25. Основні причини та способи утворення політичних партій.

Термін „партія" (від лат. - ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти. Політи́чна па́ртія — особлива громадська організація (об'єднання), що безпосередньо ставить перед собою завдання оволодіти політичною владою в державі або взяти в ній участь через своїх представників в органах державної влади та місцевого самоврядування.В Україні політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з Законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громад ян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.Серед чинників, які викликають утворення політичних партій, можна визначити наступні:

1. наявність у певних соціальних груп специфічних інтересів, реалізація яких вимагає утворення партій;

2. різні погляди щодо політичного устрою суспільства та інших конкретних політичних питань;

3. незадоволення частини суспільства своїм становищем та наявність нагальної потреби діяти, щоб змінити його;

4. наявність міжнаціональних конфліктів та міжконфесійних протиріч, коли партії формуються насамперед навколо національних чи релігійних ідей.

Виникнення партій не є випадковим явищем. Їхня поява зумовлена об'єктивними потребами розвитку суспільства; вони є центром кристалізації політичних інтересів, засобом контролю за діяльністю уряду, розвитку демократії, громадянського суспільтва, формування громадської думки. Історичний досвід показує, що партії можуть виникати на базі політичного руху або громадського об'єднання певної групи людей, перетворюючись на організацію, яка для досягення своєї мети йде шляхом розгортання політичної дільності.

Свого часу М.Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угрупування, політичний клуб, масова партія. Але такий шлях пройшли тільки ангілйські партії лібералів і консерваторів.

Політичні партії утворюються:

1. внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували в різних місцях країни;внаслідок розколу партії на дві та більше чи об'єднаня двох та більше партій в одну;

2. у надрах масових рухів;

3. під впливом міжнародної партійної системи;

4. як своєрідне віджродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;

5. внаслідок діяльності лідерів, які організували партії під себе;

6. ініціативи профспілок.

Крім того, залежно від того як ініціюється створення партії, виділяють:

1. шлях „зверху" — це коли члени партії рекрутуються з чиновників державного апарату, членів політичної еліти, з парламентських груп або партійних фукціонерів після розколу якої-небудь партії.

2. шлях „знизу" — суттєву роль відіграють маси, які орієнтуються на ту чи іншу доктрину або лідера;

3. комбінований шлях.

26. Поняття, типологія та функції політичних партій.

Політична партія — це організована група однодумців, яка представляє інтереси частини народу і ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її реалізації. Зачатки політичних партій у вигляді станових угруповань сформувалися ще в рабовласницькому та феодальному суспільствах. Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII — початку XIX ст. і пов'язане з виникненням у Європі й Америці парламентів та парламентаризму як форми і принципу організації та здійснення державної влади. Протопартіями стали депутатські клуби і фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової (буржуазної) економічної та політичної еліти.

Американський політолог Дж. Л. Паламбара виокремлює 4 основні риси, які характеризують політичну партію: 1) ідеологія; 2) організація; 3) мета; 4) членство.

Основними шляхами виникнення сучасних партій є: 1) шлях знизу— партія виникає з певних об'єднань; 2) шлях зверху — партія виникає внаслідок об'єднання навколо лідерів.

Розрізняють декілька критеріїв класифікації політичних партій: 1. З огляду на соціальну базу:— буржуазні;— дрібнобуржуазні;— селянські;— пролетарські тощо. 2. За ідеологічними особливостями:— консервативні;— ліберальні;— соціалістичні;— соціал-демократичні;— комуністичні. 3. За ставленням до суспільних перетворень:— реформаторські;— радикальні;— консервативні. 4. За політичним темпераментом: — ліві або партії змін, які виступають за революційні зміни в суспільстві й орієнтують на соціальний захист трудящих, соціально орієнтовану економіку та поглиблення демократизації в суспільстві; — праві або партії порядку, які виступають за збереження засад сучасного суспільства. Ядром типології партій є типологія, розроблена в середині XX ст. М. Дюверже: 1. Кадрові партії (організаційно неоформлені) — характеризуються відсутністю інституції офіційного членства, жорсткого організаційного зв'язку пересічних пар-тійців та керівництва. Тут немає квитків, членськихвнесків тощо. Головне в діяльності таких партій — виборча боротьба, «полювання за голосами виборців», а головна мета — перемога на виборах. Основною силою у здійсненні політики партії є професійні партійні чиновники. Класичний зразок — республіканська і демократична партії США, консервативна партія Великобританії. 2. Масові партії (організаційно сформовані) — характеризуються наявністю централізованого партійного апарату, який формується з функціонерів, що професійно займаються політичною діяльністю, чіткою організаційною структурою і наявністю організованого зв'язку керівних органів з низовими організаціями, оформленим членством, квитками, внесками, обов'язковістю статутних вимог та партійною дисципліною. Класичний приклад — лейбористи в Англії. Пізніше цю класифікацію доповнили француз Ж. Шарло та американець Дж. Сарторі. 3. Універсальні партії (партії виборців)— виникають навколо одного загальнонаціонального лідера, здатного об'єднати різні прошарки населення, що мають неспів-падаючі, але близькі інтереси. До таких партій найбільш тяжіють соціал-демократичні. До основних функцій політичних партій належать: 1. соціальна, або функція представництва соціальних груп у політичній сфері; 2. ідеологічна — розробка та пропаганда партією певних ідеологічних концепцій та цінностей; — політична: а) функція політичної рекрутизації, або залучення до політичної партії; б) функція електоральна, або боротьба за проведення виборчої кампанії; — інтегративна, або функція забезпечення зв'язку між державою та громадським суспільством.

29Громадсько-політичні організації та рухи   Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об´єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.   Останнім часом значно активізувався процес утворення масових організацій і рухів, пожвавилась і їх діяльність. Причини активності зумовлені такими обставинами:  - наростанням явищ і процесів у різних сферах людського життя;    - загрозою війни з застосуванням зброї масового знищення;  - дедалі більшим руйнуванням життєвого середовища людини - виникненням екологічної катастрофи; - реакцією-відповіддю на наступ консервативних сил у різних країнах сучасного світу, які намагаються ущемити права, свободи людини, життєвий рівень людей;  - актуалізацією гуманістичних цінностей та ідеалів у суспільній свідомості й боротьбою за їхнє практичне втілення в життя; - зростаючим культурним рівнем широких верств населення;- стрімким розвитком усіх видів комунікацій, які полегшують спілкування людей та сприяють їхньому об´єднанню.  Громадські організації та рухи виникають із природної потреби сучасної людини бути співучасником у справах суспільства. Оскільки в повсякденному житті людина не може займатися справами суспільства, це за неї роблять громадські об´єднання. Вони звільняють людину від необхідності бути постійним учасником суспільно-політичного життя, самостійно вирішувати безліч проблем. Ціна, яку платить людина за краще відображення й задоволення власних потреб та інтересів організацією, полягає в обов´язку коритися встановленим у ній правилам. Членам організації визначено різні ролі, що їх вони повинні виконувати, аби сприяти успішному виконанню цілей усієї організації. В такий спосіб обмежується довільний характер поведінки людини. Коли виникає потреба, організація може вимагати підпорядкування власних інтересів громадським; здійснення діяльності, в доцільності якої окремий член організації не зовсім упевнений; пристосовуватися до звичаїв і традицій, властивих організації (це, зокрема, можуть бути загальноприйняті зразки поведінки).   Громадські організації та рухи можна класифікувати за інтересами чи діяльністю:- за економічними інтересами, зокрема, можна вирізнити організації підприємців, що працюють за наймом, селян, представників вільних професій, кооперативи, споживчі спілки; - за суспільно-політичними інтересами розрізняють організації культурного, гуманітарного напрямів, релігійні; - за методами діяльності та правового-статусу: легальні та офіційні, напівлегальні та неформальні (наприклад, масонська ложа);  - за місцем діяльності, за місцем докладання сил у структурі політичної влади: лобі, самоврядні організації, які добиваються урядових дотацій;  - за видами діяльності: економічні, освіти й культури, наукові й науково-технічні, опікунські, охорони здоров´я, природи, національні, конфесійні, оборонні, спортивні й туристські.  В Україні станом на 2003 р. було зареєстровано майже 600 громадських організацій. Беручи за основу дещо інші критерії, їх можна класифікувати так:  - соціально усвідомлені - жіночі (Союз українок, Союз жінок України та ін.), молодіжні (Спілка українських студентів, Спілка незалежної української молоді та ін.), економічні (Український союз промисловців і підприємців, Загальноукраїнське об´єднання приватних підприємців та ін.)   - ціннісно орієнтовані: Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка, "Просвіта", "Знання" та ін.;  - соціально ціннісні: Федерація профспілок України, Національна конференція профспілок, Всеукраїнське об´єднання солідарності трудящих, профспілка "Єднання", Спілка офіцерів України та ін.;  - асоціальні - мафіозні організації та подібні до них;  - політизовані організації: Конгрес національно-демократичних сил, Українська ліга християнської молоді, Молодіжний рух України та ін.   - політизовані опозиційні: Фронт трудящих України, Трудова Україна, Громадянський конгрес України, Всеукраїнський робітничий союз, Соціалістичний конгрес молоді України та ін.    Друга половина XX ст. ознаменувалася справжнім сплеском, потоком масових рухів. Від громадських організацій рухи відрізняються такими особливостями: відсутність чіткої організаційної структури; спільність інтересів громадян, що приєднуються до рухів; наявність у них груп і течій неоднакових політичних поглядів, світогляду, вірувань; відсутність індивідуального членства.    Громадсько-політичні рухи можна поділити на дві великі групи: з чітко вираженим політичним змістом і з переважно загальнодемократичним змістом. Для політичних громадських рухів характерні такі риси: вони користуються політичними засобами; беруть участь у боротьбі за владу; беруть участь або справляють вплив на засоби здійснення влади.  Політичні рухи можна поділити на такі типи: - рухи, які виникли на класовій основі, - робітничий, селянський, дрібнобуржуазний; - рухи, які виникли на класоподібній основі, - інтелігенції, військових, докласових елементів; - міжкласові рухи - національно-визвольні, антифашистські й т.ін.;   - політичні рухи, які виражають ставлення до наявного політичного та економічного устрою, - консервативні, реформаторські, революційні, контрреволюційні й т.ін.;    - політичні рухи, що відзначаються ступенем і формою їхньої організованості, - високоорганізовані, слабоорганізовані, стихійні.    Основними різновидами масових демократичних рухів є: антивоєнні - проти загрози руйнівної війни; екологічні - на захист навколишньої природи та умов існування людей; на захист демократії, прав і свобод особи; статево-вікові - жіночі, молодіжні, дитячі, ветеранські тощо; професійні - вчених, лікарів, інженерів, письменників і т.ін.; альтернативні. увагу широких мас населення до гострих проблем, пропонують способи вирішення проблем.

30 Поняття громадянського суспільства

   Громадянське суспільство за своїм змістом не збігається із суспільством у цілому: останнє включає в себе державу. Держава є складовою суспільства, громадянське ж суспільство — це сфера відносин, які не зазнають прямого втручання з боку держави.    Громадянське суспільство — система взаємин між індивідами та їхніми об’єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні інтереси, заснована на автономних від надмірного втручання з боку держави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини.    Звичайно, такі відносини між державою і громадянським суспільством з’являються лише тоді, коли і суспільство, і держава перебувають на високому рівні економічного, політичного, культурного і духовного розвитку.    Громадянське суспільство — правове демократичне суспільство, де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя особистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних галузей державної влади.    Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. В економічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власником, реально має кошти, необхідні людині для нормального існування. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, виду праці, розпорядженні результатами своєї праці.    Індивід може існувати самостійно, має право на досить автономну самоорганізацію для задоволення своїх потреб та інтересів. Політичний аспект свободи індивіда як члена громадянського суспільства полягає в його незалежності від держави, тобто в можливості, наприклад, бути членом політичної партії або іншого об’єднання, що виступає з критикою нинішньої державної влади, має право брати участь або не брати участі у виборах органів державної влади і місцевого самоврядування. Забезпеченою свобода вважається тоді, коли індивід через певні механізми (суд та ін.) може обмежувати свавілля державних та інших структур відносно себе.    Громадянське суспільство — відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечується свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в’їзду в країну і виїзду з неї, культурне і наукове співробітництво із закордонними державними і громадськими організаціями.    Громадянське суспільство — складна структурована плюралістична система. Наявність різноманітних суспільних форм і інститутів (профспілки, партії, об’єднання підприємців, спілки споживачів, клуби тощо) дозволяє виразити і реалізувати різноманітні потреби й інтереси індивідів, забезпечує можливість прояву кожним своєї індивідуальності. Однією з важливих характеристик громадянського суспільства є громадська ініціатива як усвідомлена й активна діяльність індивідів на благо суспільства.    Плюралізм як риса, що характеризує громадянське суспільство, виявляється в усіх сферах: в економічній — це різноманіття форм власності; у соціальній і політичній — наявність широкої і розвиненої мережі суспільних організацій, у яких індивід може виявити і захистити себе; у духовній — забезпечення світоглядної свободи, виключення дискримінації за ідеологічними мотивами, толерантне ставлення до різних релігій, протилежних поглядів.    Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді п’яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому розумінні слова), економічна, політична, духовно-культурна й інформаційна системи.Соціальна система охоплює сукупність спільностей, що об’єктивно сформувалися, і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства. В нього входять інститути родини, виховання, освіти, що допомагають людині соціалізуватися. Другий блок складають відносини, що відображають різноманітні зв’язки людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (суспільних об’єднаннях за інтересами). Третій блок утворюють відносини між великими соціальними спільностями людей (групами, станами, класами, націями, расами).    Економічна сфера громадянського суспільства являє собою сукупність економічних інститутів власності, виробництва, розподілу, обміну, споживання сукупного суспільного продукту. В цій сфері індивід реалізує свої економічні інтереси.    Політичну сферу громадянського суспільства складає діяльність політичних партій, громадсько-політичних об’єднань, в яких індивіди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають у політичне життя.    Духовно-культурна система утворюється з відносин, що виникають на тлі духовно-культурних благ, діяльності відповідних інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних).    Громадянське суспільство тісно пов’язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави.

32. Масове суспільство" як альтернатива громадянському суспільству. Сутність тоталітарного масового суспільства полягає у по­рушенні ізольованості "внутрішньосуспільних" груп, у тотальному залу­ченні населення до масових рухів "підтримки вождів", владників. (Див.: Корнхаузер В. Політика масового суспільства // Політологічні читання. -1992. -№1. Характерною рисою такого суспільства є "людина маси". "Маса - це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації. Маса - це рядова людина". X. Ортега-і-Гасет у праці "Бунт мас" (1930) визначає масову людину як таку, що не відрізняється від інших, а є повторенням загально­го типу. Маси - це посередня людина, якій характерно жити без зусиль, без намагань виправляти чи удосконалювати себе. В епоху панування мас до-мінус насильство, яке стає нормою життя і призводить до посилення ролі держави, підкорення їй всього життя, втручання її у всі сфери, поглинання всієї суспільної спонтанної ініціативи державною владою, тобто знищення громадянського суспільства.

У масовому суспільстві кожна людина є лише "гвинтиком", "ато­мом", а це сприяє зростанню авторитарних і тоталітарних політичних ре­жимів. Адміністративно-командні системи характеризуються зміною "горизонтальних" соціальних зв'язків у суспільстві "вертикальними", ство­ренням атмосфери матеріальної та духовної залежності індивіда від дер­жави, ліквідацією об'єднань громадян, створених самими громадянами. У масовому суспільстві індивіди пов'язані одне із одним лише за допомогою ставлення кожного з них до держави, але вони не співвідносяться між со­бою у межах незалежних від держави груп. Саме відсутність референтних груп призводить до соціальної ізоляції людини й подальшої її гіпертрофованої відданості нав'язуваним державою символам і лідерам.

Основними рисами масового суспільства є:

• широка атомізація (втрата природної спільності людей у межах життєздатних референтних груп);

• готовність до засвоєння нових ідеологій (пошук втраченої стабільності та "простих" відповідей на складні питання);

• тоталітаризм (тотальне домінування псевдоєдності - "вертикальної" єдності з державою, а не "горизонтальної" - з індивідами, що мають схожі інтереси).

Німецько-американський політолог Х. Арендт вважає, що в масовому суспільстві терор стає головним стрижнем політичної діяльності, він зна­ходить своє завершення у тоталітаризмі. Саме на базі атомізації та утво­рення маси утворюється безкласове тоталітарне суспільство.

33. В Україні сьогодні відбувається поступовий процес становлення громадянського суспільства, який ще дуже далекий від завершення. Вже сформовані органи влади різного рівня, але вони поки що демонструють неспроможність вивести країну із системної кризи, а тому зрозумілим є динамічний процес відчуження громадян від держави, влади і політики.

Для громадянського суспільства характерна система представництва інтересів різних груп населення у вигляді політичних партій, які виражають інтереси та формулюють політичні пріоритети певних соціальних груп. На сьогодні політичні партії (а їх зареєстровано понад 120) не достатньо сприяють належному встановленню каналів зв´язку між державою і громадянами.

Для становлення громадянського суспільства в Україні необхідною є реструктуризація українського суспільства. До тенденцій трансформації соціальної структури нашої держави можна віднести фактичну відсутність середнього класу й значного поступу в його формуванні, люмпенізацію численних верств населення, появу нових власників, поляризацію багатства і бідності, збереження старою номенклатурою своїх позицій. Понад 85 відсотків населення України займають положення нижче середнього класу й існує в умовах крайньої невизначеності та невпевненості. Через несформованість середнього класу, розшарування суспільства на багатих і бідних переважає принцип сили, а не принцип права, хоча повсюдно декларується намір побудови правової держави.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є:

·  вільні та альтернативні політичні вибори,

·  референдуми;

·  незалежні (насамперед, від органів влади) засоби масової інформації;

·  розвиток місцевого самоврядування;

·  політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси;

·  наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.

Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в Давній Греції демократія розумілася як особ­лива форма або різновид організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а всі громадяни, що користу­ються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Ні­дерланди, XVII ст.), Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), I. Франко (Україна, кінець XIX — початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.), А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Багато хто з них (наприклад, А. Токвіль) акценту­вали увагу на необхідності «вчитися демократії». Гете писав: «Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на бій».

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демо­кратії і розставляла свої акценти на їх значущості.

Слово «демократія» вживається в різному значенні:

• як форма держави;

• як політичний режим;

• як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли про державу кажуть, що вона — демократична, то ма­ють на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а від­так, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, дер­жавні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що су­б'єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

34. Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка ха­рактеризується, щонайменше, такими ознаками:1) визнанням народу вищим джерелом влади;2) виборністю основних органів держави;3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх вибор­чих прав;4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні держав­ними і суспільними справами; виборність основних органів дер­жави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і мен­шості відповідно до міжнародних стандартів.Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень дер­жавним органам. Народ бере участь в управлінні справами в су­спільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і че­рез представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним органам частину своїх повнова­жень;б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демок­ратичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управ­ління суспільними справами.2. Демократія має політичний характер:а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тоб­то без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знахо­дить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок — партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспі­льних і державних завдань. Демократія виключає державну цен­зуру та ідеологічний диктат.

Функції і принципи демократіїФункції демократії — основні напрямки її впливу на суспіль­ні відносини, метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і державою.Оскільки демократія — не статичний, а динамічний стан су­спільства, її функції в різні історичні періоди змінювалися, зба­гачувалися, поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на дві групи:.• що розкривають зв'язок із суспільними відносинами;• що виражають внутрішні функції діяльності держави. До числа найзагальніших функцій демократії можна віднес­ти такі.

1. Організаційно-політичну — організація політичної влади на демократичних засадах. Вона містить у собі під функцію самоор­ганізації народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у наявності організаційних зв'язків між суб'єктами демократії: органами держави, державними організаціями, гро­мадськими об'єднаннями, трудовими колективами.2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяль­ності суб'єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо інтересів громадянського суспільства і держави. Пра­вовим засобом забезпечення даної функції є врегульованість пра­вових статусів суб'єктів демократії.

3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального слу­жіння держави суспільству, стимулювання, урахування і вико­ристання громадської думки і активності громадян (консульта­тивних референдумів, наказів, листів, заяв тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.4. Установчу — формування органів державної влади і орга­нів місцевого самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів; підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апа­рату (наприклад, контроль представницьких органів за виконав­чими органами, звіт останніх перед першими).

6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм власності, запобігання правопорушен­ням і припинення їх.