Тема 6.Актуальні проблеми загальної теорії прав людини

1. Методологічні підходи до вивчення феномена прав людини та з’ясування нових закономірних тенденцій його розвитку.

2. Сутність, функції, структура, особливості формування, розвитку правової системи у зв’язку з розв’язанням проблем прав особи в умовах демократичної, соціально-правової держави.

3. Актуальність проблеми забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина у контексті питань політико-правового реформування.

4. Система принципів конституційно-правового статусу людини, їх взаємозв’язок та взаємозалежність.

1.Методологічні підходи до вивчення феномена прав людини та з`ясування нових закономірних тенденцій його розвитку

У вітчизняній науці найбільш поширеним слід вважати підхід, згідно з яким права людини становлять передовсім певні її можливості.

Але тут існує певна дискусійність і недостатня з'ясованість деяких моментів, притаманних цьому підходу. Йдеться, в першу чергу, про кількісно-якісну детермінацію згаданих можливостей та про чітке визначення кола і “питомої ваги” впливу тих факторів, що ними у кінцевому підсумку зумовлюються певні параметри можливостей людини. Оскільки будь-яке право людини характеризується певним змістом та обсягом, ці показники повинні знайти своє належне відображення й у самій дефініції загального поняття прав людини. Зміст та обсяг прав людини з огляду на розуміння останніх саме як соціальних можливостей, пов'язуються, як відомо, із рівнем та характером розвитку суспільства. Окрім цього, певні дискусійні моменти визначення прав людини як можливостей постають у зв'язку з тим, що деякі автори визнають правами людини лише ті можливості, котрі визнані державою в обсязі міжнародно-правових стандартів та законодавчо врегульовані. На основі аналізу практики міжнародних органів із захисту прав людини можна визначити, що права людини – це завжди конкретні соціальні можливості, які, відповідаючи міжнародним стандартам, враховують також і специфічні внутрішньо-соціальні умови, котрі виступають чинниками і середовищем реалізації відповідних прав.

Права людини – це певні її можливості, об'єктивно зумовлені характером та досягнутим рівнем розвитку суспільства (котрі на сучасному етапі зазнають відчутного міжнародного впливу), які обґрунтовані з позиції моральних норм, домінуючих у відповідному суспільстві, спрямовані на забезпечення гідних умов існування та нормального розвитку людини, а, отже, – й на утвердження її самоцінності як унікальної родової біосоціальної істоти.

Змістовні показники прав людини визначаються взаємодією принаймні трьох груп чинників: антропних (потреби та інтереси людини як біосоціальної істоти, які отримують захист через їх соціальне визнання, а відтак, і закріплюються в юридичних нормах з питань прав людини), культурно-історичних (тобто внутрішньосуспільних) і міжнародних. Щодо впливу останніх, то він характеризується нерівномірністю і визначається тим, якою мірою відповідна держава інтегрована у систему глобальних міжнародних зв'язків.

Багаторівневий аналіз інституту прав людини є можливим у рамках системного підходу. “Підрівнями” такого підходу є: історико-генетичний, структурно-компонентний та функціонально-діяльнісний.

Методологічні підходи до вивчення феномена прав людини мають ґрунтуватися на поєднанні таких пізнавальних підходів:

а) нормативно-статичного (спрямованого переважно на дослідження норм міжнародних актів з прав людини з огляду на можливість модифікації змісту останніх у процесі імплементації (втіленні) таких норм у внутрішньодержавну практику);

б) доктринально-теоретичного (за допомогою котрого виявляються ті фактори культури, суспільства та природи людини, які обумовлюють співвідношення загальних та партикулярних (специфічних) елементів у змісті прав людини);

в) практико-прикладного, спрямованого здебільшого на дослідження правозахисної практики відповідних міжнародних органів. Останній підхід долає, з одного боку, абстрактність підходу нормативно-статичного, оскільки враховує висловлені сторонами (у справах, які перебувають у провадженні міжнародних органів захисту прав людини) обґрунтування культурно-специфічних особливостей, а з іншого – абстрагується від надмірної партикуляризації змісту прав людини специфічними умовами певного суспільства і спрямовується на пошук загальнолюдських цінностей на засадах плюралізму та процесуальної рівності сторін відповідної справи.

Можна стверджувати, що найбільш адекватним з точки зору обґрунтування та способів (шляхів) визначення системи загальнолюдських цінностей (які якраз і становлять загальнолюдське у змісті прав людини) бачиться вчення про людські універсалії. Воно дає можливість виключити надмірне акцентування впливу чи то суспільства (його інститутів), чи то культури, котрі безперечно детермінують зміст прав людини, і визнає своїм центром людину, чиї потреби та інтереси як істоти біосоціальної, обумовлені характером та рівнем (у тому числі й культурним) розвитку відповідного суспільства на даному історичному етапі і тому є визначальними при встановленні змісту прав людини.

Застосовуючи нормативно-статичний метод дослідження, необхідно аналізувати, в першу чергу, норми Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, а також низки регіональних договорів з прав людини. Можливість національної імплементації норм кожного з цих актів з урахуванням специфічних внутрішньо-соціальних характеристик, умов існування держави полегшується, в першу чергу, тим, що їхні норми формулюються, зазвичай, за допомогою понять оціночного характеру. Відтак, на сучасному етапі розвитку галузі міжнародного права прав людини немає підстав вести мову про абсолютну уніфікованість змісту прав людини. Водночас очевидними є й такі тенденції у розвитку цієї галузі, які сприяють підвищенню питомої ваги загальнолюдського у змісті прав людини. Ці тенденції виражаються у таких формах: а) становлення змістовно-визначених критерій деяких груп прав людини (скажімо, прав соціально-економічних через діяльність Європейського Комітету з соціальних питань); б) вироблення основного змісту (сенсу) певного права людини, ілюстрацією чого виступає, наприклад, практика Європейського суду з прав людини; в) визначення легітимних меж розсуду національної влади при імплементації міжнародних норм з прав людини; г) вироблення окремих принципів забезпечення ефективної реалізації усіх тих можливостей, які складають інститут прав людини (зокрема, принципів пропорційності), котрі простежуються, скажімо, у практиці Суду Справедливості Європейських Спільнот. Аналіз процесу імплементації договірних норм з прав людини дає підстави стверджувати, що процес “приземлення” міжнародних стандартів прав людини здійснюється, так чи інакше, з огляду на ті специфічні внутрішньосоціальні умови відповідної держави, які піддаються об'єктивації, зведенню до певного, зрозумілого всім, знаменника, легітимації їх для міжнародних органів захисту прав людини. До таких умов належать рівень економічного, технічного й іншого розвитку суспільства відповідного регіону, а також історичні особливості розвитку.

Головними з доктринально-теоретичного методу позиціями виступають концепції: а) релятивізму (у котрому вирізняють абсолютний та поміркований напрямки), б) універсалізму (який, у свою чергу, також поділяється на абсолютний та відносний “універсалізми”) і в) концепція, відстоювана М. Міновим, у центрі котрої перебуває категорія “людські універсалії”. Кожна із наведених концепцій оперує наступними поняттями: 1) явища суспільства та культури; 2) природа людини. Однак при цьому релятивізм наголошує на вічно-змінних та циклічно-обмежених (не взаємодіючих) феноменах культури будь-якого суспільства, або ж на культурно-історичних характеристиках відповідного суспільства, акцентуючи увагу на факті об'єктивного культурного розмаїття суспільств як перешкоди до існування універсальних, у змістовному аспекті, прав людини. А ось універсалізм наголошує на один раз заданій та вічно незмінній природі людини (у тому числі на здатності тих людських спільнот, які пізнали цю природу, вести єдино правильний спосіб життя) як на чиннику, котрий детермінує принципову можливість існування універсальних за своїм змістом прав людини. Як універсалізм, так і релятивізм дотримуються механічного розірвання таких явищ (природи людини, соціально-культурних факторів), які перебувають у діалектичному взаємозв'язку і лише завдяки цьому набувають якісної своєрідності. Насправді ж ані суспільство, ані культура не існують ізольовано одне від одного, причому жоден із названих чинників не здійснює виключного детермінуючого впливу на формування людської природи.

До новітніх тенденцій розвитку прав людини належать: 1) видова диверсифікація (урізноманітнення) прав людини, що виражаєтся у включенні до невід'ємних складових цього інституту: а) солідаристських (колективних) прав людини, б) спеціальних можливостей (заходів позитивної дискримінації), покликаних компенсувати об'єктивні (біологічні, психічні та ін.) відмінності між людьми, котрі унеможливлюють рівне конкурування останніх; 2) збільшення кола соціально-зобов'язаних суб'єктів, які повинні забезпечити відповідні права – міжнародні утворення та їхні органи (скажімо, ЄС та його наднаціональні органи, а також транснаціональні корпорації).