29. Державотворча і дипломатична діяльність п.Орлика

Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського панування. Проте найголовнішим документом цього періоду є договір, складений Орликом зі своїми виборцями — запорожцями. Власне, це мала бути Конституція самостійної Української держави, за яку боролися українські емігранти.

Орлик робив і практичні кроки на шляху визволення України. Уклавши договори з кримським ханом та поляками, він спробував повернути Правобережну Україну, Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники — татари — не почали грабувати й хапати бранців. Орликові довелося через султана визволяти населення, захоплене татарами на Правобережжі.

Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної полтавською перемогою російської армії. Росія повертала Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Петра І дуже непокоїла діяльність українських емігрантів. Щоб применшити їхню активність, цар почав тероризувати родичів, які залишилися в Україні, їх вивозили до Москви й на північ, вимагали писати до своїх рідних в еміграцію з проханням припинити антицарську діяльність.

Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою — визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав європейські двори меморандумами й нотами, використовував кожний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність Росії після Полтавської баталії викликала острах у багатьох європейських монархів. Частина країн була знесилена війнами, інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби воскреснути набагато пізніше.

30. Інкорпорація укранських земель до складу Російської імперії. Ліквідація автономії України

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так званої Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спробував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав докладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глухові існувало два уряди — Генеральна військова канцелярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Політика Росії щодо України за Петра І була суто колонізаторською.

1 жовтня 1727 року гетьманом обрали миргородського полковника Данила Апостола. Повернення до гетьманської форми правління викликало надію у багатьох українців на повернення колишніх порядків. Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву «Решительніх пунктов» (1728 p.). «Решительнніе пункти» повернули Україні лише деякі колишні права і привілеї. Але все ж таки в беззаконня петрівських часів вносили певний лад і видимість законності.

На основі цих пунктів Данило Апостол енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини.

Вже по смерті Данила Апостола (1734 р.) запорожці уклали з російськими урядовцями в Лубнах на Пол¬тавщині таку угоду.

Після цього запорожці взяли активну участь у Турецькій війні, дуже допомігши російській армії. Повернення запорожців мало для загальноукраїнської справи певне позитивне значення, але водночас з їхньою покорою царизму зникала остання реальна опозиційна сила щодо централізаторської політики російської адміністрації.

Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, Україні стало трохи легше, бо фаворитом цариці був Олексій Розумовський, син простого козака з-під Козельця на Чернігівщині.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. 1783 року було остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було заборонено селянам переходити від одного поміщика до іншого.