Фемінативи

Серед іменників «спільного» роду окрему групу морфологічних одиниць утворюють словоформи, які потенційно є виразниками чоловічої або жіночої статі, а в структурі мови марковані граматичним жіночим родом, що й зумовило їх назву (лат. «жінка»), напр.: просторіка, замазура, ненажера, невмивака, хапуга, нероба, невдаха, плакса, нечема, нахаба, непосида, нездара, хитрюга, ябеда, варивода, забіяка, всезнайка тощо. Позбавлені структурно-морфологічних засобів вияву родової віднесеності, вони називають неозначену за статтю особу, тобто є нейтралізованими формами. Рід подібних найменувань виражається «поза» даними слів, тобто аналітично: флексією дієслова-присудка або флексією залежних від нього слів у ролі означення, напр.: «І такий вже тихоня: хоч проти шерсті його гладь» (М. Кропивницький). Іноді грамему роду дозволяє визначити тільки контекст, напр.: «З-за паркана вибігла немолода жінка, кинулась до замазури: — Боже мій! Як же ти замурзався та обідрався» (М. Руденко).

За типом семантичної функції іменники неозначеної особи не становлять єдності. Невелика частина імен називає особу-діяча, на цьому ґрунті зближується з маскулізмами, оскільки виконує аналогічну, тотожну роль у мовному вжитку, напр.: листоноша, суддя, слуга. Основна частина найменувань формує ряди експресивно-оцінних слів, які називають осіб за їх діям», вчинками, рисами характеру, зовнішніми ознаками, поведінкою, станом тощо. Здебільшого такі оцінки негативного змісту і загострюють увагу на поведінці, моралі, зовнішньому вигляді, рівні інтелекту, вроджених вадах тощо, напр.: сплюха, п'яниця, волоцюга, єхида, нікчема, заїка, каліка, недотепа, незграба. Група найменувань з експресією доброзичливості, співчуття, захоплення значно менша за обсягом, напр.: трудяга, сердега, сиротина, симпатяга, бідолаха, добряка, розумака. Перелічені особливості лексичного наповнення іменників не охоплюють усієї повноти змісту фемінативів. Назви із семою родової неозначеності особи утворюють численний, здебільшого стилістично забарвлений прошарок словникового складу, сфера вжитку якого часто перебуває за межами літературного мовлення.

Розгалуженість значеннєвих відтінків доповнюється різноманітним категоріальним набором твірних основ (Дієслово, прикметник, іменник), на базі яких відбулося утворення фемінативів за допомогою неоднотипних словотворчих афіксів, пор.: чванитися — чвань-к-о; роззявити — роззяв-а; хапати — хап-уг-а; сонний—сонь-к-о; незграбний — незграб-а; друзяка — друз-як-а. Однак перелічені розбіжності лексичного І структурно-морфологічного характеру не впливають на семантичну функцію фемінативів: носія ознаки (єхида — єхидна людина), носія процесуального стану (задавака—той (та), хто задається, хвастає). Усі похідні є словами-характеристиками, тобто означають, але не називають (номінують) особу, на цьому ґрунтується роль фемінативів у тексті — дати про людину якусь інформацію або висловити до неї своє ставлення.

Сигніфікативний компонент властивий найменуванням обох статей, для яких роль присудка-предиката, вираженого прикметником, є спорідненою, пор.: нероба — людина не робоча.

На рівні змісту і форми окремого слова «розщеплення» родових ознак не відбувається. У структурі родової парадигми в парних протиставленнях ((цей) розумака-(ця) розумака) існує привативна опозиція, оскільки морфологічно виражений один член — грамема жіночого роду.

Подібно до маскулізмів, тут наявна асиметрія змісту і форми, яка супроводжується граматичною омонімією. Назви осіб чоловічої і жіночої статі, наділені тотожними функціями носіїв стану або ознаки, передаються у мові однаковими за звучанням формами. Асиметричні відношення є наслідком нейтралізації, або використання, форм жіночого роду для позначення осіб чоловічої статі.

В українській мові іменниками потенційного роду є частина найменувань, маркованих граматичним середнім родом 19 напр.: ледащо, мурло, базікало, мазило, одоробло, брехло, убоїще, пор.: «...дядько Биб, мовчкуватий вайло, перший на селі молотник...» (Г. Тютюнник); «Гей ти, вайло! — гукала вона [Маланка] на неї, коли Гафійці ненароком вилітало з рук веретено» (М. Коцюбинський).

Омонімічні форми середнього роду на позначення осіб чоловічої і жіночої статі є специфікою саме української мови, від фемінативів вони відрізняються рівнем експресивно-емоційної насиченості компонентів парного протиставлення. Емоційний компонент у «фемінативах», які виражають функцію носія жіночої статі, значно нижчий того ступеня метафоризації, якого досягають «фемінативи» у ролі носія чоловічої статі. Щодо морфологічних одиниць із структурними ознаками середнього роду, які контекстуально відтворюють грамеми чоловічої або жіночої статі, то їх рівень експресивної насиченості однаковий.

У тексті назви експресивно-емоційної оцінки можуть виконувати роль різних членів речення. Звичною для них оскільки за суттю вони — предикати, є позиція іменної частини у складеному присудку або прикладки, напр.: «Може, хтось коли і тікав, тільки не я,— гордовито сказав Микола,—я не волоцюга» (І. Нечуй-Левицький). У ролі підмета або додатка ці назви більше тяжіють до номінації особи, ніж до її характеристики, напр.: «І хлинули сльози. Поплакав сердега% утер рукавом» (Т. Шевченко). Форми іменників потенційного роду можуть бути вживані як звертання, напр.: «Здоров був, друзяко, привіт, привіт» (А.Малишко). Крім того, у тексті назви експресивно-емоційної оцінки виконують функцію уточнення присудка, підмета, додатка, вокатива (звертання) у ролі підмета, напр.: «Беріть її ...беріть її, ледацюгу» (Л. Яновська); «Не ворог він — друзяка щирий був» (Дніпрова Чайка); «Миколо, мій друзяко давній, Ідеалісте непоправний» (І.Франко).

ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ

1. Граматика української мови як учення про її морфологічну та синтаксичну будову. Морфологія і синтаксис як розділи граматики. Основні граматичні поняття.

2. Граматичне значення слова у його відношенні до лексичного значення. Способи вираження граматичних значень слова в українській мові.

3. Граматична форма слова. Синтетичні й аналітичні форми слів в українській мові.

4. Граматична категорія. Морфологічні, синтаксичні та лексико-граматичні категорії.

5. Морфологія як граматичне вчення про систему форм слова та засоби їх вираження. Поняття про словоформу. Взаємозв'язок між словом і словоформою.

6. Частини мови як лексико-граматичні розряди слів, принципи їх виділення в українській мові. Повнозначні і неповнозначні частини мови. Вигуки як окремий розряд слів.

7. Іменник як частина мови. Семантико-граматичні ознаки його виділення. Лексико-грама­тичні розряди іменників: власні і загальні назви, назви істот і неістот, конкретні, абстрактні та збірні іменники, з речовинним значенням. Перехід іменників з одного лексико-граматичного розряду до іншого.

8. Граматичні категорії іменника. Категорія роду, її значення, морфологічне, синтаксичне, та лексичне вираження. Формально-граматичні та значеннєві принципи в розподілі іменників за родами. Іменники спільного та подвійного роду. Хитання в роді іменників.

9. Іменник як частина мови. Категорія числа, її значення та граматичні засоби вираження. Іменники, які вживаються у формах однини та множини. Іменники, що мають тільки форми однини або тільки форми множини. Залишки форм двоїни /у значенні множини/ в сучасній українській мові. Роль наголосу у вираженні категорії числа іменників.

10. Категорія відмінка іменника. Відмінкова система сучасної української літературної мови. Кличний відмінок у парадигмі іменника. Основні значення відмінків.

Сучасна українська літературна мова, ІІІ курс

Практичне заняття № 4