Тема 10. Центральні банки

1. Призначення, статус та основи організації центрального банку.

2. Основні напрями діяльності центрального банку.

3. Походження та розвиток центрального банку.

4. Становлення центрального банку в Україні.

1. Головне призначення центрального банку – це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного неінфляційного розвитку економіки. (Центральний банк впливає на грошовий оборот через зміну пропозиції грошей і зміну ціни грошей). Реалізація призначення ЦБ в економічній системі здійснюється через роль:

- емісійного банку;

- банку банків, тобто специфічної банківської інституції, яка формує банківські резерви і регулює діяльність банківської системи;

- органу державного управління, який відповідає за монетарну політику.

Правовий статус центрального банку – це державний орган управління з покладеними на нього особливими завданнями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності. Для виконання цих завдань центральний банк наділяється відповідними державно-владними і цивільно-пра­вовими повноваженнями. Він є самостійною юридичною особою; його майно відокремлено від майна держави; центральний банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерційною організацією. Правовий статус центрального банку пов’язаний із вирішенням низки важливих питань, що стосуються його діяльності, а саме:

- визначення на законодавчому рівні завдань й основних напрямів діяльності банку;

- формування статутного капіталу банку;

- визначення взаємовідносин банку з органами державної влади;

- порядок призначення і звільнення вищого керівного складу банку.

Законодавчо-нормативні акти, що закріплюють правовий статус ЦБ: закон про ЦБ, статут ЦБ, закони про банки і банківську діяльність, валютне законодавство.

Порядок формування статутного капіталу ЦБ:

1) увесь статутний капітал належить державі (Франція, Німеччина);

2) частка статутного капіталу належить державі, а частка перебуває у власності акціонерів (Австрія, Японія, Швейцарія);

3) увесь статутний капітал є власністю приватних акціонерів (США, Італія).

Організаційна структура центрального банку визначається формою державного устрою країни (федерація або унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.

Організаційна структура ЦБ залежно від форми державного устрою країни:

1. Федеративний устрій держави (США): Федеральна резервна система включає:

- Раду керуючих (7 осіб);

- 12 федеральних резервних банків;

- Федеральний комітет відкритого ринку;

- Федеральну консультаційну раду.

2. Унітарний устрій держави (Японія): ЦБ (55% капіталу є державною власністю:

- Правління ЦБ (9 осіб).

2. Призначення центрального банку і його специфічне місце в банківській системі обумовлюють основні напрями діяльності центрального банку:

1. Емісійний центр готівкового обороту;

2. Банк банків;

3. Орган банківського регулювання та нагляду;

4. Банкір і фінансовий агент уряду;

5. Провідник монетарної політики.

Емісійний центр готівкового обороту в історичному плані саме потреба в централізації банкнот­ної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійного і започаткувала формування центрального банку. У сучасних умовах в усіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер (ґрунтується на довірі), а в якості забезпечення використовуються державні цінні папери. Банкнотна емісія, що не забезпечується золотим запасом банку, називається фідуціарною. ЦБ як емісійний центр:

- користується монопольним правом емісії банкнот і розмінної монети;

- організовує виготовлення грошей;

- регулює кількість грошей в обороті;

- вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші та здійснює їх утилізацію.

Банк банків. Центральний банк забезпечує касо­ве, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків.

Касове обслуговування комерційних банків:

- комерційні банки зберігають частку своїх резервів на рахунках у ЦБ;

- ЦБ видає й приймає готівку від комерційних банків.

2. Розрахункове обслуговування комерційних банків:

- централізована платіжна система – передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, які відкриті в ЦБ;

- децентралізована платіжна система: передбачає розрахунки через приватні розрахункові клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків через ЦБ; передбачає розрахунки через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

3. Кредитне обслуговування комерційних банків:

- надання ломбардних кредитів: а) прямий метод; б) тендерний (аукціонний) метод: кількісний тендер, ціновий тендер;

- операції РЕПО – це операції з цінними паперами, які складаються з двох частин. Для їх здійснення укладається єдина генеральна угода між учасниками ринку (НБУ і комерційними банками) про продаж-купівлю державних цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за заздалегідь обумовленою ціною;

- редисконтування векселів (переврахування, переоблік) – це кредитна операція, яка полягає у придбанні центральним банком векселів, що перебувають у портфелях комерційних банків, до настання строку платежу за ними зі знижкою (дисконтом) порівняно з номінальною сумою векселів.

Орган банківського регулювання та нагляду. В Україні органом банківського регулювання та нагляду є Національний банк.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

- використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

- ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

- застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів належать:

- вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

- вимоги щодо ліквідної позиції банків;

- вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприклад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик «великих» кредитів);

- обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити неплатоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів належить:

- рефінансування комерційних банків центральним банком;

- створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів;

- вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків – від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності.

До основних повноважень центрального банку, як регулятивно-наглядового органу, належать такі:

- регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право вести банківську діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

- забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого – передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

- регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

- здійснювати інспекційні перевірки в банках;

- застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

- брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки, виступаючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими органами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного виконання фінансових операцій.

Центральний банк як банкір і фінансовий агент уряду:

- здійснює касове виконання державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки, збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) і видачі бюджетних коштів у процесі виконання бюджету.

- веде рахунок міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове обслуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, враховуючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов’язані з банківським обслуговуванням;

- здійснює емісію державних боргових зобов’язань та їх розміщення на вторинному ринку;

- вживає заходи щодо підтримання курсу державних цінних паперів;

- обслуговує державний борг, використовуючи наступні методи: податкове фінансування; боргове фінансування; фінансування шляхом емісії грошей.

Провідник монетарної політики. Центральний банк визначає і реалізує монетарну політику держави. В Україні провідником монетарної політики є Національний банк як центральний банк країни.

ЦБ як провідник монетарної політики:

1) цілі монетарної політики: стратегічні, проміжні, тактичні.

2) інструменти монетарної політики: політика відкритого ринку, облікова (дисконтна) політика, політика обов’язкових резервів, селективні інструменти (вплив яких обмежується окремими сегментами грошово-кредитного ринку, окремими суб'єктами ринку або окремими операціями банків тощо. Селективні інструменти, як правило, використовуються для адміністратив­ного впливу на ринок).

3. Шляхи створення центральних банків:

1. Еволюційний шлях: поступове перетворення комерційного банку, який мав статус емісійного, у центральний банк.

- банк Англії – засновано у 1694 р., згідно з законами про банківські привілеї 1833 р. та 1844 р. отримав повноваження на необмежений випуск банкнот, статус емісійного набув у 1928 р.

- банк Франції – засновано у 1800 р., у 1803 р. він отримав монопольне право емісії банкнот у Парижі, а з 1843 р. – на території всієї Франції.

- державний банк Росії – засновано у 1860 р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895-1897 р.р., за якою Росія перейшла до золотомонетного стандарту.

2. Законодавчий шлях – ЦБ створюється на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус банку з моменту його заснування. Цей шлях є характерним:

- для розвинутих країн, у яких не існувало єдиного емісійного банку (США);

- для колишніх колоній, які після отримання незалежності будували власну банківську систему;

- для постсоціалістичних країн, які проводили реформування банківської системи за принципів дворівневої побудови.

Напрями розвитку центральних банків в епоху глобалізації світових ринків:

1 напрям – співробітництво на міждержавному рівні: у 1930 р. створено Банк міждержавних розрахунків (БМР), його основні завдання:

- сприяти співробітництву між центральним банком;

- забезпечувати умови для проведення ЦБ міждержавних фінансових операцій;

- виступати у ролі агента ЦБ – членів БМР у проведенні міждержавних розрахунків.

2 напрям – співпраця з міжнародними кредитно-фінансовими організаціями: у 1944 р. створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який на сучасному етапі розвитку міжнародних кредитно-фінансових організацій є головним органом міждержавного валютного регулювання. Згідно зі статутом МВФ виконує наступні функції:

- регулятивну;

- емісійну;

- кредитну;

- консультативну;

- дослідницьку

і в рамках їх реалізації співпрацює переважно з ЦБ, що у перспективі може перетворити його на Банку центральних банків.

3 напрям – створення наднаціональних центральних банків: у 1979 р. створена Європейська валютна система (ЄВС). Її функціонування створило передумови для формування економічного валютного союзу ЕС (ЕВС), а з часом – Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), яка складається з Європейського центрального банку ЄЦБ – розпочав функціонування з 1998 р.) і національних ЦБ країн ЄС.

Головне завдання ЄСЦБ – підтримання цінової стабільності в ЄВС, основні напрями діяльності:

- визначення та реалізація єдиної монетарної політики в зоні євро;

- проведення міжнародних валютних операцій;

- зберігання офіційних золотовалютних резервів країн-учасниць, а також управління ними;

- сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем країн-учасниць ЄВС.