3. Забруднення довкілля та їх класифікація

До недавнього часу (прибл. до 13 ст., коли чисельність населення становила 300-350 млн. чол.), природа активно переробляла всі надходження речовин у біосферу, тобто відбувалося її самоочищення. Продукти життєдіяльності всіх організмів, у т.ч. і людини, були переважно органічного походження. Знаряддя праці чи предмети вжитку, що мали неорганічну природу, використовувались у невеликій кількості і це не становило загозу для навколишнього природного середовища. Проте, в подальшому, людство для задоволення все зростаючих поьреб, почало залучати багато нових речовин (порох, кислоти, луги, солі). Вони були не властиві природі, а значить не включалися у природні процеси кругообігу речовин. Це призвело до їх накопичення в біосфері і стало завдавати значної шкоди екосистемам загалом і самій людині зокрема.

Забруднення – це внесення у навколишнє середовище будь-яких уже відомих або виникнення в ньому нових, не характерних для природи речовин, агентів (хімічних чи біологічних), які чинять шкідливий вплив і яких природа не здатна позбутися самоочищенням. Речовини, які спричиняють забруднення навколишнього середовища, називають забрудниками або полютантами.

Види забруднювачів довкілля:

За часом взаємодії з довкіллям:

• стійкі

• середньотривалі

• нестійкі

За способом впливу:

• прямі

• непрямі

За характером виникнення:

• Навмисні

• супутні

• аварійно-випадкові

За типом походження (1):

• механічні (тверді частки та предмети)

• хімічні

• фізичні (зміни теплових, електричних, світлових, радіаційних полів)

• біологічні (шкідливі організми, бактеріологічна зброя)

За типом походження (2):

• матеріальні (атмосферні забруднення, стічні води, тверді відходи)

• енергетичні (теплові викиди; шуми; вібрації; ультразвук, інфразвук; електромагнітні поля; світлове, лазарне, ІЧ, УФ випромінювання; іонізація)

4. Показники, що характеризують концентрації та рівні забруднення довкілля

Людство викидає у навколишнє середовище понад 20 000 шкідливих речовин, але тільки на 2000 з них вироблено показники, що дають уявлення про чисельні показники рівня шкідливості їх для людини та інших живих організмів (на 700 – для атмосфери, 1200 – для природних вод, 200 – для ґрунтів). Одним з найважливіших серед таких показників є ГДК (гранично допустимі концентрації).

ГДК – це максимальна концентрація якої-небудь речовини у повітрі, воді, ґрунті чи їжі, яка не шкодить здоров’ю людини, не погіршує її самопочуття та не знижує працездатності у разі постійного контакту, а також не викликає негативних наслідків у нащадків. Під час визначення ГДК враховують також ступінь впливу на рослин, тварин, гибів, мікроорганізмів та природні угруповання в цілому.

Законодавством встановлено 2 нормативи ГДК:

1. Максимальна разова ГДК – викликає рефлекторні реакції (наприклад, запах) у результаті 20-хвилинної дії на людину

2. Середньодобова ГДК – не має шкідливого впливу на людину у разі тривалої дії.

ГДК визначають за допомогою високочутливих тестів, експериментів у лабораторіях, за даними спостережень за здоров’ям людей на шкідливих виробництвах, за даними експериментів на тваринах тощо. При цьому до певного порогу шкідливості додають коефіцієнт запасу, щоб знизити дію токсиканта в кілька разів. ГДК виражається: у повітрі – у мг/м³, у воді – у мг/л, у їжі – у мг/кг. При дослідженні шкідливого впливу певних речовин на живі організми виявлено ефект синергізму – підсумовування негативного впливу токсикантів, які діють паралельно. При цьому шкоди можуть завдавати значно нижчі концентрації хімічних речовин.

ГДВ – гранично допустимі викиди – це кількість шкідливих речовин , викинутих у довкілля за одиницю часу, щоб концентрація забруднень не перевищувала ГДК. Для того щоб, за законом про охорону довкілля, контролювати якість димогазових викидів різних підприємств і об'єктів, здійснюються обов'язкова інвентаризація всіх джерел забруднення атмосфери, їх екологічна паспортизація й періодична екологічна експертиза.

Для пом’якшення впливу шкідливих викидів підприємствами створюють спеціальні території – санітарно-захисні зони. СЗЗ – це ділянки землі навколо підприємств, які створюють з метою зниження шкідливого впливу на здоров’я людей. Виділяють 5 класів СЗЗ:

1. 1000 м (хімічні, нафтопереробні, целюлозно-паперові, металургійні та ін.)

2. 500 м (цементні, акумуляторні ,гіпсові, азбестові виробництва)

3. 300 м (керамзитові, скловатові виробництва, ТЕЦ)

4. 100 м (металообробні, машинобудівні)

5. 50 м (легкої промисловості)

У виняткових випадках СЗЗ можуть мати величину до 3000 м.