Наш край за часів козаччини

Після спустошливої татаро-монгольської навали на розорені землі Київської Русі насунулись нові вороги - литовські завойовники. Незважаючи на опір слов'ян, вони підкорили їх землі, створивши величезну Литовську державу. Було закладено цілу систему укріплених фортець-замків. Феодальна знать швидко прибирала до себе угіддя, закріпачувала селянські общини. Але після розриву з Польщею Литва втратила Руські землі, на які вже накинулася шляхта. Поряд із старою знаттю (князі Острозькі), у нас з'явилися графи Ільїнські, Чапські, Чорторийські, Потоцькі та ін. То вже було нашестя зрідні монголо-татарському.

Свавільні магнати, польська шляхта діяли за "правом меча". Наскоки, пограбування, загарбання селянських господарств стало звичним явищем. Так, шляхтичі Я.Острозького напали на селян Колодяжного, пограбували майно, 24 чоловіки силоміць привели в маєток графа. Сам же Острозький подарував своїй невістці Сусанні в день її весілля 2 міста (Чуднів та П'ятку) та 45 сіл, у тім числі Романів, Камінь, Хижинці, Гордіївку, Врублівку, Булдичів, Козару та інші. Подарував разом з усім майном, людьми...

Зневажливо ставились до місцевого населення і панські вояки. В 1646 році розміщене в нашій місцевості регулярне королівське військо грабувало людей, ґвалтувало жінок. Документи уніатських метрополитів повідомляють, що "Іваниху, Грищиху та одну єврейку зґвалтували так, що на смертельнім ліжку лежать". Церковний літопис села Мала Романівка наводить такі дані: за 60 років панщини в селі з'явилося 120 незаконнонароджених, і виною в цьому - панський двір та вояки-шляхтичі. Наводяться факти, коли зганьблені дівчата вдавались до самогубства.

Шляхетське право дозволяло карати кріпаків. Ціле село Мані граф Ілінський ... програв у карти.

Кріпацтво стає нестерпним. Крім "польових днів", селяни повинні були виконувати й інші примусові роботи: зажинки, обжинки, толока, шарварки, подорожчина та ще й натуральні повинності (ковш меду, сотня грибів, 3 курки, 2 мотка пряжі, 10 яєць, міра хмелю і т.д.) "Эти уроки, - пише церковний літопис Малої Романівки, - отнимали у крестьян все время й не позволяли им сделать что-либо для самих себя... Большинство не имело возможности выткать штуку холста на рубахи себе и ходило в нищенских лохмотьях, не могло вспахать и засеять свое поле..."

Польський король Сигизмунд і Папа Римський Климент VIII дотримувались правила - чия влада, того й віра. Вони все робили для посилення католицизму, заохочували будівництво костьолів, єзуїтських монастирів. Такі монастирі з'явилися в Житомирі, Бердичеві, Любарі, Романові... Свою чорну справу зробили зрадники єпископи Кирило Терлецький та Іватій Потій, які від імені усього українського народу склали перед Папою "свою покору і присягу на вірність католицькій церкві".

У жовтні 1536 року в Бресті церковний собор проголосив унію, а польський король підтвердив законність лише уніатської церкви. "Совращены были в унию" ясногородський Свято-Троїцький жіночий монастир, булдичівська церква святого апостола Іоанна Богослова, кам'янська церква в ім'я благовіщення пресвятої Богородиці та інші.

У той же час непокору проявив колодяжненський чоловічий монастир імені святого архістратига Михайла. Стояв він на високій горі. Побудований як фортеця. Відбивав напади "кримчаків" і польської шляхти.

Важка кріпацька доля, релігійні утиски змушували селян досить часто кидати обжиті місця й шукати кращої долі. "В Малой Романовке, - пише літопис, - всегда находилось 8-10 "пусток", хат, брошенних своими хозяевами”...

Український народ називав себе вільним народом. Недивно, що його протестанти-втікачі отримали назву козаки, тобто вільні люди. "Ті з руського народу, - писав польський хроніст С.Грондський, - хто ... не хотів ходити у ярмі й терпіти владу місцевих панів, ішли в далекі краї, тоді ще не залюднені, й здобували собі право на свободу... засновували нові селища і, щоб відрізнятися від селян, що належали панам, стали називати себе козаками".

Так утворилася Запорозька Січ, яка стала захисницею втікачів, їх матір'ю й годувальницею. Епоха козацтва - це самоусвідомлена боротьба наших попередників за свою людську гідність, за свою волю й незалежність, за свою віру, соціальні та економічні права, за створення власної Української козацької держави. На Житомирщині, в нашому краї, як її складовій чатині, пройшли всі хвилі цієї напруженої боротьби.

Найбільшої сили вона набрала в селянсько-козацьких повстаннях під проводом К.Косинського (1591-1593р.р.), С.Наливайка, С.Палія (1702р.), в часи Коліївщини (1758р.), в непокореному гайдамацькому русі.

Чи не першими боронили справедливість у відкритому бою козаки та селяни під керівництвом "людини руської віри" Кшиштофа Косинського. До них масово приєднувалися пригноблені люди, котрі громили маєтки своїх панів, особливо Острозьких, Вищневецьких, Потоцьких, палили документи про кріпацтво, встановлювали запорозький устрій. Король звернувся до шляхти Київського, Волинського і Брацлавського воєводств і закликав виступити разом проти повстанців. Об'єднані сили очолив Острозький. Але тільки через два роки під П'яткою на Чуднівщині повстанці були розбиті.

Знову вся Україна "закозачила", пішла у дрібні та великі загони, які "славно погуляли" по Поділлі, Волині, Поліссі за часів ватажка народних мас Северина Наливайка. Але розгром та жорстоке покарання учасників цього повстання не припинило боротьби. Вона продовжувалась під проводом Тараса Федоровича, якого народ прозвав Трясилом. і є свідчення, що до його загону приєднався цілий загін повстанців з Мирополя.

З кожним роком, з кожним новим повстанням зростали сили народного руху, нагромаджувався воєнний досвід.

Коронний гетьман М.Потоцький в листі польському королеві Владиславу IV писав: "Не було такого села, такого міста, в якому б не закликали до сваволі і не зазіхали б на життя та майно своїх панів та державців".

Визвольна війна 1648-1654р.р. під проводом Богдана Хмельницького була логічним продовженням боротьби народних мас України проти соціального, національного та релігійного гніту, за створення своєї незалежної держави. Вона почалась виступом Запорозької Січі, де козаки обрали гетьманом Хмельницького. У квітні 1648 року двотисячний загін січовиків вирушив на Україну. В битвах під Жовтими Водами, Корсунем повстанці дощенту розгромили польське військо. Звістка про це, універсали Богдана підняли найширші народні маси. і всі "збиралися дружно на добрих конях до Білої Церкви". Літопис очевидця пише про ці дні так: "Итак народ посполитый на Украине, послышавши о знесенню войск коронных и гетьманов, зараз почали купыты в полки". Влітку 1648 року спалахнули повстання в Любарі, Звягелі та інших містечках і селах нашої місцевості. Повстанці визволили від шляхти П'ятку, Любар, Чуднів, Бердичів, Житомир, Звягель, Баранів ку, і коли з'явилися тут козацько-селянські війська Богдана Хмельницького, всі вони перейшли до армії гетьмана.

В кінці червня, на початку липня того ж року, вся територія Житомирщини контролювалася повсталим народом, кріпаки оголосили себе козаками. Бував тут і сам Богдан, чиїм ім'ям названі численні джерела, урочища. Є й письмова згадка про те, як у Полонному він зустрічав свого сина Тимофія, що повертався з Криму.

Події визвольної війни пов'язані і з іншими визначним героєм, "правою рукою" Б.Хмельницького, полковником Максимом Кривоносом. Полки М.Кривоноса звільнили від польської шляхти Бердичів, Полонне, Бистрик, Баранівку, П'ятку, Чуднів, Романів і територію нашого району.

Про активну участь населення Житомирщини в визвольному русі свідчить той факт, що із 35 полків війська Б.Хмельницького на той час, 5 полків було сформовано із нашої місцевості. А саме: Паволоцький /Попільнянський р-он/, Овруцький, Любарський, Миропільський.

Побратим Т.Шевченка український Історик М.Костомаров в своїх дослід­женнях стверджує, що полки поділялись на сотні. Сотня включала в себе села і міста, нараховувала в собі до тисячі чоловік; сотня ділилася на курені. В полку була різна кількість сотень, число їх доходило до 20.

Наприклад, Брацлавський мав 21 сотню, Чигиринський - І8,Киівський -17 сотень, Переяславський - 18, Корсунський - І9.Це говорить про те, що в нашому Миропільському полку приймало участь населення багатьох наших сіл і кількість їх була велика. Всі вони брали активну участь у воєнних діях, особливо в боях під Зборовим, Пилявці, Берестечком, Батогом.

Наш край був активним у фінансуванні козацької держави, створеної Богданом Хмельницьким.

В архіві Південно-Західної Росії /том 2 част.УП/ є відомості про збір податків під час визвольної боротьби. Серед Інших там названі такі се­ла, які платили податок на користь Б.Хмельницького: Романівка - з 11 димів /осель/, Кам'янка – з 24, Козара - з 4, Старий і Новий Чуднів -з 120, Дриглів - з 7, Гордіївка - з 3, Козарка /суч.М.Козара/ - з 2, Миропіль - з 42, Шуляйки - з 3, Камінь - з 4, Хижинці - з 5 і т.д.

На території краю було ліквідовано землеволодіння польської шлях­ти, її фільварково-панщинну систему, кріпацтво взагалі і створено ко­зацьке управління.

Після вигнання польської шляхти зявилось багато вільних земель, на які стали переселятись родини колишніх кріпаків, тепер як нові віль­ні власники - козаки. Засновуються нові села і хутори.

Перекази свідчать, що так засновано було Бартуху, Сіряки, Довбиш, Биківку. За переказом є братські козачі могили в с.Луки. В багатьох місцях є назви місцевості "козацьке", "козаччина", "козацька долина", "козацька криниця" та інш.

В жовтні 1648 року козацько-селянське військо дійшло до Львова і Замостя. Воно було виснажене боями і хворобами, а тому Б.Хмельницький погодився на мирні переговори і припинення воєнних дій. Армія повстан­ців поверталася на Придніпров'я через Сокаль, Дубно, Бердичів, Паволоч /Попільнянський р-он/.

Західні кордони козацької держави з Польшею проходили по території нашого краю. Невдоволений польський урядовець сенатор А.Кисіль з обу­ренням говорив : " Почавши від Случі до Чигирина знаходиться військо Хмельницького".

На Случі стояли охоронні полки полковників Івана Донця і Таборенка з війська Б.Хмельницького, а самі козаки і народ твердо заявили: "Стій ляше, по Случ наше". За цю лінію кордону народ вперто боровся, хоч які угоди не нав'язували йому польські пани.

За Зборівським миром 1649 року йде зменшення території козацької держави і відповідно зменшення числа полків. По даних 1650 року на­лічувалось 16 реєстрованих козаків. Серед ліквідованих Житомирських полків знаходиться і наш Миропільський, який входить до складу Біло­церківського полку (керівник полковник Михайло Громика).

На Житомирщину повернулася польська шляхта. Їі кварцове (регуляр­не) військо, численні панські надвірні військові команди і шляхтичі взялися повертати втрачене і "приборкувати селянську сваволю".

Відновлювалась ще в більш тяжких формах кріпаччина, яка доходила до 5 днів на тиждень. Але шляхта була в непевному становищі. Польський історик Твардовський писав:

"Не було села, де б бідний шляхтич міг зітхнути вільно. Ледве хто погарячкує - в той же час бунт, а сорок тисяч реєстрованих козаків із регулярної армії Богдана Хмельницького, як горох з мішка розсипавшись по Україні, учиняли страшний для нас шорех".

З таким становищем не могли примиритися обидві сторони і готувалися до нової війни. Вона розпочалася на початку 1651 року віроломним нападом польських військ. Найважливіша в той час Берестецька битва через зраду союзників козаків - кримських татар, закінчилась поразкою селянсь­ко-козацького війська.

Кримський хан ще й до того, коли Хмельницький кинувся до нього умов­ляти, захопив його в полон і з ним рушив з України в Крим, грабуючи по дорозі українські землі. Цей відхід хана Іслам-Гірея проходив і через нашу місцевість. Місцеве козацтво згуртувалось і розгромило під Паволоччю і Чудновим 10-ти тисячну орду ногайських татар. Відпускаючи час­тину полоненнях до Іслам Гірея, козаки поставили вимогу звільнити Б.Хмельницького, в противному разі вони займуть переправи і не пропус­тять татар в Крим. Хан змушений був 2 липня 1651 року під Любаром зві­льнити Б.Хмельницького. Він прибув до Любара, потім до Наволочі. Там підписав нові універсали про мобілізацію до козацької армії, зайнявся збиранням селянсько-козацьких сил для продовження боротьби, але від­стояти наш край від польського нашестя не змогли. Селянсько-козацька армія відступила до Білої Церкви, а в нашій місцевості народ продов­жував проти шляхти партизанську боротьбу.

Лютий ворог українського народу І.Вишневецький свідчив: "По лісах і хащах часто наших необережних ловлять, Інших стріляють із самопалів".

Окремі населені пункти (переважно містечка) чинили опір регуляр­ним частинам польської армії. Серед них був Любар і наш Романів. Роз­лючена шляхта, увірвавшись в ці містечка, спалила їх і вбила багатьох мешканців.

Мир під назвою Білоцерківського був укладений у вересні 1651 року Він ще більше додав упевненості польській шляхті повновладно розпоряд­жатись життям і майном українського населення. Ті, що не могли боротись проти своїх же гнобителів, тікали світ за очі. Всі горіли ненавистю, готуючись до нової війни. Богдан Хмельницький про­водить нову мобілізацію до селянсько-козацького війська.

Неминучість війни розуміла і польська сторона. Вона навіть спі­шила розвязати 1і першою, поки повсталий народ не зібрав свої сили заново.

Польський гетьман М.Калиновський з 30-ти тисячною армією розпочав воєнні дії в 1652 році, але був повністю розгромлений у Батозькій битві. Це знову піднімає український народ на боротьбу. Шляхта з нашої місцевості втікає в Польщу, житомирський староста Тишкевич спішно ви­водить з Волині підпорядковані йому війська до Костянтинова.

На Житомирщину знову повертаються козацькі порядки.

Польська шляхта збирає нові сили, які очолює особисто король. Нова 60-ти тисячна армія розгортає успішний наступ проти розрізнених сил повстанців.

На початку 1653 р. польський воєвода С.Чарнецький пройшов територією Житомирщини, жорстоко караючи кожне село і містечко. Документи свідчать про нечувану жорстокість польської шляхти до місцевого населення Чуднова та інших сіл нашого краю.

Уже згаданий польський історик Твардовський записав: "...ні на яку стать не зважав розлютований жовнір, ні на дівчину, ні на невинних ді­тей на грудях матері”. Довершила спустошення краю епідемія чуми та го­лод, бо внаслідок воєнних дій і каральних експедицій шляхти, поля не оброблялись. Народ втомився, ховався в хащах і недоступних місцях, втікав в прикордонні російські землі. Через заселення їх втікачами-українцями вони стали називатися "слобідська Україна".

Зменшуються військові сили Б.Хмельницького. З Білоцерківського пол­ку козаки колишнього Миропільського полку увійшли до складу Волинського полку.

Становище врятував єдиний на той час вихід - допомога і воєнно-політичний союз з єдинокровною Росією. Цей акт був оформлений Переяславською Радою 1654 року та Березневими статтями. Вони ще називаються статтями Хмельницького. Оригінали документів втрачено, кожна сторона їх тракту­вала по-своєму, особливо Москва, яка бажала мати Україну в своїх землях і не хотіла бачити її федеративною козацькою вольницею.

Богдан Хмельницький зрозумів, що горда самодержавна імперія його обходить, але в тих конкретних умовах іншого існування для українсько­го народу не було. Смерть Хмельницького внесла розбрат, створились си­ли різної державної орієнтації, єдність України була розірвана. Поляки об'єднали свої сили з татарами, а ті, що залишились вірні Переяславській угоді, виступили об'єднаними росїйсько-козацькими військами.

Польща зазнала поразки, але з півдня хвилями набігали спустошливі татаро-турецькі навали. Султан намагався створити васальну українську державу.

На північних землях Росії з”явились шведські загарбники. Вони теж мріяли створити з України “Руське князівство”. Кожна з цих сторін мала своїх гетьманів та їх прибічників на Україні. Роки цієї війни народ називав “руїною”.В цих умовах російська сторона відмовилась від бороть­би за єдність українських земель і в 1667 р. уклала з Польщею Андрусівське перемир’я, а згодом у 1686 р. “Вічний мир”. Кордон між Польщею і Росією встановлювався по Дніпру.

Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Росії. Правобереж­на Україна під владою Польші.

Запорозькі землі - вузька смуга вздовж правого берега Дніпра, тобто Правобережна Наддніпрянщина, повинна була бути нейтральною незаселеною пусткою.

Таким чином, в наш край знову повертається гніт польської шляхти.

Для зміцнення своєї влади адміністративним центром воєводства Польща робить Житомир, посилює католицизм і уніатство, посилює кріпацтво і феодальний гніт. Польський сейм приймає постанову про запровадження на Правобережній Україні в судах і діловодстві тільки польської мови. Магнати оточують себе польським населенням, заселяють ними спустілі землі, думаючи цим створити собі опору і захист. Цю політику впроваджував і власник нашого крав граф Ілінський.

Польський король Собеський для зміцнення позицій Польщі в цих спус­тошених і розорених землях, для створення захисту шляхти від своєвільних козаків і частих нападів "кримців", для того, щоб поставити козаків на службу інтересам шляхти, видає універсал про заселення цих земель "охотниками" при умові, що вони охоронятимуть кордони Польші. Так було відновле­но козаччину. Козаки та збіглі селяни-кріпаки селились вздовж рік Тясмин і Тікич, заселивши Корсунь, Умань, Лисянку,Черкаси.

На початку 80-х років в керівники цієї народної колонізації опус­тошених районів висунувся Семен Палій, який зайняв територію Білоцерків­ського полку. Центром цих поселень стало м.Фастів. Хоч Палій і прикривав­ся королівською грамотою для збирання сил захисту краю від татарсь­ких набігів - на ділі він проводив політику вигнання польської шлях­ти від Дніпра до Дністра і Случі, наділення жителів козацькими правами, возз'єднання з Лівобережною Україною.

Коли розпочалася відкрита боротьба проти шляхти, Палієві вдалося розширити кордони свого полку до Прип'яті і Случі і до 1699 року ство­рити "державу" втікачів та повстанців.

Наш укріплений чоловічий Колодяжненський православний монастир на річці Случ прийняв в свої стіни палієвих козаків під керівництвом Шидловського, Вони успішно відбивали напади кримських татар і польської шляхти. Семен Палій дав цьому монастиреві охоронну грамоту, яка підтверджувала його статус і права.

Створення вільної і незалежної козацької організації на землях, на які претендувала польська шляхта, викликало її обурення. На Вар­шавському сеймі 1699 року вона ухвалює постанову про ліквідацію цих козацьких полків і посилає війська проти С.Палія. Повстанці вигнали ці загони, звільнили на території Житомирщини Звягель, Чарторіж, Ружин, Черняхів, Бердичів, П'ятку, Котельню. В 1702 р. кордон козацької території проходив по річках Тетерів, Уж, Случ. Населення вступало до загонів повстанців, на звільненій від шляхти території відновлювалися козацькі порядки, відновлювалися стосунки з Лівобережною Ук­раїною та російським урядом. Палій просив, щоб звільнену територію прийняли під захист російського уряду.

Польська шляхта організовує новий похід свого війська на Правобе­режну Україну. Так як всі були зайняті Північною війною, яка розпоча­лася в 1700 р., то опір польській шляхті учинили лише козаки С.Палія.

Ставленик російського царя Петра І, гетьман Лівобережної України Мазепа, боявся популярності С.Палія в народі і робив все, для щоб поз­бутися його як свого суперника. Він посилає Петру І доноси і різні зви­нувачення на Палія, добивається його засудження. Обманним шляхом він захоплює під Любаром Палія в полон, тримає в Бердичеві в ув'язненні, по­ки Петро І не засилає Палія в Сибір.

Коли ж Петру І став відомий перехід Мазепи на сторону шведів і ста­ло зрозуміло, що всі звинувачення Палія безпідставні, Петро І повертає його з заслання, доручає йому формувати українські козачі полки. Всьо­го було сформована 9 полків. Центр одного з них знаходився в с.Паволоч Попільнянського р-ну.

Щоб підняти український народ проти шведів, Петро І відновив коза­чий устрій на українських землях. Тому український народ повірив єдиновірному, єдинокровному царю і зустрів шведські війська як окупантів, а козаки під керівництвом Палія хоробро бились під Полтавою, брали участь в переслідуванні відступаючого ворога.

Позиції і влада польської шляхти на Правобережній Україні, в тому числі в нашому краю, були втрачені. Про ці події шляхта писала: "...козаки по-прежнему занимают наши имения в окресностях Житомира, Хвастове, Белой Церкви, Бердичеве, Бышево,Котельни, Паволочи и Овруча... не допускают нас собирать доходы и подати даже в тех местах, где козаки временно только занимают квартиры". /Архив Юго-Западной Руси т.П.часть З стр.190/.

Але свободолюбивих українських козаків Петро І не любив, автономію і незалежність України намагався ліквідувати.

Тому в невдалій Пруській війні з Туреччиною /І710-1713р.р./ він добився дипломатичного успіху зобов'язанням вивести свої війська з Правобережної України. Правобережжя, в тому числі і наш край знову попадали під владу польської шляхти.

В указі говорилося: "Тогобочную заднепровскую Украйну надлежало оставить полякам.Тамошним же полковникам с полковою сотенною й рядовою козацкою старшиною, с козаками и протчими в подданстве нашем верно быть желающими, с женами и детьми, с их движимыми пожитками, на жилище перейти в Малую Россию /тобто Лівобережну Україну -автор/.

Коли в наш край повернулися на постійне перебування польські війська, то застали його вкрай спустошеним. Наприклад, в Миропіль на "кормление" було прислано 36 польських солдат, але нікого з жителів вони не застали. Їх командир в листі до сенаторів у Варшаву пише:"Вы отправили несколько сот конниц на квартиры в Украйну и прис­лали мне роспись дымов /тобто жилих будинків -авт/ в пустыне...вы постарались вытолкать войско в незаселенные места...В Мирополе тридцать шесть солдат, между тем в нем нет теперь и живой собаки".

Повернувшись, власники маєтків і їх попихачі-шляхтичі не тільки завзято повертали свою власність, а на кожному кроці і при першій же нагоді во­ни знущалися з жителів, мстили їм, показували свою владу, добивалися покори.

Та народ вже спробував вільного козацького життя, мав почуття власної людської гідності і на подібні панські витівки відповідав рішучим про­тестом, навіть відвертою боротьбою. Наприклад, арештованого за сприяння козакам священника с.Колодяжного Тихона Лашка жителі відбили силою зброї від новоявленого власника шляхтича Яцка Ясликовського. Конфлікти жителів з шляхтою відбувалися повсюдно. Але такої сили, як Запорізька Січ не було, згуртувати народ на новий відкритий виступ, на нову боротьбу було важко.

Запорізька Січ була зруйнована, але не зникли борці за народну во­лю. Ними стали гайдамаки. Так називалися учасники партизанської бороть­би, які встали, як писав Т.Шевченко "за святую правду - волю". В уста свого героя гайдамацького отамана Швачки він вклав програму бороть­би:

"Не дам же я вражим ляхам в Україні жить !"

Гайдамацький рух поширився як стихійний протест народних мас про­ти соціально-економічного та національцо-релігійного гніту на Правобе­режній Україні. Гайдамаками ставали селяни-кріпаки, всі ті, кому загро­жувало покріпачення: робітники, ремісники, міщани - всі, хто не мирив­ся з становищем підневільного, хто протестував і мстив панам. Організо­вуючи невеликі загони, вони добре ховались в знайомій їм місцевості і за допомогою місцевих жителів та при їх активній участі, здійснювали на­пади на панські маєтки і костьоли, грабували їх, убивали шляхту, нищили панські документи.

В 1734 році розрізнений по всій Україні гайдамацький рух переріс в велике повстання, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. В районі Бердичева і в навколишній місцевості вони створювали правиль­но організовані сотні із озброєних місцевих жителів, якими керували за­порізькі козаки, як досвідчені професіональні вояки.

Ці загони виганяли з маєтків шляхту, евреїв-орендарів, нищили кріпосницькі документи. Серед місць, де зареєстровані такі події, згаду­ється Чуднів, Бердичів, Котельня та інші, а серед гайдамацьких ватажків найбільш фігурує Іван Подоляка. Практично гайдамацькі загони діяли по всій території Волині.

Шляхта і католицька церква намагаються придушити рух гайдамаків не тільки силою зброї імперії і репресій, а й посиленням ідейного впливу католицизму. Тому тільки в нашій місцевості були побудовані і активно діяли в 1751 р. костьол у Житомирі, 1754р.

кафедральний собор у Бердичеві з школою кармелітів і друкарнею, Бернардський монастир в Житомирі. В нашому Романові був католицький жіночий монастир візиток з пансіонатом для шляхтянок, і ієзуїтське училище з бібліотекою, 2 католицькі костьоли.

В уніатських церквах проповідували послання: "Больше терпели, еще потерпите. Ховайтеся, утекайте, а до гайдамаков не приставайте." Крити­куючи антинародну діяльність уніатів, їх зрадництво народу, Вінницький протопіп Головковий писав уніатам: "Ви не для Ієсуса, но для хлеба кус­ка унії держитесь". /Архив Западнорусских униатских митрополитов. До­кумент № 2421/.

Прикладом вболівання за віру і народ, за його боротьбу став право­славний Мотроницький монастир. Він став в центрі боротьби, яка розгор­нулася в 1768 р. під назвою Коліївщина. Видатним керівником цього мо­гутнього народного руху стали Максим Залізняк та Іван Гонта. В народній пісні говориться:

Максим козак Залізняк

козак з Запорожжя

Процвітає на Вкраїні,

як в городі рожа.

Під Бердичевом повстання очолив Клим Круть і Василь Щербина. Пере­лякана шляхта з усієї нашої місцевості втікала в Полонне, де Любомирські зробили його укріплення неприступним.

"Плачевное состояние нашего воеводства... оно лишено всякой защиты и помощи, между тем, как постоянно усиливается своеволие гайдамаков... Они опустошают страну, проливают невинную кровь и не щадят священников храмов",-писала шляхта коронному гетьману в якого просила захисту. Скрізь по селах читали послання гайдамацьких ватажків:

"Настав час вибитись а неволі , вирватись з панського ярма, звіль­нитись від тягара. Прибувайте до нас: ми наділимо вас правами і вольностями. Бог дасть нам перемогу і станете ви всі вільними, коли вигубите кодло панів ваших, що смокчуть вашу кров. Кидайте хати ваші і прибувайте до нас.”

В цей час російська цариця Катерина ІІ в Польщі проводила політи­ку підтримки свого фаворита - короля польського. Частина шляхти висту­пила проти цього короля і його високої покровительки, створила своє збройне об'єднання -Барську конфедерацію. Проти них Катерина ІІ направи­ла регулярні військові сили. Поява російських військ і їх виступи про­ти ненависних польських панів народні маси України зрозуміли як допомо­гу Росії в їх боротьбі проти польської шляхти. Повстання і рух всього народу набуло такого розмаху, що насмерть перелякало царицю. Тому вона дає наказ взяти під захист шляхту, яка шукала заступництва й оборони в межах імперії Російської.

Повстанці повірили Росії, думали що вони їх союзник в боротьбі. Це допомогло по-зрадницьки розгромити повстанців. Але і це не припини­ло народної боротьби.

Власник Романова і більшості сіл нашого краю, власник Житомира, який мав адміністративну владу старости Житомирського, граф Ілінський в своїх донесеннях стверджував, що існує організована змова проти панів, що народ жде "сина Ґонти". За його повідомленнями нове повстання має відбутися на св.Паску. Ілінський повідомляє, що арештував багатьох змовників, серед яких багато священиків і пилипонів.

Пилипонами називали розкольників-старообрядців, які втікли від влади за релігійні переслідування. Поряд з Романовим є їх велике село Пилипо-Кошара. Жили вони і в інших місцях: в Ясногороді - 10 душ, Романові -46, Кам'янці - 2.

Про те, що гайдамаки продовжували діяти в нашій місцевості свідчать повідомлення про підпали панських економій, скирт, панських палаців, а народна пам'ять зберегла назву числених урочищ та місць як гайдамацьких. Зокрема, недоступна болотиста окраїна Раманова, яка заросла кущами вер­би називається "гайдамацькі лози", урочище "гайдамака Гоголь /Гоголеве/". Гайдамаки, втікаючи від панської розправи, селились в "диких" місцях. За розповідями, мальовничий і малодоступний район Романова Марки був освоєний гайдамакою Марком Бондарчуком, котрий втік від кривавої розправи з Кодні.

Нерівна боротьба не припинялась...