5. Договори давньоруських князів із Візантією

Договори давньоруських князів із Візантією – це найдавніші міжнародно-правові документи, які разом з «Руською Правдою», княжими уставами та уставними грамотами є найважливішими писаними першоджерелами давньоруського права 10 ст.

У зовнішньополітичній сфері активність Давньоруської держави була зосереджена на традиційному для русичів візантійському напрямі.

Олег здійснив два переможних походи на Константинополь у 907 р. та 911 р. Русько-візантійський договір 911 р. мав 15 статей і передбачав сплату Візантією значної контрибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константинополі та ін.

Статті договору 911 встановлювали норми стосовно доведення факту злочину, покарання за удар мечем або застосування ін. зброї, вбивства злодія на місці злочину та заборони такого вбивства після того, як злодій опинився у руках потерпілого, недопущення самоуправства.

Цей документ величезної історичної ваги важко пе¬реоцінити. Він являє світові русів уже не дикими вар¬варами, а людьми, які мали свої закони, що захищали особисту безпеку, власність, право спадковості, силу заповітів. Мали вони й розвинену зовнішню торгівлю.

Договір Олега 911 року являє собою класичний взірець першого писемного документа раннього середньовіччя, який дає змогу зробити вис¬новки і про стан та рівень політико-дипломатичного мислення того періоду, і про конкретні досягнення Київської держави за рахунок зважених дипломатичних кроків.

Русько-візантійський мирний договір 944 визначав багатосторонні зв'язки між двома країнами. Зокрема, вводилась система надання торговцями і офіційними представниками Києва свого роду "посвідчення особи" з приїздом до Візантії. В іншому випадку владі імперії надавалось право арешту прибувших осіб та повідомлення про це київського князя. Посилені були воєнні статті договору. Замість права русичей служити при дворі й у армії імператора віднині мова йшла про широкомасштабне воєнне співробітництво.

Статті договору 944 встановлювали відповідальність грец. сторони за приховування втікача-челядника з русів, винагороду за повернення втікача-челядника з греків і вкраденого ним майна господаря, правові норми щодо корабельних аварій.

6. Дипломатія Святослава

Зовнішня політика прямолінійного Святослава, доброго воїна, але менш талановитого дипломата, не відзначалася особливою мудрістю. Князь більше покладався на силу, ніж на переговори, хоча й не відмовлявся в разі необхідності від їх ведення. Святослав завершив об'єднання східнослов'янських земель у одній державі. В результаті його походу в'ятичі перестали платити данину хазарам. Він поширив свою владу на фінські племена, які жили між верхньою Волгою та Окою. Напав на волзьких болгар за Волгою і зруйнував їхню столицю поблизу теперішньої Казані. Святославові належить честь припинення тривалого панування хазарів: 965 року він здобув і зруйнував їхні головні міста Саркел над Доном й Ітіль (Білі Вежі). Падіння Хазарського каганату водночас відкрило прямий шлях для безпосередньої торгівлі зі Сходом. Після успішного походу на Хазарію Святослав повоював ясів і касогів (черкесів) на Північному Кавказі. Він зміцнив також своє панування на Таманському півострові, де на місці старої грецької колонії Таматархи виникло найвіддаленіше руське князівство Тмутаракань.

Загострилися його стосунки з Візантією. Хоча греки самі провокували появу Святослава в Болгарії, але дуже швидко переконалися, що допустилися помилки. Імператор Іоанн Цимісхій вимагав, аби руси, виконавши раніше укладену угоду, залишили Болгарію. Самовпевнений Святослав не схотів слухати його послів. Почалася війна.

Імператор попросив миру. Була укладена письмова угода. За нею русам, зокрема, мали постачати харчі.

Слід зазначити, що, незважаючи на певну прямолінійність зовнішньої політики за Святослава, Київська держава дотримувалася послідовної лінії, яка максимально захищала б її інтереси. Не лише за допомогою мечів, а й завдяки послам удалося досягти багато чого. Тут і похід на схід та розгром хазарів, і воєнний тиск на кримські та причорноморські володіння Візантії, оволодіння регіонами Приазов'я й Нижнього Поволжя, відвоювання в Болгарії Нижнього Придунав'я і навіть спроба посадити на імператорський трон руського ставленика Калокіра.

Все це завдавало відчутного удару по інтересах Візантії. Тому Царгород укладає з Києвом 967 року таємну угоду. За цією угодою передбачалися поновлення мирних відносин між двома державами, порушених нападом русичів в Криму, відмова Києва від подальших нападів на візантійські володіння в Північному Причорномор'ї, згода Візантії на оволодіння Руссю Нижнім Придунав'ям. Таким чином, успіхи зовнішньої політики Київської Русі в цей період незаперечні.