Християнізація слов'янських язичницьких вірувань, народних звичаїв та побуту.

Цей нарис - не всеохоплююче дослідження і висвітлює лише найбільш показові факти, які свідчать про живучість створених народом своїх традицій, звичаїв, обрядових дій; про Існування їх на протязі становлення наших предків з найдавніших часів до наших днів. Він не охоплює території всієї Київської Русі, а лише древлянську землю, висвітлюючи лише ті історичні і духовні події, які мали важливе значення для історії рідного краю.

Древляни - це одне із східнослов'янських племен, яке жило на поліссі Правобережного Дніпра. На Півночі землі древлянського племені доходили до річки Прип'яті, на Півдні - до річки Здвижу і Тетерева, на Сході - до Дніпра, на Заході - до річок Случі і Горені. Плем'я складалося з родових об'єднань, кожне з яких мало свої особливості, свої вірування, звичаї, традиції.

Запровадження християнства призвело до існування двовір'я, в якому, при підтримці князя і його органів держави, перемагав новий лад. Родовий лад з його спільними рисами господарювання і політичного життя розпадався. З'явилась нерівність, родові і племінні ватажки, які намагались утримати інших і своїх спів племінників в покорі. Силами старої язичницької релігії вони цього зробити не могли, бо ті боги людям такої покори не проповідували, вони не годилися для тоталітарних режимів новостворених феодальних об'єднань. Правляча верхівка стала придивлятися до сусідніх держав, з метою вибору нової віри, яка б задовольнила їх експлуататорські вимоги, прославила покірність. Русь пов'язала себе з християнством, яке прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Після падіння Візантії в частині Київської Русі стали переважати західні впливи, вона перетворилася на арену змагань ніж православ'ям і католицизмом.

Християнське православ'я давно вже мало свої ростки, які пішли з Візантії. Перед вів Київ, як столиця і великий торгівельний центр на шляху "із варяг в греки". Численні купці мали свої релігійні общини, в "гостінних домах" проживали служителі культу, існували культові споруди. Князю Володимиру і його феодальному оточенні імпонувало християнство з Візантії, де церква вже шість століть обожнювала візантійського імператора, як "помазаника божого", підносячи його міжнародний авторитет, вчила "справедливості" соціального поділу на рабів і панів, бідних і багатих, вчила, що "всяка душа” зобов'язана безуперечно коритися своїм князям, бо вони - намісники бога на землі.

Процесом хрещення слов'ян диригував візантійський священик Анастас. За його порадою князівські прислужники громили старі святилища, скидали

зображення язичницьких богів, пускали їх за водою. Потім жителям наказано було з'явитися до річки на хрещення. Багато людей повтікали у ліс, там голосили з наруги (звідси назва - голосіївський ліс). Для тих, кого загнали у воду, незрозумілою грецькою мовою прочитали молитву і проголосили християнами. Широкі народні маси, які за свідченням літописця "мали звичаї і закони отців своїх, свій норов", противились християнізації. Вона майже не прижилась у важкодоступній місцевості, як наш лісний і болотистий край. Віддалені від Києва окраїни відкрито, зі зброєю, боролися проти неї. Наприклад, у Новгороді, як відзначив через десятки літ митрополит Іларіон "Путята хрестив мечем, а Добриня - вогнем", тобто військовою силою київського князя. Християнізація розтягнулась на багато століть. Але цього не хочуть знати деякі дослідники і історики, які доводять, що українці - вроджені християни, що хрещення їх було визначене небом і тому реалізоване Володимиром як раптове "прозріння" і вияв масового ентузіазму народу. А якщо де і затяглося і було проведене військовою силою, то це в тих місцях де формувалися російські князівства, де створювалася московська держава (Див. "Українське народознавство", Львів, 1994р.). Спростовують ці твердження самі ж церковнослужителі. Наприклад, посланець папи Римського Бруно Кверфуртський а 1008 р. із Києва писав, що місцеве населення "лише зброєю можна примусити увійти в членство церкви". Не треба забувати, що християнізація несла трудовому народу ще більше феодальну залежність, виникнення рядовичів, закупів, смердів. Вони з вільних господарів ставали прикріпленими до землевласника феодала (в тому числі до церкви, якій феодал і князі відписували землю, з проживаючими на ній вільними людьми), з вільних людей ставали кріпаками. Так до Київської десятинної церкви було приписано Полонне з усіма навколишніми землями. Християнство, як культура і релігія феодалів і їх прислужників, як державна релігія, тримала селян у покорі, виправдовувала нерівність - "Христос терпів і нам велів⁵'. Терпіти народні маси не хотіли. Лише у 884 році київському князю Олегу вдалося підкорити нашу древлянську землю, в якій продовжували перебувати свої правителі. Не дивно, що після його смерті в 912 році вони знову стали самостійними і вийшли з-під влади Києва. В 914 році Київський князь Ігор знову заставив древлян платити данину і насильно запроваджував християнство. Тому в 942 році знову виникла збройна сутичка з військовими загонами Київського князя, які поводили себе у древлянській землі, як у підкореній країні. Археологічні розкопки, які проводили на Житомирщині видатні вчені В.Б.Антонович, П.М.Третьяков, Б.А.Звіздецький та інші, довели, що на рубежі VIII - IX ст. у древлян з'являються укріплені центри, яким володіла племінна верхівка на чолі з древлянським князем. Християнство було засобом боротьби проти влади місцевих князів, язичеська віра і родові божества були прапором незалежності від завойовника - Київського князя. В цій боротьбі Київського князя Ігоря було вбито. І все ж недовго існувала незалежність древлян. Княгиня Ольга з новими військовими силами розгромила повстанців, ліквідувала племінні і родові об'єднання, святилища, богів. Але древляни залишились вірні "Звичаям і законам отців своїх", заховалися в хащах і болотах. На жаль, конкретних письмових джерел за цей період про наші найстаріші села такі як Колуково (нині

Романів, Ясногород, Корчівка, Врублівка та інші, не знайдено. Є лише повідомлення літописця про древлянську землю, як частину території, приєднаної до Київської землі. За ними говориться, що багато древлянської землі силою було віддано князем Володимиром християнській церкві і люди зобов'язані давати "от всякого суда десять грош, и на торгу десятую неделю, из домов на всяком лею десятое, всякого стада й всякого живота чудной матери Божой и чудному Спасу". В подальшому, в 1136 році Київський князь Ярополк підтвердив дарування всієї древлянської землі Десятинній церкві.

Християнство поширилося в час горя і страждання народу від татаро-монгольської навали, яка потім змінилася регулярними грабіжницькими набігами кримських татар і турків. Монастирі і церкви будувались у вигідних для оборони місцях, були пристосовані, як оборонні споруди для захисту населення. Християнська церква утверджувала феодальне землеволодіння і сама виступала як феодальний землевласник. Церковний статистик відмічає за всіма церквами великі землеволодіння. Так, Миропільська церква - 255 десятин, Романівська -70, Мал. Романівка - 65, Врублівська, Шуляйківська, Еулдичівська - по 60 десятин і т.д. І все ж перемога християнства була неповною. Церковний літопис Кам'янки відмічає, що навіть в 1888 році серед прихожан "грубые еуеверия и предрасудки" (Церковний літопис, стор.16).

Як бачимо, християнська церква ставала багатою, жила тям, що на неї всі працювали. Тому вона була далекою для простого селянина, життя якого було пов'язане з землею, водою, сонцем, яким він поклонявся і просив допомоги і доброзичливості. Зректися цього наші предки не могли, навіть під загрозою смерті. Тому, після невдалих спроб силоміць привернути простих людей до нової віри, церковники пішли на компроміс. Щоб народ визнав християнську релігію, християнські свята та обряди, церква змирилася з тим, що селянство продовжувало вірити у відьом і русалок, відзначало язичницькі свята, Церква використала і пристосувала язичницьких богів, народні свята та обряди, надавши їм християнських форм. Створився своєрідний симбіоз християнських святих та "поганських" ідолів. Ілля-пророк і Пєрун перетворилися в Іллю-Громовержця, Власій і "скотний бог" Велес стали заступниками худоби, Іоан-Хреститель і Купала перетворились на Івана Купала і т.д. Ставши християнами, наші предки зберегли і передали нам стародавню культуру, подих якої долинає із глибини століть, згадкою про дивовижний світ минулого. Згадайте із "Слова о Полку Ігоревім", як звертається до сил природи Ярославна, щоб вони допомогли її чоловіку Ігорю. Про двовір'я, поєднання двох культів свідчить і така молитва-звернення чабана ХІ-ХІІ ст.: "Господу Богу помолюся і Святій Діві, і святому Миколі. І прошу тебе, красне сонце, і тебе прошу ясний місяцю, і вас прошу, зорі-зорениці, божії помічниці, відверніть злих собак від моєї худоби..."

Християнізація поволі перемагала. На думку дослідників образ жінки, діви, матері, які були символом життя, відтворення роду, родючості, хліборобської ниви, матері-природи, перевтілюється з образу богині роду і родючості Слави, в образ Божої Матері, Богородиці, яка піклується і живе в миру турботами людини, грізний Перун стає святим Іллею. Його язичеські якості - їздити по небу на вогняній колісниці крилатими кіньми і ранити вогняними стрілами демонів та злих людей, після християнізації стали основою різних громових свят та обрядів. У християнські поняття і уявлення помітно увійшли елементи язичницького землеробського культу: весна перетворилася в Богородицю, яка приїздить на Благовіщення сохою; святий Ілля, Юрій і Микола перетворилися в покровителів сільськогосподарських робіт і помічників землероба. Особливо Юрій, "перший бог на полі". Він має популярний образ козака-героя, а козак втілення всіх народних чеснот. На іконах його зображують лицарем на білому коні, зі списом а руці, яким вбиває дракона. Дохристиянські вірування день св. Юрія пов'язували з днем початку весни. Народ каже : "Коли на Юрія дощ і грім, буде радість людям всім".

Церква християнські свята і язичницькі злила в одне, постаралась дати їм християнського забарвлення. Наприклад, у Святий вечір господар боронився від злої сили магічними діями і "заліззям"(лемешем плуга, сокирою, косою і т.п.), яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називали зеленим святом. Люди прикрашали свої хати і поля зеленими вітами. За язичницькими віруваннями, на початку осінньої пори, коли починає згасати природа (14 серпня) наші предки пучечками пахучих квітів прикрашали свої оселі. В цей час дозрівав мак, який знахарі використовували для очищення житла від відьом, упирів, злих духів і слідкували, щоб душа покійника чи якась мара не могла позбирати його і проникнути в хату до третіх півнів. Християнська церква в цей день вшановувала мучеників із сімейства Макквеїв, які вели боротьбу проти сірійського царя Антіхона Єпіфона, котрий хотів нав'язати іудеям язичницькі обряди. Цар Ірод винищив Макквеїв. Про боротьбу і подвиги Макквеїв розповідають Макквейські книги, церква Макквеїв канонізувала і вшанувала як святих мучеників. Наші предки цих святих не знають і їх церковне прізвище Макквеї перетворилось на просте і зрозуміле Маковія.

Таке поєднання язичницького і християнського можна навести в кожному святі. Обрядовим стало і свято Спаса, коли вшановували плоди саду, серед яких головними були яблука, від чого це свято називають ще "яблучним Спасом".

У міфології народів світу, в тому числі і українського народу, існують легенди про початок світу, про зародження життя на землі, про першопричину людського буття. Яблуко виступає як символ початку життя. Обряд вшанування плодів саду в первісному вигляді нам невідомий. Із введенням християнства, язичницькі обрядові дії були замінені церковними, тому на Спаса несуть у храм на освячення яблука, груші, а також мед (бажано - у стільниках), обжинкові вінки, або пучок колосків жита чи пшениці. Судячи з того, що несуть святити, можна зробити висновок: Спаса - це пора завершення жнив, пора дозрівання плодів саду, добування меду, тобто благополуччя дому. Церква внесла в нього свій християнський етикет і свій обряд його проведення. У церковному календарі воно називається Преображенням Господнім. За євангельськими оповіданнями, три апостоли Петро, Іван та Яків пішли з Ісусом помолитись на гору Фавор. Коли засуджує в обрядах ігри, танки, хороводи, перерядження, фарси та ін. Театралізовані дійства. У літописах і творах "отців церкви" труби і гуслі називаються "диявольськими бестіями". Змальовуючи обряди і звичаї древлян та інших слов'янських племен, літописець зазначає, що вони схожі на "бісівські ігрища". Проповідник Кирило Туровський називає музичні інструменти "сопелями сатанинськими". Але поетичну музу народу так і не перемогли. До багатьох елементів культури церква змушена була пристосуватися, надати їм християнських рис та символіки. Але і тут народ зберіг свою духовну силу, свої традиції і культуру. При уважному вивченні зображень на старовинних іконах, предметах культу, можна побачити живі, реальні обличчя, цікаві деталі побуту. Навіть традиційні візантійські сюжети сприймаються часто як твори людського, неповторного змісту, бо в образах Христа, Богоматері, святих неважко побачити характер і духовний світ реальних людей слов'янського племені, самобутню культуру, яка складалася тисячоліттями дохристиянського періоду.

Православна церква після перемоги відчула потребу у "книжних"(освічених) людях і змушена була сприяти розвитку деяких видів мистецтва (церковна архітектура, скульптура, живопис, література). Створювались монастирські школи, велись церковні літописи, перекладались з грецької мови церковні книги, створювалась церковна література, були жваві зв'язки з іншими країнами. Все це було позитивним, як і зміна деяких сторін побуту. Наприклад, відмова від багатожонства, умикання жінок, кровної помсти. Позитивним було і створення нових рис у світогляді людей, нових норм моралі. У всьому цьому поєднувався власний досвід з принесеним християнством, поширенням античної цивілізації, яка передавалась разом з християнством. Християнство сприяло поширенню більш передового від родового ладу феодального способу виробництва, який був більш продуктивнішим. Але все це було підготовлене багато-тисячолітньою історією дохристиянських часів. Християнізація простого народу стала можлива, як органічна єдність народних і церковних свят, традицій, звичаїв.

Неможливе і повернення до старого, хоч такі спроби є.

Під впливом дохристиянських вірувань формувалась оригінальна концепція Рідної Української Віри (РУНВіри). Основу вчення РУНВІри покладено ідею єдиного бога - не християнського Ісуса, а дохристиянського Даждьбога (Дателя Буття), в якому втілені свідомість світу, вічна енергія, свята Правда, Общини, або їх ще називають громади, прихильників цієї концепції існують у США, Канаді, Австралії та інших країнах. В слов'янських державах теж є люди, які прагнуть відродити язичницьку релігію в чистому вигляді. Утворилася Московська язичницька община, її члени проводять богослужіння навколо вогнища. Ті, хто вступає до неї, беруть собі імена які носили слов'яни дохристиянських часів. Цей потяг до такої старовини можна вважати дивацтвом. На Україні, і зокрема в Києві теж є такі прихильники язичництва. Живуть корені нашого народу, невмирущі народні традиції; вірування, свята, обряди.