48. Педагогічні ідеї Сократа.

В Афінах зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу.

Сократ (469-399 до н.е.) - син ремісника, став ідеологом великої земельної аристократії. Заперечував пізнання світу і природи через їх недоступність людському розуму, намагався довести, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдоскона­лювати свою мораль. На його думку, це і було метою виховання. Сократ вів бесіди з питань моралі на площах, заставляв своїх слу­хачів шляхом запитань і відповідей знаходити "істину", сам при цьому не пропонував готових положень і висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом - евристичним.

Платон (427-347 до н.е.) - видатний давньогрецький філо­соф, об'єктивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристокра­тії, учень Сократа.

49. Й.Г. Гербарт про навчання й дидактичні принципи.(35)

Німецький філософ, педагог і психолог Й.-Ф. Гербарт вважав дидактику частиною педагогіки, а її предмет (виховне навчання) трактував як найважливіший фактор виховання. Його ідеї сприяли становленню дидактичної теорії, що відводить основне місце в системі навчання заучуванню дітьми напам'ять готового змісту.

Метафізична філософія, на якій основана дидактика Й.-Ф. Гербарта, передбачала існування душі як чогось постійного і незмінного, а всі психічні реакції вважала її мимовільними актами. Апперцепція (засвоєння нових знань) ґрунтується на включенні нових уявлень до складу вже наявних, поєднанні (асоціації) з ними і включенні вже як понять у систему. На цьому припущенні, що не витримує критики з погляду сучасної психології, Й.-Ф. Гербарт розробив теорію виховного навчання, яка згодом одержала назву теорії формальних ступенів. Він виокремив чотири формальні ступені: ясність; асоціація; система; метод.

50. Просвітницька та педагогічна діяльність я. Чепіги.

Розвиток педагогічної практики передбачає звернення до ключових постатей в історико-педагогічному аспекті дослідження. Однією із таких постатей є, без сумніву, видатний педагог-методист, психолог та громадський діяч Яків Феофанович Чепіга (1875 – 1938 рр.). Творча спадщина Я. Чепіги разом з доробком інших видатних освітян кінця ХІХ – першої чверті ХХ століття стала фундаментом розвитку української національної школи, прогресивної педагогічної думки.

У педагогічній спадщині Я.Ф. Чепіги можна прослідкувати зародження та розвиток тих тенденцій і напрямків педагогіки та педагогічної психології, які є співзвучними провідним ідеям сучасної освіти. Цей факт можна пояснити тим, що проблеми виховання підростаючих поколінь, підготовка їх до життя, зміст та процесуальне забезпечення освітнього процесу з особливою гостротою постають в переламні періоди, коли йдуть пошуки нових форм суспільного і державного життя.

Підґрунтям становлення гуманістичних поглядів Я.Ф. Чепіги виявилися боротьба проти іноземного пригнічення, громадсько-педагогічний рух кінця ХІХ – початку ХХ ст. за створення національної системи освіти, що будувалася на досягненнях психолого-педагогічної науки, підвищення рівня суспільно-історичної і наукової свідомості українського народу, пробудження національної самосвідомості, значний розвиток антропологічних наук, розвиток демократичних поглядів на народну освіту і просвіту.

Особливо багато уваги Я.Ф. Чепіга приділяв питанням розбудови української народної школи на національних засадах, а також національному вихованню. Провідними ідеями педагога стали ідеї трудової народної школи, вільного виховання у системі освіти України. Багато його науково-педагогічних праць присвячено подоланню суперечності між досягненнями морально-педагогічного досвіду українського народу і вкрай недостатнім його застосуванням у теорії і практиці навчання й виховання підростаючих поколінь. Він вказував, що доки існують нації, народи з індивідуальними особливостями, доти питання про національне виховання, національну освіту не буде вигадкою.