3.Проблеми реформування й вдосконалення управління обороною.

Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Оборона України — це комплекс політичних, економічних, екологічних, воєнних, соціальних і правових заходів щодо забезпечення незалежності, територіальної цілісності, захисту інтересів держави й мирного життя народу України. Захист Вітчизни є конституційним обов'язком кожного її громадянина, оскільки оборона країни належить до найважливіших функцій держави та є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання воєнному нападу й збройної відсічі можливій агресії проти України в будь-який час і за будь-яких обставин.

Основи організації оборони України та повноваження державних органів щодо її забезпечення, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб стосовно здійснення обороноздатності країни встановлено Законом України від 6 грудня 1991 р. «Про оборону» (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., нова редакція від 5 жовтня 2000 р.).

Формування й проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійснює виключно Верховна Рада України.

Виключно закони України визначають організацію Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану й розв'язують інші питання в сфері оборони.

Важливі функції у сфері оборони покладено на Президента України — гаранта державного суверенітету й територіальної цілісності держави. Президент призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань, здійснює керівництво та приймає рішення в сфері оборони держави, що надалі затверджуються законодавчим органом.

Президент України є головою Ради національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад відповідно до Конституції України. Компетенцію та функції Ради національної безпеки і оборони України визначено Законом України від 5 березня 1998 р.

Організація оборони, крім формування воєнної політики й воєнної доктрини, включає:

• розвиток воєнної науки, прогнозування та оцінку воєнної загрози чи загрози воєнного нападу, здійснення відповідних заходів на міжнародній арені для запобігання агресії;

• підготовку, розвиток, формування структури й забезпечення необхідної чисельності Збройних Сил України, підтримання їх боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності;

• вироблення й проведення військово-технічної політики;

• підготовку населення та території країни до оборони тощо.

Органом державного управління Збройними Силами України є Міністерство оборони України, яке несе повну відповідальність за їх розвиток і підготовку до виконання завдань оборони.

Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування забезпечують: виконання вимог чинного законодавства України з питань оборони посадовими особами, громадянами, підприємствами, установами й організаціями; розв'язують завдання щодо забезпечення потреб оборони та мобілізаційної готовності; організовують призов громадян на дійсну військову службу; сприяють проведенню навчальних зборів, початкової військової підготовки допризовної молоді та виконують інші функції у сфері оборони, передбачені законодавством України.

Білет№16

1.Міський голова, згідно зі ст. 12 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", є головною посадовою особою територіальної громади відповідного села (добровільного об'єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста.

Як і депутати представницьких органів місцевого самоврядування, голова обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, прямого виборчого права шляхом таємного голосування (ч. 2 ст. 141 Конституції України).

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" від б квітня 2004 p., вибори міського голови провадяться за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідної територіальної громади. При цьому кандидат на посаду голови не може одночасно балотуватися кандидатом у депутати відповідної ради. На нього, як і на депутатів представницьких органів місцевого самоврядування, поширюється принцип несумісництва посад.

Обраним на посаду міського голови, згідно зі ст. 73 Закону, вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, що брали участь у голосуванні, відносно інших кандидатів, які балотувалися у відповідному окрузі, та за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів виборців, які не підтримали жодного з кандидатів в окрузі.

Строк повноважень голови — п'ять років. Повноваження міського голови починаються з моменту оголошення відповідною міською виборчою комісією на пленарному засіданні ради рішення про його обрання і закінчується в момент вступу на цю посаду іншої, обраної відповідно до закону особи, крім випадків дострокового припинення його повноважень.

Міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах (крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.

На міських голів поширюються повноваження та гарантії депутатів рад, передбачені законом про статус депутатів рад, якщо інше не встановлено законом.

Отже, міській голова виступає одноосібним представником територіальної громади та її виконавчих органів, головує на засіданнях ради.

2. Адміністративно-процесуальна норма є встановленим державою загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, що виникають в процесі вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління.

Адміністративно-процесуальним нормам притаманний ряд особливостей, які дозволяють відмежувати їх від інших видів процесуальних норм. Відповідно, адміністративно-процесуальні норми реалізуються широким колом уповноважених на те суб'єктів, до числа яких відносяться, перш за все, органи управління, а при здійсненні юрисдикційних функцій і судові органи, тоді як реалізація кримінально-процесуальних і цивільно-процесуальних норм є прерогативою судових органів, органів досудового слідства і дізнання і інших суб'єктів, коло яких чітко окреслено Кримінально-процесуальним і Цивільно-процесуальним кодексами.

Різна і ступінь концентрованості адміністративно-процесуальних норм і норм, що регламентують інші види процесу. Адміністративно-процесуальні норми можуть бути як відносно великі сукупності (наприклад, процесуальна частина КоАП), так і окремі процесуальні правила, що містяться в адміністративних актах матеріально-правового характеру, а також в матеріально-правових актах інших галузей права.

І нарешті, слід зазначити, що адміністративно-процесуальні норми в значно меншому ступені спрямовані на регламентацію правовідносин, що носять юрисдикційний характер.

Перш за все, адміністративно-процесуальні норми розрізняються по сфері дії. Вони регламентують адміністративно-процесуальні відносини, що виникають в різних областях державного управління. Відповідно, можна виділити норми, що регламентують відносини в галузі адміністративно-політичної сфери, соціально-культурної сфери, економіки.

За обсягом регулювання можна виділити адміністративно-процесуальні норми загального характеру і спеціальні адміністративно-процесуальні норми. Норми першого виду стосуються загальних аспектів здійснення адміністративно-процесуальної діяльності. Їх реалізація може впливати як на хід адміністративного процесу в цілому, так і на окремі адміністративні виробництва. До числа таких норм можна віднести так звані норми-принципи, наприклад, закріплення розгляду справ про адміністративні правопорушення на засадах рівності громадян перед законом і органом, який розглядає справу (ст. 248 КпАП). Реалізація спеціальних адміністративно-процесуальних норм зв'язується з правовідносинами, що виникають в окремих галузях державного управління, на окремих стадіях адміністративних виробництв, при здійсненні конкретних процесуальних дій.

Найважливішим критерієм класифікації адміністративно-процесуальних норм слід визнати і їх юридичну силу. З цієї точки зору можна виділити адміністративно-процесуальні норми, які отримали своє закріплення на законодавчому рівні (наприклад, КпАП України, Закон України «Про звернення громадян» та ряд інших законодавчих актів), і норми, що містяться в підзаконних актах (наприклад, у різного роду положеннях, інструкціях, що видаються виконавчими органами різного рівня).

По колу суб'єктів адміністративно-процесуальної діяльності можна виділити процесуальні норми, що регламентують діяльність суб'єктів уповноважених вести процес, і суб'єктів, що втягуються в сферу адміністративно-процесуальної діяльності.

З урахуванням динаміки адміністративно-процесуальної діяльності можна виділити адміністративно-процесуальні норми, пов'язані з ініціацією адміністративного процесу, регламентацією його ходу і результатів, виконанням прийнятого у справі рішення.

Відносини, що виникають між суб'єктами при вирішенні конкретних адміністративних справ і грунтуються на адміністративно-процесуальних нормах, набувають характеру правових і можуть бути охарактеризовані як адміністративно-процесуальні відносини.

Наявність відповідної адміністративно-процесуальної норми є обов'язковою умовою для виникнення відповідних правовідносин. Іншими словами, це об'єктивна передумова існування самого правовідносини. У цьому випадку ситуація однозначна - немає норми, немає і відносини.

Іншою важливою передумовою виникнення адміністративно-процесуальних відносин слід визнати наявність відповідного адміністративного матеріального правовідносини. Справді, якби не було певних матеріально-правових відносин, то самі по собі процесуальні відносини втратили б сенс. Інакше кажучи, немає необхідності регулювати те, чого немає. Адміністративно-процесуальні відносини характеризують динаміку втілення в життя відносин, які регулюються нормами матеріального адміністративного права та ряду інших матеріальних галузей права.

Іншими словами, виникаючи в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних адміністративних справ, адміністративно-процесуальні відносини відображають процес розвитку і втілення в реальність матеріальних правовідносин. Отже, по відношенню до матеріального правовідносин вони носять підлеглий, службовий характер.

Специфіка адміністративно-процесуальних правовідносин знаходить своє відображення і в колі суб'єктів їх здійснення. На відміну від кримінального та цивільного процесів суб'єктами адміністративно-процесуальних правовідносин виступають численні виконавчі органи держави, а також інші суб'єкти, уповноважені здійснювати адміністративно-процесуальну діяльність.

Особливості реалізації адміністративно-процесуальних правовідносин дозволяють класифікувати їх по ряду підстав.

Традиційною в адміністративно-правовій науці є їх класифікація за таких підстав:

1) за змістом і функціональної спрямованості;

2) за видами адміністративних проваджень;

3) за галузевою належністю кореспондуючих матеріальних правовідносин;

4) за співвідношенням прав і обов'язків їх учасників.

3.

Білет №17.

1. Державні органи й організації утворюються, формуються державою (її органами), використовують матеріальні цінності, фінанси тощо, які залишаються власністю держави в особі її органів, та виконують завдання і функції держави. До них належать усі види державних органів, державні підприємства, установи і організації, їх об'єднання, військові (та інші мілітаризовані) формування.

Недержавні (громадські та корпоративні) органи і організації — це:

1) громадські організації, політичні партії, рухи, громадські формування на місцях та їх органи: так звані недержавні громадські утворення;

2) утворені на основі недержавних форм власності підприємства, установи, організації, їх об'єднання та їх власні органи управління (адміністрації): так звані недержавні корпоративні утворення. Щодо них держава не ставить завдання з виконання ними повсякденних функцій, не втручається в їхню діяльність та майнове становище. На державному рівні регулюється лише порядок їх утворення, реєстрації та здійснення контролю за відповідністю їх діяльності чинному законодавству. Решту завдань і функцій недержавні організації реалізують самостійно в межах закону та на підставі своїх статутів;

3) недержавні самоврядні утворення — це органи місцевого самоврядування. Вони, з одного боку, не є державними органами, а з іншого — їх не можна повністю віднести і до недержавних органів і організацій, оскільки перші реалізують публічно-владні функції (як відомо, місцеве самоврядування розглядається, поряд з державною владою, однією з форм публічної влади).

2. Контрабанда – це є переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, яке вчинене у великих розмірах. Також до контрабанди відноситься незаконне переміщення історичних та культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, вибухових речовин, радіоактивних матеріалів, зброї та боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї та бойових припасів до неї). Саме таким чином визначає контрабанду стаття 201 Кримінального кодексу України (КК). За такі дії, в тому числі за контрабанду стратегічно важливих сировинних товарів, щодо яких законодавством встановлено відповідні правила вивезення за межі України, передбачено кримінальну відповідальність у виді позбавлення волі на строк від трьох до семи років з конфіскацією предметів контрабанди. Контрабанда товарів вважається вчиненою у великих розмірах, якщо вартість товарів у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (НМД).

Інші порушення митних правил визначені главою 56-ою Митного кодексу України (далі – МК).

В загальному, порушення митних правил (ПМП) є адміністративним правопорушенням, яке являє собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений законодавством України порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України і за які цим Кодексом передбачена адміністративна відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені МК, настає у разі, якщо ці правопорушення не тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Відповідальність за ПМП можуть нести громадяни, які на момент вчинення такого правопорушення досягли 16-річного віку, а також посадові особи підприємств. Притягнення до відповідальності за порушення митних правил не звільняє зазначених осіб від обов’язку сплати мита та інших податків і зборів.

Адміністративні стягнення за ПМП у вигляді попередження, штрафу можуть бути накладені не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – два місяці з дня його виявлення.

Найбільш поширені ПМП передбачені ст. 351, 352 МК. Зокрема, дії, спрямовані на переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем, тобто їх переміщення через митний кордон України поза місцем розташування митного органу або поза часом здійснення митного оформлення, або з використанням незаконного звільнення від митного контролю внаслідок зловживання службовим становищем посадовими особами митного органу. Такі дії тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію цих товарів, а також конфіскацію транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів – безпосередніх предметів порушення митних правил через митний кордон України.

Дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з приховуванням від митного контролю, тобто з використанням спеціально виготовлених сховищ (тайників) та інших засобів або способів, що утруднюють виявлення таких товарів, або шляхом надання одним товарам вигляду інших, або з поданням митному органу як підстави для переміщення товарів підроблених документів чи одержаних незаконним шляхом, або таких, що містять неправдиві дані. Такі дії тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію цих товарів, а також конфіскацію товарів із спеціально виготовленими сховищами (тайниками) та транспортних засобів, що використовувалися для переміщення товарів через митний кордон України.