25. Участь Європейського союзу у формуванні та трансформації систем міжнародної безпеки.

Європейський союз (ЄС), створений на підвалинах Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) з метою економічної та політичної інтеграції, піднесення економіки та життєвого рівня населення європейських країн. Та головною тенденцією розвитку ЄС в ХХІ ст. стала тісна інтеграція не тільки в економічній, соціальній, а й у політичній та оборонній сферах (новий вектор європейської інтеграції — спільна європейська політика безпеки та оборони). Ідея безпеки у Європі завжди сприймалася державами по-різному, найактивнішим прихильником розвитку самостійного оборонного потенціалу ЄС була і залишаються Франція і Німеччина, головним опонентом франко-німецької групи завжди була Велика Британія. Процес побудови європейської системи безпеки розпочався після підписання угоди між ЄС та НАТО щодо запровадження механізму взаємодії органів обох структур та використання можливостей альянсу (так звана угода Берлін плюс 2002 р.). Важливим досягненням у справі інтеграції у сфері озброєнь стало створення Європейського Агентства з питань оборони, схвалене на саміті ЄС у Брюсселі в 2004 році. Аналізуючи перспективи європейської політики у галузі безпеки і оборони, можна говорити, що трансатлантичні зв’язки, принаймні, у коротко- і середньостроковій перспективах зберігатимуть свою ключову роль. Це пов’язано з тим, що зі свого боку, Європа усвідомлює той факт, що в епоху глобальних ризиків та асиметричних загроз забезпечення власної безпеки без участі США неможливе. Цікавим є те , що сили ЄС діють в тих же регіонах, що і сили Альянсу: в Афганістані, на Балканах, в Африці. У Європейського Союзу немає можливостей врегульовувати кризи середнього і великого масштабів, вести глобальне протистояння проти міжнародного тероризму і самостійно контролювати важливі шляхи нелегального транспортування зброї, наркотичних засобів і нелегальних мігрантів.

Пріоритетним напрямом подальшого розвитку ЄПБО визнається не кількісне нарощування показників, а якісна реалізація потенціалу в цій сфері, що у свою чергу висуває перед державами-членами ЄС такі завдання: покращення способів та засобів здобуття інформації на стратегічному, оперативному та тактичному рівнях; зменшення витрат на утримання особового складу шляхом скорочення чисельності військ і зайвого озброєння та впровадження автоматизованих систем озброєння; повне використання європейського оборонно-промислового потенціалу та створення умов для подальшого розвитку оборонного виробництва через збільшення інвестицій в модернізацію оборонної, технологічної і промислової бази; забезпечення гнучкості реагування на кризові ситуації; використання досягнень науки у сферах ядерної енергії, нанотехнологій та біології, а також впровадження цивільних технологій у військову сферу.

27. Засоби та інструменти міжнародного впливу на недопущення військових конфліктів.

У широкому значенні слова під конфліктом військовим розуміється будь-яка воєнна акція із застосуванням збройної сили. Конфлікт військовий у вузькому смислі слова являє собою відкрите озброєне зіткнення, найчастіше на державному кордоні, пов'язане з його порушенням, обмеженням суверенітету тієї або іншої держави.

1992 року Бутрос Галі, будучи Генеральним секретарем ООН, запропонував розгорнутий «Порядок денний для миру», у якому докладно викладені різні процедури мирного врегулювання й запобігання конфліктів. У цілому в другій половині 1990-х, а також на початку 2000-х років ООН приділяла миротворчим проблемам велику увагу.

У цілому вплив на конфлікт для його мирного завершення здійснюється завдяки:

– превентивній дипломатії (англ.: preventive diplomacy);

– підтримці миру (англ.: peacekeeping);

– збереженню миру (англ.: peacemaking);

– відновленню миру (англ.: peacebuilding).

Превентивна дипломатія використовується для того, щоб не дати конфлікту перейти в збройну стадію. Вона включає діяльність, пов’язану з «відновленням довіри» між конфліктуючими сторонами; роботу місій цивільних спостерігачів зі встановлення фактів порушення миру; обмін інформацією й т. ін. Слід відзначити, що найбільш чітке відображення превентивна дипломатія знайшла в Стратегії національної безпеки США та РФ. на відміну від американської стратегії, де декларується можливість застосування превентивних мір у будь-який кулі світу, якщо там є потенційна загроза для США, в російському варіанті прописується можливість застосування превентивної дипломатії в рамках пострадянського простору або по відношенню до сусідніх держав. Це є ще своєрідним свідченням про те, що США та РФ не є рівними акторами міжнародних відносин, а супердержавою залишаються США, які можуть глобально застосовувати превентивні дії на відміну від РФ, сфера впливу якої обмежується пострадянським простором.

Підтримка миру передбачає заходи, спрямовані на припинення вогню. Це може бути розгортання місій військових спостерігачів, миротворчих сил; створення буферних зон, а також зон, вільних від польотів, і т. ін. Діяльність з підтримки миру орієнтована не на пошук мирного розв’язання проблеми, а лише на зниження гостроти конфлікту. Вона передбачає розведення протиборчих сторін і обмеження контактів між ними.

Збереження миру припускає процедури, пов’язані з організацією переговірного процесу й здійсненням посередницьких місій третьою стороною для пошуку взаємоприйнятих рішень. Тут важливо, щоб, на відміну від підтримки миру, діяльність зі збереження миру направлялася не тільки на зниження рівня протистояння сторін, але й на таке рішення проблеми мирним шляхом, що задовольняло б конфліктуючі сторони.

Під відновленням миру розуміється активне залучення третьої сторони в постконфліктне врегулювання. Це може бути діяльність, спрямована на підготовку виборів, управління територіями до повного відновлення мирного життя, передачу влади місцевим органам і т. ін. Під час відновлення миру здійснюються також заходи щодо примирення конфліктуючих сторін.