54. Відновлення унр і суперечності в Директорії з приводу зовнішньополітичних орієнтацій

13 листопада 1918 року на таєм­ному засіданні політичних пар­тій було створено орган для проведення антигетьманського повстання та відновлення Українсь­кої Народної Республіки — Ди­рек­торію.

У день обрання Директорія мала переїхати до Білої Церкви, звідки планувалося розпочати наступ на Київ. У столиці залишився тільки В.Винниченко, щоб підготувати відозву до населення й призначити заступників Директорії «для координації революційної акції».

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехівський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ведеться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не червоні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Директорії та Українського Радянського уряду, який проголошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок.

У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії.

Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося завдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет України, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний до¬говір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був.

Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція найближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр закордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Україні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші.

Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпочалися її мандри по Україні.