Тема 3. Медична етика. Лікарська етика

1. Взаємозв’язок медицини та етики.

2. Поняття та історія медичної етики.

3. Поняття лікарської етики.

4. Якості особистості лікаря.

5. Фармацевтична етика.

6. Етика стоматолога.

7. Сестринська етика.

8. Етика хірурга.

9. Законодавче закріплення етичної діяльності лікарів.

10. Практичні поради лікарям.

11. Медичне страхування.

1.Взаємозв’язок медицини та етики.

Загальні закономірності появи і розвитку професійних стосунків з їх відображенням у моралі сприяють розумінню змісту лікарської етики й моралі. Хворий, коли звертається до лікаря, стає об'єктом професійного впливу. Треба пам'ятати, що у професійному відношенні лікар має справу з об'єктом найвищого ступеня складності — людиною. Розмаїття чинників, котрі визначають початок, перебіг і кінець будь-якої хвороби, кожний раз ставить перед лікарем виключно важку гносеологічну (пізнавальну) задачу, котру він повинен розв'язати протягом короткого часу.

Медична наука, яка розкриває закономірності патологічних процесів, на їх основі визначає засоби та методи лікування, — фундамент діяльності лікаря. Без об'єктивно істинних знань ця діяльність, навіть за умови збереження моральних принципів, є не професійною. Лікар повинен володіти такими якостями, як спостережливість і проникливість, розвинуте клінічне мислення, професійна наполегливість і пристрасність тощо.

Людина — не тільки дуже складний, а й найцінніший об'єкт впливу, тому що вона є особистістю. Через це стосунки лікаря і хворого передусім особистісні, суб'єктивні, тобто соціальні. Соціальна функція медицини позначається на суб'єктивних відносинах і виявляється у моральній свідомості як норма, яка вимагає підкорення інтересів лікаря інтересам суспільства через ставлення до хворого.

Довіряючись лікарю, хворий чекає від нього прояву вищих моральних якостей, хоче бачити в лікареві зосередження моральних чеснот і насамперед співчуття, виключну сумлінність та самодисципліну, чесність і високу майстерність, вправність, серйозне ставлення до своєї справи і здатність до самозречення. Наявність цих якостей є моральною гарантією, основою для довіри й авторитету.

Лікар має ставитися до хворого не як до людини взагалі, а як до особистості. Інакше гуманізм є лише принципом, а не реальним вчинком. Отже, лікарський гуманізм — цілком конкретний, реальний гуманізм. Щодо моралі як суті, то маємо тут деяку однозначність, не залежну від обставин. Вона нібито забезпечує "надійність" лікаря у його стосунках з людьми (здоровими і хворими) безпосередньо на робочому місці й у побуті, визначає всі етичні принципи його. Починаючи спілкування з хворим, лікар зобов'язаний сконцентрувати на ньому свою увагу, нібито забувши про себе, цілком підкоривши розум, волю, знання й досвід справі збереження життя, полегшення страждань, відновлення здоров'я.

Мораль конкретних соціальних, професійних груп людей вивчають відповідні галузі етики. Одним із видів професійної етики є етика медпрацівників.

Етика медпрацівників — галузь етичної науки, яка досліджує об'єктивні основи, сутність, специфіку, структуру й основні функції моралі працівників медичної сфери діяльності.

Мораль медпрацівників є одним з ефективних механізмів передбачення і розв'язання суперечностей і конфліктів, які виникають у цій сфері діяльності. Специфіку її досліджує медична етика, якій належить особливо важлива роль у формуванні принципів, на яких ґрунтується моральний кодекс працівників системи охорони здоров'я.

Етичні закони і позиції у медицині — це погляди і знання, які наочно інтегрують моральні основи особистості лікаря й загалом лікарювання, теорію й практику стосунків з хворими, суспільством та колегами. Медична етика включає постулати про лікарський обов'язок, слово лікаря, лікарську таємницю, добро й зло, інші моральні та філософські категорії І пріоритети в охороні здоров'я. А лікарська деонтологія — це догми професійних обов'язків у медицині, вона с прикладною частиною концептуального вчення про медичну етику.

Зрозуміла річ, не існує окремих етичних категорій щодо поведінки лікаря, фельдшера, медичної сестри чи санітарки. Етичні принципи у медицині — неподільне ціле, хоча кожний окремий медичний фах мас свої професійні, а отже, й етичні відмінності. Проте переважають всеосяжні моральні правила й загальні етичні настанови: слово, чесноти, намагання й знання медичного працівника, його невід'ємні моральні гасла в практичній поведінці відіграють істотну роль у зціленні хворого й допомозі йому.

2.Поняття та історія медичної етики.

Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.

Основні етичні норми, які формувалися в процесі над­ання медичної допомоги хворим, були узагальнені й сфор­мовані вченими-лікарями різних епох, коли спеціальності медсестри ще не було.

Так, у древньоіндійській книзі «Аюрведа» («Книга жит­тя» — V—VI ст. до н.е.) знаходимо досить чіткий портрет лікаря: «Він повинен мати чисте, співчутливе серце, правдивий характер, спокійний темперамент, вирізнятися великою поміркованістю і порядністю, постійним прагненням робити добро». Перші наукові узагальнення народного досвіду лікування і правил поведінки лікаря біля ліжка хворого знаходимо в працях Гіппократа (V—VI ст. до н. е.) та інших вчених Стародавніх Греції і Риму. В «Клятві Гіппократа» чітко сформульовано професійний обов'язок лі­каря: «Чесно і добросовісно служити хворій людині, в своїх діях утримуватись від нанесення будь-якої шкоди і неспра­ведливості».

За пропозицією голландського лікаря Ніколаса ван Пульпа (XVII ст.), емблемою медиків стала палаюча свічка. Внутрішній зміст цього символу висловлений у девізі: «Зго­раю, щоб світити».

Як і в Стародавній Греції, лікарі Середньовіччя приносили клятву на вірність своїй професії. Визначний представник середньовічної медицини арабський філософ і лікар Авіценна (IX—X ст.) у своїй праці «Канон лікарської науки» пише про те, що лікар має володіти очима сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

Представники медичної науки XVIII—XIX ст. теж внесли свій вклад у розвиток етичних ідей, і серед них значне місце належить Д. С. Самойловичу. За його словами, «лікарі повинні бути милосердними, співчутливими, послужливими, повинні любити свого ближнього, як самого себе».

М.Я. Мудров — основоположник клінічної медицини в Росії — давав високу етичну оцінку праці жінок, які залу­чалися до догляду за хворими, і ласкаво називав їх «сиділ­ками». Він відводив їм важливу роль у виходжуванні важ­кохворих і створенні сприятливої обстановки в лікарнях.

Основний принцип моралі медичного працівника — це гуманізм. Медичному працівникові мають бути притаманні чуйність, увага до хворого, намагання виправдати його до­вір'я. Медичний працівник повинен не лише сумлінно вико­нувати свої обов'язки щодо хворого, але й боротися за фізичну досконалість і психічне здоров'я людей, проводити профілактичну і санітарно-просвітню роботу, зберігати лі­карську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не­залежно від його національної та расової належності, полі­тичних і релігійних переконань тощо.

Приклади дотримання професійної лікарської етики є подекуди вражаючими, й навіть час безсилий загасити героїчне сяйво таких вчинків. Засновник монастирської медицини святий Агапіт (XI ст.) відмовився від безпосередніх лікарських відвідин хворого князя Володимира у Чернігові, аби не залишати в Печерській Лаврі своєї келії, де він щоденно безвідмовно приймав хворих різних верств. Він перший довів, що однаково вправно й відповідально лікує всіх. Агапіт вилікував князя слушною фіторецептурою, але на відстані. Коли ж вдячний Володимир Мономах забажав віддячити лікарю, Агапіт зачинився за монастирською брамою, аби відмовитися від дарів. Засади його морального ставлення до медицини як сфери благодійності залишалися непохитними.

Данило Самойлович (1744—1805), батько української та європейської епідеміології, під час спалаху чуми в Москві добровільно перебував серед хворих в Угрешському монастирі в усі тривожні місяці лютування морової пошесті й сам переніс відносно легку форму захворювання. То було свідоме нехтування своїм здоров'ям і життям заради порятунку інших.

Степан Руданський (1834—1873), видатний український поет-демократ і талановитий лікар, який практикував у Ялті, безвідмовно влаштовував хворих бідняків у своїй хатині, неподалік від порту, годував та лікував їх.

Антон Чехов (1860—1904), також письменник і лікар водночас, був серед тих, хто заснував у Ялті перший безплатний санаторій для бідних хворих на сухоти. Збереглися свідчення його особистого пожертвування на добру справу...

Професор Теофіл Яновський (1860 — 1928), якого у Києві недаремно іменували святим доктором, майже щодня залишав у бідних родинах, куди його викликали до хворих, гроші на ліки та їжу, причому робив це делікатно, не принижуючи гідності пацієнта. Його дарунок зазвичай знаходили під подушкою, коли Теофіл Гаврилович залишав оселю.

У книзі "Теофіл Гаврилович Яновський" Г. Аронов наводить уривки з листа Яновського дружині від 1894 р., які можна вважати програмними у професійній лікарській моралі. "Де знайти примирення між пошуками шматка хліба, що досягається службою й платною практикою, далі — науковими спрямуваннями, й з рештою, гуманітарними вимогами — лікувати платонеспроможних. Перше — не можна відкинути, друге — не хочеться, а третє ...Нам іноді здається, що допомога бідним — то добровільне діяння, яке є схвальним, проте яке можна й не робити. Та ми повинні якомога більше ділитися з іншими. Всі мають однакові права на блага земні. Розпочати особисте, егоїстичне життя й заплющити очі щодо інших, кому я можу бути корисним, — я не можу; не можу не тому, що я добрий, либонь, а тому, що інакше чинити несправедливо".

Та простежимо втілення принципів професійної медичної моралі в історичному просторі. Знаменно, що зразки етичних настанов, над якими невладний час, належать здебільшого лікарям виняткового професійного таланту та здібностей. При цьому саме особистий моральний кодекс, індивідуальні духовні орієнтири с вирішальним органічним чинником дивовижних фахових висот, в основі яких — любов і повага до людини, шана до пацієнта. Приміром, великий давньоіндійський лікар Сушрута (VI —V ст. до н. е.), який провадив 8 фундаментальних форм хірургічних втручань (розріз, пункція, аспірація, скарифікація тощо), запропонував 14 видів перев'язок, вперше застосував й описав кесарів розтин та акушерський поворот на ніжку, залишив непересічні поради з професійної етики.

В "Аюрведі" — енциклопедії давньоіндійської медицини, укладачем якої вважають Сушруту, викладені фундаментальні етичні положення щодо обов'язків лікаря перед його вчителем та хворим, про лікарську таємницю, про безкорисливість лікаря.

До цього етичного вінка справжнього лікаря дуже близьке з позицій професійної моралі вчення Гіппократа (460 — 377 рр. до н. е.), геніального лікаря Стародавньої Греції, реформатора античної медицини. За Гіппократом лікареві повинні бути властиві працелюбність, серйозність, привітність, чутливість, стриманість, пристойний зовнішній вигляд та спокійний вираз обличчя.

"Чисто й непорочно провадитиму своє життя і своє мистецтво, — йдеться в клятві Гіппократа, вічному кодексі лікарювання. — В який би дім я не зайшов, я увійду туди для користі хворого, далекий від усього зловмисного, неправедного і згубного. Що б при лікуванні — а також і без лікування — я не побачив й не почув про життя людини, чого не слід коли-небудь розголошувати, я мовчатиму, вважаючи такі речі таємницею".

У цій формулі ніщо не застаріло, це, власне, лікарська етика від альфи до омеги на всі часи.

Варто прислухатися до професійної і водночас етичної настанови видатного лікаря Скіфії Анахарсіса: "Стримуй язик, черево й уд". Для лікаря — це важлива життєва матриця, яка відповідає й християнським настановам. Творчим розвитком клятви Гіппократа стосовно принципів лікарювання в XIX— XX ст. є "Факультетська обітниця лікаря", яка скріплялася його підписом після отримання освіти у вищих медичних навчальних закладах Росії. І саме такий документ київського лікаря та письменника Михайла Булгакова (1891 — 1940) зберігається у Київському міському державному архіві. Його копія наводиться у монографії Ю. Віленського "Доктор Булгаков". Нині цю медико-етичну декларацію втілює й розвиває "Студентська посвята" й "Присяга лікаря України".

"Даю обіцянку в будь-який час допомагати з усім моїм хистом тим, хто звертається до мене по пораду, — проголошується у "Факультетській обітниці", — непорушне зберігати таємниці, які мені довірено, не користуючись ними на зле. Продовжуватиму вивчення лікарської науки й сприятиму всіма силами її процвітанню. Даю обітницю бути справедливим до своїх колег-лікарів. У складних випадках обіцяю звертатися до думки та напучення більш досвідчених лікарів, Коли сам прийду на консиліум, віддаватиму шану їхнім заслугам та намаганням".

Цей непересічний моральний маніфест лікарювання найяскравіше відбився у героїчному літописі земської медицини. Під впливом ліберальних ідей у сільську глушину на боротьбу з епідеміями та дитячою смертністю, з голодом і каліцтвом добровільно поїхали тисячі молодих лікарів. На початку сторіччя земські управи вперше впровадили безоплатну медичну допомогу більшості селянам. Діяльність сільських лікарів з окремих актів доброчинності перетворилася на службовий обов'язок. Відповідно до земської реформи 1864 р. земства були організовані в 40 губерніях Росії, де виникло 2686 земських лікарських дільниць та лікарень, 2620 фельдшерських пунктів. Значна частина цих суспільних новацій припадає на Україну — від створення Херсонської земської санітарної організації до медичної земської діяльності на Полтавщині. ЦІ намагання підтримав М. Пирогов. На земській медичній ниві України самовіддано працювали видатні лікарі-хірурги О. Богаєвський (Кременчук), А. Орловський (Полтава), І. Рубцов (Миргород), Б. Козловський (Сміла), О. Абражанов (Полтава), Ю. Крамаренко (Умань), С. Ковнер (Ніжин), Л. Малиновський (Вінниця), В. Покотило (Одеса), О. Мєщанінов (Харків), І. Юцевич (Єлисаветград), санітарні лікарі М. Тезяков (Херсонська губернія), С. Ігуменов (Харківська губернія), О. Корчак-Чепурківський (Полтавське та Херсонське земства). Земськими лікарями були письменники А. Чехов, В. Вересаєв, М. Булгаков, С. Ніс, С. Руданський, композитор І фольклорист П. Демуцький.

У період громадянської війни (1919 р.) харківський земський лікар П. Соболєв занотував: "Від земської медицини залишився кістяк без плоті й душі". У той нещадний час потерпав і моральний дороговказ земської, а відтак, і світової медицини.

Та зрушили "машину часу" в минуле нові економічні відносини, ера капіталізму відбилася й на суспільній ролі лікарів. Поступово медики перетворюються на найманих робітників, а інколи й па бізнесменів. Але лікарів та медицину тут нема за що картати, як Це робить постмарксистська література радянського гатунку, бо етичні підвалини, зрозуміла річ, набули нових форм. Попри твердження про прагматизм західного суспільства, там працює мережа медичних закладів для бідних людей. Тому залишається справедливим твердження Р. Вірхова (1821 — 1902), видатного німецького патолога та прогресивного громадського діяча: "Лікарі — завжди захисники бідних, І соціальні питання значною мірою належать до їхньої юрисдикції".

Відлунням цих етичних вимог до лікарської спільноти можна вважати багаторічну гуманістичну діяльність Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), особливо щодо стратегії подолання епідемічних хвороб. Та й саме життя переконливо доводить: американські чи, скажімо, німецькі лікарі, хоча вони й уособлюють західний стиль життя з його практицизмом та прагматизмом, проте аж ніяк не втратили етичних ідеалів свого фаху. Аби реалізувати прагнення творити добро, організовано Світову Федерацію Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ). Адже моральні настанови діяльності лікарів-українців на всіх континентах — лейтмотив конгресів СФУЛТ, яких за останнє десятиріччя відбулося шість.

І трохи про доброчинність провідних західних фахівців. У дев'яностих роках, вже за часів незалежної України, бригади американських кардіохірургів (школи Д. Кулі й М. Дебейкі) за власні кошти, під час своїх нетривалих відпусток, декілька разів приїздили до Києва, аби, виходячи із доброчинності та колегіальності, прооперувати тяжкохворих в амосовському осередку гуманізму — Інституті серцевої хірургії у Києві. Такою є одна з наочних антитез про незворотну інфляцію моралі й совісності сучасних лікарів.

3.Поняття лікарської етики.

Повернімося до теоретичних міркувань та настанов.

Лікар повинен ставитися до кожного пацієнта як до індивідуальності, враховувати його особливості. Це необхідно для правильної організації лікувального процесу і способу життя на час хвороби.

Розглянутий аспект спонукає нас дотримувати професійного такту, що складається із системи заходів і форм поведінки, морально-психологічного і вербального впливу на хворого з точки зору доцільності лікування І залежно від особливостей його поглядів психології та світогляду.

Моральне ставлення лікаря до хворого виявляється у кожній його професійній дії, хоч самі ці дії не входять у безпосереднє поняття моралі.

У сфері професійної діяльності особливості поведінки людини залежать від характеру внутрішніх переживань, котрі в свою чергу гуртуються навколо думок, навичок, засобів, які потрібні для виконання даної роботи. Внаслідок цього виробляються звички, формується цільність психологічних процесів. У професійній праці фахівець набуває своєї індивідуальності та стверджує себе як особистість. Вона визначає його ставлення до професії з погляду не лише загальних, а й особистих інтересів.

Процес відображення у свідомості лікаря індивідуальних особливостей хворих визначає основу специфіки тих правил поведінки, котрі регулюють ставлення лікаря до хворого. Кожний з них шукає в іншому найважливіші якості, які є найзначущіші у вирішенні завдання взаємодії. Власне, ці якості відображаються й усвідомлюються кожним із них. Таким чином, професійна діяльність сприяє творенню сприйняття іншої людини. Тривале заняття тією чи іншою діяльністю формує в Індивіда своєрідне сприйняття інших людей, що може з часом стати стійким і перетворитись у професійну звичку.

Ця особливість сприйняття людиною інших людей, яка пов'язана з основним видом діяльності, яскраво проявляється у лікарів, артистів, письменників, працівників юридичних органів, тобто у всіх тих, чия повсякденна робота пов'язана з іншою людиною як об'єктом для реалізації мети професії. Мета медицини відображається у моральній свідомості лікаря, створює уявлення про цінність людського життя, про належні якості особистості лікаря і його моральне обличчя.

У лікарській професійній моралі своєрідного забарвлення набувають усі етичні поняття. Так, наприклад, такі індивідуальні якості, як чуйність, уважність, відповідальність тощо, у медичній професії мають особливий колорит І досягають найвищої моральної оцінки.

Визначення специфіки професійної моралі не означає відокремлення її від загальних морально-етичних поглядів. Професійна мораль — це сфера особливого виявлення загальних моральних поглядів, які пов'язані з умовами професійної діяльності і регулюють внутрішньопрофесійні взаємини. Вона відображає сукупність моральних настанов, принципів і норм поведінки відповідної групи людей, які об'єднані одним фахом (професійною діяльністю) з метою задоволення однієї із суспільних потреб.

Це ж саме можна сказати і про лікарську професійну мораль: вона відображує особливе у моралі, зв'язує поодиноке із загальним.

Професійна мораль лікаря має таку структуру: ставлення лікаря до хворого; до здорового; до Інших лікарів І медичного персоналу; до суспільства і держави.

Зміст поняття специфіки професійної моралі лікаря стосовно загальної моралі полягає у своєрідності відносно цілого, коли будь-яке загальне лише частково охоплює окреме конкретне.

Специфіка лікарської моралі у системі моральних цінностей полягає у конкретизації загальних моральних принципів стосовно завдань й умов лікарської діяльності, якщо загальна мораль як форма суспільної свідомості є узагальнене, концентроване вираження суттєвого в ставленні особистості до суспільства, то лікарська мораль відображає ставлення лікаря до особистості й суспільства з позиції збереження життя і зміцнення здоров'я.

Основою професійної моралі лікаря є ставлення лікаря до хворої людини і до здоров'я людей взагалі. При цьому увага концентрується на потребі зміцнення здоров'я і продовження життя особистості та суспільства. Задоволення цієї потреби і є професійним завданням і моральною метою лікаря. У процесі досягнення цієї мети професійна мораль коригує діяльність лікаря щодо певних принципів і норм поведінки, які не входять у правові основи охорони здоров'я і разом з тим не мають аналогів у загальній моралі (принцип "насамперед не зашкодь", професійний такт, надання допомоги у вільний від роботи час тощо). Завдяки цим нормам і вимогам лікар отримує моральний орієнтир поведінки у найскладніших ситуаціях, що виникають у процесі лікувальної діяльності.

У професійній діяльності лікаря важливого значення набуває психологічна проблема як один із важливих аспектів співвідношення соціального і біологічного. Проблема має природничо-науковий, психологічний, соціологічний, філософський аспекти. Медичну науку у цій частині найбільше цікавить аспект психосоматичного відношення, тобто взаємодія психічного і соматичного у патології.

З'ясування механізмів впливу соматичних змін на психічну сферу і зворотного впливу психічного на соматичне дає можливість конкретно уявити шляхи фізіологічного впливу гуманістичних норм та правил поведінки медичного персоналу на здоров'я пацієнта.

Відомо, що принципи моралі впливають на людський організм не безпосередньо, а через загальний духовний психоемоційний світ особистості. Психічні емоції, які діють на соматичну сферу, є особливим різновидом інформації. Психічна інформація може розглядатись як процес, котрий спонукає виникнення фізіологічних процесів у людському організмі, спрямовує і регулює їх.

Джерелом такої інформації можуть бути як зовнішні впливи, так і внутрішні зміни, які з'являються на різних рівнях (біологічному, психічному, соціальному) життєдіяльності організму.

Механізм психосоматичного впливу ґрунтується на принципі причинно-наслідкової зумовленості, на генетичній залежності низки феноменів.

Вплив психічних процесів на фізіологічні функції організму підтверджується науковими дослідженнями.

Під час аналізу психогенних наслідків за соматичною схемою треба мати на увазі їхню якісну своєрідність. Ці наслідки можуть бути одночасно позитивними і негативними, нормальними і патологічними.

Механізм психологічного впливу на тілесні процеси включає в себе і морально-естетичні чинники. Відомо, наприклад, що страх, образа і багато інших складових морального впливу можуть стати безпосередніми причинами фізичної смерті людей. Саме подолання страху, усунення інших від'ємних моральних чинників, які негативно впливають на людину, стає важливою умовою зміцнення фізичного здоров'я людини. Високі соціальні якості додають людині сили і витривалості у подоланні складних життєвих ситуацій, що призводять до патофізіологічних змін у людському організмі.

З'ясуємо, який вплив справляє хвороба на особистість пацієнта, на його життєві настанови і моральні орієнтири, на його роль у суспільному житті. У багатьох людей хвороба підвищує гостроту світосприйняття, наснагу до творчості й діяльності. Критичний стан людини у різні періоди хвороби часто спричинює й критичні періоди у свідомості особистості, котрі можуть бути поштовхом до зміни деяких моральних цінностей. Особливо хвороба впливає на людей, у котрих ще не до кінця сформувалися світоглядні настанови, переконання.

Таким чином, моральний і психологічний стан хворого залежить не тільки від особистого сприйняття хвороби, а й від особистого світовідчуття, переконань, духовної зрілості тощо.

З медико-професійного погляду лікаря повинен цікавити морально-психологічний стан хворого, бо пригнічений стан (душевна драма) знижує фізіологічну межу захисту через психосоматичні кореляції, тому терапевтичні засоби стають менш ефективними. Отже, лікар повинен бути відповідальним щодо можливості морального впливу на хворого, що реалізується особливо яскраво у психотерапії — методі психічного впливу на особистість.

Психотерапія, загалом, — це метод, за допомогою якого лікар впливає на другу сигнальну систему, а через неї на весь організм. При цьому необхідно враховувати такі особливості: зовнішній вплив (слова або дії лікаря, навколишні події, витвори мистецтва тощо); центральну ланку (виникнення образу, що супроводжується вольовими і розумовими імпульсами); зворотну реакцію хворого. Всі зовнішні і внутрішні впливи на психологію хворого заломлюються крізь призму біологічних, психічних і соціальних його особливостей. Тут доцільно враховувати структуру конкретної особистості як сукупності біологічно і соціальне зумовлених властивостей, прямі й опосередковані зв'язки особистості з навколишнім середовищем та іншими людьми.

Складною методологічною проблемою під час аналізу психотерапевтичної інформації виявляється проблема співвідношення суб'єктивного й об'єктивного. Відомо, що в процесі діагностування лікар використовує як суб'єктивні, так і об'єктивні дані. Лікар повинен враховувати скарги, відчуття, настрій хворого. Ці спостереження надають неоціненну допомогу в пізнанні сутності патологічних зрушень. З іншого боку, психотерапевт повинен враховувати, що психічна інформація в системі "лікар — хворий" щодо адресата (хворого) є об'єктивною.

У психотерапевтичній практиці важливо зважати на принцип конкретного аналізу, який з методологічного погляду треба розуміти як єдність загального, особистого й окремого. З позиції такого підходу психіка людини, її хвороба, навколишнє середовище і методи впливу повинні розглядатися лікарем як сукупність різноманітних за своєю глибиною й ступенем спільності відносин.

У психічній структурі людини відображаються загальні біологічні й соціальні властивості, які є наслідком природної і соціальної організації. Але загальне у психіці людини не існує окремо від особистих біологічних і соціальних зв'язків (вища нервова діяльність, стать, нація, клас, колектив тощо). Нарешті, у психічному образі людини присутні індивідуальні риси ЇЇ соціально-біологічної організації, які становлять зміст конкретної людини. Тому психосоціальна структура кожної окремої людини виступає як синтез різноманітних соціальних сторін, в якому загальне, особисте та окремішнє перебувають у діалектичній єдності.

Морально-психологічний аналіз хворого повинен проводитися на засадах урахування самосвідомості особистості у зв'язку з її потребами, інтересами, здібностями. У принципах психотерапії повинні знайти відображення елементи виховання на засадах усвідомлення хворим необхідності суворого виконання лікувального режиму, призначень лікаря, гігієнічних норм поведінки та ін.

У психотерапії лікарю необхідно враховувати єдність інтелектуального й емоційного, свідомого та підсвідомого.

Пізнання і переживання, раціональне й емоційне — взаємопов'язані сторони духовного розвитку особистості: емоції, які здійснюють мотиваційну й евристичну функції, стимулюють або гальмують пізнавальну діяльність таким чином, як І ступінь розвитку інтелекту забезпечує розвиток емоційної сфери індивіда. З цього приводу угорський лікар І. Харді (1974) говорить: "Переживання страху може справляти і загальний гальмівний вплив, який звужує критичне, логічне, ясне мислення".

За час тривалої медичної практики можливе притуплення почуттів лікаря: якоюсь мірою виробляється звичка до страждань хворого. Цілком очевидно, що подібна емоційна інертність заважає пізнанню хвороби, її діагностиці і, відповідно, лікуванню,

Розуміння єдності раціонального й емоційного має важливе значення для правильного вирішення цілої низки принципових питань психотерапії, медичної етики і деонтології.

Психотерапевтичні контакти, які враховують індивідуальність хворого, повинні давати лікареві можливість вільного вибору І розвитку терапевтичного процесу. Знання медичної психології і методів психотерапії дозволяють більш кваліфіковано збирати анамнез, краще розробляти засоби психоемоційного і психоестетичного впливу на людину в період хвороби.

У всіх випадках психотерапії необхідною умовою її позитивного результату вважається спілкування лікаря та пацієнта. При цьому йдеться не тільки про тему бесіди (розмови), а й про враження, які справляють лікар і хворий один на одного. Своєрідність творення образів співрозмовників (лікаря і хворого), їх поглядів, настроїв, почуттів і думок включає щонайменше два рівні — рівень сприйняття психічного стану іншої людини і рівень розумових оцінок, раціонально оцінюваних позицій, які фіксуються свідомістю.

Усунення протиріч і подолання зміщень єдності чутливого і раціонального у діяльності лікаря — найважливіше соціальне І моральне завдання, оскільки там, де розум і почуття не суперечать одне одному, формують справжні переконання та гуманізм, з'являються бажання і здатність активно діяти на благо людини.

Серед психічних регуляторів життєдіяльності організму людини в умовах норми і патології важливе місце займають емоції. Емоційно-оцінювальна інформація визначає характер соматичної реакції організму. Наприклад, емоції, що виникли внаслідок сприймання прекрасного, підтримують здоровий стан життєдіяльності людини, її гомеостаз і сприяють саногенезу. В інших випадках емоції захищають людину від небезпеки пошкодження. Вони виступають як захисний механізм, за допомогою якого зовнішні і внутрішні подразники перетворюються на мотиви діяльності організму. Відповідно до вимог природного і суспільного середовища, а також потреб самого організму емоції ніби настроюють і до певної міри контролюють відправлення фізіологічних функцій у бік їх оптимальної злагодженості.

У загально біологічному ритмі емоційні реакції, що виникають як наслідок відображення світу, виконують важливу пристосувальну функцію: вони є одним із засобів мобілізації захисних сил організму задля зміцнення здоров'я або подолання тих або тих соматичних зміщень І труднощів життя. Ці реакції справляють особливо сильний вплив на обмін речовин, серцево-судинну й ендокринну системи організму.

Перебіг емоцій умовно можна поділити на кілька фаз: наростання емоційного напруження, момент кульмінації і поступове спадання напруження (заспокоєння). І отже, якщо зважати на ці фази психофізіологічного переживання і правильно управляти ними на засадах використання досконалих, творених тисячолітньою еволюцією механізмів адаптації людини, то це допоможе розкрити дивовижну властивість організму — здатність переносити дуже великі психічні навантаження.

Психоемоційний стан хворого характеризується єдністю свідомого і підсвідомого реагування, це є наслідком спільної роботи кори і підкоркових формувань головного мозку. З погляду рефлекторної теорії, свідоме і підсвідоме як явища психіки перебувають в єдності і водночас мають свої особливості.

Зробимо деякі підсумки розділу. Лікар — не лише представник певної професії, він водночас і філософ, і громадянин, і суспільний діяч з пріоритетами моралі, доброчинності й совісності.

Як пише в своїй книзі "Медицина і українське суспільство" академік Л. Пиріг, "Найяскравішим зразком лікаря — громадянина, філософа, українського патріота — був Юрій Липа. Його коротке життя обірвалося на варті здоров'я повстанців проти більшовицького поневолення".

І далі: "Лікар, утративши впевненість у результатах своєї діяльності, повагу до своєї професії і, зрештою, до себе, перетворився на ремісника-заробітчанина, байдужого до проблем суспільного життя. А без розв'язання проблем соціальних, економічних неможливо підвищити рівень охорони здоров'я, саме існування медика. Отже, професіоналізм, милосердя у його діяльності с похідними від державного устрою, економічних обставин у країні, особливо якщо взяти до уваги, що до поняття здоров'я належить і соціальне благополуччя".

Делікатність, чуйність, терплячість, компетентність — неодмінні умови успіху лікарювання й етичного самовдосконалення студента-медика та лікаря.

Медицина у сучасному світі відіграє виняткову роль у житті людини і суспільства. З нею ми зустрічаємося при народженні і не розлучаємося протягом усього життя аж до смерті. Відносини між лікарем і пацієнтом виходять за межі звичайних відносин між людьми. Вони потребують професійних знань медиків, належної правової бази у сфері охорони здоров’я, а також дотримання медичними працівниками морально-етичних норм. Тому доречно згадати слова академіка С.А. Корсакова, який зазначає, що в основі діяльності будь-якого лікаря лежать три "кити": професійна підготовка, професійна етика і професійне законодавство.

Охорона здоров’я і медицина мають дуже тісний зв’язок з моральністю та наскрізну етичну наснаженість. Недаремно у всіх нормативних документах, де наводяться вимоги до лікаря, вказуються його кваліфікаційні характеристики, на першому місці стоїть вимога дотримуватися норм медичної етики.

У країні, де охорона здоров’я і медична допомога возведенні до конституційного рангу, не може бути недовір’я і суперечок між пацієнтом і лікарем. Звертаючись до лікаря, людина вправі сподіватись на щире бажання медика допомогти позбутися страждань, професійну майстерність, чуйність, співчуття і поєднання глибоких знань з високою моральністю.

Відносини між лікарем і пацієнтом сприяли появі на світ особливих етичних начал і правил поведінки – медичну етику і медичну деонтологію. У теорії розрізняють два поняття – медична етика і лікарська етика. Перше поняття є більш ширшим, оскільки розкриває принципи і правила поведінки не лише лікарів, а й медичних сестер, лаборантів, молодшого медичного персоналу та інших медичних працівників. Варто зазначити, що міжнародна медико-правова спільнота приділяє велику увагу сестринській справі та етиці. На 12-му Всесвітньому конгресі з медичного права однією з головних тем була тема – "Сестринське право і етика ". В Україні питання правового забезпечення та етичної сторони професійної діяльності медсестер практично не вирішені, існує також проблема регламентації діяльності медичних сестер з вищою освітою, межі їх компетенції. Це питання можна було б врегулювати у Медичному кодексі України, необхідність прийняття якого дедалі гостріше відчувається у суспільстві. У його Загальній частині потрібно визначити кваліфікаційно-ділові та морально-етичні вимоги до цієї категорії медичного персоналу лікувально-профілактичних закладів, основні засади медичної етики, а в Особливій частині мають міститись і норми, які б врегульовували проблеми сестринської справи.

Лікарська етика – це сукупність принципів і норм поведінки лікаря, що обумовлені специфікою його діяльності і становищем у суспільстві. Як зазначав Андре Моруа: "Важливість місії лікаря породжує його відмінність від всіх інших людей". Лікарська етика все ж займає центральне місце, оскільки саме лікар визначає і скеровує весь процес лікування, безпосередньо впливає на хворого, його психологічне і фізичне видужання. Академік І. Касирський писав, що не потрібно забувати, що хвороба – це велика драма з багатьма дійовими особами. Головними серед них, звичайно, є лікар і хворий. Лікар повинен зробити все, щоб сподобатись і завоювати довір’я хворого. Саме лікарська етика детально розглядає питання моральності лікаря, тобто його моральні якості, почуття професійного обов’язку, совісті, чесності, гідності, його інтелект і культуру, фізичну і моральну чистоту, покликання і клінічне мислення. Справедливо зазначає А. Савицька: "Про незнання лікарем моральних принципів не може бути мови. Недотримання їх не можна розцінити як помилку – це перша ознака професійної непридатності".

Складовою частиною медичної етики є медична деонтологія, тобто наука про належне виконання професійних обов’язків медичними працівниками. Родоначальник медичної деонтології Н. Петров під медичною деонтологією розумів теорію правильного поєднання організаційних заходів, наукових знань і технічних прийомів з турботливим, милосердним ставленням до хворого для успіху його лікування. Ця теорія була закріплена ще у клятві Гіппократа, у якій, зокрема, зазначено: "Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво... В який би дім я не увійшов, я зайду туди для користі хворого, будучи далеким від будь-якого умисного, неправедного і пагубного...".

Варто відзначити, що деонтологічні принципи поширюються не лише на відносини лікар–хворий, а й, що не менш важливо, на відносини лікар–родичі хворого, лікар–колеги, лікар–суспільство. Поєднання мудрості і розуміння у відносинах з родичами, повага, відсутність нездорової конкуренції, взаємна підтримка і допомога, непримиримість з круговою порукою у відносинах з колегами, дотримання принципів моралі і належне виконання професійних обов’язків сприятимуть гуманізації медицини, росту авторитету лікарів і максимальному зменшенню небезпечних наслідків неповноцінної медичної роботи.

Зазначимо, що процес лікування полягає в участі двох сторін – пацієнта і медичного працівника. Обидві сторони при цьому несуть велике нервово-психологічне і фізичне навантаження. У хворого – це болі, страх, безпорадність. Медичний персонал дуже часто працює в екстремальних умовах, приймає життєво важливі для пацієнта рішення при нестачі інформації про стан його здоров’я, при неналежному матеріально-технічному забезпеченні лікувального процесу. Напрями сучасної медицини, такі, як реаніматологія, трансплантологія, мікрохірургія та інші, потребують максимальної психолого-фізичної віддачі від всього медичного персоналу. Тому варто згадати слова академіка А. Білібіна про те, що медична діяльність – це сфера служіння, а не обслуговування. Служіння – це мобілізація сил і волі лікаря, натхнення на подвиг. Обслуговування (навіть відмінне) – виконання обов’язків без тої великої моральної, а інколи і фізичної напруги, яка потрібна для рятування людського життя. Відомий письменник і лікар А.П. Чехов говорив: "Професія лікаря – це подвиг".

Лікарська етика – питання складне і неоднозначне. У ній нерідко зустрічаються суперечності із звичайними нормами етики. Інколи у своїй професійній практиці лікарям доводиться порушувати основний деонтологічний принцип – "не нашкодь", який має місце, наприклад, при вилученні у донора здорового органу чи тканин, що не може бути повністю нешкідливим для нього. У практиці психіатрів, венерологів, інфекціоністів допускається можливість насилля над хворим. Інколи лікарю доводиться говорити неправду, оскільки не можна забирати у хворого надії на видужання. Важливим деонтологічним правилом вважають те, що пацієнту потрібно говорити лише ту інформацію, яка піде йому на користь. Обов’язок лікаря полягає у створенні сприятливої атмосфери для лікування та завоювання довіри пацієнта. Бути хорошим спеціалістом, як зазначає професор Фрейдлін, є недостатньо. До деонтологічних принципів належить і слово лікаря, оскільки важливим є не тільки, що сказати, а і те, як сказати. Значення слова лікаря визначив В. Бєхтєрєв: "Якщо пацієнту після розмови з лікарем не стає краще, то це не лікар". Ще одним важливим принципом є лікарська таємниця. Ще у клятві Гіппократа зазначено: "Щоб при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив чи не почув стосовно людського життя з того, що не слід будь-коли розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею". Лікар зобов’язаний цінувати довір’я хворого і виправдати його та зберегти у таємниці всі відомості, отримані від нього. Цей принцип не лише можна, але і необхідно порушити, якщо збереження таємниці призведе до заподіяння шкоди як хворому, його родичам, так і суспільству загалом.

4.Якості особистості лікаря.

Оскільки медична етика в різних країнах формується під сильним впливом місцевих національно-культурних традицій, відповіді на ці питання також дуже різні. Наприклад, у нашому суспільстві прийнято вважати, що лікар не повинен говорити хворому про його страшну недугу, неминучість смерті. Навпаки, лікар зобов'язаний усіляко підтримувати віру у видужання, щоб не додавати до фізичних страждань людини ще й страждань душевних.

У деяких західних країнах лікар зобов'язаний повідомити пацієнтові всю правду про стан його здоров'я, в тому числі й про можливість загибелі та час, що ще залишається у хворого для того, аби він міг завершити всі свої земні справи: розпорядитися спадщиною, сплатити борги, подбати про сім'ю, приготуватися до неминучого, виконати релігійні обряди в тому випадку, якщо це віруючий, і т. д.

В основі всієї діяльності лікаря має лежати славнозвісний гіпократівський принцип: «Не зашкодь!» Тільки спираючися на цей принцип лікар може вибудовувати свої стосунки з пацієнтом, котрі мають бути доброзичливими, довірчими, шанобливими, оскільки душевний стан хворого — це також надзвичайно важливий чинник успішності та ефективності лікувального процесу.

Лікар зобов'язаний свято шанувати права, честь і гідність свого пацієнта, оберігати його душевний спокій. Відомо, що хвора людина часто зовсім безпорадна й беззахисна перед хамством, насильством (моральним), приниженням, безцеремонністю та байдужістю й опиняється в цілковитій залежності від лікаря, котрому по суті справи вручає своє життя. Вкрай негідно для порядної людини й лікаря, цілителя зловжити цим довір'ям, своїм особливим становищем у долі стражденного.

Особливого значення в цьому плані набуває безумовне збереження медиком лікарської таємниці, розкриття якої (умисно або через недбалість) може завдати тяжких моральних мук нещасному або навіть убити його. Така воістину величезна значущість збереження лікарської таємниці стає особливо зрозумілою сьогодні, коли людству загрожує катастрофічна епідемія СНІДу, жертвою якого, як свідчить практика, може стати будь-яка людина незалежно від своїх моральних засад.

Розкриття факту захворювання на СНІД робить людину ізгоєм у суспільстві навіть якщо це абсолютно ні в чому не винувата дитина. Людина фактично викидається з суспільства, зазнає злобного й презирливого ставлення з боку оточення. Нерідко це поєднується з панічним страхом, а подекуди й з агресивністю. Відомі випадки самогубства людей, заражених вірусом СНІДу, таємницю котрих було розкрито через безвідповідальність та аморальність деяких медиків, які знехтували великим гіпократівський «Не зашкодь!»

Серйозні моральні проблеми .виникають і в зв'язку з дедалі поширюваною практикою трансплантації людських органів, коли перед лікарем постає завдання точного визначення того, чи є донор мертвим, а чи він іще живий, і чи не буде порятунок однієї людини фактичним убивством іншої, тим більше, що медична етика вимагає боротися за життя хворого до останньої секунди, навіть якщо ситуація абсолютно безнадійна. Нині визнано, що в подібній ситуації пріоритет має належати інтересам донора, а не реципієнта.

З розглядуваними питаннями тісно пов'язана проблема «евтаназії» («легкої» смерті), коли невиліковно хворому для припинення його страждань прискорюють смерть шляхом медикаментозного впливу на його власне прохання. Дана проблема є однією з найгостріших у сучасній медичній етиці. Справді, чи має лікар право замахуватися на великий дар природи — життя навіть на прохання пацієнта? З іншого боку, чи може він бути байдужим до нестерпних людських мук?

Не менш важливе й питання про моральну допустимість експериментальних дослідів на людях. Такі експерименти можуть здійснюватися виключно добровільно, з дотриманням усіх запобіжних заходів, з максимальним почуттям відповідальності тих, хто їх проводить. Воістину моральним подвигом в інтересах людства слід визнати ті експерименти, які лікар проводить на собі. Наприклад, у 20-х роках нинішнього століття медик із Німеччини Форс-ман вирішив увести катетер крізь вену руки прямо у власне серце, щоб дізнатися, що відбувається в передсердях і шлуночку. Форсмана відмовляли, та він настояв на своєму. Лікар дивився на екран рентгенівського апарата й спостерігав, як повзе від ліктя до плеча і входить у серце гумова трубка катетера. Відомі випадки, коли лікарі, ризикуючи власним життям, свідомо заражали себе вірусами дуже небезпечних інфекційних захворювань для того, щоб вирвати у хвороби її таємниці в інтересах порятунку мільйонів хворих людей.

У тоталітарному суспільстві медицина стає частиною репресивної машини, коли можливі варварські експерименти на людях (нелюд доктор Менгеле в нацистській Німеччині, епідеміологічний загін генерала Ісії в Японії, котрі зажили горезвісної відомості своєю наругою над людьми, яких розглядали виключно як експериментальний матеріал), масове знищення хворих і безпомічних, калік і стариків, як це мало місце у «третьому рейху». В такому суспільстві медицина підпорядковується, як і вся решта інститутів, тільки політичній доцільності, яка, в свою чергу, визначається владарюючою верхівкою. Внаслідок тоталітарного домінування політики медицина підкоряється зовнішнім і часто чужим для неї системам регулювання, котрі призводять до фактичної ліквідації таких понять, як «лікарська таємниця», «клятва Гіпократа», «лікарський обов'язок». Етичні норми підмінюються політичними інтересами.

Медична етика вимагає від лікаря постійної роботи над собою не тільки в суто професійному, а й у моральному плані. Лікар мусить уміти володіти собою, стримувати негативні емоції. Слово лікаря зцілює не меншою мірою, ніж його скальпель. Великий медик В. М. Бехтерев стверджував: якщо хворому після розмови з лікарем не стає легше, то це не лікар. Тому в загальній системі медичної освіти особливо багато важить етична, моральна підготовка та виховання майбутніх медиків на принципах професійної честі, гуманізму, людської порядності, відповідальності.

З огляду на специфіку самої професії медика медична етика є необхідною й невід'ємною стороною професійної спроможності. Відсутність тих якостей, котрих вимагає від лікаря медична етика, є свідченням його професійної непридатності. Аморальним, порочним людям має бути закритий доступ до цієї зовсім особливої сфери людського буття, якій потрібні люди чесні, мудрі, самовіддані, здатні на великі подвиги самопожертви та милосердя. Збереження благородних етичних традицій медицини має стати одним із головних завдань медичної деонтології.

Не менш гостро постають моральні проблеми й у сфері судової діяльності, де надзвичайної ваги набуває суворе дотримання й правильне застосування норм моральності у відправленні правосуддя, судочинства, роботі судових, прокурорських та слідчих органів.

Проаналізувавши питання медичної етики, принципи медичної деонтології, можемо вказати на вимоги до лікарів, які вони повинні неухильно розвивати і вдосконалювати у собі. Це насамперед такі якості лікаря, як:

– постійно вдосконалювати професійні знання, мислення, пам’ять, спостережливість;

– професійне честолюбство;

– милосердність;

– володіння психологічною і психотерапевтичною культурою;

– оптимізм;

– виховання у собі терпимості, стійкості і витривалості;

– володіння мистецтвом слова;

– рішучість у прийнятті рішень, від яких залежать життя і здоров’я хворих;

– любов до людей і самозреченість;

– прагнення бути науковим співробітником, що розширяє можливості для творчості і наукового пошуку;

– зовнішній вигляд, манери, поведінка, які створюють сприятливі умови для лікування і співпраці між лікарем і пацієнтом.

5.Фармацевтична етика.

Фармацевтична деонтологія вивчає принципи поведінки фармацевтичного колективу, направлені на максимальне підвищення корисного лікування і відхилення шкідливих наслідків неповноцінної медичної роботи.

Термін „деонтологія” (від грец. deon – повинність і logos – наука) було введено на початку минулого століття як найменування науки про професійну поведінку людини. Деонтологія – наука про повинність.

Фармацевтична деонтологія, так само як і медична, являється частиною загальної етики (від грец. ethos – звичай, вподобання, характер). Вона розглядає питання вподобань, моралі фармацевта, включає сумісність норм, його поведінки, почуття професійної честі і совісті фармацевта.

Протягом всієї історії розвитку фармації люди, які займалися лікуванням хворих, користувалися певними етичними нормами. Вже в античній медицині сформувався кодекс потрібних і моральних норм, якими лікар повинен був користуватися, в той же час суміщаючи в собі дві спеціальності – лікаря і фармацевта. Більший розвиток ці принципи отримали у творах основоположника лікарської етики Гіппократа (460-377 р.р. до н.е.), особливо у його знаменитій „Клятві”. Цей документ з яскраво вираженими гуманістичними ідеями багатьох століть був мірилом високих ознак медичної професії, а деякі положення його не втратили свого значення і в наш час. Вплив „Клятви Гіппократа” відбився також на першому російському Аптекарському указі (1789), в якому говорилось що: „Аптекар як добрий громадянин, повинен бути чесним, совісним, в будь-який час бути присутнім і виконувати свою роботу, яка є його обов’язком.”

Фармацевтична деонтологія має свої напрямки: взаємовідносини фармацевтів з покупцями, фармацевта з лікарем, фармацевта з хворим, фармацевта з фармацевтом.

Фармацевта повинні відрізняти такі особливості, як велика любов до хворого, контроль над собою, недопустимість помилок у роботі, постійне устремління до підвищення рівня знань по медицині, вміння застосовувати ці знання в своїй практичній діяльності, постійно підвищувати знання населення в області наукової медицини (роз’яснення про шкідливість самолікування, роль ліків та ін.).

Взаємовідносини фармацевта і хворого. Аптечні працівники у своїй професійній діяльності постійно спілкуються з хворими і їх родичами. Складність взаємовідношення фармацевта з хворими заключається в тому, що в аптеку звертаються всі, тоді як до лікаря тільки хворі по його спеціальності. В спілкуванні з людьми, які приходять в аптеку потрібно врахувати, що психіка хворого легко ранима, він заклопотаний своєю хворобою, легко подразнюючий, більше того хвилюється і переживає. Враховуючи це, працівник аптеки повинен вести розмову ввічливо, тактично і з співчуттям, враховуючи корисні рекомендації про те, що хворих потрібно обслуговувати терпеливо, скромних – турботливо, сердитих – з уважністю, грубих – стримано, спокійно, холоднокровно. Звертаючись до хворого, фармацевт повинен знати, що, крім ліків хімічного, рослинного і тваринного походження, є також „душевні” ліки. Обов’язок турбуватися за здоров’я хворого вимагає від провізора і фармацевта особливого почуття і уваги до нього.

Чуття аптечного працівника – це не тільки мораль, в ній таїться велика лікувальна сила, яка прискорює позитивну дію лікарських засобів.

Велике значення має зовнішній вигляд, одяг, взуття; по чому, наскільки акуратний провізор, фармацевт, можна судити про аптеку в цілому. Досліджено, що неакуратність в одязі, обслуговування і часто призводить до браку в роботі. Під акуратністю розуміють також своєчасний прихід на роботу, вірність даному слову, яке взято як обов’язок.

Головне завдання деонтології – це точне приготування, строгий контроль і видача лікарських засобів по призначенню. На ефективність лікування психологічний вплив вказує і зовнішній вигляд лікарської форми, оформлення. Погана упаковка, невизиваюча етикетка, знижують зцілюючи силу ліків. Називаючи склад і вживання ліків, провізор зобов’язаний пояснити хворому правила вживання і зберігання лікарських засобів, особливо якщо вони призначені для дітей, похилого віку людей або вписані вперше.

Взаємовідносини фармацевта і лікаря. Лікар повинен підтримувати авторитет провізора, а провізор – авторитет лікаря. Лікар повинен пам’ятати, що написаний розбірливо рецепт – це не тільки скорочення затрат в аптеці, але й попередження можливої помилки при видачі хворому тих лікарських засобів, яких йому лікар не назначав. Взаємовідносини лікаря і провізора повинні бути чесними, провізор не повинен приховувати помилок лікаря. Помилки можна допуститись тільки про неправильному скороченні в рецепті назви препарату.

При грубому порушенні правил виписування (або оформленні) рецепту провізор повинен узяти його у хворого, поставити штамп „Рецепт не дійсний”, зареєструвати у журналі регістрацій неправильно виписаних рецептів і дати знати про це головному лікарю ЛПЗ. В усіх випадках порушення правил, виписування рецепту головний лікар повинен прийняти строгі адміністративні міри щодо підпільних. Фармацевти не повинні обговорювати помилки, допущені лікарями, а лікар – прописувати ліки, які відсутні в аптеці на даний час.

Велике значення у взаємовідносинах провізора і лікаря придається інформаційні роботі аптек. Лікарі повинні знати кількість і асортимент лікарських засобів, які є в аптеці, знайомитися з інформаційними матеріалами про кількість в аптеках готових лікарських форм і широко використовувати їх у своїй практичній діяльності.

Така взаємодія у роботі провізора і лікаря виключає можливість приписування хворим лікарських засобів, які відсутні в аптеках. Українські лікарі фармацевти повинні діяти в інтересах населення.

Взаємовідносини між фармацевтами. Основою для створення доброзичливої атмосфери в аптеках являється добросовісна працю по зберіганні і укріпленню здоров’я українських людей, про що свідчить професійна підготовка її робітників, дисциплінованість, відповідальність.

Відносини включається декілька аспектів і насамперед відносини до роботи, а через неї – до населення в цілому, до колективу аптеки. Грані взаємовідносини створюють виповнення плану товарообороту.

Спокійна ділова атмосфера, дружелюбність і чесність, співчуття, взаєморозуміння, відповідальність за колектив в колективу за кожного його члена знижують втомленість і позитивно відбивається на психологічному стані робітників аптеки.

Мікроклімат колективу характеризується кількістю взаємної потреби і суворим правилам не скривати помилок, які можливі із-за неуважності або у зв'язку з неправильною організацією продовольчого процесу, незнання технології, хімії.

Признання помилок – основний обов’язок нормальної роботи. Самокритика і відкрита принципова критика – ознака зрілості і здорового морального складу колективу.

Повагою в аптеці користуються насамперед ті фармацевти, які постійно підвищують свою кваліфікацію, беруть участь у фармацевтичних кружках, конкурсах, семінарах, конференціях, у роботі наукового спілкування фармацевтів. Для професійного обов’язку велике значення має читання наукових статей, спеціальних журналів, книг.

Фармацевт – це людина, яка носить знання, досягнення науки. Він зобов’язаний систематично поновлювати свої знання, повинен не тільки прекрасно знати свою роботу, але й любити її. Тоді він дійсно виповнить свій обов’язок, буде робити все можливе для зменшення захворюваності, продовження життя людей, підвищення їх працездатності.

6.Етика стоматолога.

Прояви духовності є невід'ємною часткою свідомості людини, яка сприяє найбільш гармонійному та різнобічному розвитку її особистості та людства в цілому. Приватна практика в медицині сприяє розвитку багатьох позитивних якостей людини, до яких можна віднести прояви особистої відповідальності, активності та ініціативності, самостійності та незалежності. Але пряма матеріальна зацікавленість лікаря містить в собі небезпеку деградації його внутрішніх духовних та морально-етичних якостей. Механізм цього процесу полягає в зрушенні рівноваги загального-особистого в бік особистого, що призводить до самоізоляції свідомості людини, виключення її із загального інформаційно-енергетичного обміну, поступового припинення її розвитку. Поступова втрата духовних якостей лікаря призводить, як показує практика, до втрати професійних якостей, довіри пацієнтів і , врешті-решт -до припинення лікарської практики, як такої. Серед негативних наслідків бездуховної приватної лікарської практики можна виділити деякі аспекти:

-неадекватне рекламування та саморекламування приватної лікарської практики, наслідком якої є невідповідність в очах пацієнта між очікуванним та отриманим результатами лікування;

-клінічно невиправдані втручання -як результат грошової зацікавленості лікаря; 

-клінічно невиправдані застосування нових лікарських засобів та методик лікування;

-неетичні взаємовідносини поміж конкуруючими фірмами, які дуже часто пов'язані із порушенням законодавства;

-не узгоджене з пацієнтами експериментування над їх життям та здоров'ям із використанням неперевірених засобів та методик.

На жаль, цей перелік є лише вершиною айсбергу діяльності тих приватних лікарів, які втратили основні моральні та духовні засади лікарської діяльності. 

На підставі п'ятирічного досвіду діяльності Науково-медичної фірми "Авіценна" нами були зроблені висновки про доцільність та необхідність постійного розвитку внутрішніх духовних якостей у всіх співпрацівників колективу, які сприяють розвитку не лише особистостей працівників, але й розвитку усієї організації. Практика демонструє, що постійне намагання втілити у лікарську діяльність таких якостей, як порядність, відвертість, чесність, доброзичливість, гуманність, самовідданість та ін., сприяє зміцненню взаємовідносин лікаря та пацієнтів, підсилює авторитет лікарів, працівників та усієї фірми в стосунках з державними закладами, громадськістю та пацієнтами особисто.

Своєчасне застосування новітніх технологій та матеріалів сприяє розвитку творчого підходу лікаря до процесу лікування. В сучасній стоматології на провідні ролі висуваються питання естетики та краси. Стоматологічна практика набуває проявів мистецтва. Слід зауважити, що мистецтво є сферою життя людини, найбільш наближеною до її духовності. Наслідком творчого підходу лікаря до роботи є накопичення позитивних емоцій як у самого лікаря, так і пацієнта. Повертаючись до питання контролю якості роботи, додамо, що в умовах приватної практики завдання контролювання виконують самі пацієнти, які тонко реагують на внутрішній стан лікаря. Результати опитувань свідчать, що більшу частину серед вимог пацієнта до лікаря займають бажання бачити в особі лікаря чуйність, порядність, відвертість, доброзичливість. Важливою перевагою приватної практики є також те, що лікар має можливість приділити пацієнтові достатньо часу та уваги. Згадаємо стародавній вислів, що лікар повинен лікувати не захворювання, а людину. Спілкування з пацієнтом, зацікавленість лікаря в його проблемах та досягненнях, думках та вчинках формує постать лікаря-друга. Додамо, що найкращим проявником особистісних якостей лікаря та працівників є пацієнти-діти. Щонайменші прояви нещирості, насилля та користолюбства миттєво відвертають їх. Але щирі вияви доброзичливості та любові лікаря створюють міцні дружні стосунки з пацієнтами.

Отже, постійне духовне самовдосконалення лікаря, застосування творчого підходу до виробничого процесу є об'єктивними факторами високих результатів лікування.

Стоматологія як напрям практичної й наукової медицини потребує особливих стосунків між лікарем і пацієнтом, а через це і особливого етико-деонтологічного осмислення її. Адже то справді масова площина охорони здоров'я, де етичні настанови набувають соціального спрямування. До того ж, зазвичай, пересічний громадянин звертається до стоматолога в ризі нагальної потреби, коли відвідування вже не можна відкладати: гостре запалення в роті, пародонтоз із значними клінічними проявами, злам зуба тощо — лікування таких хвороб обов'язково пов'язане із завдаванням фізичного болю. А це не сприяє появі позитивних емоцій у пацієнта. Зазначимо, що до наявного больового синдрому додається й очікування болю, бо ефективне знеболювання, аж до недавнього часу, не займало в практиці терапевтичної стоматології належного місця.

Цей негативний стереотип багато в чому стосується як дорослих відвідувачів стоматологічного закладу, так і дітей. Тож лікар — ортодонт чи фахівець з дитячої стоматології, окрім наявності у нього бездоганних інструментів та високого професіоналізму, повинен бути майстерним психологом, аби завоювати симпатії дитини. Не зайве нагадати й про відповідні риси естетики в такому кабінеті — яскраві малюнки, іграшки, які можуть зацікавити дитину. Проте психологічно готувати дитину до візиту потрібно заздалегідь.

Варто особливо наголосити, що боротьба з болем — чи не вирішальна складова клінічного успіху стоматолога, маємо тут і нагальну етичну проблему! Адже маніпуляції, зокрема, на пульпі викликають різкий біль. Отже, здебільшого потрібна подвійна анестезія. Знеболювання потрібне й у разі препарування тканини зуба перед протезуванням. Таким чином, ідеться про найважливіші запоруки етичного характеру в стоматологічній практиці, бо звертатися навіть з благанням — "хворий, потерпіть" — тут зовсім недоречно й навіть шкідливо.

Якщо узагальнити етико-деонтологічні домінанти стоматології, то це науково-практична стратегія, що запобігає лікарським помилкам. Тут аж ніяк не підходить сентиментальний заклик: "Говорімо один одному компліменти". Формальні ознаки законів етики стосовно стоматологічної практики майже нічого не варті в разі некваліфікованої діагностики та лікування. Адже помилки в стоматології важко виправити. Ось чому надто важливе запобігання їм. І тому саме ці аспекти лікарської етики й деонтології займають у нашому розділі найважливіше місце серед фахових розміркувань та порад.

Можливість помилок з боку лікаря-стоматолога під час надання допомоги хворому мас особливе значення в лікарюванні. Адже переважно це сфера ургентних хірургічних втручань, і тому не виключені й непоправні хиби. Однак там, де має місце аналіз поразки й прикрих упущень, їх кількість меншає. Ось чому ми присвячуємо цей розділ здебільшого помилкам та ускладненням саме в хірургічній стоматології як найвідповідальнішій ділянці в цій важливій медичній дисципліні. Необхідно розглянути, зокрема, помилки при знеболюваннях; при екстракції зуба; під час лікування гнійних захворювань обличчя та щелеп; помилки в тактиці лікування гайморитів стоматологічного генезу; помилки в лікуванні травм і переломів щелеп; помилки в онкостоматології.

Визначення й аналіз помилок, аби запобігти їм, — етичний імператив у лікарській діяльності й плідний шлях вдосконалення клінічної медицини. Хто має силу визнати свої помилки, той прагне досконалості у роботі, на цьому, зокрема, наголошував великий М. Пирогов. Які ж класифікаційні ознаки лікарських хиб заслуговують на пильну увагу студента й лікаря? В. М. Смольянинов (1970) визначає тут дві категорії помилок: не всеспроможність медичної науки, тобто об'єктивні чинники й недостатня кваліфікація лікаря, схильність до шаблону в лікуванні, а також вірогідність нещасних випадків. Наслідки помилок — відсутність бажаного лікувального ефекту, заподіяна шкода здоров'ю пацієнта або навіть його смерть. Ясна річ, вирішальний моральний критерій виправдання лікарської помилки — помилка сумління через хибні погляди, бо за інших обставин — скоєно лікарський злочин.

Доречно навести класифікацію лікарських помилок стоматологічного характеру за М. Р. Рокицьким (1977). До діагностичних помилок він відносить діагноз, ознаки якого недостатньо кваліфіковано інтерпретовані (приміром, дистрофічна форма пародонтозу розглядається як прояв вікової кісткової інволюції й лікування не призначається); частково пропущений діагноз (приміром, діагностовано флегмону під нижньою щелепою, але не враховано тло цукрового діабету); помилковий діагноз (встановлено діагноз радикулярної кісти, а насправді у хворого адамантинома); частково помилковий діагноз (не враховано ускладнення флегмони в зоні щелеп).

До лікувально-тактичних помилок автор включає відстрочення терміну щодо інцизії флегмони, а також неправильний вибір місця проведення операції (приміром, хірургічне втручання з приводу каменя слинної залози слід проводити в стаціонарі, а не амбулаторно).

Лікувально-технічні помилки — це надто малий розріз при інцизії флегмони, неправильно підібрані за діаметром зонди та інструменти.

Доречно наголосити й на умовах, які спричинюють помилки. Скажімо, то відсутність аналізу крові у хворого на хронічний лейкоз, який звернувся по ургентну допомогу; розміщення в одному кабінеті робочих місць стоматолога-терапевта та стоматолога-хірурга, недбало й недостатньо укомплектований набір ліків та приладдя; втома лікаря тощо.

Досить точною в практичному сенсі є класифікація помилок, яку визначили Ю. Й. Бернадський та Г. П. Бернадська. Це чотири групи помилок. Перша група: невдалий вибір фаху абітурієнтом і поверхова підготовка під час навчання, інтелектуальна пасивність студента — все це призводить до низької професійної компетентності. Друга група: недостатнє забезпечення закладу сучасною апаратурою й допоміжними засобами діагностики. Третя група: ексвізитність (атиповість) захворювання, коли самовпевнений лікар вважає зайвим проконсультуватися з колегами. Четверта група: недостатньо продуманий план операції, відсутність певних інструментів, погане анестезіологічне забезпечення.

До лікарських помилок належить неточність в оформленні документації: це похибки у вживанні термінології, лікарський запис в одній історії хвороби замість іншої, відсутність записів про щоденний стан хворого тощо. Усе це не дає можливості використати, в разі потреби, історію хвороби як виправдальний аргумент у судово-медичному конфлікті.

І врешті-решт, звернімося до аналітичного аналізу помилок за Ю. Й. Бернадським та Г. П. Бернадською (1990). Йдеться про порушення деонтологічних засад у стаціонарі: "Передопераційна підготовка поспіхом, нетактовна поведінка лікаря й сестри під час обстеження; неетичне ставлення до родичів хворого; невикористання консультативних можливостей колег; недбале документування в історії хвороби; ігнорування тяжких супутніх захворювань (струс мозку, інфаркт міокарда тощо) — все це, слушно вважають автори, слугує перепонами в успішному лікуванні".

Зупинімося на деяких помилках при здійсненні місцевої анестезії. Це помилкова підміна анестетику (кальцію хлорид, антиформін тощо замість знеболювального засобу), використання новокаїну з надто високою концентрацією (О. І. Рибаков, 1966, повідомив про два випадки смерті хворих після введення 2 % розчину новокаїну внаслідок підвищеної індивідуальної алергічної чутливості), необережне застосування дикаїну. Та найчастіше трапляються помилки під час проведення анестезії: введення анестетику в судину, колапс внаслідок швидкого введення препарату; ортостатичний колапс, коли Ін'єкцію роблять в одному кабінеті, а операцію в іншому; залишення голки в зоні введення під час кашлю хворого, що може призвести до її проковтування; порушення стерильності під час маніпуляції. Деякі з таких помилок здатні призвести до смерті пацієнта.

Та найбільше помилок у практичній стоматології виникає під час видалення зуба. Це помилки в діагностиці, травматичність маніпуляції, через ушкодження лунки зуба може статися альвеоліт, неврахування можливості загрозливої кровотечі, коли потім важко здійснити тампонаду. Чимало помилок буває, коли видаляють зуб мудрості.

До речі, оповідання А. П. Цехова "Хірургія" присвячене помилці під час видалення зуба. Ось декілька рядків:

"... Ще раз плюнути... Сидіть, не рухайтесь... В одну мить (робить тракцію). Головне, щоб глибше взяти (тягне) ... щоб коронка не зламалась...

Минають болісні хвилини, й щипці зриваються з зуба ...

— Світу не бачу ... Дай передихнути ... Ох! (Сідає) та не тягни спроквола, а відразу.

— Вчи вченого ... Зуб застарілий ... Не рухайся ... Так ... Так ... чутно хруст ... Так я й знав ...

— Було б мені козиною ножкою ... — мимрить фельдшер".

Тут зроблено дві помилки: не застосовано знеболювання, технічно тракцію виконано недосконало. Про аналогічну помилку пише й М. О. Булгаков в оповіданні "Темрява єгипетська", коли недосвідчений лікар травмує лунку зуба хворого.

Якщо виникло ускладнення гнійного характеру, пункцію слід робити після рентгенівського обстеження, а також поради з колегою. Важливою є й настанова, як поводити себе до й після видалення зуба. Ми розробили пам'ятку, яку отримує кожен хворий у разі призначення тракції зуба.

Чимало помилок виникає при діагностиці й лікуванні періодонтитів, періоститів, остеомієлітів щелеп і лімфаденітів. Періодонтити досить часто виникають при реплантації зубів, коли не враховуються протипоказання до втручання. Абсцедивне запалення надкісниці (періосту) потребує операції. Необхідно застосувати адекватне знеболювання й розріз. Дренаж потрібно тримати в рані не менше ніж 48 год.

До одонтогенного остеомієліту призводить відмова від видалення зуба, який є джерелом гнійного запалення. Оперативне втручання потребує відповідного вміння та навичок, причому антибіотики в разі хронічного остеомієліту не є альтернативою операції.

Щодо лімфоденіту, який може ускладнити стоматологічну патологію, необхідно уточнити діагноз. Адже крім одонтогенного лімфоденіту, тут може локалізуватися лімфогранулематоз, туберкульозне, актиномікотичне та сифілітичне ураження.

Якщо діагностовано флегмону, жоден консервативний метод не є ефективним. Обов'язковим є знеболювання, адекватне використання антибіотиків. Це здебільшого операція, яку слід виконувати в стаціонарі, аби попередити можливі ускладнення — медіастиніт, тромбоз синусів тощо. Якщо погіршився загальний стан: з'явився головний біль, інтоксикація — доцільні консультації нейрохірурга, окуліста та інших фахівців.

Кількість хворих на одонтогенний гайморит становить 4 — 4,2 % пацієнтів, які змушені лікуватися в клініках хірургічної стоматології. Здебільшого це наслідок перфорації зубної лунки, проте до такого ускладнення може призвести й одонтогенне запальне вогнище поблизу гайморової порожнини. Отже, лікар-стоматолог повинен враховувати можливість цієї одонтогенної патології й бути надто обережним і технічно досконалим під час санації ротової порожнини.

Вельми складним діагностичним завданням є лікування артритів та артрозів скронево-нижньощелепного суглоба. Захворювання слід диференціювати з гострим отитом, невралгією трійчастого нерва, гострим коронаритом. Аби уникнути таких помилок, треба досконало читати рентгенограми й відповідально опановувати знання.

Та найнебезпечнішими с помилки в онкостоматології, бо ціна їм — саме життя. Адже лише 15 — 20 % хворих потрапляють до спеціалізованої клініки в І —II стадії злоякісного утворення в ротовій порожнині. Наведемо приклад з власної практики: хворий С., 62 років звернувся зі скаргами на біль під час ковтання в правій підщелепній ділянці. Під час їди біль посилювався. Об'єктивно: обличчя симетричне, рот відкриває повільно, припухлість у вказаній ділянці, регіонарні лімфовузли не промацуються. Слизова оболонка пухка, ціанотична. Два знімні протези. Попередній діагноз: "запалення правої піднижньощелепної слинної залози".

Призначено патогенетичне лікування, та воно виявилося неефективним. Через 1 міс з'явився біль у корені язика. Тут визначається щільна пухлина розміром 1x1,5 см. Ця ділянка язика травмувалася протезом. Подальше лікування з приводу "раку бокової поверхні язика" в КНДРРОІ. Помилка полягала в недостатньо глибоко зібраному анамнезі й неповному обстеженні ротової порожнини. Слід наголосити: якщо виразка в роті не загоюється впродовж двох тижнів лікування, є підстави думати про злоякісний процес.

Як свідчить цей аналіз основних чинників помилок у хірургічній стоматології, ця галузь вимагає від лікаря незмінно високої професійної досконалості й вимогливості до себе. Адже оперування, вказував Куленкампф, є якоюсь мірою справою техніки, але утримання від хірургічного втручання — тонка робота думки й фахового спостереження. Зрозуміла річ, йдеться про стоматологію як самостійну медичну дисципліну взагалі. Лише досконале знання терапевтичної стоматології слугує надійною запорукою запобігання багатьом помилкам в Інших галузях стоматології. Від атмосфери в стоматологічному закладі й етичної вправності та височини лікаря залежить успіх лікування. Довіра пацієнта до лікаря складається з багатьох чинників: культури поведінки медичного персоналу, стану кабінету й обладнання, безболісності лікувальних маніпуляцій. Неодмінним елементом у тактиці лікаря є використання новітніх методів й засобів діагностики та лікування. У терапевтичному плані перевагу слід надавати комплексному лікуванню.

Важливо пам'ятати про можливість травмування м'яких тканин ротової порожнини пацієнта під час користування швидкісними турбінними бормашинами. При недостатній практичній підготовці лікаря можливі розриви слизової оболонки, її опіки, утворення гематом, розкришування зуба, уламки від якого можуть потрапити в дихальні шляхи хворого чи в око лікаря. Отже, принцип "не зашкодь" — життєво важливий у практиці стоматолога.

Праця лікаря-стоматолога мас й юридичні аспекти, а отже, етичні та деонтологічні настанови в його діяльності є захистом і самому фахівцеві. Серед кримінальних справ щодо лікарів приблизно 1,7 —2 % порушені проти медперсоналу стоматологічних закладів. Звинувачувальні вироки є рідкістю, проте вони не виключені. Насамперед, йдеться про хірургічні втручання, бо це особлива сфера етичних стосунків між лікарем, хворим та його близькими. За Законом про охорону здоров'я України (ст. 5, ч. І —II), хірургічні операції й складні методи діагностики застосовують за згодою хворого. Письмове підтвердження такої згоди не є обов'язковим, проте в історії хвороби слід ретельно занотувати обґрунтований клінічний діагноз, показання до операції, план операції, метод знеболювання. Операція вважається виправданою, якщо використані всі необхідні діагностичні методи, немає іншого способу лікування хвороби; операцію виконує досвідчений професіонал-хірург; обрано правильну тактику здійснення оперативного втручання. Згідно з Кодексом законів про працю за порушення професійних обов'язків, що призвело до лікарської помилки, на лікаря накладаються певні адміністративні стягнення, поняття "злочин" визначається: шкода здоров'ю хворого, можлива чи реальна; причинний зв'язок між Дією та заподіяною шкодою; задум чи необережність У такій ситуації. Отже, медичний працівник на тлі професійних обов'язків може виявитися суб'єктом злочину.

Відомо, що до кримінальної відповідальності притягається й медичний персонал, який не надав невідкладну допомогу, що призвело до смерті чи погіршення стану важкохворого. Така роль лікаря в суспільстві — одна з виразних позитивних рис суто лікарської етики, й лікар, скажімо на вулиці, діє, зважаючи, насамперед, на професійні моральні, етичні постулати, Але трапляються вельми складні ситуації, коли треба прийняти не завжди легке, проте єдино правильне рішення. Розповімо про такий випадок із нашої практики. Під час чергування в спеціалізованому травмпункті лікарні № 24 м. Києва лікар надавав допомогу вагітній з приводу перелому нижньої щелепи. Один з уламків у разі необережності міг спричинити асфіксію. У цю мить до кабінету вбіг водій таксі й повідомив: у його машині тяжко травмовано людину. Вій вимагав від хірурга негайної допомоги. Та лікар відмовився, бо не міг залишити хвору із загрозою асфіксії ...

Автор розділу був запрошений до слідчого як експерт. Треба було дати відповідь: чи правильно вчинив лікар. Ми дали відповідь, що він вчинив правильно: бо в кабінеті обставини вимагали його невідкладних кваліфікованих дій. Отже, було доведено, що в тактиці лікаря в цьому конкретному випадку не було кримінальних дій.

Стоматологічна допомога належить до найдавніших лікарських професій. З історії Скіфії, Стародавнього Єгипту, Індії, Греції, Риму, Київської Русі відомо, що вже тоді в лікарюванні виокремилася ця фахова гілка. Наш час, на тлі науково-технічного прогресу в стоматології, вимагає від лікаря-стоматолога, в додаток до вічних істин лікарської моралі, нових деонтологічних принципів, бо захист і дотримання етичного кредо, хоча вони й ускладнилися, залишаються життєво важливими. Порядність і вправність — ось сучасна формула професії стоматолога.

7.Сестринська етика.

За визначенням ВООЗ (1967), “Медична сестра – це особа, підготовлена за основною програмою сестринського навчання, яка має достатню кваліфікацію і право виконувати в своїй країні дуже відповідальну роботу із сестринського обслуговування з метою зміцнення здоров'я, запобігання хворобам і догляду за хворими”.

Основною функцією медичної сестри є догляд за хворими та виконання призначень лікаря, під керівництвом якого вона працює.

Високий рівень фахових знань та вмінь, точність у виконанні призначень, тактовність, людяність, уважність, самовладання, чуйність – ці якості конче необхідні медичній сестрі.

Останніми роками роль середнього медичного персоналу зросла. Медичні сестри почали працювати із складною технікою, виконувати відповідальні маніпуляції. Це вимагає високої кваліфікації та постійного вдосконалення знань.

Проте надзвичайно важливим залишається спілкування з хворими. Жоден комп’ютер не може замінити людського слова, щирого співчуття та вчасної допомоги.

Медична сестра своїми діями, поведінкою та словом повинна зробити все, щоб у хворого були оптимістичний настрій, впевненість у швидкому одужанні.

Не слід інформувати хворих про результати аналізів, висновки лікарських консиліумів, виловлювати свої прогнози щодо термінів лікування, розповідати про об’єм оперативних втручань. Таке право має тільки лікар. Помилки медичного персоналу, не залежно від рівня, не можна приховувати. Навпаки, помилка, допущена лікарем чи медичною сестрою, фельдшером повинна бути якнайшвидше виявлена та виправлена. Приховування помилок або ускладнень, що виникли під час виконання своїх професійних обов’язків медичними працівниками може призвести до важких або непоправних наслідків для здоров'я хворих. Кожний такий випадок повинен стати темою обговорення у колі колег, потрібно вжити адміністративних чи, якщо необхідно, юридичних санкцій.

У жодному разі це не повинно бути предметом обговорення поза межами лікувального закладу.

Високі морально-етичні принципи, чітке дотримання деонтологічних норм лікарями та середнім медичним персоналом мають величезне значення для ефективного лікування хворих.

Медична сестра має усвідомлювати свою відповідальність за життя хворого, однак це почуття не повинне переходити в сентиментальність, яка стане на заваді зібраності, актив­ності у боротьбі за здоров'я, а нерідко й життя хворого.

Однією з основних рис характеру медичної сестри має бути чесність. Ні в якому разі не можна приховувати до­пущені помилки. М.І. Пирогов говорив з цього приводу: «Необхідно мати мужність обнародувати свої помилки, щоб застерегти від них інших працівників».

Медична сестра повинна сумлінно виконувати свої обо­в'язки щодо роздачі лікарських препаратів і здійснення мані­пуляцій. Вона зобов'язана бути завжди зібраною, спокійною і врівноваженою, не допускати нервозності і метушні в роботі. При погіршенні стану хворого не можна допускати паніки і розгубленості. В таких випадках дії медсестри повинні бути чіткими та впевненими. Слід пам'ятати, що неуважність у роботі, сторонні розмови під час обслугову­вання хворих, а також відлюдність, зарозумілість підривають авторитет медичної сестри. Кваліфіковане, чітке, своєчасне і старанне виконання призначень і процедур зміцнюють віру хворого в успіх лікування. Істотне значення для створення сприятливої атмосфери в лікувальному закладі має зовнішній вигляд медичного персоналу. Акуратна, в білосніжному ха­латі, з прибраним під шапочку волоссям, медична сестра викликає довір'я хворого. І навпаки, зім'ятий чи забруднений халат, недоглянуті руки, надлишок прикрас і косметики, подразливі запахи несприятливо впливають на хворого.

Важливим обов'язком медичної сестри є збереження про­фесійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого. Ще Гіппократ говорив: «Оточи хворого любов'ю і розумною утіхою, а головне — залиши його в незнанні того, що на нього чекає і особливо — що йому загрожує». Медичні сестри не мають права розголошувати і обговорю­вати відомості про хворобу та інтимне життя хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов'язків. Медичним сестрам не треба брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції, роз'яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних та рентгеноло­гічних досліджень. Вони можуть говорити лише про за­гальний стан хворого. Увага і делікатність з боку медичної сестри до хворих не повинні виходити за межі розумного. Звертатися до хворих треба зі строгою ніжністю, не допускати кокетства та нав'язливості.

Недопустимо у присутності хворих обговорювати або кри­тикувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, але й віру хворого в успіх лікування.

Для формування особистості медика важливе значення має рівень загального культурного розвитку, знайомство з літературою, мистецтвом, уміння організувати своє самови­ховання. Соціально-психологічною основою ефективного етико-деонтологічного виховання є такі моральні риси, як співпереживання та милосердя. Вони мають стати внутріш­ньою духовною потребою, моральним кредо людини, яка їх виражає повсякденними вчинками та діями.

До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов'язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження, їх слід розглядати й аналізувати в колективі, щоб не повторювати більше.

Службові взаємини палатної медичної сестри складаються зі взаємин із співробітниками, хворими та родичами. Пере­дусім культура службових взаємин у колективі базується на високій трудовій дисципліні, товариській взаємодопомозі, ввічливості та доброзичливому ставленні до людей. Проявами добрих взаємин між медсестрами є постійна готовність до­помогти колезі в скрутних ситуаціях, що можуть виникнути при виконанні різних процедур.

Психологічний клімат у медичному колективі — це не просто сума особистих якостей його співробітників. Він ут­ворюється внаслідок взаємин між членами колективу. Дже­релом складних взаємин у деяких медичних колективах часто є відсутність у колективі творчої роботи по спряму­ванню зусиль його членів на виконання основного завдан­ня — боротьби за здоров'я хворого. Висока культура взаємин палатних сестер — це вимогливість кожної сестри до себе, вміння тактовно та у доброзичливій формі звернути увагу своїх колег на їхні недоліки в роботі, а також без образ сприйняти справедливі зауваження щодо своєї особи. Само­впевненість і зарозумілість у роботі медичних працівників неприпустимі, в інтересах хворого треба виявляти максимум такту і самодисципліни.

На особливу увагу заслуговують взаємини палатної сестри з молодшим медичним персоналом. Палатна сестра по відно­шенню до санітарки є не лише товаришем по роботі, але й керівником, учителем і наставником. Свої розпорядження сестра повинна робити у ввічливій формі, без проявів роздратування чи зарозумілості. Однак при виконанні служ­бових обов'язків не слід встановлювати й фамільярних сто­сунків. Палатна сестра зобов'язана систематично контролю­вати виконання молодшим персоналом її розпоряджень. У присутності хворих чи їхніх родичів не слід робити санітаркам зауваження. Звертатися до санітарки, особливо старшої за віком, треба по імені та по-батькові. У розмовах про санітарку з хворими або їхніми родичами краще називати її нянею. Молоді медичні сестри, які недавно закінчили училище, володіють певним обсягом знань, але не мають досвіду роботи, можуть багато чого повчитися у досвідчених санітарок, які добре вміють виконувати різні процедури по догляду за хворими. І все-таки, навчаючись у санітарок, палатна сестра повинна завжди бути старшою на посту, коректно вимагати від молодшого медперсоналу виконання їхніх службових обов'язків.

Основу взаємин медичної сестри і лікаря складає су­бординація, тобто система службового підпорядкування мо­лодшого за посадою старшому. Одержавши від лікаря роз­порядження, медсестра повинна ретельно їх виконувати. Про труднощі, що можуть виникнути при виконанні призначень, необхідно доповісти палатному лікарю, якщо він відсутній, — завідуючому відділенням, а у вечірній час — черговому лікарю. Якщо у медсестри виникли сумніви щодо доцільності якогось призначення або вона вважає його шкідливим чи небезпечним для хворого, вона зобов'язана не в присутності хворих повідомити про свої сумніви лікарю, який зробив це призначення, і виконати його лише після того, як лікар підтвердить своє рішення. Якщо медична сестра і після підтвердження лікарем призначення продовжує вагатися що­до його доцільності, вона зобов'язана доповісти про це завідуючому відділенням. При обході палат черговим лікарем або відвідуванні хворого лікарем-консультантом палатна се­стра зобов'язана створити сприятливі умови для їхньої роботи.

8.Етика хірурга.

Питанню деонтології в процесі на­вчання студентів повинна приділятися велика увага. У довгому і складному процесі їхньої лікарської освіти настає важливий і відповідальний момент, коли вони вперше вступають у клініку, складний і драматичний світ хворої людини. Нову сторінку пізнання його вона відкриває перед ними. Вперше переступаючи поріг клініки, студенти зустрічаються з хворим, а це є серйоз­ною подією в процесі їхнього навчан­ня. І залежно від того, як із самого початку складуться стосунки з колега­ми, хворими, родичами хворих, і буде багато в чому залежати їх подальша лікарська доля.

Аби стати добрим фахівцем, по­трібна не лише хороша спеціальна підготовка. Хворий довіряє лікареві найдорожче, що у нього є, — своє здо­ров'я, а іноді й життя. Авторитет лікаря забезпечується насамперед знанням своєї дисципліни, високою професій­ною майстерністю. Але це лише один бік справи. Мало бути лише хорошим фахівцем. Хворий повинен бути впев­неним, що лікар не лише може йому допомогти, але й постарається зроби­ти все в цьому напрямку, що дозволя­ють сучасні досягнення медицини й власний досвід. Надія на одужання до­мінує в помислах і відчуттях хворого під час хвороби. Хворий прагне відчути, що лікар поділяє цю надію, пілкуєть-ся про нього. Природно, це стосуєть­ся не тільки лікарів, а й усього медич­ного персоналу. Від нього залежить, яка атмосфера оточуватиме хворого в хірургічному закладі. Кожен із нас хворів, і всі ми думали про одне і те саме — як швидко одужати. Лікар по­винен розуміти психічний стан хворо­го. Він зобов'язаний поводитися так, щоб своїми діями і словом не нашко­дити хворому, не зумовити відчуття тривоги, непевності в майбутньому, пригніченого емоційного стану.

У той же час треба пам'ятати, що довір'я хворих само по собі не прихо­дить, його треба заслужити, завоюва­ти гуманним ставленням. Справжньо­го лікаря хворі зустрічають з надією і любов'ю. Розповідають, що під час облоги Севастополя солдати несли з бастіону на медичний пункт, де працю­вав відомий хірург М.Пирогов, тіло сво­го товариша без голови. На запитання фельдшера, де голова солдата і куди вони його несуть, товариші відповіли: "Нічо­го, Ваше благородіє, голову несуть за нами, може, добродій Пирогов якось пришиє. Людина він дуже вже хороша". Правда це чи ні, але приклад цей яск­раво свідчить про віру солдат у М.Пиро-гова. У такого хірурга хворі з довірою лягають на операційний стіл.

Деякі представники медицини не визнають поділу деонтології на "тера­певтичну", "хірургічну", "онкологіч­ну" тощо. На їхню думку, існує одна загальна деонтологія, яка визначає поведінку лікаря під час контакту з хво­рим. Проте, як вказує Г.Караванов, у хірургії є свої особливості, які можуть бути мало відомі або й зовсім незро­зумілі лікарям інших фахів.

Виділення хірургічної деонтології грунтується передусім на суто специ­фічних особливостях медичної про-філізації.

До хірургічного методу лікування у багатьох хворих особливе ставлення — вони вірять у нього, розуміють не­обхідність і неминучість операції у пев­них випадках, надіються на одужання і в той же час бояться болю, ускладнень тощо. В уяві хворих хірург, скальпель і біль — нероздільні. А це має велике психологічне значення. Медичний пер­сонал завжди повинен підтримувати у хворих віру в щасливий кінець операції і одужання. У своїй діяльності лікар має керуватися штересами хворого, іншими словами — його здоров'ям.

Немає сумніву в тому, що хірургія має свої специфічні деонтологічні особ­ливості. Вони різноманітні. Найваж­ливіше завдання хірургічної деонтології — переконати хворого в необхідності оперативного лікування і одержати від нього згоду. Зрозуміло, з психологіч­ної точки зору, для хворого найбільш хвилюючими є усвідомлення необхід­ності операції і згода на неї. Інколи хірургу, навпаки, буває досить важко переконати хворого в тому, що опера­тивне втручання не потрібне (уявний рак та ін.). Часом і самому хірургу важ­ко розв'язати проблему про потребу в оперативному втручанні. У багатьох си­туаціях питання про її доцільність чи можливі наслідки обговорюються з ро­дичами. В усіх цих випадках особа хірурга, його такт, авторитет і репута­ція очолюваного ним хірургічного зак­ладу мають велике, навіть вирішальне значення. Хірург повинен бути впевне­ним у своїх силах, у наявності умов для проведення операції, врахувати все, від чого залежить її завершення. Все це дає підставу виокремити хірургічну деонтологію з її особливостями, пробле­мами і способами їх розв'язання.

Особливість професії хірурга поля­гає головним чином у тому, що всі де­фекти його праці позначаються безпо­середньо на здоров'ї людини: зримо і відчутно. Брак неприпустимий у роботі хірурга, помилки неможливі.

І все-таки ці помилки є. Як і у будь-якій роботі. І за ці помилки, за свої поразки хірург розплачується дорогою ціною: тяжкими переживаннями, осу­дом родичами хворого, своїм автори­тетом. Він відповідає за долю своїх пацієнтів.

Кажуть, що відчуття у хірургів з ча­сом притуплюються. Та чи так воно насправді? Відповідаючи на це запитан­ня, доцільно навести думки про ду­шевні якості хірурга, висловлені свого часу В.Оппелем у його мемуарах "Хи-рургические новелльї".

"Розповідають у народі, що хірурги ріжуть хворих без будь-яких хвилювань. Ріжуть спокійно і спокійно ставляться до наслідків своїх операцій. Але якби хтось заглянув коли-небудь у душу хірур­га, який починає самостійно оперува­ти і бере на себе відповідальність за все майбутнє, то виявив би для себе дещо несподіване. Згадати безсонні ночі, коли лежиш у ліжку, повертаєшся з боку на бік і все думаєш, думаєш: як би не нашкодити. Хто з хірургів не відчував під час операції великого на­пруження, щоби притлумити в собі відчуття відчаю, страху за життя хво­рого? Хто з хірургів не знає, як щемить серце, коли йому повідомляють, що у хворого підвищилася температура? Хто не їздить відвідувати тяжкохворих уве­чері і вночі і не відчуває моторошного страху перед тим, як увійти в палату, — живий хворий чи помер? Хто з хірургів, переборовши смертельне за­хворювання, провівши ризиковану опе­рацію і, бачучи, що хворий врятова­ний, не готовий ридати від щастя? Лише витримка дозволяє ридання від щастя замінити невимушеною веселою посмішкою. Ні, хай не кажуть про бай­дужість. Хірургам притаманний спо­кій, і ним вони можуть пишатися, бо спокій, і тільки він, дає можливість урятувати хворого. Але чого коштує цей спокій, як дістається він хірургам, хай краще їх не запитують, вони все одно не скажуть".

Професія хірурга ставить певні ви­моги до нього. У медичній літературі багато написано про те, яким має бути лікар-хірург.

М. Бідлоо у своїй книзі "Порадник для тих, хто вивчає хірургію в анато­мічному театрі" так характеризує хі­рурга:

"Хірург повинен бути не надто мо­лодим або старим, добре вивчити тео­рію науки і мати досвід у своєму мис­тецтві. Він повинен мати розсудливий розум, гострий зір, бути здоровим і сильним. Під час операції бути зовніш­ньо безжалісним, не сердитим, твере­зим. Хірург не повинен бути примхли­вим, щоби не надто поспішати під час операції і за своєю необачністю не при­пиняти операцію на середині, не пови­нен сердитися на сказане хворим. А ще повинен бути спритним, моторним, щоби впевнено починати операцію. Потім, щоби хірург не гнівався на хво­рого, а прагнув, аби той розраховував на нього. Якщо надія на порятунок хво­рого перевищує небезпеку, тоді треба робити операцію. Але якщо небезпека більша за надію на порятунок, то варто утриматися від операції. Ніколи не при­ступати до операції задля власної ко­ристі, а лікувати хворого за покликом. Ще хірург не може починати операцію, не порадившися з колегою або люди­ною, що обізнана з цим мистецтвом".

Так що ж все-таки лежить у основі формування рис хірурга? Передусім однією з таких рис є самовідданість. На думку Г. Караванова, ця риса харак­теру має багато різних форм свого вия­ву, які прямо й безпосередньо стосують­ся діяльності хірурга. Одні з них — са­мовідчуття, самоспостереження, само­аналіз, самооцінка, самокритика та ін. — зв'язані більше з пізнавальним аспек­том діяльності особи, інші — самолюб­ство, самозахвалювання, скромність, почуття відповідальності, обов'язку тощо — є емоційною складовою.

А такі прояви, як витримка, само­владання, самоконтроль, ініціатива, впевненість, самодисципліна, пов'я­зані з вольовою діяльністю людини. Важко переоцінити роль усіх цих форм самосвідомості в діяльності хірурга.

Наступною рисою, що характеризує хірурга, є широта інтелекту, здатність творчо мислити, передбачити май­бутнє хворого, мати незалежне мис­лення, бути оптимістом.

Лікар, який обрав професію хірурга, повинен бути хірургічне обдарованим, уміти єдино правильними рухами розрі­зати й зашити тканини, зупинити кро­вотечу, видалити пухлини чи розітнути гнояки. І тут багато залежить від рук хірурга, вправності його пальців.

Однією з рис сучасного хірурга є його інтелігентність у щонайширшому ро­зумінні цього слова. А. Очкін щодо цього писав, що лікар за сукупністю вимог, які ставляться до нього, повинен бути над­людиною, а його становище — "найтяж­че серед існуючих професій".

Найважливішою рисою характеру хірурга є гуманізм. Хірурга не можна уявити собі без таких якостей, як до­брота, чуйність, м'якість. Черствість, байдужість до долі хворої людини, без­сумнівно, позначаються на лікувальній роботі, якими б великими професійни­ми знаннями не володів лікар. Звикан­ня до страждань хворих, професійна холоднокровність не повинні перетво­ритися на бездушність. Справжній лікар якраз і зуміє провести тут межу.

Зрештою дуже важливими у діяль­ності хірурга є його індивіду ально-психологічні особливості. Емоційний і вольовий стан, темперамент, риси ха­рактеру, здібності лікаря проявляють­ся у кожному конкретному випадку взаємин з хворим. Щоразу, коли хірург схиляється над ліжком хворого, у нього виникає ціла гама почуттів.

Дуже важливо встановити контакт з хворим, завоювати його довіру. Цього можна досягнути індивідуальним підхо­дом лікаря до хворого, манерою звер­тання, зрештою його зовнішнім ви­глядом. Неохайний одяг, розтріпане волосся, бруд під нігтями, несвіжа сорочка — все це створює у хворого не­гативні емоції стосовно лікаря.

Моральний стан хворого, його віра в успіх лікування, довіра до хірурга, прагнення до життя відіграють важли­ву, а іноді вирішальну роль. Вселити надію на одужання, підтримати силу до життя, ту силу, яка, за словами ан­глійського письменника С. Моема, "діє із середини і яскравим своїм полум'ям освітлює кожну хвилину нашого існування так, що навіть не­стерпне стає стерпним", — це так важ­ливо для одужання хворого, або, якщо останнє неможливе, — для продовжен­ня його життя. А добре відомо, на­скільки загострене сприйняття життя у людей, які дивляться смерті в очі: кож­ний день життя стає для них безцінним. Можна повірити в щирість англійської королеви Єлизавети, яка перед смертю запевняла свого лікаря, що згодна віддати все своє королівство лише за один день життя. Важко без хвилювань читати передсмертні прохання О. Баль-зака подовжити йому життя лише на шість днів: "Лише шість днів — небага­то, — переконував він свого лікаря. — Я встигну швидко переглянути всі свої п'ятдесят томів. Я можу за шість днів дати безсмертне життя цьому світу, котрий створив". Але навіть цих шести днів йому не дано було прожити.

Американський письменник О. Генрі справедливо писав, що коли пацієнт починає рахувати карети в своїй похоронній процесії, то цілюща сила ліків зменшується рівно вдвічі. Але якщо пацієнт хоча б раз поцікавився, якого фасону рукави носитимуть узимку, можна заручитися, що у лікаря з'яв­ляється великий шанс вилікувати свого підопічного.

Діяльність хірурга багатогранна, його посада неспокійна. Людина, яка присвятила себе хірурги", веде безперервний бій, в якому радість перемоги змінюється гіркотою окремих невдач. Лікар повинен невтомно вчитися і удосконалюватися у своїй галузі, якомога глибше опановувати наукову і культурну спадщину. Він має винятково сумлінно ставитися до хворих, піклуючись про їхнє здоров'я, працездатність, бути організатором боротьби за охорону здоров'я народу.

У нових умовах праці лікаря по-но­вому прозвучало запитання: чи кожній людині, яка хоче стати лікарем, це під силу? В чому суть покликання лікаря? Хто може стати лікарем? Чи існують критерії придатності до лікарської про­фесії? Коли вступають у театральні, ху­дожні, фізкультурні вузи, консерва­торії, обов'язково перевіряють, чи є у людини талант. Під час вступу в ме­дичний вуз таких критеріїв не застосо­вують. Щоправда, в медицині були спроби встановити певні обмеження, навіть фізичні, для осіб, які вступають у медичні вузи. У спеціальній пресі ве­лась дискусія про те, що для хірургів повинні бути вироблені правила допус­ку до цього фаху. Існує ж обмеження для шоферів, машиністів паровозів, пілотів, космонавтів та ін. Чому ж їх немає стосовно фаху, яким передбаче­не право активно втручатися в людсь­кий організм. На жаль, сьогодні таких обмежень немає. І тому іноді доводить­ся зустрічати людей, які не мають по­кликання лікаря, особливо хірурга.

9.Законодавче закріплення етичної діяльності лікарів.

Вони знайшли своє закріплення і в Основах законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 року, де у ст.. 78 визначено професійні обов’язки медичних і фармацевтичних працівників, зокрема дотримуватися вимог професійної етики і деонтології, постійно підвищувати рівень професійних знань та майстерності, подавати консультативну допомогу своїм колегам та інші обов’язки.

На медичну діяльність як морально-етичні, так і правові норми мають важливий вплив. Говорити про пріоритет тих чи інших недоцільно. Для підтвердження цієї позиції наводимо слова відомого хірурга академіка М. Амосова, який писав: "Потрібно довіряти совісті лікаря, оскільки жодні юридичні закони не можуть замінити її". Відповідь на цю заяву дав професор М. Шаргородський: "Звичайно, жодні юридичні закони не можуть замінити совісті лікаря, але і совість не може замінити юридичних законів по тій простій причині, що совість не у всіх є".

Законодавство про біоетику в Україні не розвинуте. Беручи до уваги позитивний міжнародний досвід (Міжнародний кодекс медичної етики від 1949 р., Міжнародну клятву лікарів від 1948 р., Етичний кодекс російського лікаря від 1994 р. та інші), варто розробити Етичний кодекс лікаря України. Також зазначаємо необхідність прийняття Медичного кодексу України, де б у Загальній частині можна було б закріпити основні засади медичної етики та кваліфікаційно-ділові і морально-етичні вимоги до окремих категорій працівників лікувально-профілактичних закладів.

Уперше усні етичні принципи і норми були записані приблизно у 300 р. до н.е. і отримали назву клятви Гіппократа. Вона є ядром етичних норм, принципів і правил поведінки медиків. Саме на її основі розроблялися медичні та етичні кодекси у різних країнах.

В Україні затверджено Клятву лікаря Указом Президента від 15 червня 1992 р. Цю клятву повинні давати всі випускники вищих навчальних медичних закладів України. Аналіз цього акта свідчить, що у ньому вміщено всі важливі норми етики і деонтологічні принципи, враховано міжнародну практику.

Кодекс лікаря України міг би містити такі розділи: "Загальні положення", у якому можна закріпити принципи надання медичної допомоги, вимоги до лікарів; "Загальні обов’язки лікарів", "Спеціальні обов’язки лікарів", де окремими підрозділами можна визначити – "Обов’язки лікаря стосовно хворого", "Обов’язки лікаря стосовно родичів пацієнта" та "Обов’язки лікаря стосовно колег"; "Відповідальність за порушення норм Етичного кодексу лікаря України".

Для врегулювання конфліктів між лікарями і пацієнтами, які нерідко виникають через порушення етико-деонтологічних принципів, пропонуємо створити Комітет з питань етики України. Такий комітет міг би функціонувати при обласних управліннях охорони здоров’я, а його неупередженість і незалежність гарантували б представники не лише медичної спільноти, а й юристи, психологи, представники духівництва.

Етичні гарантії є важливим фундаментом для реалізації конституційного права на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування. Жодні зміни і кризи у державі не повинні впливати на якість медичної допомоги і професійність виконання медиками свого найважливішого обов’язку – рятувати життя і лікувати хворих. Люди, які вирішили присвятити себе медицині, служінню народу, повинні пам’ятати про своє покликання і високу місію та відповідальність перед Богом і людьми.

Для зміцнення галузі, яка втратила "надійну опору з боку держави" , такою опорою мала б стати прийнята Кабінетом Міністрів України Міжгалузева комплексна програма "Здоров'я нації" на 2002—2011 pp., реалізація якої може наблизити нас до рівня європейських стандартів в охороні здоров'я громадян.

Одним із найважливіших пунктів програми можна вважати реалізацію прав і обов'язків усіх членів суспільства в галузі охорони здоров'я та прийняття нормативно-правових актів, адаптованих до норм і вимог Ради Європи. Це, насамперед, право громадян брати участь у рішеннях щодо свого обстеження і медичного втручання, яке лікар зобов'язаний поважати і сприяти його реалізації. Для цього лікарям необхідно розширити свої знання з питань "законодавства в галузі охорони здоров'я громадян" , а також змінити свій менталітет, щоб подолати успадкований нами традиційний патерналізм у відносинах з пацієнтами, що і має відбутися у найближчій перспективі.

Закон України

ОСНОВИ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ОХОРОНУ ЗДОРОВ'Я

від 19.11.1992 p. № 2801-ХІІ

Стаття 34. Лікуючий лікар. Лікуючий лікар може обиратися безпосередньо пацієнтом або призначатися керівником закладу охорони здоров'я чи його підрозділу. Обов'язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження і лікування пацієнта. Пацієнт має право вимагати заміни лікаря.

Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення.

Лікар не несе відповідальності за здоров'я хворого у разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Стаття 38. Вибір лікаря і лікувального закладу. Кожний пацієнт має право вільного вибору лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги.

Кожний пацієнт має право, коли це виправдано його станом, бути прийнятим в будь-якому державному лікувально-профілактичному закладі за своїм вибором, якщо цей заклад має можливість забезпечити відповідне лікування.

Стаття 39. Обов'язок надання медичної інформації. Лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я.

Пацієнт має право знайомитися із історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

Стаття 40. Лікарська таємниця. Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Стаття 42. Загальні умови медичного втручання. Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов'язаних з впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров'ю пацієнта.

Медичне втручання, пов'язане з ризиком для здоров'я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров'я пацієнта іншими методами неможливе.

Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони відповідають сучасним науково обґрунтованим вимогам, спрямовані на відвернення реальної загрози життю та здоров'ю пацієнта, застосовуються за згодою інформованого про їх можливі щкідливі наслідки пацієнта, а лікар вживає всіх належних у таких випадках заходів для відвернення шкоди життю та здоров'ю пацієнта

Стаття 43. Згода на медичне втручання. Згода об'єктивно інформованого дієздатного пацієнта необхідна для вживання методів діагностики, профілактики та лікування. Якщо останній не досяг п'ятнадцятирічного віку чи був визнаний судом недієздатним або за фізичним станом не може повідомити про своє рішення, медичне втручання можливе за згодою батьків або інших законних представників пацієнта. Особам віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років чи визнаним судом обмежено дієздатними таке втручання проводиться за їх згодою та згодою їх батьків або інших законних представників.

У невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законних представників на медичне втручання не потрібна.

Якщо відсутність згоди може призвести до важких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта важкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Стаття 46. Донорство крові та її компонентів. Здача крові для лікувального застосування здійснюється громадянами добровільно. Забороняється взяття донорської крові примусово, а також від людей, захворювання яких можуть передаватись реципієнту або заподіяти шкоду його здоров'ю. Органи і заклади охорони здоров'я при сприянні власників і керівників підприємств, установ та організацій зобов'язані всебічно розвивати донорство.

Донорам надаються пільги, передбачені законодавством України.

Стаття 52. Подання медичної допомоги хворому в критичному для життя стані. Медичні працівники зобов'язані надавати медичну допомогу у повному обсязі хворому, який знаходиться в критичному для життя стані. Така допомога може також подаватися спеціально створеними закладами охорони здоров'я, що користуються пільгами з боку держави.

Активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняється в тому випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Порядок припинення таких заходів, поняття та критерії смерті визначаються Міністерством охорони здоров'я України відповідно до сучасних міжнародних вимог.

Медичним працівникам забороняється здійснення еутаназії — навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань.

10.Практичні поради лікарям.

Практичні поради

1. Треба не вважати свої знання абсолютними тому, що медицина особливо динамічна наука, всі досягнення якої практично неможливо засвоїти одній людині.

2. Не треба нехтувати порадами свого колеги на­віть у тих випадках, коли ваша теоретична під­готовка вища за його. Пам'ятайте, що у клінічній практиці велике значення має практичний досвід.

3. Треба намагатися не робити категоричних умо­виводів у складних клінічних ситуаціях, не спів­ставивши свої думки з думкою колег.

4. Частіше потрібно радитись зі своїми колегами, адже таке взаємне спілкування допоможе вам ви­робити правильне клінічне мислення.

5. Треба запам'ятати, що ваша надмірна гординя буде спрямована проти вашого авторитету.

6. Не потрібно звертатися по поради до колег з дріб'язкових питань, прагніть отримати на них відповідь самостійно, шляхом кропіткої праці над спеціальною літературою.

7. Радячись зі своїми колегами, не треба робити спроб і зусиль перекласти свої професійні обов'яз­ки на них, прикритись авторитетом інших.

8. Поради колег не повинні бути для вас аксіомами, а, скоріше, вказівками до розв'язання складних ліку­вально-діагностичних завдань. Прийняття оста­точного рішення залишається за вами.

9. Не треба боятися відповідальності за свої профе­сійні вчинки, коли останні здійснені за велінням вашої совісті,

10. Лікар мусить бути щирим на добрі поради й дії, ніколи не відмовлятися від поради й допомоги, ко­ли її у нього просять.

11. Зауваження колезі треба намагатися робити яко­мога делікатніше й водночас принципово і напо­легливо.

12. Треба бути етично безкомпромісними з колегами, коли мова йдеться про інтереси хворого. Такої поведінки вимагає професійна честь. Не соромтеся і повідомляти колегіальному гуртку про свої най­більші лікарські помилки.

11.Медичне страхування.

Розмови і публікації про необхідність переходу до страхової медицини, про її переваги і перспективи можна розцінювати як благі наміри чи побажання, поки не буде знайдено адекватних відповідей на низку запитань, серед яких можна виділити такі :

Чи створені в нашій країні умови для такого переходу? Чи може українська охорона здоров'я забезпечити в сучасних умовах необхідний рівень якості медичної допомоги?

За якого кадрового та технічного забезпечення лікувальних закладів можна досягти такого рівня? Скільки для цього потрібно грошей?

"Сьогодні навряд чи хоч один чиновник Міністерства охорони здоров'я ризикне відповісти на всі ці питання, оскільки в теперішній час нема нормативної бази для переходу до страхової медицини" . Для створення такої бази Російській Федерації було потрібно близько п'яти років, причому за перші три (1997—2000) одну з її складових — програму стандартизації — виконано на 50%.

Навряд чи Україні вдасться зробити це "прискореним методом". Мова може йти про поступове наполегливе впровадження елементів страхової системи у медичну практику, тобто про дещо віддалену перспективу.

Переступаючи поріг медичного закладу, вважає А.П. Зільбер, кожен громадянин "фактично укладає з медициною (лікувальним закладом, лікарем і т.п.) угоду" — усну чи письмову, яка передбачає певні права й зобов'язання сторін. На його думку, "в медицині сьогодні лікар надає товар (здоров'я) і послугу (метод його отримання чи збереження), а хворий є покупцем, споживачем, клієнтом.

Існує кілька моделей надання медичної допомоги, медичних послуг. Одна з них запроваджена, зокрема, у Франції, де пацієнт є споживачем послуг, а відносини між лікарем і пацієнтом визначено як договірні. У США "охорона здоров'я вважається послугою, яку можна купити: за медичними послугами до лікаря звертаються за певну плату... як за іншими видами послуг... до банкіра чи архітектора" .

За контрактної моделі, яку пропонує Програма реорганізації медичної допомоги в Україні, замовниками мають виступити державні та громадські структури, на які покладено функції піклування про здоров'я громадян. Вона передбачає договірні відносини, але пацієнт не є стороною в цій моделі. Договір укладається між названими структурами й установами, що представляють сферу професійної медичної діяльності (у діючому нині варіанті замовник і виконавець представлені єдиною структурою).

"Стан нашої економіки у найближчі роки, — пише А.П. Зільбер про ситуацію в РФ, — навряд чи дозволить нам іти шляхом, яким рухається цивілізований світ, та ми повинні знати, що правильний шлях — саме цей, і хоч поки що ми їдемо в інший бік, то мали б хоч сидіти туди обличчям" .

В умовах недостатнього бюджетного фінансування лікувальним закладам доводиться свої фінансові проблеми в кращому випадку вирішувати залученням позабюджетних коштів, в гіршому — перекладати на сімейний бюджет пацієнтів.

"Всі розвинуті країни, образно кажучи, мають у себе вдома ту медицину, яка їм по кишені", — пише Борис Рогожин.