2. Виникнення, розвиток, зміна і припинення цивільних процесуальних правовідносин

 

Дискусії, які ведуться навколо визначення підстав виник­нення, зміни і припинення цивільних процесуальних право­відносин, насамперед стосуються самої їх назви, оскільки в ЦПК поняття «цивільні процесуальні правовідносини» взага­лі не застосовується, а також не надається відповідна кваліфі­кація виникнення, зміни чи припинення процесуальних пра­вовідносин. Тому це питання має теоретичний характер, але може застосовуватися на практиці.

Науковці вживають різні поняття для позначення факто­рів, які впливають на рух цивільних процесуальних правовід­носин. Зокрема, називають комплекс обставин, який скла­дається з передумов і підстав; умови або передумови; пере­думови; підстави, приводу і процесуальної передумови.

Зазначимо, що серед вчених-процесуалістів немає однос­тайності не тільки щодо термінології, але й щодо змісту зазна­чених понять. Одні вважають, що передумовами виникнення зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин є норми цивільного процесуального права, правоздатність учасників, юридичні факти. Інші - що підставою виникнен­ня цивільних процесуальних правовідносин є передбачені за­коном юридичні факти, а основною передумовою є процесу­альний закон.

М.Й. Штефан зазначав, що для виникнення цивільних про­цесуальних правовідносин необхідними є наявність підстави, приводу і процесуальних передумов. Підставами виникнення цивільних процесуальних правовідносин автор називав фак­ти, з настанням і завдяки настанню яких виникає цивільний процес: пред'явлення позовної заяви у справах позовного про­вадження; заяви у справах окремого та наказного провад­жень. Приводом є необхідність захисту порушеного або оспо­рюваного права чи охоронюваного законом інтересу в справах позовного провадження. У справах окремого провадження - необхідність встановлення певних обставин - юридичних фак­тів, зміни юридичного становища громадянина чи його майна, з наявністю чи відсутністю яких закон пов'язує виникнення, зміну припинення суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав. Передумови - це обставини процесуально-право­вого характеру (юридичні факти), наявність (відсутність) яких є необхідною для реалізації права на звернення до суду за захистом порушеного або оспорюваного суб'єктивного мате­ріального права чи охоронюваного законом інтересу. Остан­ня концепція вважається найбільш обґрунтованою, оскільки в ній враховуються всі найважливіші аспекти виникнення ци­вільних процесуальних правовідносин та можливості їх роз­витку.

Виділення норми цивільного процесуального права як підстави виникнення, зміни і припинення цивільних процесу­альних правовідносин, неможливе через те, що судова система завжди існувала, але підставою для виникнення конкретних відносин із судом в особи виникає після звернення до суду. Так, завдяки встановленому у ст. 118 ЦПК порядку, будь-яка позовна заява приймається судом першої інстанції, реєстру­ється, оформлюється і передається судді в порядку черговості, який і має вирішувати питання про встановлення її недоліків (ст. 121 ЦПК), про відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК) тощо. Саме такий порядок дозволяє особам безпереш­кодно звернутися до суду першої інстанції, оскільки у ЦПК встановлений відповідний обов'язок суду щодо прийняття за­яв і встановлені вимоги, яким має відповідати позовна заява. Саме з моменту прийняття позовної заяви або заяви про забез­печення доказів і виникають цивільні процесуальні відносини між судом та особою, яка звернулася до суду. Саме дія позива­ча або заявника спонукає діяльність суду, а в подальшому - і відповідача, третіх осіб, свідків та ін.

При цьому норма права може розцінюватися лише як певна форма, що дозволяє відмежовувати позовну заяву (дію позива­ча) відповідну встановленим у законодавстві вимогам від неза­конної. Зв'язок між нормами цивільного процесуального пра­ва і цивільними процесуальними правовідносинами полягає у тому, що норми не тільки визначають права і обов'язки суб'єктів, але й вказують на шляхи і засоби швидкого і пра­вильного розгляду і вирішення цивільних справ. Саме норми закріплюють можливість і умови, за якими особа може набути процесуального становища того чи іншого суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин. Наприклад, обставини, які не­обхідні для того, щоб стати стороною у справі, зазначені в статтях 28-30, 118-121 та інших нормах ЦПК України. Отже, норма права - це базис, навколо якого й розгортаються пра­вовідносини, але вони не є підставою виникнення правовідно­син. Цивільні процесуальні відносини, за загальним прави­лом, виникають з моменту пред'явлення позовної заяви (зая­ви окремого провадження, заяви про видачу судового наказу) до суду. Винятком із цього правила є подання заяв про забез­печення доказів, забезпечення позову у справах із захисту інтелектуальної власності, які подаються до пред'явлення по­зовної заяви до суду.

Згідно зі ст. З ЦПК приводом для звернення до суду є необ­хідність захисту порушеного або оспорюваного права, свободи чи охоронюваного законом інтересу. Дане положення трансформується в вимоги, які пред'являються до позовної заяви, а саме - необхідно зазначити зміст позовних вимог. Для того, щоб такі вимоги стали конкретними, необхідно вказати: хто порушив або оспорив права позивача тощо, тобто визначити особу відповідача і пред'явити до нього конкретні вимоги че­рез суд. Якщо заява не встановлює обставин правопорушення, оспорення права, не має вимог до відповідача або вони неза­конні, а також особа не вказує на неможливість користування своїми правами внаслідок неможливості підтвердити певні юридичні обставини, то суд відмовить у прийнятті заяви чи у задоволенні вимог позивача чи заявника.

Обставини процесуально-правового характеру перерахува­ти при кваліфікації правовідносин немає сенсу, оскільки вони будуть аналізуватися при визначенні права на звернення до суду та відкритті провадження у справі, а також при розгляді підстав залишення заяви без розгляду тощо. Зокрема, коли до суду звертається не та особа, права якої порушені, то уповно­важена особа зобов'язана надати відповідні докази її повнова­жень: довіреність, ордер, договір або інші документи (ст. 42 ЦПК).

Можна і необхідно аналізувати не тільки стадію виникнен­ня цивільних процесуальних правовідносин, коли вони скла­даються тільки між судом та особою, яка звернулася за захис­том своїх прав, а й етапи їх розвитку, коли до участі в справі приєднуються інші учасники процесу. Тобто під розвитком цивільних процесуальних правовідносин пропонується розу­міти збільшення кількості учасників цивільного процесу. Так, у разі відкриття провадження у справі відбувається роз­виток цивільних процесуальних правовідносин, оскільки поз­начений у позовній заяві відповідач стає учасником цивіль­них процесуальних правовідносин і набуває відповідні проце­суальні права, зокрема, заперечувати щодо притягнення його до участі в справі зі статусом відповідача, брати участь у попе­редньому судовому засіданні тощо. Досить часто в позовних заявах має місце прохання про залучення до участі в справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предме­та спору, органів державної влади та місцевого самоврядування тощо. Тому з відкриттям провадження у справі відбуваєть­ся надання певним особам процесуального статусу, хоча у по­дальшому цей статус уточнюється у попередньому судовому засіданні.

Наступний етап розвитку цивільних процесуальних право­відносин може бути пов'язаний з попереднім судовим засідан­ням, де згідно зі ст. 130 ЦПК вирішується питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, про витребування доказів та виклик свідків, про проведення експертизи, залучення до участі у справі спеціаліста, перекладача, особи, яка надає пра­вову допомогу, або про судові доручення щодо збирання до­казів тощо.

Відповідним розвитком цивільних процесуальних право­відносин може стати вступ у справу третіх осіб із самостійни­ми вимогами щодо предмета спору та інші фактори, наприк­лад надання доручення іншому суду на вчинення відповідних процесуальних дій тощо.

Можна говорити про якісний розвиток цивільних процесу­альних правовідносин у тому разі, коли відбуватиметься залу­чення до участі в справі як представника фахівця, який на­дасть розвитку позиції позивача або відповідача, третьої особи за рахунок юридично грамотного користування процесуаль­ними правами та точного і обґрунтованого посилання на нор­ми матеріального права. Тобто у цьому конкретному випадку мається на увазі розвиток правовідносин за якістю і кількістю вчинюваних процесуальних дій, оскільки діяльність фахівця у цивільному процесі, як правило, відрізняється від дій мало­компетентних осіб. Але, крім противної сторони і суду, таку якість іншим особам оцінити неможливо, оскільки для цього необхідно проводити аналіз діяльності двох осіб.

Під зміною правовідносин слід мати на увазі не тільки за­міну одного суб'єкта іншим, а й зміну характеру взаємовідно­син. Так, заявлений і задоволений відвід судді супроводжува­тиметься зміною у характері правовідносин, оскільки діяль­ність кожного судді має індивідуальні риси, зумовлені його професіоналізмом, наявністю чи відсутністю заінтересова­ності у результатах розгляду справи тощо. Тому можна говорити про те, що зміни у правовідносинах можуть мати місце за різними обставинами і обумовлюються такими ознаками:

-                     зміна підстави або предмет позову тощо призводитиме до трансформації доказової діяльності позивача, якому, як пра­вило, у цьому випадку необхідно буде довести нові юридичні обставини, а також такі зміни мають стосуватися й позиції відповідача;

-                     зміна суб'єктного складу призводитиме до зміни характе­ру правовідносин, зокрема, заява третьої особи з самостійни­ми вимогами щодо предмета спору також трансформуватиме відносини між суб'єктами, які беруть участь в справі. Так са­мо заміна неналежного відповідача у справі або залучення співвідповідача призводитиме до зміни правовідносин тощо.

Дослідження у цьому напрямі дозволяють визначати про­цесуальну несумісність, яка до останнього часу однозначно не регламентована законодавством.

Судова практика

У судовій практиці мав місце випадок, коли особа допиту­валася судом як свідок, а після скасування рішення суду апе­ляційним судом стала представником відповідача. Процесу­альна неузгодженість була зумовлена тим, що в показаннях цієї особи була одна інформація, а коли та ж сама особа ста­ла представником, то надавала пояснення зовсім протилеж­ного значення. Виходить, що представника за давання явно неправдивих пояснень притягати до кримінальної відпові­дальності не можна, а свідка - можна. Про це і було заявлено у суді, але такі факти породжують протиріччя в статусі однієї і тієї самої особи.

У сучасному законодавстві неналежним чином регламен­тується зміна цивільних процесуальних правовідносин, оскільки у ч. 2 ст. 34 ЦПК допускається розглядати справу спочатку лише у разі клопотання про це третьої особи з са­мостійними вимогами щодо предмета спору, а не іншим осо­бам, які беруть участь в справі. Але це положення суперечить принципу рівності прав сторін, реальній необхідності змінити правову позицію у справі, надати додаткові докази тощо. Тому істотні зміни у цивільних процесуальних правовідносинах мають зумовлювати можливість інших суб'єктів адекватно на них реагувати.

Наприклад, за ч. 2 cm. 37 ЦПК допускається заміна сторо­ни або третьої особи їх правонаступниками, але усі дії, вчи­нені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив. Отже, у цих відносинах не відбуваєть­ся істотних змін за їх змістом, хоча змінюється індивідуаль­ний склад осіб, які беруть участь у справі, і потенційно пра­вонаступник може змінити правову позицію у справі. Так са­мо, коли особа замінює свого представника у справі, то така заміна потенційно може призвести до зміни правової позиції, але не завжди, тому що представник має діяти залежно від того, на якій стадії розгляду справи він вступив у процес.

Припинення цивільних процесуальних правовідносин можна пов'язувати з різними юридичними обставинами, нап­риклад, набранням рішенням суду першої інстанції законної сили, ухваленням Верховним Судом України рішення або постановленням ним ухвали у зв'язку з винятковими обставина­ми (ст. 360 ЦПК), закриттям провадження у справі (ст. 206 ЦПК), залишенням заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК) тощо. Складність питання про припинення цивільних процесуаль­них правовідносин зумовлюється тим, що таке положення не закріплено у законодавстві і не існує наперед встановленої мо­делі сприйняття правовідносин в різних правових ситуаціях, оскільки передбачити їх неможливо. Зокрема, позивач фак­тично може відмовитися від продовження участі у справі, а може за об'єктивних причин не з'явитися у судове засідання, але наслідком буде залишення заяви без руху і припинення цивільних процесуальних правовідносин саме у цій справі. Так, неможливо встановити, з яких причин належним чином повідомлений позивач повторно не з'явився у судове засідання і повторно не повідомив про причини неявки, а також від ньо­го не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (п. 3 ч. 1 ст. 206 ЦПК). З одного боку, йому дозволяється пов­торно звернутися до суду (ч. 2 ст. 206 ЦПК) і такі відносини формально будуть вважатися новими, а з іншого - за своєю суттю такі відносини будуть поновленням вже існуючих від­носин. Така колізія зумовлюється тим, що повторна заява мо­же розглядатися іншим складом суду і з самого початку, хоча вчинені процесуальні дії та докази можуть потрапити у нову справу за клопотанням позивача, який проситиме приєднати справу за первісним позовом до нової справи.

Так само набрання рішенням суду законної сили не означа­тиме припинення процесуальних правовідносин, якщо строк на оскарження рішення суду був пропущений з поважних причин і апеляційний суд його поновить. Аналогічно, ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили після розг­ляду справи апеляційним судом (ст. 223 ЦПК), але в особи є право на її касаційне оскарження.

Тому можна вважати цивільні процесуальні відносини ос­таточно припиненими тоді, коли процесуальна діяльність судів у справі припиняється і відновленню не підлягає:

-                     внаслідок вичерпання всіх процесуальних способів захис­ту прав особи, включаючи перегляд рішень судів у провад­женні у зв'язку з нововиявленими обставинами і Європейсь­ким Судом з прав людини;

-                     коли позивач відмовляється від позову формально та/або фактично;

-                     у разі вибуття з процесу сторони, коли правовідносини не допускають правонаступництва.

Наведений перелік не можна вважати вичерпним, оскільки і сторона може передумати або порадитися з іншим представ­ником щодо доцільності продовження захисту власних прав, коли попередній представник вважав справу програшною то­що. Однак це питання слід вважати дуже важливим не тільки в теоретичному контексті, а й при практичному застосуванні.

Зокрема, мав місце парадоксальний випадок, коли особа посвідчила довіреність представника за власним місцем робо­ти - у державному управлінні справами Президента, оскільки там отримувала заробітну плату, здавала туди лікарняні лис­ти, але, фактично, працювала в Секретаріаті Президента Ук­раїни. Як з'ясувала противна сторона - Державне управління справами Президента та Секретаріат Президента - це, фор­мально, дві юридичні особи, хоча вони й об'єднані спільними структурними підрозділами, і на цій підставі просила суд за­лишити заяву без розгляду, оскільки вважала, що заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повно­важень на ведення справи (п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК). Суд залишив заяву без розгляду, хоча, на нашу думку, мав виходити з воле­виявлення особи, яка передала довіреність представнику влас­норучно, та особливостей правового статусу організації.

Вважаємо, що у даній правовій ситуації має з'ясовуватися воля особи щодо залишення заяви без розгляду чи продовжен­ня розгляду справи, оскільки формальне застосування п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК не відображає волі особи, спрямованої на за­хист власних прав, призводить до необґрунтованої втрати ча­су та зусиль суду з розгляду справи. Згідно з таким підходом, частина осіб, зокрема особи без визначеного місця проживан­ня, можуть залишитися беззахисними, оскільки через брак коштів не здатні посвідчити довіреність у нотаріуса тощо.

Тому питання виникнення, розвитку, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин мають бути узгод­жені з положеннями ЦПК, в якому, зокрема, мають передба­чатися чіткі підстави для припинення розгляду справи і пра­вові наслідки його відновлення.