55. Підходи розвинутих країн та країн, що розвиваються, до проблем міжнародної інформаційної безпеки.

На сьогодні звертає на себе увагу суттєві відмінності у підходах розвинутих країн та країн, що розвиваються, до вирішення проблеми міжнародної інформаційної безпеки. Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції розвинутих країн передбачає: - її визнання як гіпотетичного силового протистояння; - перенесення розгляду концепції міжнародної інформаційної безпеки на регіональний або тематичний рівень; - виділення з комплексної проблеми міжнародної інформаційної безпеки таких складових, як кримінальні та терористичні міжнародні інформаційні загрози і створення міжнародного механізму контролю подібних інформаційних злочинів. Проблема міжнародної інформаційної безпеки з позиції незахідних країн передбачає: - пропозиції щодо встановлення міжнародно-правової норми про заборону застосування засобів впливу на інформаційні ресурси та інформаційний потенціал міжнародного, регіонального та національного призначення; - створення спеціального Міжнародного суду з інформаційної злочинності; - спільні розробки технології глобального захисту від інформаційної агресії.

56. Ключові напрями дій світової спільноти із забезпечення міжнародної інформаційної безпеки.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються міжнародні інформаційні відносини можна визначити документи, які забороняють розповсюдження інформації (вони є обов'язковими до виконання усіма країнами-членами ООН і вони входять до національного законодавства кожної держави). До таких документів належать:

• Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 110 частина 2 від 3.11.1947 – засудження пропаганди агресивних війн;

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, ст.20 – заборона законом пропаганди агресії та насильства;

• Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1972 року – заборона пропаганди расової вищості;

• Загальна декларація прав людини (1948 р.), ст.19 (законспектувати частини 1 і 2)

• Конвенція про авторське право (Україна приєдналася до неї у 1995 році).

Але міжнародні документи ООН можуть носити як зобов'язуючий, так і рекомендаційний характер. Якщо порушується зобов'язуючий документ, то на державу накладаються штрафні санкції, в основному політичні і економічні. У випадку порушення рекомендаційного документу, держава може відчути на собі моральний або політичний тиск інших держав. Тобто рекомендаційні документи створюються для того, щоб держава створила певні положення в національному законодавстві.

ООН у сучасній системі міжнародних відносин посідає місце лідера із накопичення та розповсюдження інформації. За 50 років свого існування (від 1945 року) ООН створила цілий ряд міжнародних документів, які регламентують інформаційну діяльність міжнародного співтовариства і сприяють розповсюдженні інформації в усіх країнах-членах ООН і серед світової громадськості.

Однією з найважливіших проблем формування інформаційного простору країн-членів СНД є забезпечення кожною з них власною інформаційною безпекою та захистом свого інформаційного суверенітету. Для своєчасного вирішення цих питань кожна країна-учасниця СНД здійснює своєчасний моніторинг “протиріч” в інформаційній політиці та загроз інформаційному суверенітету

Інформаційна політика України (із закону про інформацію). Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

1. забезпечення доступу громадян до інформації;

2. створення національних систем і мереж інформації;

3. зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

4. забезпечення ефективного використання інформації;

5. сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ре­сурсів;

6. створення загальної системи охорони інформації;

7. сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суве­ренітету України.

8. посилення інформаційної присутності України у МІП.