Безодня

,,.Серед лісу голубіє річка Лісна, її хвилі обмивають круті береги, туляться до великого яру, До нього, як і до всієї річки, припадає рівне поле. За ним -болото.

Зовсім недалеко., на тому майже золотистому полі, стоять людські оселі на невеличких, створених людською фантазією та роботящими руками - своєрідних підвищеннях. Тут мешкають поселенці древлянського селища Колуково. Трішечки далі, через річку, на чистій піщаній рівнині, ясній серед боліт і лісів, є інше поселення - Ясний город, Ясногород...

Через болото на високий і довгий горб прямо вибігла череда веселих, в чепурних вдяганнях берізок, їх похилі, але такі зелені віти ніжно гойдаються на вітрі. І в цей момент стають чимось схожими з дівочими косами...

А дівочі коси також розцвіли, стали заквітчаними першими весняними квітками. Поряд з ними - різнокольорові стрічки, які, в свою чергу, спадають на білосніжні вишивані сорочки. Ой, ці дівчата! Дай їм гарненько причепуритися, в коси квіточку вплести, стрічку пов'язати, зустрітися з подружками - і більш нічого не треба: життя ж бо прекрасне і таке безтурботне!

Ось так дружним гуртом з веселим сміхом т а гомоном дівчата ледь помітною стежкою піднімалися до березового гаю, їх дзвінкі голоси лунали напрочуд щиро, перекриваючи навіть весняний щебет птахів:

Нам у ліс піти.

Нам вінки сплітати.

Ой, дід, ой, лада,

Нам вінки сплітати

І квітки зривати...

На вершині пагорба на невеличкій, майже мікроскопічній полянці росла розкішна береза. Чи так сподобалось їй це місце, чи коріння живила надзвичайна волога, бо була вона гарною, так і манила до себе під ніжні віти, ї любила бувати біля берези Яр о слав на, дочка старійшини роду Родислава. Ось і цього рагу вона першою підходить до берези, вклоняється їй, шепоче слова священного язичницького заклинання. Потім різнокольоровими стрічками заквітчує білосніжний стовбур... І одразу ж складається враження, що розцвіла на сліпучому весняному сонці веселка,

За Ярославною підходять до берези парами інші дівчата, низько вклоняються їй, кладуть біля стовбура нехитрі дари. І відходять, починають заквітчувати уже такі зелені віти прекрасного дерева, прикрашати їх стрічками... Проходять хвилини урочистої тиші, і пагорб оживає веселим хороводом, буйною веселістю, лунає дзвінкий сміх. Далеко чути:

Радійте, берези.

Радійте, зелені,

До вас дівчата прийшли.

Пироги принесли!!!

Ярославна, жриця великої богині Слави, з сумом дивиться на вершину пагорба. Через зарості молодих берізок ще на одному пагорбі дуже добре видно дерев'яний храм Діви Марії. Для Ярославни, язичниці, він здавався чимось страшним, вульгарним. Побачивши його, вона весь час поспішала до рідної і гордої статуї богині Слави, богині Відродження, богині Весни і говорила, говорила слова заклинання... Вона прекрасно знала, що саме з наказу престольного князя поглумилися з рідного і близького для неї язичницького обряду, з наказу князя на цьому пагорбі побудували нове святилище, чуже і незрозуміле. А в ньому - дивний для неї, і підозрілий служитель. Він змушує жителів роду відмовлятися від своїх богів, називає їх поганськими, мало не силою висвячує. Він ображає її батька, старійшину роду, а її, обраницю богині Слави, називає відьмою, нечистою силою. Боїться його Ярославна, діймає її гострий його, гнівний погляд, який хтиво завжди при зустрічі лягає на її струнку постать. Всі жителі селища намагалися уникати зустрічі з цим ще не старим служителем нового Бога, не ходили до його церкви. Тривала німа, але непримиренна боротьба з новим Богом, який, як казав у церкві її господар, один. Тому ховали і утаємничували своїх богів люди. Та все одно не уберегли вони свою Славу, а мешканці Ясного города, ідола, грізного Перуна перенесли десь далі в ліс під священний дуб і потаємну стежку до нього не видають нікому. Ні, бог Перун все-таки могутній. Він кидає блискавки, він завжди з важкою дубовою палицею...

...Задумавшись, не помітила Ярославна, як серед берізок з'явилася страшна для них постать нового церковника. З криком страху розбіглися подружки, а в Ярославни заніміли з переляку ноги. Хоче ступити крок, і не може відірвати ніг від землі.

• Це ти, відьмо, це та, нечиста сило привела їх сюди на це бісівське збіговище, а не до храму Божого! - закричав він.

• Ти повинна покаятися у храмі Божому, - повторював він і підходив усе ближче і ближче.

Потім ухопив Ярославну заруку і потяг за собою до церкви. Від переляку, незвичного бігу серед чагарників, а потім берізок (які, захищаючи її, утримуючи біля себе, чіплялися за її одяг), коса розплелася, в кількох місцях одяг порвався і оголив оксамитове дівоче тіло. На грудях, руках, вище колін ...

Знесилена, притулилась Ярославна до стіни церкви перед іконою, А він обернувся і... закляк від краси дівочого тіла.

Не в силі відірвати свій погляд від неї, він підійшов ближче, обійняв її стрункий стан, його губи у збудженні почали у розсипаних дівочих косах шукати її вуста.

З останніх сил Ярославна відштовхувала непрошеного залицяльника, а потім з розпачем і надією крикнула:

- Свята Діво, врятуй мене ! Не дай осоромити на усе поселення!

...І понині народні перекази стверджують, що в ясний сонячний день гримнув грім, захиталася земля. А коли прибігли жителі селища, то побачили, що на пагорбі замість дерев'яної споруди церкви розлилося велике водоймище.. А з товщі води виразно було чути переспів церковних дзвонів. І все...

... Протягом століть було у нас прекрасне озеро з незвичною і неприємною назвою "Безодня". І люди, йдучи до нього, тулили вухо до води і запевняли, що чули далекі удари дзвонів.

- Це переспів дзвонів із церкви, що затонула і в якій піп хотів зґвалтувати дівчину - казали здебільшого люди.

Все ж частіше можна було почути іншу думку:

-Це живе серце врятованої Великою богинею Ярославни...