1.1. Розвиток теорії продуктивності: концепції і проблеми

У вітчизняній економічній літературі і в практиці професійного спілкування донині домінує поняття "продуктивності праці" як відношення валової продукції до відповідних затрат праці. Таке тлумачення продуктивності є неповним і некоректним. По-перше, в ньому йдеться фактично про окремі показники продуктивності, а не про її загальну суть. По-друге, продуктивність праці є однобокою характеристикою виробництва, оскільки будь-який продукт є результатом раціонального поєднання не лише праці, а й предметів і засобів праці. При відсутності однієї з названих складових виробництво, виконання будь-якої роботи стає неможливим.

Саме тому в зарубіжних країнах ринкової економіки об'єктом вивчення і практичного управління є продуктивність ресурсних "факторів виробництва". Так, в одній з найавторитетніших зарубіжних енциклопедій "Larousse" подається таке економічне тлумачення продуктивності: "Спроможність продукувати. // Вимірюване відношення між продукцією і сукупністю використаних факторів (продуктивність загальна) або одного з цих факторів, наприклад, робочої сили (продуктивність цього фактора)"^.

Натомість у радянській економічній літературі, зокрема, в "Економічній Енциклопедії" теорія продуктивності ресурсних факторів виробництва піддається нищівній критиці: "На відміну від марксистської політичної економії, в якій продуктивність розглядається як властивість конкретної праці продукувати споживну вартість, буржуазна політична економія вбачає джерело вартості у продуктивності виробничих факторів".^1*

Теорія продуктивності "факторів виробництва" має довголітню історію. Приблизно два століття минуло з того часу, як відомий у світі економіст Ж.Сей (1767 – 1832 р.р.), а потім Ф.Бастіа (1801 – 1850 р.р.) висунули і розвинули теоретичну концепцію: продукт є результатом використання сукупності виробничих факторів – праці, землі і капіталу. "Триєдина формула" Ж.Сея стала основою подальшого розвитку "буржуазної" теорії факторів виробництва.

У 1862 р. англійський вчений У.Джевоніс започаткував теорію розподілу новоствореного продукту між виробничими факторами: зарплата – за працю, прибуток – за капітал, рента – за землю.

Американський вчений Дж.Кларк розробив в кінці ХІХ століття теорію граничної продуктивності факторів виробництва і сформулював закони спадної продуктивності приросту окремого фактора: праці при незмінному капіталі, капіталу при постійній кількості праці.

Теоретичні положення Дж.Кларка, розвинуті рядом інших вчених (зокрема, А.Маршаллом, Т.Карвером, Й.Шумпетером, П.Дугласом, П.Самюельсоном), набули великого практичного значення у зарубіжній практиці моделювання і управління макро- і мікроекономічними системами. Зокрема, американський економіст П.Дуглас разом з математиком Ч.Коббом розробили добре відому в економічній науці "виробничу функцію", завдяки якій можна визначити продуктивність кожного з основних факторів (праці і капіталу) та їх вплив на обсяги продукції. Функція Кобба-Дугласа вивчалася і удосконалювалася відомими у світі вченими (Я.Тімбергеном, Р.Солоу, Е.Денісоном та іншими), перевірялася на статистичних даних багатьох країн (США, Великобританії, Німеччини, Франції). Багаточисельні статистичні дослідження цієї функції, принаймні, підтвердили високу достовірність і об'єктивність теорії продуктивності ресурсних факторів. Тому вкрай нерозумно критикувати й ігнорувати цю "буржуазну" теорію.

Водночас варто зауважити, що протиставлення марксистської і "буржуазної" теорій продуктивності було перебільшеним під впливом ідеологічного протиборства "двох систем". В дійсності, згідно з положеннями К.Маркса, його теорією трудової вартості продуктивність має визначатися відношенням вартості продукції до затрат "уречевленої" (t₁) і "живої" (t₂) праці. З огляду на те, що засоби виробництва (виробничий капітал) за марксистською термінологією є "уречевленою працею", то зазначені розбіжності полягають головним чином у різних назвах (термінах) одного з виробничих факторів: замість "капіталу" – "уречевлена праця", замість "продуктивності виробничих факторів (праці і капіталу)" – "продуктивність живої і уречевленої праці".

Але, оскільки "уречевлену працю" практично неможливо виміряти в трудових одиницях і, відтак, привести її до спільного знаменника із затратами "живої праці", то в практичній діяльності вимушено обмежувалися показниками продуктивності лише "живої праці", а "основні фонди" (замість „основного капіталу") та їх відносна величина „фондоозброєність” розглядалися як чинники продуктивності праці.

Окремі радянські вчені визнавали і навіть критикували невідповідність марксистській теорії соціалістичної практики вимірювання продуктивності. Так, корифей економічної науки про працю і основоположник радянської статистики академік Струмілін С.Г. у 1956р. доводив наступне: "незважаючи на те, що планове господарство СРСР нараховує вже десятки років, продуктивність праці в ньому вимірюється ... не за Марксом, а все ще за старими формулами нашої практики, в яких величина р/(t₁+t₂) замінюється нерівною їй величиною р/t₂, з урахуванням у знаменнику цього дробу однієї лише живої праці ..."^.

Загалом, на основі узагальнення вищевикладених теоретичних положень, можна сформулювати основну суть (поняття) продуктивності таким чином. Продуктивність – це виробнича спроможність (у плануванні) або фактична корисність (в аналізі) сукупності ресурсних факторів виробництва (загальна продуктивність) або окремого з них (факторна продуктивність), що вимірюється відношенням обсягів продукції до кількості ресурсів, завдяки яким вона створена (або буде створена). При плануванні виробничої діяльності доводиться спиратися на потенційну (планову) виробничу спроможність, а після виробництва і реалізації продукції з’являється можливість вимірювати корисність спожитих ресурсів.

Але, попри фундаментальні теоретичні дослідження і загальне визнання основної сутності продуктивності, в сучасній теорії і практиці існують методологічні проблеми, які є предметом теоретичних дискусій.

Перша проблема. Недостатньо чітким і спірним є розмежування близьких за змістом понять "продуктивність", "ефективність" і "результативність" (див. розд. 1.2).

Друга проблема. Дискусійними залишаються перелік і типологія (класифікація) ресурсних факторів (див. розд. 1.3). Зокрема, тепер замість "триєдиної формули Сея" вчені застосовують двофакторну модель (праця + капітал), додаючи різні "м'які фактори": підприємливість (послідовники Й.Шумпетера), технічний прогрес (Р.Солоу, Е.Денісон), організацію і управління (А.Маршал), інформацію тощо.

Третя проблема – найскладніша і найважливіша для практики управління – полягає у відсутності загальновизнаних методів "вимірювання" продукції та співставлення "чисельника" (продукції) і "знаменника" (ресурсів) продуктивності (див. розд. 1.6). Найскладнішим є співставне вимірювання капіталу і праці, інших ресурсів та їх впливу на "чисельник" продуктивності.