50. Специфіка публічної монологічної мови.

Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним із її основних різновидів є ораторська мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання. Темою публічних промов є, як правило, важливі і часто складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження чи заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору. Оратор прагне переконати слухачів у правильності своєї позиції.

Ця промова часом відображає, з одного боку, труднощі оперативного мовного формулювання думки при стислому регламенті спілкування, з іншого, - використання кліше як усної, розмовної, так і писемного мовлення. Усна монологічна мова більшою мірою, ніж діалогічна, близька до письмової. Як правило, це підготовлена ​​мова, тому ознаки спонтанності для неї характерні не в тій мірі, що для діалогічної. У ній рідше зустрічаються застереження, паузи хезитации, заповнювачі пауз (слова-паразити, десемантізірованних висловлювання, вступне слово і т.п.). Для неї більшою мірою характерні риси книжкового синтаксису - значна довжина, поширеність, конструктивна ускладненість пропозицій, панування принципу розташування над інтонацією, свій набір зв'язкових засобів.  Монологічна публічна мова - це мова розгорнута, тому що мовець звертається не до одного, а до багатьох слухачам і не може розраховувати нарозуміння «з півслова» завдяки загальному знання (його немає).

Вміння вести монолог передбачає:

— чіткість виступів з індивідуальними презентаціями тем академічного та професійного спрямувань;

— продукування детального монологу з широкого кола тем, пов’язаних з навчанням і спеціальністю;

— використання базових засобів зв’язку для поєднання висловлювань у чіткий, логічно об’єднаний дискурс (конкретизація мовлення в різних сферах людського життя).

46. Усна форма літературної мови. Орфоепічні норми як компонент формування мовної компетенції фахівця.

За сьогоднішньої економічної реорганізації всього суспільного життя виникає потреба перегляду усного ділового мовлення. Тут важливо звернути увагу не лише на лексичний вибір слів, їх компонування, а й наголос, інтонацію. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування; спілкування на підприємстві, ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, промова , бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

— усному мовленню властива спонтанність;

— під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з орфоепії;

— для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різноплановнми фактами;

— важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис порівняно з писемною мовою, бо запитання, логічний наголос зосереджує більше інформації, ніж усе висловлене попередньо в писемній формі (доповіді, повідомлення тощо).

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою.

На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі виконання службових обов’язків, прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами та колегами інших підприємств.

Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури взагалі. Не випадково відомий ук¬раїнський педагог В. Сухомлинський писав, що «мовна культура — це живодайний корінь культури розумової, високої, справжньої інтелектуальності. Щоб правильно розмовляти й писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити українську мову й свою справу».

Орфоепія – розділ мовознавчої науки, який вивчає норми правильної літературної вимови. Унормована вимова необхідна для того, щоб мова могла нормально і ефективно функціонувати як найважливіший засіб комунікації, оскільки розбіжність у вимові ускладнює спілкування, уповільнює розуміння висловленої думки.

Орфоепія –невід”ємна складова частина культури укр мови, однією з основних вимог якої є те, що мовлення має відбуватися відповідно до загальноприйнятих і узвичаєних у цій мові норм вимови і наголошування слів. Отже, норми правильної літ мови обов”язкові для всіх, хто користується укр літ мовою в її усній формі.

Орфрепія має практичне значення для всіх, оскільки вивчення правил літературної вимови не тільки забезпечує високу культуру мовлення, а й сприяє подоланню вимовних помилок. Ці помилки можуть бути зумовлені незнанням правил укр літературної вимови або впливом діалектного оточення.

Норми сучасної укр літ вимови сформувалися на основі вимовних норм середньонаддніпрянських діалектів і охоплюють вимову голосних, приголосних і слів іншомовного походження.