§ 2. Наука конституційного права в зарубіжних країнах

Конституційно-правова наука відгалузилась від філософії, соціології та інших наук тільки у першій половині ХІХ ст., тобто значно пізніше від інших юридичних наук (цивільного, кримінального, процесуального права). Вона об’єктивно стала можливою і необхідною лише тоді, коли правове регулювання форм і способів здійснення влади у державі досягло певного рівня розвитку, зокрема, коли склалась більш-менш розгорнута система правових норм, які регулювали цю сферу відносин. Як образно висловився дореволюційний російський державо­знавець В.М.Гессен “… до того часу, доки монарх може сказати про себе “держава – це я”, науці державного права немає і не може бути місця”.¹

Наука конституційного права не знайшла у попередньому розвитку юридичної науки будь-якої значної вихідної опори. У неї був інший плацдарм. Це політична філософія ХVІІІ століття і в першу чергу праці таких її представників, як Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро та Т.Джефферсон. Саме у працях цих мислителів були сформулювати теорії та концепції народного суверенітету, розподілу влад, природних і невідчужених прав людини, парламентаризму, верховенства конституції, що дозволило створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, яка стала не тільки самостійною, але й провідною галуззю юриспруденції.

Безспірно, що становлення зарубіжного конституційного права у великій мірі визначалась її практико-прикладною функцією: викладом і систематизацією норм права, виробленням нових юридичних понять, конструкцій, технологій (наприклад, виборчих систем, законодавчої техніки, законодавчої процедури та ін.).

У період антифеодальних революцій почали формуватися і новий державний лад і конституційне право, яке його сформу­лювало, надавши юридичну форму виробленим теоретиками демократичним ідеям. Учені-юристи чи не найбільшу увагу приділяли коментуванню нових конституційно-правових норм та інститутів. Прикладом можуть служити праці відомого анг­лійського юриста У.Блекстона, який наприкінці ХVІІІ ст. видав “Коментарі до англійських законів” у чотирьох томах. У цей період фактично і зароджується наука конституційного права.

Як зазначається в літературі, на першому етапі розвитку науки конституційного права (остання чверть ХІХ ст. і початок ХХ ст.) у ній панував напрям, який отримав назву “юридична школа”. Її називають також “класичною”, оскільки цей період розквіту вказаної науки позначений діяльністю таких славетних імен, як Г.Єллинек, А.Есмен, А.Дайсі, В.Орландо, Ф.Ф.Кокош­кін, М.М.Коркунов та інших. Вони розробили основні поняття і категорії конституційного права, створили значущі юридичні конструкції, виявивши при цьому оригінальність думок. Висунуті в їх працях ідеї до цього часу або відтворюються в модернізованих творах у сучасних концепціях, або використовуються як відправні точки для подальших модифікацій.¹

Отже, своє головне завдання її представники вбачали у розробці основоположних принципів, норм, категорій державного (конституційного) права, систематизації його норм, що безперечно, було особливо важливим у становленні цієї науки. Для обгрунтування даного наукового підходу використовувалась методологія юридичного позитивізму – свідоме обмеження предмета юридичної науки тільки правовою формою суспільних явищ. Знаний російський правознавець Ф.Ф.Кокош­кін у цьому зв’язку підкреслював, що наука державного права вивчає не сукупність усіх явищ, пов’язаних із державою, а лише “той правовий зв’язок, який з’єднує людей у такий союз, вона вивчає державне життя лише остільки, оскільки вона визначається нормами права. Вивчаючи явища державного життя тільки з одного боку, юридична наука не намагається дати цим явищам повної, всебічної, вичерпної характеристики, але намагається тільки з’ясувати їхню правову сутність, їх юридичну природу”.²

Центральною тезою в юридичній школі державного (конституційного) права стала концепція держави-суб’єкта права, тобто держави – юридичної особи або корпорації. Із поняття держави як суб’єкта права або юридичної особи виводиться статус органів держави, характер їх взаємовідносин, а також взаємовідносин між державою і підданими (громадянами). Із такого розуміння поняття держави робилися такі висновки: держава, будучи юридичною особою, може діяти тільки через свої органи; останні не є юридичними особами, носіями власних прав і обов’яз­ків, тому їх взаємовідносини мають юридичний характер лише в тому розумінні, що вони регулюються правом. Але це не взаємовідносини самостійних юридичних осіб. На таких же засадах будується й теорія представництва, згідно з якою представники (виборні особи) не пов’язані будь-якими юридичними обов’язками стосовно своїх виборців, адже вони також утворюють один із органів держави. Чи не найважливішим висновком теорії є ствердження про належність суверенітету самій державі (теорія державного суверенітету), а не нації, органу, особі або народові.¹

Розвиток науки конституційного права у ХХ ст. можна умовно поділити на два періоди, межею між якими є Друга світова війна. На початку ХХ ст. прихильники нових орієнтацій отримали узагальнену назву юридично-соціологічного напрямку (Л.Дюгі, М.Оріу, Л.Гумплович, Р.Сменд та ін.). Один із провідних представників соціологічного напрямку – французький державознавець Л.Дюгі^ відкидав класичну школу за її індивідуалістичний підхід, за те, що вона бачить окрему людину, але не бачить “соціальної солідарності”, яка і повинна визначати державно-правові відносини та інститути. Л.Дюгі проголосив “соціальну солідарність” вищим принципом суспільної та державної організації. У зв’язку із цим заперечував поняття суб’єктивного права: члени суспільства мають тільки обов’яз­ки, які полягають у виконанні певних “соціальних функцій”. Зокрема, за його словами, приватна власність – не суб’єктивне право у дусі Кодексу Наполеона, а “соціальна функція”, яка зобов’язує.²

У межах цього ж напрямку у 20-х рр. поточного століття виникає школа, що отримала назву від термінів інститут або інституція. Т.зв. інституціоналізм – теорія, згідно з якою у розвиненому суспільстві політична влада поділена між державою та іншими інституціями (партіями, професійними та підприємницькими союзами тощо).

Представники цієї школи (А.Оріу, Р.Ренар, С.Романо та ін.) вважали, що держава є тільки один із багатьох інститутів, які беруть участь у процесі здійснення політичної влади. Так само і право, встановлене державою, є лише одна із багатьох правових систем, існуючих у суспільстві, адже кожна інституція має і своє право.¹ Усяка інституція (держава, церква, громада тощо), з точки зору представників даної школи являє собою певний "юридичний порядок”

На особливу увагу заслуговує сформульоване М.Оріу “синтетичне” визначення поняття “держава”: “держава є юридичною персоніфікацією даної нації, що є наслідком політичної, економічної та юридичної централізації елементів нації і яка має за мету здійснення цивільного життя”.² Зазначимо, що деякі тези М.Оріу виявилися більш живучими, ніж концепція інституціоналізму в цілому (наприклад, розширення компетенції глави виконавчої влади, заперечення делегації як принципу функціонування представницької системи, і особливо ідея інституціоналізму).

Наука конституційного права в зарубіжних країнах на зламі ХХ і ХХІ століть у цілому може бути охарактеризована як складний конгломерат політико-соціологічних, юридичних і релігійних ідей та концепцій, які відображають різні підходи щодо оцінки правового регулювання конституційно-правових проблем. Можна виділити три її основні напрямки.

Перший напрямок – політико-соціологічний, який може розглядатися як продовження соціологічного напрямку. Сучасні її представники – Ж.Бюрдо, М. Дюверже, А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц та ін. стоять на позиції “наведення мостів” із політологією. Загальні тенденції цього напрямку можна коротко сформулювати так. По-перше, при поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. На їхню думку, якщо держава у минулому була органом пригноблення, примусу, то тепер – це держава загального благоденства. По-третє, представники політико-соціологічного напрямку по-новому тлумачать поняття суверенітету, верховенства влади, парламентської влади та ін.

Другий напрямок – “модернізований юридичний”, який “генетично” у більшій мірі пов’язаний з “класичною школою”. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід “модернізованого юридичного напрямку” – інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу.¹

Третій напрямок – теологічний є характерним для держав, які іменують себе ісламськими. Прихильники цього напрямку Алі Абдель Разєн (Єгипет), Сулейман Мухаммед ат-Тамауі (Єгипет), Кахтан Рахман ад-Дурі (Ірак), колишній керівник Ірану аятолла Рухолла Мусаві Хомейні та інші відстоюють доктрину, побудовану на ісламі і яка обстоює новий тип державного устрою (т.зв. концепція “халіфату – справедливого правління”) і правового статусу особи. В цій доктрині немає місця суверенітету народу, іншим демократичним принципа та інститута.²

Аналізуючи сучасну світову науку конституційного права із соціально-політичних позицій, безперечно можна її охарактеризувати у цілому як демократичну доктрину. Її головна установча ідея – організація та функціонування державної влади згідно із принципами правової державності при головній ролі інституту основних прав і свобод людини та громадянина. Хоча сьогодні і простежується тенденція до нівелювання відмінностей, конституційно-правові доктрини окремих країн зберігає кожна свій стиль і характерні риси, по-різному розставляючи акценти у висвітленні інститутів діючого права. На нашу думку, зокрема, із цим пов’язана та велика увага, яка в науці конституційного права багатьох країн приділяється порівняльно-правовим дослідженням.