачається коло су­б'єктів - фізичних осіб, які мають право на звернення до суду з метою захисту прав та інтересів інших осіб.

Так, позов про визнання батьківства та заява про встанов­лення факту батьківства у порядку окремого провадження мо­жуть бути пред'явлені матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину (ч. 3 ст. 128, ч.      2 ст. 130 СК).

Частиною 2 ст. 132 СК передбачено, що заяву про встановлення факту материнства може бути подано батьком, опікуном, піклу­вальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину.

У ч. 3 ст. 154 СК та ч. 2 ст. 29 ЦПК містяться положення про те, що батьки мають право звернутися та брати участь у процесі з метою захисту прав та інтересів дітей і тоді, коли від­повідно до закону вони самі мають право звернутися до суду за таким захистом.

Згідно зі ст. 165 СК правом на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав наділяються один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина.

Згідно зі ст. 237 ЦПК заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї.

Статтею 279 ЦПК передбачено, що заява про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку подаєть­ся до суду лікарем-психіатром.

Юридичні особи

Статтею 165 СК передбачено, що заяву про позбавлення батьківських прав до суду може подати заклад охорони здоро­в'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому перебуває дитина.

Згідно з ч.1 ст. 237 ЦПК заява про обмеження цивільної діє­здатності фізичної особи може бути подана наркологічним або психіатричним закладом. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана психіатричним закладом.

У статтях 283, 285 ЦПК йдеться про право пред'явлення за­яви про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу, який ухи­ляється від лікування протитуберкульозним закладом.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 p. № 1023-ХІІ органи захисту прав споживачів можуть подати до суду позов щодо захисту прав споживачів.

Правом на звернення до суду за захистом прав інших осіб наділені відповідні державні органи, що здійснюють контроль за охороною навколишнього природного середовища, охоро­ною атмосферного повітря, природно-заповідного фонду тощо.

Громадські організації споживачів можуть звернутися до суду з позовом про захист прав споживачів (ст.25 Закону Ук­раїни «Про захист прав споживачів»).

Тема 6. Цивільна юрисдикція

1. Поняття і види підвідомчості

 Серед функцій держави доцільно виділити таку функцію, як юрисдикційна. Виконання такої функції державою покла­дено на певні органи, які іменуються юрисдикційними. До та­ких органів віднесено суд, нотаріат, органи РАЦСу, прокура­туру, адвокатуру, органи виконавчої та законодавчої влади то­що (закони України про правоохоронні органи «Про прокура­туру»» «Про адвокатуру», «Про нотаріат», «Про міліцію», «Про службу безпеки України» тощо). Виходячи із повнова­жень, якими наділила їх держава, ці органи здійснюють розг­ляд та вирішують певні правові питання. Деякі правові питан­ня в силу їх природи, предмета та правового становища суб'єк­тів, на яких покладено виконання юрисдикційної функції, на­лежать до несудових форм охорони та захисту цивільних прав та здійснюються, наприклад, такими органами, як РАЦС, но­таріат. Так, очевидні юридичні факти - народження, смерті, реєстрації шлюбу - підлягають обов'язковій реєстрації держа­вою, тому виконання цієї юрисдикційної функції щодо вста­новлення та реєстрації таких юридичних фактів при наявності безспірних документів та в порядку, передбаченому Правила­ми реєстрації актів цивільного стану, СК, реєструються РАЦСом. Але безспірні юридичні факти можуть встановлюва­тись та посвідчуватись й у нотаріальному порядку. Така юрис­дикційна діяльність щодо встановлення та посвідчення без­спірних юридичних фактів віднесена до компетенції нотаріусів Законом «Про нотаріат» (статті 1, 34). При цьому слід також зазначити, що факти, які мають юридичне значення за умови відсутності спору про право суб'єктивне, встановлюються та­кож судом у порядку окремого провадження (ст. 234 ЦПК).

Тому виходячи із загального поняття «підвідомчість» слід говорити, як зазначають деякі автори, про судову підвідом­чість (підвідомчість цивільних справ суду) та несудову (позасудову) підвідомчість певних правових питань органам держа­ви. Але доцільно закріпити відповідні поняття з певним пра­вовим значенням у законодавстві, щоб стабілізувати їх засто­сування з певним конкретним змістом. Так, у ст. 124 Консти­туції України має місце положення: «Юрисдикція судів по­ширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», який не можна сприймати занадто широко, оскільки суди не можуть замінити всі органи виконавчої і законодавчої влади. Тому з даної норми слід зробити висновок про те, що загальні повноваження судів мають називатися юрисдикцією, а для розмежування повноважень судової гілки влади з іншими доцільно використовувати термін «підвідомчість».

У чинному ЦПК не вживається термін «підвідомчість», який мав місце у ЦПК 1963 р. та був закріплений як інститут даної галузі «Підвідомчість цивільних справ судам» (глава 3). Але деякі науковці і нині, після введення в дію нового ЦПК, все-таки аналізують його у своїх працях, інші - розкривають сутність інституту «Цивільна юрисдикція суду», а є вчені, які розкривають питання підвідомчості окремих категорій цивільних справ суду, які виникають із певних галузей та заз­начають про наслідки порушення правил підвідомчості ци­вільних справ. Тому наукові концепції однозначно сформова­ними вважати неможливо.

Загалом, питання підвідомчості, що віднесені до компетен­ції судової гілки влади, можна розцінювати за такими ознака­ми:

-                     пов'язані з порушенням або оспоренням прав, а також ви­падками неможливості здійснити свої права через неможли­вість довести певні юридичні обставини;

-                     які мають в своєму змісті неочевидні юридичні обставини;

-                     які потребують високопрофесійного вирішення за допомо­гою різноманітних засобів доказування.

Так, при реєстрації народження дитини беруться до уваги законні презумпції, що у разі народження дитини, коли бать­ки знаходяться в шлюбі, то вони записуються батьками у сві­доцтві про народження дитини навіть за заявою одного із под­ружжя. Коли особи не знаходяться у шлюбі, а висловлюють свою згоду щодо запису їх батьками, то тут теж немає спору і вони записуються батьками органами РАЦСу. В усіх інших випадках, коли між батьками існує спір або один із батьків по­мер, то батьківство встановлюється у судовому порядку.

Тривалий час ведуться дискусії з приводу віднесення до компетенції суду справ про порушення правил дорожнього ру­ху. Проблематика цього питання зумовлена не тільки знач­ною кількістю скарг на дії або бездіяльність представників дорожньо-транспортної інспекції (надалі - ДАІ), а й склад­ністю вирішення питання, чи було порушення правил дорож­нього руху чи ні. В реальних справах має місце акт, складений ДАІ, та слова особи, яка не визнає себе винною, але такі сло­ва в ДАІ не сприймалися. Тому передача таких справ на розг­ляд суду надала можливість особі висловити свої заперечення проти притягнення її до адміністративної відповідальності і стати почутою. Якщо ж для притягнення до адміністра­тивної відповідальності буде використовуватися сучасна техніка, яка, зокрема, забезпечуватиме безспірні докази - фотографії неправильного паркування, перевищення швидко­сті з вказівкою на правопорушника тощо, то діяльність суду має зводитися лише до розгляду скарг на дії представників ДАІ, оскільки спірність в цих відносинах зникне. Отже, зник­не й правовий сенс розгляду судами питань про очевидні пра­вопорушення.

Питання ж підвідомчості знаходиться у розвитку, оскільки судам стають підвідомчими практично всі правові ситуації і, зокрема, акти органів державної влади, незалежно від рівня особи, яка його прийняла. Дане положення зумовлене тим, що наша країна набуває статусу демократичного суспільства, де авторитаризм поступається місцем плюралізму, можливості будь-якої особи звернутися за захистом порушеного або оспо­рюваного права до суду. Зрозуміло, що в цей період існують істотні труднощі з визначенням компетенції суду, оскільки в деяких випадках суди вирішують питання, які не належать до їх компетенції або мають розглядатися в іншому виді судочи­нства. Тому сьогодні одним із найскладніших питань можна вважати розмежування компетенції між різними судами, тоб­то загальної юрисдикції, адміністративним та господарським.

Однією ж з головних ознак сучасної судової гілки влади є те, що створено систему судів, які потенційно здатні вирішу­вати всі проблемні і спірні питання, які виникають у державі. Необхідно також визнати, що розмежування компетенції різ­них судів поки що має істотні колізії. Наприклад, у cm. 94 За кону України «Про Конституційний Суд України» встановлено, що підставою для конституційного звернення щодо офі­ційного тлумачення Конституції України та законів Украї­ни є наявність неоднозначного застосування положень Конс­титуції України або законів України судами України, інши­ми органами державної влади, якщо суб'єкт права на консти­туційне звернення вважає, що це може призвести або призве­ло до порушення його конституційних прав і свобод. Але в ос­нові цієї норми лежить неоднозначне застосування положень Конституції України або законів України судами України, що ь підставою й для перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України у зв'язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку (ст. 354 ЦПК). Така колізія по одній із важливих справ рано чи пізно призведе до необхідності уточнення повноважень цих судів. Так само, як суди загальної юрисдикції, так й Конс­титуційний Суд України не може відкривати провадження, коли права людини не потребують охорони і захисту, оскіль­ки, на наш погляд, потенційна загроза порушення прав особи не може служити підставою для ухвалення рішення судом.

Сучасна правова система відрізняється від попередньої та­кож тим, що відбулася спеціалізація судів на вирішенні цивільних і адміністративних справ, які розглядалися в мину­лому судами загальної юрисдикції у провадженні з адмініст­ративно-правових відносин в межах цивільного судочинства. Так, створення адміністративних судів, колегій у криміналь­них справах і навіть в судах першої інстанції, свідчить про не­обхідність кваліфікованого вирішення певних категорій справ і підвищення рівня знань саме у цих галузях права. Водночас вважається, що проблеми компетенції тих чи інших судів не повинні ставати перешкодою для звернення громадян за захистом власних прав, оскільки досить часто суди не прий­мають заяви, коли вони спрямовані до адміністративного су­ду, а суд вважає ці відносини цивільними. Коли ж мова захо­дить про фахівців, то правильність їх звернення до суду - це свідчення їх компетенції.

Судова практика

Після смерті гр. К., який як інвалід першої групи адресно отримав як благодійну допомогу автомобіль, постало питан­ня про долю останнього. Проблема в тому, що при отриманні автомобіля в Україні діяла Постанова №999 від 8.09.1997р. «Про затвердження Порядку забезпечення інвалідів авто­мобілями», в п. 37 якої вирішувалося питання про умови пере­ходу автомобіля до спадкоємців. У подальшому законодав­ство змінилося і автомобіль має переходити до органів со­ціального захисту населення. З цього приводу й виник спір, оскільки органи соціального захисту населення заперечували можливість переходу автомобіля до спадкоємців. Який це спір: адміністративний чи цивільний, оскільки пов'язаний зі спадкуванням?

Наскільки у цьому випадку важливим є питання компетен­ції суду? Ми вважаємо, що це питання дуже важливе, оскіль­ки таким чином встановлюються межі повноважень суду з вирішення спору та предмет доказування у справі. Тому від правильного визначення компетенції суду в багатьох випад­ках залежить можливість комплексного захисту прав осіб.

В теорії підвідомчість визначають з урахуванням кількості варіантів вирішення певних правових питань відповідними юрисдикційними органами, до компетенції яких належить це питання. Зокрема, виділяють: виключну та множинну (чис­ленну).

Виключна підвідомчість - це належність правового питан­ня до компетенції лише одного юрисдикційного органу, нап­риклад, лише суду або РАЦСу. До належних лише суду пи­тань можна віднести позбавлення фізичної особи дієздатності, оголошення фізичної особи померлою, позбавлення батьківсь­ких прав тощо. Реєстрація народження, смерті тощо також здійснюється тільки органами РАЦСу і це незважаючи на те, що суди вправі зобов'язати цей орган внести виправлення до актового запису тощо, але суд не має повноважень на реєстра­цію безспірних (очевидних) юридичних фактів.

Множинна (численна) підвідомчість передбачає можли­вість вирішення правового питання декількома юрисдикційними органами. Але тут не слід плутати можливість вирішен­ня питання з повноваженнями юрисдикційного органу стати на захист прав особи, права якої порушені. Так, згідно із Зако­ном України «Про прокуратуру» прокурори наділені власни­ми правовими заходами впливу на осіб, які порушують закон, а також згідно зі ст. 45 ЦПК разом з іншими особами, перера­хованими у цій статті, вони вправі звертатися до суду із заява­ми про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або держав­них чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Представництво інтересів особи в суді не є вирішенням спра­ви, а слід розцінювати лише як правову допомогу, зокрема, так треба сприймати допомогу адвокатів та ін.

Залежно від способу вибору юрисдикційного органу, який може вирішити правове питання, підвідомчість поділяється на: альтернативну, договірну.

Альтернативна підвідомчість встановлює можливість заявника обрати з двох або більше юрисдикційних органів той, який здатен вирішити правове питання найліпше. Нап­риклад, стягнення за нотаріально посвідченим договором мо­же здійснюватися на підставі виконавчого напису, вчиненого нотаріусом, чи на підставі судового наказу, виданого судом, тобто питання про стягнення заборгованості може вирішува­тися як нотаріусом, так і судом. Різниця полягає в тому, що виконавчий напис нотаріуса може бути оскаржений до суду, тому безпосереднє звернення до суду є більш раціональним. Спір про визначення місця проживання дитини може вирішу­ватися органом опіки та піклування чи судом тощо.

Договірна підвідомчість визначає можливість двох або більше осіб домовитися щодо вибору того юрисдикційного ор­гану, на розгляд і вирішення якого буде передане правове пи­тання, що стосується всіх сторін такого договору і законом це не заборонено (імперативна підвідомчість не встановлена). Зокрема, сторони можуть домовитися про передачу їх справи на розгляд третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу, крім винятків, які передбачені законом.

Наприклад, справа про розірвання шлюбу може розгляда­тися органом РАЦСу лише за умови спільного волевиявлення подружжя на розірвання шлюбу, їх явки до цього органу та за відсутності спільних малолітніх та неповнолітніх дітей (ст. 106 СК). Якщо ж у подружжя є спільні малолітні та не­повнолітні діти та спір щодо розірвання шлюбу, то така правова ситуація належить до виключної компетенції суду.

 

Рисунок  відсутній (дивись підручник)