§ 7. Конституційно-правове регулювання: поняття, способи і форми

Конституційно-правове регулювання - це нормативно-організаційний вплив на певні суспільні відносини з метою їх упорядкування, захисту й розвитку. Воно здійснюється за допомогою певної системи правових засобів (конституційно-правових норм, правовідносин та ін.), специфічного методу правового регулювання, що забезпечують досягнення бажаних результатів.

Найчастіше конституційно-правове регулювання здійснюється за допомогою субординації, тобто юридичного впливу на основі владно-імперативних засад: зобов’язання і заборони.

Значно рідше зустрічаються в конституційному праві метод координації, який полягає в тому, що суб’єктам надається право на власні активні дії, зумовлені необхідністю узгодження воль. Наприклад, “протягом двадцяти днів із моменту отримання будь-якого декрета Асамблеї Республіки для промульгації його в якості закону або з моменту публікації рішення Конституційного суду, в якому норми, що містяться в цьому декреті, не визнаються неконституційними, Президент Республіки повинен промольгувати його або здійснити своє право вето, грунтовно запропонувавши у своєму посланні розглянути цей акт знову” (ст. 139 Конституції Португалії). Водночас даний приклад указує спосіб вирішення конфлікту між Президентом і Парламентом з приводу змісту закону.

Але головними засобами впливу конституційного права на суспільні відносини були і залишаються: а) встановлення правоздатності; б)визначення правового статусу; в) реалізація прав і обов’язків за допомогою правовідносин.

Національне конституційне право будь-якої держави передовсім надає фізичним особам (індивідам) і суспільним утворенням загальні права. Інакше кажучи, встановлює їхню правоздатність і дієздатність, які, до речі, у даній галузі права часто збігаються. Зміст правоздатності – це загальні права, які визначають становище суб’єктів даного права у суспільстві.

Щодо конституційно-правової правоздатності фізичних осіб, то вона визначається нормами конституцій. Її елементами є конституційні права і свободи (право обирати і бути обраним, свобода слова та ін.).

Конституційно-правова правоздатність державних органів – це, звичайно, їхні завдання і функції. Наприклад, Конституція Греції у такий спосіб визначає правоздатність глави держави: “Президент Республіки є регулятором державного ладу…” (п.1 ст. 30); “Президент Республіки очолює збройні сили країни…” (ст. 45). Зауважимо, що правоздатність державних органів і організацій є спеціальною для кожного їхнього виду, тобто визначається цілями і завданнями, для досягнення яких ці органи або організації утворені.

Правовий статус ( від лат. Status – стан, становище) суб’єктів конституційного права – це встановлене нормами права становище учасників конституційно-правових відносин, сукупність їх прав і обов’язків.

З точки зору потреб та інтересів індивіда у практичному плані правовий статус розуміється як система гарантованих державою прав, свобод і обов’язків особи, які виступають в якості суми юридичних можливостей, умов (а при нормальному розвиткові суспільства у цілому і правової дійсності, зокрема, це в значній мірі реальні, наявні можливості та фактичні умови) для задоволення тих чи інших домагань особи.

Характерною рисою правового статусу особи, в основі якого лежать конституційні права, свободи й обов’язки громадян, є його відносна стабільність, незмінність. Адже саме ця якість правового статусу дозволяє йому відігравати неабияку роль особливо у тих випадках, коли в суспільстві відбуваються негативні, репресивні процеси. Залишаючись незмінним і уособлюючи у собі певний рівень суспільного розвитку, правовий статус може перешкодити розвиткові негативних тенденцій у соціальному становищі людей, оскільки встановлений ним мінімум соціально-економічних і політичних можливостей повинні бути забезпечені державою незалежно від особливостей, які вона має на тому чи іншому етапі своєї діяльності.

Що ж до прав і обов’язків, тобто повноважень державних органів як частини їхнього правового статусу, то вони визначаються конституціями та законами. Так, на додаток до наведених вище положень ст. 30, 45 Конституції Греції, що визначають правоздатність Президента Республіки, Основний закон цієї держави встановлює такі його повноваження, як призначення прем’єр-міністра і за його пропозицією інших членів Уряду, скликання Парламенту та його розпуск за пропозицією Уряду, промульгація законів і повернення їх до Парламенту (право вето) та ін.

Отже, конституційне право встановлює специфічний правовий стан – правосуб’єктність учасників певних суспільних відносин і цим самим активно впливає на них.

Конституційно-правове регулювання завершується актами реалізації права. На стадії реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків відбувається “переведення” приписів норм конституційного права у фактичному справжню поведінку учасників суспільних відносин. У цьому зв’язку важливим компонентом конституційно-правового регулювання є акти застосування норм конституційного права. Під ними звичайно розуміють владну діяльність органів держави, яка виражається у виданні у межах їхньої компетенції актів індивідуального значення (наприклад, глава держави видає акт про надання особі громадянства). Застосування права конкретизує владні приписи окремих норм конституційного права. При цьому треба брати до уваги, що реалізація норм конституційного права виражається не тільки в актах його застосування, але і в його дотриманні, виконанні, використанні, які можуть і не мати владного характеру.

Нарешті доцільно зауважити, що механізм конституційно-правового регулювання діє у будь-якій державі не ізольовано, а в сукупності з іншими елементами правового регулювання: правосвідомістю, правовою психологією, правовою культурою.