4.2. Управління суспільною продуктивністю (на макроекономічному рівні)

Виокремлення економічної, соціальної і екологічної складових суспільного розвитку є досить умовним. В дійсності „економічна складова” („ВВП на душу населення”) є базисом і джерелом інвестування охорони довкілля і здоров’я, суспільної безпеки, розвитку освіти і культури тощо. Темпи суспільного розвитку залежать головним чином від зростання ВВП і його розподілу за вище зазначеними напрямами. ВВП, в свою чергу, залежить від продуктивності наявних ресурсів.

За природними багатствами та інтелектуальним потенціалом Україна не поступається перед розвиненими країнами. Натомість, як видно з таблиці 4.3, кількість виробленої продукції (ВВП) на одну

Таблиця 4.3

Валовий внутрішній продукт на одну особу,

тис.дол.США за паритетом купівельної спроможності¹

Країни	2005 р.	у порівнянні з Україною, разів
Україна	6,8	1,00
Країни колишнього СРСР, в тому числі: - Російська Федерація - Білорусь - Молдова - Країни Кавказу - Країни Прибалтики - Країни Середньої Азії	1,4 – 15,5 10,8 7,9 2,1 3,4 – 5,0 13,6 – 15,5 1,4 – 7,9	0,20 – 2,26 1,58 1,16 0,31 0,49 – 0,73 1,99 – 2,26 0,20 – 1,15
Інші країни колишнього соціалістичного табору	9,0 – 22,3	1,32 – 3,25
Розвинені капіталістичні країни	32,5 – 60,2	4,75 – 8,79

особу в 5-6 разів менша, ніж в розвинених капіталістичних країнах, і приблизно удвічі менша, ніж в країнах Прибалтики, які раніше перебували у складі СРСР.

Оскільки частка зайнятого населення у зазначених країнах істотно не відрізняється (на 2-5%), то й продуктивність праці знаходиться приблизно у таких же співвідношеннях.

Частки фондів споживання у розподілі ВВП в різних країнах майже не відрізняються, знаходяться в діапазоні 72 – 76%. Тому й середньодушові доходи в Україні в 5-6 разів менші, ніж у розвинених країнах. Виручені кошти від продажу державного майна, які частково спрямовуються на індивідуальне споживання, з кожним роком зменшуються і подальша політика "проїдання" національного багатства є згубною для України.

Аби наздогнати за рівнем доходів передові країни за 10 – 20 років, продуктивність праці в Україні має зростати щорічно щонайменше на 12% [5,5^1/15]. З огляду на історичний досвід інших країн (зокрема, Японії) такі темпи зростання є реальними. Але для їх досягнення необхідні: державна стратегія нарощування продуктивності; узагальнення та застосування сучасної теорії і практики менеджменту продуктивності на усіх рівнях суспільного виробництва; реалізація прямої залежності між трудовими доходами і факторною продуктивністю праці.

На жаль, у новітній історії України недооцінюється проблема продуктивності як на загальнодержавному рівні, так і в низових ланках національної економіки. Зокрема, відсутні звітність і державна статистика продуктивності, моніторинг і відповідні національні та галузеві програми тощо.

Поштовхом до розвитку спеціальної галузі знань – менеджменту продуктивності – стало погіршення позиції США на внутрішньому та зовнішньому ринках у 70-х роках минулого століття. Ця історична ситуація США описується у книзі М.Х.Мескона, М.Альберта, Ф.Хедоурі.

У 1960 р. 95% автомобілів, сталі і побутової електроніки на ринках Америки було виготовлено в США, а американський бізнес мав 25% світового ринку промислової продукції. ... Але уже з 1973 по 1981 рік продуктивність в Сполучених Штатах зменшувалась щорічно приблизно на 0,4%. В 1979 р. падіння продуктивності становило вже 2%. Частка американського експорту на світовому ринку знизилась до 11%. ... Частка американської промисловості на внутрішньому ринку автомобілів впала до 79%, сталі – до 86%, а побутової електроніки – до 50%. Така ж тенденція продовжувала діяти і в 80-х роках. Однак реально становище було ще гіршим, оскільки багато товарів, що вважалися американськими, були виготовлені з використанням іноземних компонентів. Ця тенденція була переломлена лише в 1983 р.

Спочатку американські менеджери вважали причиною падіння продуктивності і втрати ринків нечесну конкуренцію, яку ніби-то вела Японія, де праця була дешевою, а уряд надавав субсидії. Але при уважнішому і глибшому вивченні проблеми виявилось, що становище в промисловості Японії, наприклад, із вартістю енергії, урядовим регулюванням, вартістю робочої сили було складнішим, ніж у США. Водночас управління – кращим, ніж в американських компаніях. На відміну від своїх американських колег, японські менеджери забезпечували збільшення продуктивності не лише за рахунок збільшення обсягів виробництва, а й за рахунок покращення якості управління і якості своєї продукції¹.

Знайомство з японським досвідом, усвідомлення дійсних причин зниження продуктивності економіки США і втрати ринків стало причиною реалізації в Сполучених Штатах низки урядових заходів: створення Федерального бюро статистики продуктивності і Американського центру продуктивності (American Productivity Center), започаткування видання журналу „Національний огляд продуктивності” (National Productivity Review).

До вивчення проблем менеджменту продуктивності долучилися відомі вчені США: Віена (Viana W.S.B.), Кендрік (Kendrick J.W.), Ван Логеренберг (Loggerenberg B.J. van), Мандел (Mundel M.E.), Сінк (Sink D.S.), Сумант (Sumant D.J.) та ін.

Теперішній стан економіки України є незрівнянно гіршим, ніж в описаній ситуації. До того ж докорінно змінилося зовнішнє середовище національної економіки. По-перше, під впливом світової глобалізації загострюється конкуренція, розростаються потужні конкуренти – транснаціональні компанії. По-друге, у зв’язку з приєднанням України до Світової організації торгівлі значно розширилося коло конкурентної боротьби. Очевидно, що Україна не може конкурувати на внутрішньому і зовнішньому ринках, якщо затрати праці, сировинних та енергетичних ресурсів у два-три рази більші, ніж у розвинених країнах.

Звісно також, що одночасний „прорив” будь-якої країни за усіма напрямами економічної діяльності (на усіх „фронтах”), її успішна „оборона” на внутрішньому ринку та успішний „наступ” на зовнішніх ринках є нереальними. За таких обставин для України надзвичайно актуальним є визначення пріоритетів і стратегічних цілей національної економіки з огляду на можливі альтернативи розвитку виробництва за видами економічної діяльності (рис.4.2).

У кожній „парі” альтернатив можна визначити перспективні структурні зрушення в ту чи іншу сторону („вправо” чи „вліво”) стосовно окремих видів продукції і послуг. Стратегічні пріоритети визначаються на основі порівняльного аналізу „слабких” і „сильних” сторін у конкурентному середовищі (зокрема, SWOT-аналізу), залежно від дефіциту чи профіциту необхідних природних і виробничих ресурсів, науково-технічного та інтелектуального потенціалу, мінливості ринку та інших чинників¹. Наприклад, у виробництві товарів і послуг з коротким життєвим циклом, які часто змінюються під впливом моди, сезонності, технічних новацій (одяг, меблі, продукти харчування тощо), перевага надається розвитку малого і середнього бізнесу. Якщо йдеться про виробництво стандартних товарів масового споживання (холодильників, автомобілів, літаків), то перевага надається розвитку великих національних і транснаціональних компаній, тобто, за визначенням А.Юданова, віолентній стратегії.

Невеликі підприємства, як правило, неспроможні успішно конкурувати на зовнішніх ринках. Особливе значення для досягнення стратегічних цілей країни мають фінансово-промислові групи (ФПГ). Згідно з чинним законодавством України ФПГ створюються і діють при підтримці держави з метою реалізації важливих національних програм. На жаль, в Україні фактично немає „справжніх” ФПГ, які згідно з чинним законодавством виконують цільові державні програми, та транснаціональних компаній (ТНК) українського походження, що послаблює конкурентні позиції країни на внутрішньому і зовнішніх ринках.

Резюме

У відомих теоріях розвитку суспільства (людських потреб, „суспільних благ”, „загального добробуту”, „людського розвитку”, „сталого розвитку”) простежується тенденція зміщення акцентів з економічних до соціальних та екологічних критеріїв розвитку суспільства.

За означеними трьома критеріями формується дерево цілей розвитку суспільства. Загальнодержавні цілі і пріоритети визначаються Верховною Радою України, галузеві – Міністерствами і відомствами. Конкретним проявом визначених цілей і пріоритетів розвитку є структурні зміни у державному бюджеті та у консолідованих бюджетах місцевих органів самоврядування.

Найпоширенішим показником розвитку суспільства є індекс людського розвитку (ІЛР). Якщо стратегічні цілі розглядати як вектори, кожний з яких має довжину, то ІЛР – сума векторів. Така інтерпретація дає змогу математично обґрунтувати і конкретизувати стратегічні цілі в контексті стратегії переслідування лідера (країни, регіону).

Умовно можна виокремити такі складові суспільного розвитку: економічну, соціальну, екологічну. Темпи суспільного розвитку залежать від зростання ВВП і його розподілу за вище зазначеними напрямами. ВВП, в свою чергу, залежить від продуктивності наявних ресурсів.

За природними багатствами та інтелектуальним потенціалом Україна не поступається перед розвиненими країнами. Натомість кількість виробленої продукції (ВВП) на одну особу аж в 5-6 разів менша, ніж в розвинених капіталістичних країнах. Аби за 10 – 20 років наздогнати передові країни необхідні: державна стратегія нарощування продуктивності; узагальнення та застосування сучасної теорії і практики менеджменту продуктивності на усіх рівнях суспільного виробництва; реалізація прямої залежності між трудовими доходами і факторною продуктивністю праці. Однак проблема продуктивності недооцінюється як на загальнодержавному рівні, так і в низових ланках національної економіки.

В умовах загострення конкуренції у зв’язку із глобалізацією і приєднанням до Світової організації торгівлі надзвичайно актуальним для України є визначення пріоритетів і стратегічних цілей національної економіки з огляду на можливі альтернативи розвитку виробництва за видами економічної діяльності і адміністративно-територіальними одиницями.