Тема 3. Цивільні процесуальні правовідносини

1. Поняття, ознаки і види цивільних процесуальних правовідносин

 

Визначення поняття цивільних процесуальних правовідно­син є важливим не тільки з теоретичних міркувань, але й має вагоме практичне значення. Тільки на основі правильної і чітко сформульованої дефініції ми можемо визначити і розро­бити перспективи розвитку та підвищення ефективності і ролі цивільних процесуальних правовідносин у правовому регулю­ванні.

До визначення поняття «цивільні процесуальні правовід­носини» існує декілька підходів, але лише уважне порівняння дозволить побачити відмінність між ними. Під цивільними процесуальними правовідносинами розуміють відносини, які виникають на основі норм цивільного процесуального права, що індивідуалізують суспільні зв'язки між судом, що вер­шить правосуддя, та учасниками цивільного процесу, які ха­рактеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд та вирішення цивільних справ, а також виконання винесених рішень. М.Й. Штефан визначав їх як врегульовані нормами цивільно­го процесуального права відносини, що виникають між суда­ми як між собою, так і з учасниками процесу - громадянами і організаціями в цивільному судочинстві. Не суперечать, д до­повнюють наведені визначення думки інших фахівців, які зазначають, що цивільні процесуальні правовідносини - це система врегульованих нормами цивільного процесуального права, індивідуалізованих суспільних зв'язків між судом, який здійснює судочинство, та іншими учасниками процесу з приводу розгляду і вирішення цивільної справи.

Для формулювання оптимального визначення поняття «цивільні процесуальні правовідносини» слід розглянути ті ознаки, які є характерними для цих правовідносин і відобра­жають наше розуміння їх сутності, структури та функціональ­ного призначення. Так, у загальній теорії права серед ознак правових відносин зазначають такі: вони становлять різновид суспільних відносин; є ідеологічними відносинами - результа­том свідомої діяльності людей; є вольовими відносинами; охо­роняються і забезпечуються заходами державного впливу, їх учасники є носіями прав і обов'язків. Зазначені ознаки право­вих відносин властиві і цивільним процесуальним правовідно­синам, оскільки вони є одним із видів правових відносин. їх можна визначити як загальні або родові ознаки.

Крім загальних, цивільні процесуальні правовідносини ха­рактеризуються також специфічними ознаками, зумовлени­ми властивостями цивільного процесу, його предметом і мето­дом правового регулювання.

Однією з основних ознак цивільних процесуальних право­відносин є те, що вони мають правовий характер і, за загаль­ним правилом, виражаються у спеціальній, встановленій за­коном цивільній процесуальній формі. Норми цивільного процесуального законодавства чітко встановлюють, що «ци­вільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право» (ч. 1 ст. 2 ЦПК). Про вагомість дотримання норм процесуального законодавства наголошується і у поста­нові Пленуму Верховного Суду України «Про практику засто­сування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» від 21 грудня 1990 р. № 9. Зокрема, зазначається, що точне і неухильне додержан­ня судами України норм процесуального законодавства при розгляді цивільних справ є неодмінною умовою здійснення завдань цивільного судочинства.

Ряд процесуалістів, зокрема російських, вважають, що у цивільному судочинстві можливе існування фактичної проце­суальної діяльності, оскільки у цивільному процесуальному законодавстві існують певні прогалини і цивільні процесу­альні правовідносини можуть виникати поза межами проце­суального закону, як фактичні відносини. Однак відповідно до положень, передбачених цивільним процесуальним законода­вством, у цивільному процесі не можуть існувати фактичні процесуальні відносини, оскільки всі процесуальні дії повин­ні здійснюватись тільки в межах закону. Так, ЦПК України передбачає, що при виникненні спірних відносин, не врегу­льованих законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності тако­го - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ч. 8 ст. 8 ЦПК). Процесуальна діяльність суду з розг­ляду і вирішення цивільних справ, навіть якщо вона не буде прямо передбачена нормами цивільного процесуального зако­нодавства в будь-яких її виявах, з самого початку відбувати­меться в межах правового поля, якщо не буде виявлено у діях одного із суб'єктів ознак правопорушення.

Сама сутність цивільного процесу як форми реалізації судо­вої влади держави передбачає високу ступінь впорядкованості і організованості, що може бути забезпечене через неухильне дотримання норм цивільного процесуального законодавства. У ході розгляду і вирішення цивільних справ учасники судо­вого розгляду наділяються комплексом суб'єктивних цивіль­них процесуальних прав і обов'язків, які сприяють реалізації їх мети та завдань. Наприклад, у ЦПК України визначено пра­во позивача протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог (ч. 2 ст. 31); треті особи, які заявляють са­мостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення судового розгляду, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін (ч. 1 ст. 34); суд з власної ініціативи має право виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки (ст. 219), ухвалити додаткове рішення (ст. 220) тощо. Вказані суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин наділяються зазначеними правами тільки в си­лу того, що вони передбачені нормами цивільного процесуаль­ного законодавства. Відповідно всі відносини, які виникати­муть на підставі і на виконання цих норм, матимуть форму правових відносин.

Цивільні процесуальні правовідносини також характери­зуються тим, що їх обов'язковим суб'єктом є суд. Однак у ро­ботах процесуалістів XX ст. відстоювалась точка зору, що во­ни можуть виникати і без участі суду. Дана концепція не знайшла широкої підтримки в науці цивільного процесуаль­ного права і була піддана критиці.

Підкреслюючи роль суду у здійсненні правосуддя, його на­зивають обов'язковим суб'єктом всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, які можуть виникати і існува­ти тільки між двома суб'єктами - судом, який розглядає спра­ву, і будь-яким іншим учасником процесу. При недотриманні цього правила можуть виникати негативні наслідки. Наприк­лад, деякі адвокати звикли працювати з нотаріусами і навіть після звернення до суду пропонують своїм клієнтам посвідчувати досягнутий компроміс у нотаріальному поряд­ку, хоча це потребуватиме додаткових витрат на оплату діяльності нотаріуса і нотаріальний акт не володіє такими правовими властивостями, як ухвала суду про затверджен­ня умов мирової угоди. Враховуючи той факт, що цивільні про­цесуальні правовідносини існують у процесі розгляду і вирі­шення цивільних справ, то тільки при наявності суб'єкта, до компетенції якого віднесено здійснення правосуддя, вони мо­жуть виникати, змінюватись і припинятись.

Іншою специфічною ознакою цивільних процесуальних правовідносин є їх владний характер. Про існування у ци­вільному судочинстві відносин, які можна характеризувати як владні, йшлося ще в дореволюційний період. За радянсь­ких часів головним аргументом на користь владного характе­ру цивільних процесуальних правовідносин було твердження про те, що суд є органом влади, який вирішує всі питання, що виникають при реалізації завдань цивільного судочинства. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права зазнача­ється, що права і обов'язки суду у відносинах з іншими суб'єк­тами характеризуються особливістю, яка полягає в тому, що вони відображають їх владні повноваження як державних ор­ганів судової влади, що здійснюють правосуддя.

На думку Г. JI. Осокіної, владний характер цивільних про­цесуальних правовідносин виявляється у вертикальній струк­турі правового зв'язку його суб'єктів, оскільки у цивільному процесі правові зв'язки будуються за принципом влади і під­корення. Вони складаються по вертикальній лінії між орга­ном державної влади - судом, який наділено владними повно­важеннями, з одного боку, та усіма іншими учасниками ци­вільного процесу, з іншого боку. Але аналіз норм ЦПК Украї­ни свідчить про те, що цивільні процесуальні правовідносини не є відносинами підпорядкування. Вони складаються по го­ризонтальній лінії, де суб'єкти мають взаємні права і обов'яз­ки. Наприклад, ч. З ст. 23 ЦПК України закріплює положен­ня про те, що на підставах, зазначених у статтях 20-22 да­ного Кодексу, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі. Даному праву осіб, які беруть участь у справі, відповідає обов'язок суду розглянути їх і, зок­рема, ст. 24 ЦПК України закріплює порядок вирішення зая­ви про відвід. Отож цивільні процесуальні правовідносини, які виникають між судом і іншими учасниками процесу, не є від­носинами субординації. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин перебувають у відносинах координації, оскіль­ки вони взаємодіють між собою і взаємопов'язані правами і відповідними їм обов'язками. Зокрема, особам, які беруть участь в справі, надане право заявляти клопотання, на які суд зобов'язаний відреагувати, але з урахуванням позиції іншої сторони, оскільки інші особи наділені правом висловлювати свої доводи, міркування тощо, які суд також зобов'язаний враховувати.

Відповідно до положень ЦПК України, принципів та мето­ду правового регулювання цивільного процесу така ознака, як владний характер цивільних процесуальних правовідносин втратила свою актуальність. Говорячи про відносини, які ви­никають у процесі здійснення правосуддя, ми, безумовно, завжди передбачаємо участь суду як органу, який має право реалізувати судову владу держави. Однак згідно з положення­ми чинного цивільного процесуального законодавства суд втратив владні повноваження. Закріплення на законодавчому рівні принципів диспозитивності (ст. 11 ЦПК), змагальності сторін (ст. 10 ЦПК) та ін. призвели до втрати судом своєї ак­тивної ролі і передбачають пасивність суду. Він керує ходом цивільного процесу і згідно з положеннями ЦПК України сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє реалізації їх прав у випадках, встановлених ЦПК України (ч. 4 ст. 10). Суб'єкти самостійно розпоряджаються наданими правами і суд не має права визна­чати поведінку учасників цивільного процесу. Так, ЦПК Ук­раїни закріплює положення про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряд­жається своїми правами щодо предмета спору на власний роз­суд (ст. 11 ЦПК), сьогодні допускається не з'являтися до суду позивачу, відповідачу, третім особам і справа може бути розг­лянута без їх участі. У цьому контексті цілком слушним є твердження про те, що за новим цивільним процесуальним за­конодавством суд має роль арбітра, що, як правило, лише спостерігає за розвитком спору між сторонами і «оцінює» до­веденість позиції сторін та відтворює свої враження про ре­зультати такого спору у своєму ж рішенні. Сьогодні треба по-новому підходити до визначення характеру цивільних проце­суальних правовідносин, на якому свій відбиток накладають як принципи цивільного процесу, так і імперативно-диспози­тивний метод правового регулювання, який притаманний ци­вільному процесу.

Імперативні і диспозитивні основи цивільного процесу, що визначають характер цивільних процесуальних правовідно­син, перебувають у діалектичній єдності, яка виявляється у їх взаємодії і взаємозалежності. Так, владні функції та повнова­ження суду, які визначені імперативним методом правового регулювання, обмежуються диспозитивними основами ци­вільного судочинства. Наприклад, ч. 1 ст. 122 ЦПК визначає, що суд відкриває провадження у справі не інакше як на під­ставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом. У свою чергу, за правилами діалектики, диспо­зитивні аспекти перебувають в залежності від імперативних приписів. Волевиявлення суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин (диспозитивний аспект) набувають статусу юридичних фактів тільки після їх підтвердження або прий­няття судом (імперативний аспект). Наприклад, відповідно до положень ст. 36 ЦПК залучення або допуск до участі у справі третьої особи за власного заявою або заявою сторони можливе з моменту постановлення ухвали суду з цього питання. Вва­жаємо, що влада не застосовується, коли суд має роз'яснити ухвалене ним рішення чи постановлену ухвалу і коли воно (во­на) може бути оскаржене до вищестоящого суду.

Тому сучасному стану розвитку науки цивільного процесу і положенням чинного цивільного процесуального законодав­ства України більш адекватно відповідає така ознака цивіль­них процесуальних правовідносин, як їх імперативно-диспо­зитивний характер.

У процесуальній літературі вказується також на ще одну ознаку цивільних процесуальних правовідносин - це їх інди­відуалізований характер, оскільки вони відображають індиві­дуалізований суспільний зв'язок між конкретними персоніфі­кованими особами. Цивільні процесуальні правовідносини - це не безособовий, абстрактний зв'язок, а завжди конкретні відносини «когось» з «кимось».

Але останнє положення потребує адекватного сприйняття, оскільки індивідуалізація суб'єктів відбувається не на підста­ві норм ЦПК, а встановлюється на підставі норм матеріально­го права. Матеріальні інтереси і права зумовлюють не тільки участь конкретних осіб в справі, а й безпомилково вказують на їх остаточну мету в цивільному процесі. Зокрема, існують ви­падки, коли позивач і відповідач (мати і син) мають однакові інтереси, що зумовлює визнання позову, а вони разом діють в процесі проти інтересів третіх осіб.

Сама ж процедура розгляду справ судами універсальна і не передбачає відмінностей, якщо позивачем стане Сидоров або Наливайченко. У ЦПК встановлено, що у разі незалучення тре­тіх осіб до участі в справі і ухвалення проти їх інтересів рішень, такі помилки мають ліквідуватися шляхом скасування рішен­ня, зокрема, коли суд ухвалив рішення про права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі (п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК) тощо.

В реальному цивільному процесі відносини виникають між конкретними суб'єктами, але закон наділяє процесуальними правами «абстрактних» осіб, а саме позивача, відповідача та ін. Зокрема, ЦПК України в окремій, 4 главі, яка називається «Учасники цивільного процесу», чітко встановлює, які суб'єкти можуть брати участь у цивільному судочинстві: сто­рони, треті особи, представники сторін та третіх осіб, заявни­ки, інші заінтересовані особи, їхні представники, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, секретар судового засідання, судовий роз­порядник, свідок,експерт, перекладач, спеціаліст,особа, яка надає правову допомогу. Саме тому у ЦПК допускається одній і тій самій особі бути відповідачем у справі і звертатися із зустрічним позовом, оскільки законом наперед не може вста­новлюватися, що позивач завжди правий і його право поруше­не. Коли ж така особа звернеться із зустрічним позовом і да­ний позов буде прийнятий судом, то вона формально не змінює статусу - відповідач, але наділяється всіма правами й позива­ча за зустрічним позовом. У зв'язку з цим можна вважати, що правовий статус позивача в справі універсальний і ним може скористатися будь-яка особа, права якої порушено або оспо­рено тощо.

При цьому реальні правовідносини, що виникли між судом і зазначеними суб'єктами при розгляді справи, мають інди­відуалізований характер, оскільки наділена відповідними універсальними процесуальними правами особа може ними не скористатися або скористатися неналежно, що може негатив­но позначитися на її правах.

Судова практика

Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області залише­на без руху апеляційна скарга Особи-2 на рішення Сокирянського районного суду Чернівецької області, оскільки в апеля­ційній скарзі не зазначено імен осіб, які беруть участь у спра­ві, їх місце проживання.

При розгляді ознак цивільних процесуальних правовідно­син також вказують на їх динамічність. Цивільні процесуаль­ні правовідносини, з моменту виникнення знаходяться у по­стійному русі. Кожні правовідносини, що виникають і розви­ваються, пов'язані з іншими процесуальними відносинами. Наприклад, відносини між судом і судовим експертом з приво­ду призначення і проведення судової експертизи (стат­ті 143-150 ЦПК) не можуть існувати ізольовано, відокремлено від інших відносин, в результаті яких процес у даній конкрет­ній справі розпочався і дійшов до цього етапу. Відповідно ха­рактеристика сутності цивільних процесуальних правовідно­син, визначення специфічних особливостей, формування кри­теріїв класифікації неможливі без врахування їх динамічності.

На динамічність цивільних процесуальних правовідносин насамперед впливають вимоги законодавства, оскільки вста­новлюються строки вчинення певних процесуальних дій су­дом, а також процесуальна діяльність суду та інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин. Зокрема, у ч. 1 ст. 72 ЦПК встановлено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Від компетентності суддів, осіб, які беруть участь в справі, в переважній більшості випадків залежить якість рі­шення суду (законність і обґрунтованість), а це прямо пов'яза­но з можливістю скасування рішення і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Всі процесуальні дії, які вправі вчиняти той чи інший су­б'єкт цивільного процесу, здійснюються активним або пасив­ним способом. Наприклад, такі права осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК), як право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, заявляти клопо­тання та відводи, оскаржувати рішення і ухвали суду передба­чають їх реалізацію шляхом активних процесуальних дій заз­начених осіб. Однак суб'єктивні процесуальні права і обов'яз­ки можуть реалізовуватись шляхом утримання суб'єктів ци­вільного судочинства від вчинення певних дій (не перешкод­жати процесуальним діям інших осіб, дотримуватися порядку у залі судового засідання тощо).

Залежно від характеру своєї поведінки і способів здійснен­ня процесуальної діяльності суб'єкти цивільних процесуаль­них правовідносин можуть впливати на динамізм цивільних процесуальних правовідносин. Зазначений вплив здійснюєть­ся двома способами: 1) активним - шляхом вчинення процесу­альних дій; 2) пасивним - шляхом утримання від вчинення процесуальних дій.

Динамічність цивільних процесуальних правовідносин по­яснюється також наявністю багатьох стадій цивільного проце­су, що вказує на наявність ще однієї ознаки цих відносин - багатостадійність. Вона виділяється у російській процесуаль­ній літературі і, на жаль, не знайшла відображення у працях вітчизняних процесуалістів. У вітчизняній теорії цивільного процесуального права про багатостадійність цивільних проце­суальних правовідносин говорять у контексті розкриття змісту інших ознак. Так, С.В. Васильєв вважає, що наявність стадій цивільного судочинства свідчить про системний харак­тер цивільних процесуальних правовідносин. Багатостадій­ність як специфічна ознака цивільних процесуальних право­відносин відіграє вагому роль у розкритті поняття та сутності цивільних процесуальних правовідносин. Суть багатостадійності цивільних процесуальних правовідносин полягає у то­му, що в своєму русі та розвитку вони здійснюють поступове проходження передбачених законом стадій судового процесу.

Стадійність зумовлює й певну послідовність розвитку ци­вільних процесуальних правовідносин, оскільки у суді першої інстанції основна увага і діяльність суб'єктів зводиться до до­ведення факту порушення або оспорення права тощо, а в апе­ляційному і касаційному суді - до виявлення і доведення по­милки або протизаконних дій суду першої, а в подальшому й апеляційної інстанції тощо.

Багатостадійність та динамічність цивільних процесуаль­них правовідносин - це взаємопов'язані, але водночас різні оз­наки. Не завжди цивільні процесуальні правовідносини про­ходять всі передбачені у законі стадії свого розвитку, що не впливає на їх динамічність. ЦПК України передбачає такі ста­дії цивільного процесу, як: пред'явлення позову та відкриття провадження у справі (глава 2), провадження у справі до судо­вого розгляду (глава 3), судовий розгляд (глава 4). В межах кожної із стадій можна спостерігати динамічність цивільних процесуальних правовідносин, їх розвиток. Вона є характер­ною як для окремої стадії, так і для всього процесу у конк­ретній цивільній справі.

Серед ознак цивільних процесуальних правовідносин тра­диційно називають також їх цілісність, взаємозв'язок і взаємозалежність. Однак серед науковців-процесуалістів не­має єдиної точки зору з приводу визначення характеру взаємозалежності і взаємозв'язків, які виникають між зазна­ченими правовідносинами при розгляді судом цивільних справ. Цивільний процес уявляється по-різному: як єдині ци­вільні процесуальні правовідносини; як комплексні цивільні процесуальні правовідносини або як система цивільних про­цесуальних правовідносин між судом та іншими учасниками судового процесу.

Питання про єдність цивільних процесуальних правовідно­син пов'язане з поняттям складних і простих правових відно­син і співвідношенням між ними, оскільки прості правовідно­сини входять до змісту складних правовідносин, утворюють їх і охоплюються ними; поза ними вони не можуть існувати. Роз­виток складних правовідносин пояснюється зміною простих правовідносин, які їх утворюють, в припиненні одних і виник­ненні нових правовідносин. Ідею єдності і взаємозв'язку всіх правових відносин у цивільній справі з диференційованим аналізом кожних окремо гармонічно поєднує саме конструк­ція системи цивільних процесуальних правовідносин. Отже, перебуваючи у єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, ци­вільні процесуальні правовідносини утворюють систему і від­повідно мають системний характер.

Цивільні процесуальні правовідносини характеризуються зв'язком з матеріально-правовими відносинами. Так, В.М. Щеглов, зокрема, зазначав, що цивільні процесуальні правовідносини пов'язані з матеріальними відносинами, зу­мовлені ними і виконують допоміжну роль щодо останніх. Таке твердження в свою чергу звужує функції цивільних про­цесуальних відносин і зводить їх лише до обслуговування пот­реб реалізації норм матеріального права. Натомість О.Г. Лyк'янова констатує, що роль процесуальних правовідносин, в тому числі і цивільних процесуальних, не зводиться лише до застосування матеріальних правових норм, а є необхідним за­собом забезпечення дотримання норм права, що, на нашу дум­ку, є вкрай необхідним під час розгляду конкретної цивільної справи в суді.

Цивільні процесуальні правовідносини як правова кате­горія цивільного процесуального права, не можуть відіграва­ти допоміжну роль щодо матеріальних правовідносин. Вони перебувають у тісному зв'язку, який полягає в тому, що про­цесуальні відносини сприяють охороні матеріальних відно­син.

Наявність специфічних особливостей цивільних процесу­альних правовідносин дає нам підстави стверджувати, що во­ни є одним з основних засобів механізму захисту прав, свобод та інтересів осіб. Так, до цивільного судочинства особи зверта­ються тоді, коли іншим способом вони не здатні не тільки ре­алізувати своїх матеріальних прав, а й припинити правопору­шення, ліквідувати його наслідки, застерегти правовим шля­хом виникнення конфлікту або вчинення злочину тощо. З на­веденого випливає, що шляхом звернення до суду відбуваєть­ся активізація державної влади і цивільного судочинства, зок­рема, що і зумовлює виникнення цивільних процесуальних правовідносин, в яких домінуючу роль відіграє суд як орган державної влади спеціально уповноважений на захист прав, свобод та інтересів осіб.

Цивільні процесуальні правовідносини як самостійний вид правових відносин характеризується такими специфічними ознаками: 1) здійснюються вони в межах закону, зокрема, ви­никають у певній процесуальній формі під час здійснення пра­восуддя у цивільних справах. На відміну від матеріальних правовідносин не можуть існувати поза процесуальною фор­мою; 2) обов'язковим суб'єктом є суд; 3) імперативно-диспози­тивний характер; 4) динамічність; 5) багатостадійність; 6) си­стемний характер; 7) наперед встановлені комплекси прав та обов'язків для кожної особи, яка має у цивільному процесі певний правовий статус; 8) послідовний розвиток відносин, який залежить від стадії процесу та реальних обставин, які виникають під час розгляду справи; 9) зв'язок з матеріально-правовими відносинами; 10) кожні відносини є індивідуаль­ними, оскільки залежать від множини критеріїв: чи скорис­тається особа наданими їй процесуальними правами, чи утри­мається від вчинення процесуальних дій, кваліфікації осіб, особливостей конкретної справи, наявності доказів, аргумен­тів і доводів іншої сторони, пасивної або активної позиції тре­тіх осіб тощо; 11) як правило, цивільні процесуальні правовід­носини мають публічний характер, коли відбувається відкри­тий розгляд справи; 12) забезпечуються заходами процесуаль­ного впливу.

Отже, цивільні процесуальні правовідносин - це система динамічних багатостадійних правових відносин, які мають імперативно-диспозитивний характер, виникають між обо­в'язковим суб'єктом - судом й іншими учасниками цивільно­го процесу, здійснюються відповідно до норм законодавства та правового статусу суб'єкта.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах знаходить свій вияв різноманітність відносин. Будучи складовою части­ною системи, кожні процесуальні правовідносини мають тіль­ки їм властивий зміст і суб'єктний склад. З метою впорядку­вання та виявлення функцій цивільних процесуальних пра­вовідносин їх прийнято класифікувати на такі види:

1)                 за характером взаємовідносин між суб'єктами проце­су:

а)         головні - це відносини між судом і сторонами процесу;

б)         похідні - взаємодія суду з іншими особами, які беруть участь у справі;

в)         службово-допоміжні - відносини між судом і іншими учасниками процесу, які сприяють здійсненню правосуддя;

2)                 за характером взаємодії між суб'єктами:

а)         відносини змагальності;

б)         відносини співробітництва;

в)         відносини керування;

3)                 залежно від виконуваних функцій і завдань:

а)         регулятивні;

б)         охоронні:

-                     правовідновлюючі;

-                     каральні;

-                     компенсаційні;

4)                 відповідно до розподілу прав і обов'язків між суб'єкта­ми:

а)         двосторонні;

б)         багатосторонні;

5)                 за наявністю і характером інтересу суб'єктів:

а)         відносини між судом і особами, які мають матеріальний інтерес в результатах розгляду справи;

6)                 відносини між судом і особами, які мають процесуальний інтерес;

в)         відносини між судом і особами, які незаінтересовані в ре­зультаті розгляду справи, але вони сприяють здійсненню пра­восуддя.