2.Система в повноваження органів державної влади в галузі охорони здоров*я

До системи органів державного управління охорони здоров'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організовує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові й організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі хорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ України), До основних завдань МОЗ України належать: розробка пріоритетних напрямів діяльності національної служби охорони здоров'я; забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню установами охорони здоров'я всіх форм власності; здійснення заходів щодо розвитку профілактичного напряму в охороні здоров'я населення; формування здорового способу життя; забезпечення надання державними установами охорони здоров'я загальнодоступної, переважно, безкоштовної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню; розробка прогнозу та показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних зі змінами власності; охорона материнства й дитинства тощо.

Для розв'язання найважливіших завдань діяльності та розвитку охорони здоров'я в МОЗ України створюють колегію, рішення якої проводять у життя наказами Міністра.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров'я в межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організовують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів і виробів медичного призначення.

3.Адмін.-прав. Статус Міністерства закордонних справ У.

Міністерство закордонних справ України (далі — МЗС України) є центральним органом виконавчої влади, забезпечує в межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України й здійснює координацію всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків держави. Положення про Міністерство закордонних справ України затверджено Указом Президента України від 3 квітня 1999 р. У межах своїх повноважень МЗС України організовує виконання актів законодавства України й здійснює контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями МЗС України є: участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню в світі образу України як надійного й передбачуваного партнера; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності й узгодженості зовнішньополітичного курсу України; захист прав і інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадянами та надання цим громадянам підтримки й захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

У ході своєї діяльності МЗС України: бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх зносин і в установленому порядку подає їх Президентові України; розробляє й подає Президентові та Кабінету Міністрів України пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та заходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами й міжнародними організаціями тощо.

Під час виконання покладених на нього функцій МЗС України взаємодіє з іншими центральними органами виконавчої влади України, органами АРК, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також із відповідними органами інших держав.

МЗС України в межах своїх повноважень видає на основі та на виконання чинного законодавства накази, організовує та контролює їх виконання, а в разі необхідності видає разом з іншими центральними органами виконавчої влади спільні акти.

МЗС України здійснює свої повноваження безпосередньо й через дипломатичні представництва України за кордоном, консульські установи України за кордоном, представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС України на території України, організації та установи, що належать до сфері його управління.

Для погодженого розв'язання питань, що належать до повноважень МЗС України, в ньому утворюють колегію. Членів колегії МЗС України затверджує Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводять у життя, переважно, наказами Міністра закордонних справ України.

Закордонними органами МЗС України є дипломатичні представництва України, консульські установи, місії України за кордоном.

6БІЛЕТ

Адмін.-прав. Статус громадян У., іноземних осіб, осіб без громадянства, статус біженців

У відповідності до Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями с особи, які не перебувають у громадянстві України і є громадянами (підданими} іншої держави або держав.

Особами без громадянства є особи, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає, своїми громадянами (ст. 1 Закону у редакції від 6 лютого 2003 р.).

Іноземців наділено тими ж правами і свободами, що й громадян України, вони виконують такі ж обов'язки, якщо інше не встановлене Законами і міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України).

Однак не можна стверджувати, що адміністративно-правовий статус іноземців і громадян України є однаковим.

Адміністративна правоздатність громадянина України виникає і моменту народження ї припиняється з його смертю.

У іноземця, що прибув до країни, адміністративна правоздатність виникає з моменту прибуття і закінчується, коли він залишає країну.

Адміністративна дієздатність іноземця полягає у здатності реалізувати своїми діями належні йому права та виконувати обов'язки-Особливості адміністративно-правового статусу іноземних громадян і апатридів містять у собі низку обмежень їх прав та обов'язків.

У Законі України «Про правовий статус іноземців» встановлено, що у випадках обмеження правового статусу громадян України іноземною державою Кабінет Міністрів може прийняти рішення про відповідні обмеження щодо громадян цієї держави, що перебувають в Україні.

Основні права та обов'язки іноземних, громадян і осіб без громадянства передбачені ст. ст. 7- 24 Закону України «Про правовий статус іноземців».

Обсяг правового статусу іноземців залежить також від того, постійно чи тимчасово вони перебувають на території України.

Натомість іноземці не мають права:

• бути засновниками і членами політичних партій (ст. 36 Конституції, ст. 16 Європейської конвенції і прав людини, ст. 12 Закону «Про об'єднання громадян», ст. 16 Закону «Про правовий статус іноземців»);

• обирати і бути обраними до органів державної влади і самоврядування, брати участь у референдумі;

• одержувати у власність земельні ділянки. Але спільні підприємства, міжнародні об'єднання і організації за участю іноземних громадян, а також особи без громадянства можуть одержувати їх в оренду;

• отримати частку державного майна за приватизаційні папери (ст. 15 Закону України «Про приватизацію державного майна» від 19.02.97 р.);

• вести селянське (фермерське} господарство (ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.91 р );

• бути адвокатами, аудиторами, нотаріусами (ст. 2 Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.92 р., ст. З Закону України «Про нотаріат» від 02.09.93 р.);

• працювати у правоохоронних органах;

• бути державними службовцями (ст. 4 Закону України «Про державну службу» від 16.12.93 р.), у тому числім військовослужбовцями (ст. 1 Закону України «Про загальний військовий обов'язок та військову службу» від 25.03.92 р.).

Є певні обмеження щодо в'їзду іноземних громадян, що приїжджають з держав, в яких зареєстровано особливо небезпечні хвороби. Згідно з Законом України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» від 24.02.1994 р. (ст. 29) у прикордонних пунктах створюються і функціонують спеціальні санітарно-карантинні підрозділи з метою запобігання занесення в Україну особливо небезпечних і небезпечних для людей інфекційних хвороб.

Іноземці можуть пересуватися по території України, обирати місце проживання в ній лише в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Адміністративна відповідальність іноземців і осіб без громадянства у відповідності до ст. 16 Кодексу про адміністративні правопорушення є такою ж, як і у громадян України. Питання за відповідальність про адміністративні правопорушення, вчинені на території України іноземцями, які згідно з чинними законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом.

Адміністративно-правовий статус біженців

У відповідності до ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцям може надаватися притулок": Згідно зі ст. 14 Загальної декларації прав людини, прийняті резолюцією Генеральної асамблеї ООН 10.12.48 р. кожна людина має право шукати притулок від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

На підставі даної норми резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 14.12.67 р. було прийнято Декларацію про територіальний притулок, згідно з якою права користуватися притулком не має особа, щодо якої існують серйозні підстави вважати, що вона скоїла злочин проти миру, проти: людства, або військовий злочин.

У зв'язку з цим дуже важливим с визначення поняття «біженець» та тих критеріїв, які цьому сприяють.

Визначення поняття «біженець» закріплено у ст. 1 Закону України «Про біженців», згідно з якою біженцем є іноземець (іноземний громадянин або особа без громадянства), який внаслідок обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання) і не може, або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених Законом «Про біженців», прийнято рішення про надання йому статусу біженця.

Це визначення відповідає ст. 1 Конвенції ООН про статус біженців від 28.07.51 р., яка набрала чинності 2,1.04.54 р,

Визначення поняття «біженець» містить ті ознаки, які необхідні для набуття відповідного статусу. До них належать:

• перебування за межами своєї батьківщини;

• небажання чи неможливість отримати захист від уряду країни проживання, небажання повернутися на батьківщину;

• переслідування або побоювання такого переслідування з певних причин;

• саме поняття мотивів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національної чи соціальної належності, політичних поглядів.

Слід зазначити, що цих загальновизнаних ознак недостатньо для набуття статусу біженця. Має бути прийняте рішення Президента про надання притулку, яке і встановлює відповідний статус.

Основним критерієм у визначенні статусу біженця є «обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування

Політичний біженець — це особа, яку переслідує держава або інше утворення за її погляди, що складають реальну чи передбачувану загрозу для держави чи її інститутів, або для політичних планів даного утворення.

Питання про надання і позбавлення статусу біженця вирішують в межах своєї компетенції органи міграційної служби Державного комітету України у справах національностей та міграції

Рішення про надання статусу біженця приймається органами міграційної служби не пізніше одного місяця з момент) подачі заяви. Особі у цьому випадку видається посвідчення, яке є документом внутрішнього користування, посвідчує її особу і підтверджує факт надання статусу біженця. Посвідчення видається особам, починаючи з 16 років.

Забезпечення адміністративно-правового статусу біженців реалізується спільними зусиллями різноманітних державних структур

Служба безпеки України, її органи на місцях вживають заходів для виявлення серед осіб, що подали клопотання про надання статусу біженця таких, яким цей статус не може бути надано.

Міністерство внутрішніх справ України, управління внутрішніх справ областей, міст Києва, Севастополя займаються реєстрацією біженців, у межах своїх повноважень вирішують інші питання стосовно надання статусу біженця.

Допомогу з тимчасового працевлаштування біженцям надає Державна служба зайнятості.

Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва та консульські установи також беруть активну участь у розв'язанні багатьох питань стосовно врегулювання відносин, пов'язаних із наданням та реалізацією статусу біженця.