1.12. ЛІКУВАННЯ ХВОРОГО В ХІРУРГІЧНОМУ СТАЦІОНАРІ

1.12.1. ДІАГНОСТИЧНІ ЗАВДАННЯ ФЕЛЬДШЕРА, АКУШЕРКИ

Досить часто в умовах фельдшерсько-акушерського пункту медичним працівникам доводиться самостійно проводити прийом та лікування хірургіч­них хворих. Однак правильно лікувати хворого, запобігати ускладненням, загостренням та рецидивам хірургічних хвороб можна лише тоді, коли хворо­ба своєчасно і правильно діагностована. Тому фельдшер та акушерка повинні добре знати основні методи обстеження та лікування хірургічних хворих.

Виявити хворобу можна лише тоді, коли пацієнт обстежений планомірно, методично, всебічно й уважно. Обстеження хворого слід проводити у відповідній послідовності, недотримання цього правила може призвести до грубих діагно­стичних помилок.

Обстежуючи хворого, слід обережно та уважно ставитись до нього як до особи, щадити його психіку, заспокоювати та підбадьорювати надією на швид­ке одужання. Слід пам'ятати, що необережне, необдумане слово медичного працівника впливає на хворого дуже негативно. "Рана, заподіяна словом, дов­го або зовсім не загоюється" (С.П. Боткін).

У клінічній практиці розрізняють два варіанти перебігу хвороби, які ви­значають діагностичну тактику медичного працівника. До першого варіанта відносяться хронічні захворювання, які розвиваються поступово і не створю­ють безпосередньої загрози для життя хворого, діагностика їх здійснюється за відповідним планом протягом декількох днів. До другого варіанта відносять­ся гострі хірургічні захворювання, які розвиваються швидко. Діагностика цих захворювань повинна здійснюватися негайно (реанімаційні хворі - кровоте­ча, поранення серця тощо) або в екстреному порядку (гострий апендицит, пе­ритоніт тощо). За існуючими положеннями Міністерства охорони здоров'я України, всі діагностичні та лікувальні заходи у хворих із гострими хірургіч­ними захворюваннями необхідно проводити протягом двох годин, у реаніма­ційних хворих на це витрачають хвилини, а то і секунди. При обстеженні хво­рого спочатку вислуховують його скарги та виясняють динаміку розвитку захворювання, потім переходять до загального огляду та місцевого дослідження ураженої ділянки тіла. Закінчують обстеження хворого спеціальними метода­ми дослідження й формуванням кінцевого діагнозу.

1.12.2. Методика обстеження хірургічного хворого

Важливим етапом обстеження хворого є виявлення загальних відомостей про хворого. При цьому з'ясовують прізвище, ім'я, по батькові; вік; освіту; національність; сімейне становище; професію, в якій установі, підприємстві працює, на якій посаді, чи домогосподарка, пенсіонер; місце проживання; дату госпіталізації. Якщо стан хворого тяжкий і він не може говорити (різкий біль, сильна задишка, кровохаркання, значна слабість тощо), треба вияснити тільки ті відомості, які знає лише він. Розпитувати тяжкого хворого слід у такій формі, щоб він відповідав одним словом або знаком, стверджувальним чи заперечувальним.

Якщо хворий перебуває в непритомному стані або втратив мову, потрібно розпитати родичів чи інших осіб, які доставили хворого, або ж без поперед­нього розпитування провести об'єктивне обстеження .

У разі раптового захворювання, тяжкої травми треба швидко провести коротке опитування, зібрати найнеобхідніші відомості, бо стан хворого може погіршитись і розпитування виявиться неможливим.

Суб'єктивне обстеження (status praesent subjectivus)

Основні скарги хворого. Спочатку з'ясовують головні або провідні скар­ги, детально виясняють їх характер. Досить часто з'ясування основних скарг уже дозволяє зробити висновок про характер захворювання. Для того, щоб не пропустити яких-небудь деталей, ознак захворювання, хворого розпитують у певній послідовності і за певною системою.

Слід пам'ятати, що тяжкохворі, особливо з гострою патологією органів черевної порожнини (перитоніт, закрита травма живота тощо), не можуть дов­го розмовляти, тому частину скарг у них треба з'ясовувати під час об'єктив­ного обстеження і надання невідкладної допомоги. Найбільш часта скарга хірур­гічних хворих - це скарга на біль. Медичний працівник повинен вияснити ха­рактер болю (гострий, тупий, ниючий, колючий, ріжучий, переймоподібний; час появи, тривалість), уточнити його локалізацію та іррадіацію, з чим пов'я­заний і в який час виникає (після прийому їжі, натще, вранці, під час сну тощо). Під час з'ясування скарг слід враховувати агравацію (перебільшення бо­льового відчуття), симуляцію (придумування неіснуючих больових симптомів) і дисимуляцію (спробу приховати існуючі симптоми захворювання).

Історія захворювання (anamnesis morbi). При збиранні анамнезу (anamnesis - розпитування хворого) слід вияснити: коли (скільки часу тому), як (раптово, відразу гостро, повільно, поступово), за яких умов, і в якій послідовності ви­никли прояви даного захворювання; коли звернувся за допомогою; яке ліку­вання застосовували і які його результати.

Анамнез життя хворого (anamnesis vitae) - це спеціальна медична біог­рафія хворого, в якій у хронологічному порядку викладаються основні вікові періоди життя - дитинство, юність, зрілий вік. З'ясовують перенесені хвороби, спадковість, історію сім’ї (генограма) - чим хворіли брати, сестри, батьки, дід, баба. Важливе значення має виявлення шкідливих звичок (куріння, вживання алкоголю, наркотиків і т. ін.), соціально-побутових умов життя.

У зв'язку з можливою операцією слід вияснити, чи не було в минулому підвищеної кровоточивості після нанесення ран, видалення зуба, чи немає гемофілії, алергії на медикаменти; тривалість "лікарняного листа", наявність групи і інвалідності та ін.

Висновки з анамнезу. Ознайомившись зі скаргами хворого, анамнезом роз­витку захворювання, соціально-побутовими умовами, сімейним анамнезом, слід виявити ймовірне ураження органа або системи організму; давність, ха­рактер (гостре, хронічне, підгостре тощо) та причину захворювання; яке вико­ристовувалось лікування, його ефективність і т. ін., після чого починати за­гальний огляд хворого.