§ 5. Конституційний статус суддів

Статус суддів та їх конституційне становище визначається практично в усіх основних законах демократичних і тих, що обрали цей шлях розвитку державах у формі проголошення ряду принципів.

До їх числа відносяться такі: призначуваність, незмінюваність, незалежність суддів, судова несумісність.

Діючі конституції у переважній більшості дотримуються принципу призначуваності. Зазначимо, що акт призначення – це аргументоване рішення влад, яке побудоване на юридично регламентованій процедурі професійного відбору, якому передує спеціальна професійна підготовка і суворі правила проходження ступенів суддівської кар'єри. В Італії та Франції, зокрема, це проводиться на конституційній основі.

У будь-якому разі процедура формування суддівського корпусу має два етапи: попередній та безпосередній. На першому етапі відбувається відбір кандидатів на посади суддів. Зауважимо, що практично в усіх країнах вимоги, які пред’являються до професійного рівня і кваліфікації, освіти, віку, а також моральних якостей претендентів, досить високі. Конституція Росії (ст. 119), наприклад, фіксує до претендентів на суддівські посади такі вимоги: наявність громадянства РФ, вищої юридичної освіти, стажу роботи з юридичної професії не менше п’яти років, досягнення 25-річного віку. У ФРН згаданий закон про суддів передбачає необхідність складання двох державних іспитів при наявності юридичної освіти та проходження спеціального судового стажування (п. 1 § 5). Ще більш високі вимоги ставляться до осіб, які претендують на зайняття посади у вищих судах. Так, у ФРН для обрання суддею Федерального конституційного суду кандидат має досягти 40-річного віку, володіти правом бути обраним до Бундестагу, успішно скласти кваліфікаційні іспити. У РФ кандидат на аналогічну посаду повинен володіти вищою кваліфікацією в галузі права. Наявність ученої або академічного ступеня полегшує доступ до займання посади судді.

Право й обов’язок проведення відбору кандидатів належить, як правило, або органу типу магістратури (Іспанія, Італія, Польща, Румунія, Франція), або міністерству юстиції і спеціальним кваліфікаційним комісіям (Австрія, Росія, США, Угорщина, ФРН та ін.), або власне судовим органам (у Великобританії кандидатів на посаду суддів рекомендує відомство лорд-канцлера, в Японії судді нижчих судів відбираються Верховним судом).

Другий етап пов’язаний з процедурами безпосереднього призначення на посаду або безпосередніх виборів суддів. У більшості держав розвиненої демократії професійні судді призначаються на посаду. Про те значення, яке надається актові призначення, свідчить той факт, що в багатьох країнах, наприклад, в Австрії та Франції, цей акт віднесений до компетенції президента. У США федеральні судді призначаються президентом за згодою Сенату. Конституція Польщі встановлює, що судді призначаються Президентом за пропозицією Всепольської судової Ради (ст. 179). У ФРН основна частина федеральних суддів і суддів земель призначаються міністерством юстиції. В Японії судді в основному призначаються урядом, а у Великобританії мирові (непрофесійні) судді призначаються лорд-канцлером.

Досить розповсюдженим залишається і спосіб формування суддівського корпусу шляхом виборів (Болгарія, Чехія та ін.). Крім того, обираються (хоча і різними способами) члени суду присяжних, шеффени^*, судові та народні засідателі, ассізи^**.

Інший важливий конституційний принцип, який визначає становище суддів, є принцип незмінюваності. За загальним правилом, суддя обіймає свою посаду або довічно, або по досягненні певного (пенсійного) віку (ст. 87 Конституції Греції), або до того часу, доки його поведінка є бездоганною (ст. 115 Конституції Литви, ст. 3 Конституції США), або не порушує головних положень Основного закону і конституційного ладу (п. 1 ст. 98 Основного закону ФРН).

У конституціях і спеціальних законах зарубіжних країн найчастіше вказується на який термін проводиться призначення. Наприклад, у Грузії та Японії призначення суддів здійснюється на 10 років, у Молдавії – спочатку на певний термін, а потім– безстрокове. В основному ж судді обіймають свою посаду: в Італії до 70 р., у Великобританії – до 72 р., а судді вищих інстанцій до 75 р. згідно з принципом незмінюваності, особу, яка призначена на судову посаду, не можна без її згоди не тільки звільнити, але й перевести на іншу посаду, за винятком підстав, вказаних в законі.

Підставою для звільнення судді від посади є вирок суду, який набрав законну чинність (ст. 115 Конституції Литви, ст. 147 Конституції Естонії та ін.). Існує також інститут судової відставки або "звільнення за власним бажанням" у випадках небажання виконувати обов’язки судді, досягнення пенсійного віку, за іншими підставами, вказаними в законі (ст. 88 Конституції Греції, ст. 100 Конституції Казахстану, ст. 97 Основного закону ФРН).

У тій чи іншій формі майже всіма конституціями проголошується принцип незалежності суддів. Це означає, що при здійсненні своїх повноважень вони керуються тільки законом. Не припускається можливість втручання в діяльності суддів. Найбільш розповсюджена конституційна формула: "судді підкоряються тільки закону" (ст. 101 Конституції Італії, ст. 97 Основного закону ФРН, ст. 117 Конституції Іспанії та ін.).

У Франції незалежність суддів не проголошується Конституцією 1958 р., але випливає з доктрини неупередженості судді, яка відображена в Органічному законі 1958 р. (в редакції 1984 р.) про статус магістратів. Для гарантування незалежної (неупередженої) діяльності суддів ст. 11 Органічного закону встановила, що магістрати користуються особливим захистом від будь-яких погроз на їх адресу та посягань.

У країнах англосаксонської системи права, в США і Великобританії, незалежність суддів забезпечується сукупністю ряду принципів і положень: неупередженістю суддів, терміном їх перебування на посаді та умовами відставки. Важливою матеріальною гарантією незалежності суддів є високий рівень отриманої ним службової винагороди.

Ще одним конституційним принципом, який характеризує правовий статус судді, є принцип несумісності. Це заборона суддям обіймати одночасно інші державні та громадські посади. Так, Конституція Греції у ст. 89 забороняє суддям виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, а також займатися будь-якою професійною діяльністю. З цього правила зроблено виняток: судді можуть обиратися членами академій і професорами вузів. Схожу норму містять ст. 111 Конституції Білорусі, ст. 86 Конституції Грузії.

Нарешті, судовий імунітет означає, що суддя не може бути притягнений до дисциплінарної, а тим більше – кримінальної, відповідальності за свої ухвали з конкретних питань.

Суддя у будь-якій державі користується особистою недоторканністю: він не може бути підданий обшуку, допиту, бути затриманим і заарештованим, притягнений до слідства і до суду, крім як у порядку особливої процедури, передбаченої законом, яка, як правило, досить складна.