Ми з племені древлян.,,

(короткі відомості з життя наших предків)

З прадавніх часів в нашій місцевості селилися люди, їх приваблювала багата природа, м"який клімат. Повноводні річки з їх притоками служили людям чистими водами, багатством риби і дичини, легкими дорогами в пущах і хащах лісів. В тих лісах і болотах можна було легко знайти схованку від звірів і ворогів, здобути собі хутро і м'ясо, назбирати грибів і ягід, знайти мед диких бджіл. Тому швидко процвітало людське життя, освоювались дикі простори лісу, суцільні килими боліт, суходоли поліської землі.

Наш перший руський літописець Нестор, говорячи про розселення древлян, пише: "слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися поляни, а інші - древлянами, бо осіли в лісах..." . Вони займали територію прип'ятського Полісся по річках Тетерів, Умо, Уборть до річки Случ, їх землі доходили до Києва, на Заході до Східної Волині, їх оточували племена полян, дреговичів, волинян, дулибів. За річкою Случ було "дике поле" з кочовими степовиками, які постійно нападали на землі слов'ян.

Місцеві археологи та краєзнавці С.С.Гамченко, І.Ф.Левицький, І.С.Винокур, Г.Т.Богун, Л.В.Вакуленко; вчені В.Б.Антонович, Ф.Р.Штейгель, Я.В.Яроцький, М.Ю.Брайчевський та інші провели багато досліджень і написали багато праць про старожитності Східної Волині, ранньослов'янські племена та види їх культур. Стосуються вони і нашої місцевості.

На горі лівого берега річки Свинолужки поблизу Городища Черняхівського району вперше виявлено залишки палеоліту понад 100 тис, років тому.

Подібні знахідки в інших місцях стали називатись Черняхівською культурою, їх багато досліджено в сусідніх з нами Бердичівському та Любарському районах. При збиранні матеріалу такі знахідки були і в нас. Період неоліту /новокам'яного віку/ VI-III тис. до н. е. представлений в науці Трипільською культурою, вперше дослідженою з селі Трипілля Київської області. В нашій місцевості найбільш характерним дослідженим поселенням є Колодяжне. Історичними учнівськими гуртками зібраний багатий матеріал цього періоду поблизу Гордіївки, Каменя, Мирополя, Ясногорода та в районі Романова.

В цей час відбувався поступовий перехід від збиральництва, полювання, рибальства до скотарства і мотичного землеробства. З'являється прядіння,

широко використовується гончарство, а потім і інші ремесла, Йде перехід до міді та бронзи. У нас вона досліджена розкопками курганних захоронень і селища відкритого типу в 1924 році житомирськими археологами С.С.Гамченком і І.Ф.Левицьким поблизу Мирополя.

Виготовлення в подальшому знарядь із заліза /а він у нас характерний обробкою залізної болотної руди, створення руднів/ приводить до майнової нерівності і перетворенням родоплемінної верхівки в клас експлуататорів –

феодалів, виникнення князівств і укріплених міст /'градів", „камінців"/. Ці праслов'янські племена на початку нашої ери заселяли всю територію сучасної Житомирщини, мали різні етнічні групи і входили до Антського племінного об'єднання східних слов'ян.

На північ від річки Тетерева в басейні річок Уж, Уборть та Случ жило плем'я древлян та їх предків.

На основі переказів і церковних літописів здогадково можна встановити, що поселення часів палеоліту переросло в село Колуково. Напевно, воно було менше розміщеного через річку Ясногорода, але було добре захищене річкою, яром та болотом з трьох сторін і оточене лісами. Конкретних відомостей про древлян Колуково ми не маємо. Але вони пройшли той же шлях, що його пройшли всі древляни в складі Київської землі. Нерівність, яка привела до розпаду родової общини, створення укріплених "градів" і князівств привело до підкорення слабших сильнішими. Так, Київ підкорив собі і наш край, наших предків - слов'ян, які продовжували жити окремим князівством та окремими племенами.

Розлад общини приводить до нерівності. Родові старійшини стають князями, формується знать, утворюється держава. Центром такого племінного князівства стають укріплені "гради" - міста, де перебувала військова дружина, яка захищала князя і всю землю князівства, збирало данину.

Найбільш відомі міста Іскоростень (головне), Вручай (Овруч), Малин, Городськ, Корчак, Лука-Райковецька, Олевськ, Деревичі, Колодяжен, Болохів, Кам'янець,

Якщо спочатку основна роль в господарстві була за полюванням, рибальством і бортництвом, то все важливіша стає роль землеробства. З малопродуктивного мотичного землеробства древляни переходять до орного В лісній частині це землеробство було підсічне, або вогняне. На облюбованій ділянці зимою підсікалися дерева, які потім викорчовувалися і спалювалися.

В лісостеповій зоні землю обробляли оранкою. Застосування залізних знарядь праці і робочих тварин значно полегшило землеробство і збільшило земельну площу і врожайність. Сіяли жито, ячмінь, просо. Згодом пшеницю, біб, горох, льон.

Значного розвитку набуло тваринництво - особливо великої рогатої худоби, свиней, кіз, овець, коней.

Особливо прогресувало залізорудне ремесло, бо древлянська земля багата на болотні руди, які плавились в сиродутних горнах на дровяному вугіллі при температурі 700-800°.

З поліської глини виробляли різноманітні гончарні вироби, широко розвивався обробіток деревини.

Племінна організація з виборними племінними вождями і народними зборами (віче) поступово стає племінним удільним князівством з однаковою владою удільного князя. Таке плем'я-князівство мало свою територію, свою військову організацію» свою самосвідомість і свої особливості культури, характер свій язичницький культ з своїми капищами і богами, поклонінням і обожненням сил природи.

Об'єднання слов'янських племен навколо Києва не минуло древлян. Одними з перших у 883 році київським князем Олегом вони були приєднані до києвської держави, але залишилися самостійними удільними князівствами. Як союзники, вони приймали участь в поході слов'янського війська Олега на Константинополь у 907 році і вернулися із славою і перемогою в 911 році.

На початку правління слідуючого Київського князя Ігоря (912-945 p.p.) слов'янські племена намагались вирватись від Києва, Першими розпочали боротьбу древляни. Ігор змушений був розпочати збройний похід проти них. В 914 році він підкорив їх заново і заставив платити більшу данину, ніж вони платили Олегу.

Восени 945 року похід війська за даниною князь Ігор очолив особисто. Зібравши належну йому данину, він повертався до Києва. Але в дорозі передумав, вирішив, що зібрав мало і з невеликим військом повернувся в землі древлян, щоб вдруге збирати данину. Обурені древляни на чолі зі своїм удільним князем Малом зібралися на раду і ухвалили: "якщо не вб'ємо його, то він усіх нас погубить".

Князь Ігор і його охоронці біля Іскоростеня трагічно загинули. Його жінка. Київська княгиня Ольга (945-957 p.p.) підступно і жорстоко придушила повстання, спалила повністю Іскоростень.

Чергова спроба древлян добитися своєї незалежності від Києва зазнала невдачі.

За переказами на могилі Ігоря під Іскоростенем під час тризни Ольгою було вбито 5 тис. древлян (мабуть цифра перебільшена), і "пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм і дружиною своєю встановлюючи устави і уроки.”

В час походу по древлянській землі вона боялась народного руху, виставляла сильну охорону, копала свої криниці, прокладала свої дороги і гать серед боліт, щоб не потрапити на засідки древлян. Назви цих криниць і гаті збереглися до наших днів. Щоб заспокоїти древлян, Ольга змушена була установити тверді норми феодальних "уставів" та "уроків", визначити свої землі та угіддя, поставити свої тавра. Щоб привернути на свою сторону удільну князівську і боярську знать, вона захистила їх тавра і знаки на землях, угіддях, ловах, бортах. Всі землі древлян були підкорені Києву. Адміністративний центр краю за наказом Ольги із спаленого Іскоростеня перенесено до Овруча. А керівника повстання князя Мала Древлянського Любечанина було вбито, його садибу і укріплене поселення площею понад дві тисячі квадратних метрів (за дослідженням П.М.Третьякова) розорено, а дочка Малуша була взята до двору переможниці княгині Ольги.

Одні дослідники вважають, що вона була рабинею-ключницею і як наложниця князя Святослава, не перебуваючи в шлюбі, народила князя Володимира. Інші доводять, що за звичаєм мати декілька жінок, Святослав взяв її своєю законною другою жінкою. Дослідник Д.І.Прозоровський написав про це працю "Про рідню святого Володимира по матері".

Древлянська земля залишалася самостійною етнографічною територією, яка входила в Київське князівство. Київські князі віддавали її в управління своїм намісникам або своїм синам.

Київський князь Святослав в 976 році розділив своє князівство між синами на три уділи: в Києві посадив правити старшого Ярополка, в древлянській землі -Олега, а молодшого Володимира послав княжити в далекий Новгород.

Нещасний випадок привів до війни між Ярополком та Олегом. Трапилось так, що Олег убив на полюванні Люта - сина Київського воєводи Свенельда.

Намагаючись помститись за смерть сина, Свенельд почав підмовляти Ярополка рушити війною проти брата і приєднати древлянський уділ до своїх земель. Підбурюваний Свенельдом, Ярополк з великим військом рушив у древлянську землю і поблизу Овруча розбив малочисленну дружину Олега. Під час втечі до свого укріпленого Овруча, в метушні й штовханнні при переході через глибокий рів, Олег упав з мосту і був завалений тілами інших попадавших воїнів.

Заволодівши Овручем, Ярополк довідався про загибель брата і звелів розшукати його тіло, поховати з великими почестями і насипати на могилі великий курган.

В 1044 р. племінник князів - Київський князь Ярослав Мудрий перезахоронив братів в Київській десятинній церкві. На місці могили залишився пам'ятний камінь, потім хрест, аз 1961 р. стоїть гранітний обеліск.

Київський князь Володимир в 997 р. в пам'ять про Олега звелів спорудити собор святого Василія.

Спочатку це була дерев'яна споруда (кам'яних тоді споруджували мало), а правнук Володимира Рюрик Ростиславський, який княжив у Овручі з 1173 по 1210 рік (був в той час великим князем Київським) наказав дерев'яну споруду знести, а на ЇЇ місці збудувати цегляний храм за візантійським зразком. Керувати будівництвом доручили знаменитому зодчему Русі Петру Милонегу.

Рюрик любив древлянську землю, завжди з Києва приїздив у Овруч, дбав про спорудження її сторожевих фортець та оборонних споруд, мисливських угідь.

Видатний український історик М. Грушевський пише, що Рюрик "просидів у древлянських землях тридцять літ".

Дивовижне творіння людських рук, яке прославило древлянську землю, стало прикладом героїзму і самопожертвуванням в обороні своєї свободи від татаро-монгольських та литовських загарбників, неодноразово гинуло разом з його захисниками і відроджувалось з руїн і попелу. Потім декілька століть Храм лежав руїнах. Лише наприкінці 1904 р. було прийнято рішення про його нову реконструкцію. Роботи доручили російському архітектору О.В.Щусеву. Вдумливий, талановитий митець поставив перед собою мету: в нові стіни максимально включити рештки старовини і все, що збереглося (навіть окремі цеглини) щоб відтворити дух древлянської Історії. За реставрацію Овруцького собору Щусеву О.В. було присвоєно звання академіка архітектури. Культура,

історія древлян ожила і стала радувати своєю красою і величчю, собор увійшов у всі енциклопедії як пам'ятка архітектури.

Найбільшим відкриттям XX ст. стали також і виявлені в соборі древньоруські картини майстрів Древньої Русі.

В 1136 році древляни останній раз згадуються в руському літописі. Поширюється назва князівства як землі (Київська земля, Болоханська земля. Галицька земля та ін.) яке має загальну назву всіх племен як народу - "Русь", "русичі". Формуються ознаки нації, в якій формуються набуті віками етнокультурні цінності спільності людей, виростає їх стреміння до національної самосвідомості і політичної державності. Все це показав розлад Київської Русі. Різні історичні долі, окупаційні режими не придушили і не знищили національну самосвідомість, самобутню родо-племінну культуру, етнос, характер та інше. На Поліссі місцеве населення усвідомлює назву "Полісся" як українське етнографічне явище і одночасно певну географічну територію.

Київський літопис 1187 р. вперше зафіксував слово "Україна". Ослаблення Київської централізованої держави наприкінці XII ст. на землі і князівства, поява феодальних сепаратистських тенденцій удільних князів створює різні історичні долі древлянам. В Київське князівство (Київська земля) входили землі нашого району аж до річки Случ. Появились купці, ремісники та інше населення, яке розпорошило племінну єдність древлян. Із занепадом влади Києва, на торговому шляху Случі зростає значення і могутність Болоховської землі, її адміністративний центр був розміщений на лівому березі Случі напроти сучасного Любара. Вона стала прикладом суто територіального об'єднання з різних племен і груп населення, об'єднаних військовою силою. За оволодіння цією основною водною торговою дорогою і основним оборонним рубежем від кочовників йшла виснажлива уперта боротьба,

Річка Случ і укріплені „гради" по ній /Кам'янець, Княжне, Колодяжне/ в нашій місцевості були міцними сторожовими фортецями, які відігравали важливу роль в історії Київської Русі як прикордонні землі на її південно-західних кордонах і успішно виконували своє завдання „застави богатирської" в жорстоких битвах і набігах ворогів. Річка Случ була також дешевим шляхом для торгівлі із заходом через Галичину, тому за оволодіння нею весь час велись військові дії, виникали військові конфлікти. Про це свідчать, зокрема, такі рядки з літопису; „Придаша галичане на Каменем /частина сучасного Мирополя/ и вси болоховскии князи с ними и повоеваша по Хомору /сучасна річка сусіднього Барановського району/ и поидоша ко Каменцу... Даниловы те бояре выехавши и с Каменца..."

Відокремившись від Києва, сусідня Волинь в 2 пол. XII ст. стає Володимиро-Волинським князівством, з 1170 року по 1205 рік його князем став енергійний Роман Мстиславович. З об'єднанням з Галицьким князівством в 1199 р. створилось сильне Галицьке -Волинське князівство. Роман Мстиславович проводив активну політику по приєднанню сусідніх земель (наприклад древлян, болохівську землю), завоював стольний Київ, підкорив собі майже всі землі і князів. Він успішно захищав слов’янські землі від половців та Інших загарбників і загинув в бою з поляками.

В подальшому береги Случі в районі Кам'янця (суч. Мирополя), Колодяжного та притоки Хомори, Звягеля (суч. Новоград-Волинська) стали ареною запеклої боротьби сина Романа - ДанилаРомановича Галицького і Шварна Даниловича. Міжусобні князівські чвари призвели до набігів степових кочових народів.

Літописець Нестор в 1169 році пише: „Половцы ехаша , и со мужи, и со женами, и кони, и скоты, и овцы и погнаша в половцы.

Війська половців не раз нападали на Кам'янець, а в 1225 році не взявши укріплення, пограбували його округу. Про ці події свідчать і місцеві легенди. В районі сучасного Мирополя /біля Кам'янки, тогочасний Кам'янець/ існує Бонякове городище, де перебували, тримаючи осаду Кам'янця, війська половецького хана Боняка. За свою допомогу галичанам у війні з київськими князями, зокрема Давиду Дорогобужському /суч. Гощанський район Рівненської області/ він отримав дозвіл зібрати данину з найближчих руських земель. Легенда розповідає, про жахливі погроми, нечувані жорстокості погромників на території нашого краю. Ослаблені братовбивчою війною, слов'яни не змогли відбитись від найстрашніших в історії людства татаро-монгольських насильників. На наш край ця біда прийшла з тилу, з Північного Сходу, звідки її ніхто не чекав,

В 1240 році татаро-монголи оволоділи Києвом, пройшли вогнем і розоренням по древлянській землі, знищуючи і незахищені селища і неприступні фортеці. Населення, яке уціліло, потрапило в залежність до Золотої Орди, платило повинності. Данину збирали з жителів по Случі пшеницею і просом. В разі несплати данини людей забирали в полон і продавали в рабство. Численні топоніми свідчать про татаро-монгольське іго: „татарське болото", „татариння", „гординка /ординка/', „баскач", „татаринове". Є і перекази про ті тяжкі часи та про героїчну боротьбу волелюбних древлян.

Це був період посилення і розквіту феодального гноблення і експлуатації кріпосних селян, їх боротьби за соціальне і національне визволення, за створення своєї національної державності.