Цивільний процес України : академічний курс : [підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.]; [за ред. С.Я. Фурси]. - К.: Видавець Фурса С.Я. : КНТ, 2009. - 848 с.

(www.zaochka.net)

Тема 1. Поняття, предмет, метод, система та джерела цивільного процесу

1. Функції цивільного процесу України

 Будь-яка форма професійної діяльності людини піддається науковому аналізу і вченими виробляються найліпші критерії її подальшого розвитку. Тому не важко сприйняти й зміст ци­вільного процесу як науки, спрямованої на вирішення таких основних завдань:

-                     поліпшення цивільного судочинства шляхом вироблення критеріїв по удосконаленню процедури розгляду цивільних справ, закріпленої у Цивільному процесуальному кодексі Ук­раїни;

-                     підвищення кваліфікації суддів та осіб, які беруть участь в цивільному процесі;

-                     підготовка студентів для подальшої професійної діяльно­сті.

Такі завдання цивільного процесу зумовлені невпинним накопиченням відповідної інформації, яка стосується пози­тивних і негативних явищ, які сьогодні мають місце в реаль­ному судочинстві. Ця інформація аналізується і узагальню­ється за допомогою певних заходів, усуваються негативні яви­ща в цивільному процесі, створюється нова інформація про цивільний процес і розробляються зміни до законодавства. То­му цивільний процес характеризується позитивізмом.

На підставі всебічного науково-практичного аналізу роз­робляються й рекомендації по створенню наукової і практич­ної літератури, що має позитивно вплинути на удосконалення знань фахівців і студентів, які вивчають цю цікаву і необхідну дисципліну.

Тому, вивчаючи цивільний процес, студенти мають оволо­дівати не тільки знаннями норм Цивільного процесуального кодексу (надалі - ЦПК), а й останніми досягненнями, які ма­ють місце в науці й практиці. Цивільний процес в системі права України займає самостійне місце, перебуваючи водночас у певних зв'язках з іншими галузями права. Будучи процесу­альною галуззю, цивільний процес щодо матеріального права є певним порядком вирішення спірних і, зокрема, конфлікт­них правовідносин, забезпечення відновлення порушених, встановлення невизнаних прав та усунення спірності цивіль­них (у широкому розумінні) прав, свобод та інтересів фізичної особи, інтересів юридичної особи та держави. Саме така мета цивільного процесу випливає зі ст. 1 ЦПК України.

Наведене вище визначає зміст норм, які входять до цивіль­ного процесу, природу його інститутів, характер, зміст і суб'єктний склад правовідносин, які виникають у цивільному судочинстві при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Тому для характеристики цивільного процесу, а саме його сут­ності, єдності його норм та інститутів, потрібно поряд з таки­ми категоріями, як предмет і метод правового регулювання використовувати категорію «функції цивільного процесу».

Важливість категорії «функції цивільного процесу» поля­гає у науковій і практичній значимості, а саме: 1) надає мож­ливість визначити ту роль, яку виконує цивільний процес, і забезпечити постійний зв'язок між трьома його складовими частинами: теорією, законодавством та практикою його засто­сування; 2) визначити напрями подальшого правового регу­лювання поведінки суб'єктів цивільних процесуальних відно­син, які виникають між судом та іншими учасниками при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Отже, дана категорія має дворівневий зміст, оскільки у першому випадку характеризує цивільний процес з точки зо­ру відповідності теорії, законодавства та практики тій ролі, яку вони виконують при забезпеченні реального судочинства важелями впливу на його суб'єктів, щоб судочинство відпові­дало проголошеним у Конституції принципам. Так, у стат­тях 1 та 8 Конституції встановлено, що Україна є правовою державою і діє принцип верховенства права. Коротко форму­люючи зміст ст. З Конституції в контексті діяльності суду можна стверджувати, що суспільство очікує від судочинства в Україні, що воно забезпечить людині її права на життя і здо­ров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, а у разі їх по­рушення - право на їх відновлення та компенсацію тощо.

Права, свободи людини, громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції). Суд як орган держави є головним суб'єк­том, який виконує юрисдикційну функцію шляхом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних, юридичних осіб та держави (ст. З ЦПК). Судовий захист цивільних прав та охоронюваних законом інтересів фізичних, юридичних осіб гарантуються державою. Так, згідно зі ст. 64 Конституції право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного чи надзвичай­ного стану.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що ви­никають у державі (ст. 124 Конституції). Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конс­титуції при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. № 9 предметом судового розгляду можуть бути будь-які пра­вовідносини, які виникають у державі, як ті, що регулюються правовими нормами, так і ті, при вирішенні яких суд може ви­ходити з аналогії закону чи аналогії права.

Тому перед цивільним процесом стоїть завдання налагоди­ти зв'язок між теорією, законодавством та практикою його застосування таким чином, щоб громадяни мали реальний за­хист своїх прав у судах, а не тільки право на звернення до су­ду. Слід зазначити, що критичні зауваження щодо діяльності судів в Україні і, зокрема, щодо цивільного судочинства, свід­чить про те, що існують істотні неузгодженості між теорією, законодавством та практикою його застосування.

Тому вироблення наступних змін до законодавства і прак­тики його застосування - це одне із основних завдань цивіль­ного процесу як науки і її складової практики, спрямованої на дослідження та удосконалення цивільного судочинства. Цією діяльністю займаються як Верховний Суд України, який ана­лізує практику застосування судами норм законодавства та виробленням єдиної практики діяльності суддів, що за­кріплюється у відповідних постановах, так і науковці, які у своїх працях пропагують законний і обґрунтований шлях ви­рішення спірних правовідносин різними суб'єктами цивільно­го судочинства та правильного застосування ними норм зако­нодавства.

Але в межах цивільного процесу досліджується не тільки порядок вирішення цивільних справ, а й його зв'язок з норма­ми інших галузей права. Так, діяльність суду іноді виходить за межі, визначені законодавством, оскільки суд наділяється обов'язком вирішувати спори, а не формально застосовувати закон, тому суди уповноважені вирішувати справи за анало­гією закону або праву.

Отож пропонується цивільний процес розглядати ширше ніж сукупність правових норм, що регулюють суспільні відно­сини між судом та іншими учасниками процесу при здійснен­ні правосуддя в цивільних справах.

Термін «функція права» вживається для характеристики соціального призначення права або напряму правового впливу на суспільні відносини, або те і інше разом взяте. Тому харак­теристика поняття «функція права» повинна здійснюватись через «правовий вплив» і «правове регулювання». До цього потрібно додати «функціонування права» - шляхи і форми впливу права на суспільні відносини в сучасних умовах. Тобто це реалізація функцій права, втілення їх у суспільних відно­синах. «Правовий вплив» характеризує функції права з точки зору форм і засобів впливу права на суспільні відносини. «Правове регулювання» - здійснюване за допомогою сукупно­сті правових засобів (норм права, правових відносин, право­вих приписів тощо) регулювання суспільних відносин. Наве­дені категорії визначають соціальний феномен права, у тому числі і цивільного процесу, його нормативно-ціннісний зміст.

Більшість авторів виділяють регулятивну і охоронну функції права, а деякі додають і виховну. Ці функції прита­манні цивільному процесу, але з деякими особливостями. Ре­гулятивна функція цивільного процесу полягає у впливі норм цивільного процесуального права на цивільні процесу­альні відносини шляхом їх нормативного закріплення, а та­кож вплив на цивільні процесуальні відносини шляхом офор­млення їх руху (динаміки). Дана функція в цивільному про­цесі виявляється у визначенні процесуально-правового стано­вища суб'єктів цивільних процесуальних відносин, їх проце­суальних прав та обов'язків, їх процесуальної правоздатності та дієздатності, порядку руху процесу по стадіях тощо.

Охоронна функція в цивільному процесі виявляється у забезпеченні доступності правосуддя в цивільних справах з метою захисту прав та інтересів особи (фізичної, юридичної), інтересів держави. В цивільному процесі ця функція вияв­ляється повно. Тому в літературі іноді цю функцію назива­ють захисною, відновлюючою. Охоронна функція покликана захищати матеріальні відносини, а також цивільні процесу­альні відносини. Гарантією захисту останніх від порушень є можливість для суду застосувати заходи процесуального примусу, притягти до відповідальності учасників процесу, а для осіб, які беруть участь у справі, оскаржити судові акти (рішення, ухвали) до вищестоящого суду в порядку апеляції, касації, перегляду за винятковими чи нововиявленими об­ставинами. Дана функція визначає спосіб впливу на поведін­ку учасників цивільних процесуальних відносин, забезпечує захист прав та інтересів таких учасників, виконує превен­тивну роль. Останній напрям визначає виховний характер норм цивільного процесу, який виявляється у попередженні порушення норм матеріального і процесуального права і усу­ненні негативних наслідків правопорушення. Найбільший ви­яв цього досягається, коли суб'єкти цивільних процесуальних відносин виконали вимоги норм права.

Отже, виділяти виховну функцію цивільного процесу не­має потреби, оскільки вона виявляється у регулятивній та охоронній функціях.

Наведені функції цивільного процесу в межах самої галузі можуть мати особливості в інститутах цивільного процесу. Це залежить від мети і завдань інституту, характеру і змісту ци­вільних процесуальних відносин, їх суб'єктного складу, мети, завдань, функцій учасників процесу.

Викликають заперечення виділення в літературі з цивіль­ного процесу ідеологічної функції, функції соціального контролю, оскільки цивільний процес повинен бути не політич­ним, а спрямованим на захист прав та інтересів конкретного суб'єкта незалежно від його політичної належності і всі суб'єкти мають наділятися рівними правами.

Отже, основна функція цивільного процесу полягає в забез­печенні цивільного судочинства науково обґрунтованими та практично апробованими формами і засобами впливу на ци­вільні процесуальні відносини з метою справедливого, неупередженого та своєчасного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Зрозуміло, що для втілення цієї мети у практику судочинства необхідно ма­ти висококваліфікованих фахівців, чиї знання і навики мають постійно вдосконалюватися.

Говорячи ж про цивільний процес необхідно його сприйма­ти у двох площинах як певну наукову дисципліну та реальний процес, який відбувається в судочинстві. Реальний цивільний процес характеризується певною динамікою виникнення, змі­ни і припинення сукупності цивільних процесуальних відно­син у зв'язку з порушенням, розглядом і вирішенням цивіль­ної справи. Регламентується такий комплекс прав та обов'яз­ків суб'єктів цивільного процесу ЦПК і складається в проце­дуру розгляду конкретної справи в суді. Відмінність кожної конкретної справи від всіх інших досягається за рахунок діяльності суб'єктів, які можуть використовувати різноманіт­ні права, передбачені законодавством, оскільки загальна про­цедура розгляду справ судами універсальна. Тому сучасне ци­вільне судочинство передбачає можливість кожного із суб'єк­тів творчо ставитися до наданих йому процесуальних і мате­ріальних прав і належно користуватися такими правами, але в межах, обумовлених законодавством. Виконання ж обов'яз­ків, встановлених у ЦПК, - це безумовне зобов'язання кожно­го із суб'єктів. Так, у ЦПК чітко встановлюється комплекс прав та обов'язків суб'єктів цивільного судочинства шляхом визначення процесуальних дій суду, осіб, які беруть участь у справі, інших осіб в межах цивільних процесуальних відно­син, а також у якій послідовності такі дії можуть або повинні здійснюватися та які юридичні наслідки можуть настати при реалізації таких дій або утриманні від їх вчинення.

У зв'язку з цим слід говорити про функції тих суб'єктів, внаслідок діяльності яких реальний цивільний процес відпо­відатиме меті, про яку йдеться у ст. 1 ЦПК. Оскільки кожна із сторін у цивільному процесі переслідує свою мету, тому їм не властива об'єктивна роль у цивільному судочинстві. Так, іно­ді зустрічаються випадки, коли до суду звертаються не ті осо­би, права яких порушені, а ті, що порушили права інших осіб. У зв'язку з цим не можна вважати, що позивач або заявник - це особа, права якої порушені, оскільки таке первісне стано­вище суб'єкта може кардинально змінитися при пред'явленні зустрічного позову або позову третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору.

Оскільки обов'язки стосуються насамперед суду як обов'яз­кового суб'єкту будь-яких цивільних процесуальних відно­син, наділеному владними повноваженнями, то і забезпечен­ня виконання функції цивільного судочинства має покладати­ся саме на суд. Роль суду як органу правосуддя визначає най­важливішу функцію - здійснення правосуддя у цивільних справах.

Функція правосуддя в цивільних справах передбачає спра­ведливий, неупереджений, своєчасний розгляд справи з ме­тою з'ясування обставин справи для ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Це гарантія реалізації регулятивної та охоронної функцій цивільного процесу в правозастосовчій діяльності суду всіх інстанцій. Саме судом кваліфікуються правовідносини як за нормами матеріального, так і процесу­ального права, а також неупереджено вимагається дотримува­тися процедури розгляду справ у суді.

В літературі з цивільного процесу виділяється така функ­ція суду, як «контрольна», «самоконтроль суду». В основу виділення цієї функції покладено право суду усунути помил­ки у своїй процесуальній діяльності (виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні (ст.219 ЦПК), ух­валення додаткового рішення (ст.220 ЦПК), роз'яснення рішення (ст. 221 ЦПК), скасування або зміна рішення у ви­щестоящих судових інстанціях тощо). Функція «самоконтро­лю» розглядається як самостійний вид контролю за здійснен­ням правосуддя поряд з «контролем» з боку апеляційної і ка­саційної інстанцій. Але дана функція суду є факультативною, а не основною, оскільки суд не повинен допускати помилок у своїй діяльності. Елементи ж контролю також притаманні, окрім суду, всім іншим учасникам процесу.

На відміну від сторін, які у переважній більшості випадків не володіють спеціальними юридичними знаннями, функцію підвищення якості цивільного судочинства виконують предс­тавники сторін, органів державної влади та місцевого самовря­дування, прокуратури та адвокатури. Саме за рахунок їх діяль­ності здійснюється належний і професійний захист прав суб'єк­тів, які беруть участь в цивільному процесі. Прикладів, коли юридично необізнані особи в усіх програних справах звинувачу­ють суд, дуже багато, але у цих ситуаціях суд не може ставати на бік некваліфікованих осіб, а має бути неупереджений і брати до уваги два основних принципи сучасного цивільного судочин­ства: принцип змагальності і диспозитивності, а також врахову­вати, що особа наділена правом на правову допомогу. Якщо ж вона не скористалася таким правом, то відсутність її належної кваліфікації і відсутність з її боку кваліфікованих дій або пояс­нень не може братися до уваги при вирішенні справи.

У даному конкретному випадку не може бути досягнута за­гальна мета, яка виступає суспільним критерієм ефективності правосуддя в цивільних справах, але на усунення цієї прога­лини у цивільному судочинстві готується законопроект «Про безоплатну правову допомогу», який допоможе малозабезпе­ченим верствам населення знайти правову допомогу. Коли ж особа самовпевнена, але юридично некомпетентна, то вона сві­домо прирече себе на програш справи.

Тому об'єктивно врівноважені процесуальні права та обо­в'язки учасників процесу мають зумовити адекватність їх процесуальних дій і при неупередженості суду така конструк­ція правовідносин має гарантувати об'єктивність і законність подальшого судового рішення і забезпечення функцій право­суддя. Отже, конкретний учасник процесу має належно ко­ристуватися наданими йому правами та виконувати встанов­лені законом обов'язки, які закладені в універсальну процеду­ру розгляду справ, і таким чином він має досягати власної ме­ти, яка не повинна суперечити закону.

Можна звернути увагу й на окремі інститути цивільного процесу, функціональна спрямованість яких підпорядкована загальній меті судочинства. Так, інститут забезпечення позо­ву має сприяти подальшому виконанню рішення, оскільки на практиці відповідачі намагаються ухилитися від виконання рішення суду. Розгляд справи по суті надає можливість всім суб'єктам, які беруть участь у справі, не тільки висловити свої міркування, а й брати участь у дослідженні доказів тощо. Це положення сприяє ухваленню не тільки законного, але й обґрунтованого рішення.

У цивільному судочинстві відбувається захист цивільних прав, коли припиняється правопорушення та ліквідуються його наслідки, а також охороняються права осіб шляхом вста­новлення юридичних фактів у порядку окремого проваджен­ня. Якщо ж розглядати рішення суду в контексті його право­вого значення, то воно фіксує: юридичні обставини, права та обов'язки осіб і вони стають загальнообов'язковими. Отож цивільне судочинство має такі функції - захищати та охоро­няти права, а також фіксувати юридичні факти.

Отже, категорія «функція» є складною та багатоаспектною, оскільки може застосовуватися для характеристики як цивільного процесу, його інститутів, так і для цивільного су­дочинства і його суб'єктів.