3. Види представництва у цивільному процесі

 

Системність та багатогранність представництва у цивільно­му процесі зумовлені багатоманітністю його видів, серед яких важлива роль відводиться законному та договірному предс­тавництву. При цьому законодавством України встановлено спеціальну процедуру передання особою прав на здійснення представницьких функцій іншій особі. У разі порушення та­кої процедури особа позбавляється судом права брати участь у цивільному процесі як представник.

Слід зазначити, що у юридичній літературі простежується наявність множинної кількості підходів до класифікації про­цесуального представництва, які зумовлені соціально-економічними, родинними, правовими та іншими зв'язками між довірителем та представником.

Перш ніж перейти до виділення окремих видів процесуаль­ного представництва, зазначимо класифікуючі ознаки, відпо­відно до яких можна виділити основні види процесуального представництва:

1)                 специфічність підстав виникнення процесуального пред­ставництва;

2)                 особливість процесуального статусу довірителя;

3)                 особливість статусу особи, яка здійснює представницькі функції.

А)        Залежно від підстав виникнення представництво поді­ляється на види:

1)                 законне представництво, що виникає на підставі юри­дичних фактів і норм закону, адміністративного акта чи рі­шення суду. Таке представництво має місце у випадках, коли існують певні обставини, за яких особа не може самостійно брати участь у цивільному процесі, що передбачено положен­нями ст. 39 ЦПК. Законними представниками можуть бути батьки, усиновлювачі, піклувальники та інші особи, визна­чені законом.

Згідно зі ст. 43 ЦПК може бути призначено або замінено за­конного представника судом у таких випадках:

-                     у разі відсутності представника у сторони чи третьої осо­би, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздат­ності;

-                     якщо малолітня чи неповнолітня особа, позбавлена бать­ківського піклування, не має законного представника;

-                     у разі якщо законний представник цих осіб не має права вести справу у суді з підстав, встановлених законом.

Проблема для даного виду представництва полягає в тому, що слід розмежовувати випадки, коли інтереси представника не збігаються з інтересами особи, яку він представляє. Зокре­ма, у ч. 2 ст. 1179 ЦК встановлено, що у разі відсутності у не­повнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. У цьому конкретному випадку встановлюється, що інтереси неповнолітньої особи не збіга­ються з інтересами батьків та інших осіб, оскільки тут постає питання про особисту відповідальність законних представ­ників за дії неповнолітньої особи. Тому вони мають притяга­тися до участі в справі не як представники, а як відповідачі.

У статті 238 ЦК встановлено: представник не може вчиня­ти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інте­ресах або в інтересах іншої особи, представником якої він од­ночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Отже, в справах, де інтереси дітей відрізняються від інтересів батьків, останні не повинні представляти інтереси дитини. Тому якщо такі ви­падки матимуть місце та суд при розгляді справи встановить це, він повинен зупинити провадження у справі і запропонува­ти органу опіки та піклування чи іншому органу, визначеному законом, замінити законного представника. Це положення по­ширюється на випадки, коли у сторони чи третьої особи, виз­наної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, немає представника.

Разом з тим, треба погодитись з позицією С.Я.Фурси, що суд лише формально призначає опікуна чи піклувальника, а пропозицію робить орган опіки та піклування. Отже, діяль­ність суду зводиться до призначення конкретної кандидатури опікуном або піклувальником;

2)                 договірне представництво, що ґрунтується на правочині між довірителем та представником.

Даний вид представництва є найбільш розповсюдженим, оскільки як самі особи, так і їх законні представники мають право доручати ведення справи у суді іншим особам. Необхід­ною умовою для здійснення представництва є взаємне волеви­явлення довірителя та представника, а також представлення суду належним чином оформлених повноважень. До договір­ного представництва можна віднести й представництво юри­дичних осіб, в змісті якого, як правило, лежить трудовий до­говір, і представництво на підставі довіреностей. У теорії іноді виділяють статутне представництво, але повноваження одного із засновників товариства обумовлюються договором між всіма засновниками. Так само можна трансформувати і призначення на посаду, оскільки особі пропонується відповід­на посада, а остання погоджується її зайняти і виконувати встановлені для неї обов'язки. Тому в основі і цього виду пред­ставництва є договір.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам, така процесуальна конструкція у цивіль­ному процесі іменується «субпредставництвом», останній на відміну від законного представника здійснює добровільне (до­говірне) представництво. Слід зазначити, що договірне предс­тавництво також допускає передоручення (ст. 240 ЦК).

Б) Залежно від процесуального статусу довірителя можна виділити такі види процесуального представництва:

1)                 представництво прав та охоронюваних законом інте­ресів сторін.

Йдеться про представництво порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів позивача, відповіда­ча; заявника та заінтересованих осіб у справах окремого про­вадження (крім справ про усиновлення);

2)                 представництво третіх осіб. Йдеться про здійснення представницьких функцій від імені та в інтересах третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та тре­тіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Слід нагадати, що стороною чи третьою особою у цивільно­му процесі можуть бути фізичні і юридичні особи, а також дер­жава. Отож можна виділити представництво прав та законних інтересів фізичних осіб; представництво юридичних осіб, що здійснюють їх органи у межах повноважень, наданих їм зако­ном, статутом чи положенням; представництво інтересів дер­жави, що здійснюється відповідними органами державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

В)        Залежно від статусу особи, яка здійснює представ­ницькі функції, виділяють два основні види представництва:

1)                 представництво, що здійснюється адвокатом;

2)                 представництво, що здійснюється особою, яка досягла 18-річного віку, має цивільну процесуальну дієздатність та належним чином оформлені повноваження.