3.4.4. Приватизація державного житлового фонду

Приватизація державного житлового фонду виступає як один із засобів набуття права власності на житло громадянами України. Порядок приватизації регулюється Законом України «Про прива­тизацію державного житлового фонду» (19 червня 1992 р., з подаль­шими змінами).

Способи приватизації:

1) безоплатна передача громадянам квартир (будинків) з розра­хунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його родини і додатково 10 квадратних метрів на родину. Якщо загальна площа квартири (будинку), що підлягає приватизації, відповідає зазначеній нормі, то квартира (будинок) передається наймачу і членам його родини безкоштовно. Якщо загальна площа квартири менша від площі, яку родина най­мача має право одержати безкоштовно, наймачу і членам його ро­дини видаються житлові чеки. Ці цінні папери можна використо­вувати для приватизації не тільки житла, але і державних підпри­ємств, земельного фонду;

2) продаж надлишків загальної площі квартир (будинків) гро­мадянам України, що проживають у них або перебувають у черзі осіб, що потребують поліпшення житлових умов. Якщо загальна площа квартири (будинку) перевищує площу, яку родина наймача має право одержати безкоштовно, наймач здійснює доплату цінни­ми паперами, отриманими для приватизації державних підпри­ємств, а за їх відсутності чи недостатності — грошима.

Кожен громадянин України має право приватизувати займане ним житло безкоштовно або з частковою доплатою тільки один раз.

( 283

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК ДО ТЕМИ 3.4

-д-

Договір найму житлового приміщення — це угода, за якою наи-модавець зобов'язується надати наймачу за плату житлове при­міщення, а наймач зобов'язується користуватися житловим при­міщенням за призначенням і вчасно сплачувати за користування житлом.

— П —

Приватизація державного житлового фонду — це відчуження квартир (будинків) та інших житлових приміщень, а також належ­них до них господарських споруд державного житлового фонду на користь громадян України.

Тема 3.7 основи екологічного права україни

3.7.1. Екологічне право — галузь права України

Екологічне право — галузь права України, яка регулює суспіль­ні відносини з приводу приналежності, використання, забезпечен­ня екологічної безпеки і відтворення природних ресурсів.

Екологічне право поділяється на Загальну та Особливу частини.

Загальна частина екологічного права охоплює такі положення: право власності на природні об'єкти; управління в галузі вико­ристання, відтворення та охорони навколишнього природного се­редовища; загальні положення природокористування; правове за­безпечення екологічної безпеки; загальні питання охорони при­родного середовища; юридична відповідальність за порушення екологічного законодавства.

Особлива частина містить правові норми, які регулюють окремі види екологічних відносин з урахуванням їх специфіки, а саме: право користування землею, водами, надрами, рослинним світом, тваринним світом, атмосферним повітрям, природно-заповідним фондом та іншими видами природних ресурсів.

Особливість екологічного права — наявність великої кількості нормативно-правових актів. Серед них є кодифіковані акти, напри­клад, Лісовий кодекс, Кодекс про надра, Водний кодекс, Земельний кодекс. Вони містять норми, що регулюють процес використання і охорони окремих природних ресурсів (земля, ліс і т.ін.).

Провідним комплексним нормативно-правовим актом у цій га­лузі законодавства є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (25 червня 1991 р., з подальшими зміна­ми), що визначає правові, економічні та соціальні засади організа­ції охорони природи, екологічні права й обов'язки громадян та ін­ших суб'єктів природокористування.

Крім того, норми екологічного права містять закони України «Про природно-заповідний фонд» (16 червня 1992 р.), «Про охоро­ну атмосферного повітря» (16 жовтня 1992 р.), «Про тваринний світ» (3 березня 1993 р.), «Про екологічну експертизу» (9 лютого 1995 р.), «Про рослинний світ» (9 квітня 1999 р.).

315

Підзаконні акти міністерств і відомств конкретизують положен­ня законів у діяльності конкретних природ ©користувачів, регулю­ють їхню діяльність, пов'язану з впливом на стан довкілля. Напри­клад, наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища затверджена «Інструкція про порядок видачі дозволів на добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Чер­воної книги України, форм клопотання та бланків дозволів на таке добування».

Локальні підзаконні акти органів місцевого самоуправління встановлюють норми природокористування на відповідних тери­торіях, виходячи з існуючих загальнодержавних нормативів та законодавчої бази у межах власної компетенції.

Норми екологічного права містять також численні міжнародно-правові договори, учасником яких є Україна. Наприклад, це — Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, що знаходяться під загрозою знищення (3 березня 1973 р.), Конвен­ція про транскордонне забруднення повітря на великій відстані (13 листопада 1979 р.).