
- •Завдання 3.
- •А) “Розсудок” та “відчуття” є двома стовбурами дерева пізнання вважав… Іммануїл Кант
- •Завдання 2. Потребує короткої відповіді. Оцінюється за 30-бальною системою.
- •Завдання 3. Надайте відповідь на тестове завдання. Оцінюється за 20-бальною системою.
- •Завдання 3.
- •1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:
- •3. Контркультура - концепція культури, яка актуалізує архаїчні пласти психіки людини та продукує негативне відношення до «старої культури»
- •Завдання 2. Потребує короткої відповіді. Оцінюється за 30-бальною системою.
- •Завдання 3.
Завдання 3. Надайте відповідь на тестове завдання. Оцінюється за 20-бальною системою.
А) Метою історії у праці “Філософія історії“ Гегеля є … сприяння перетворенню філософії на науку, дійсне, істинне знання. Гегель розглядає історію як „прогрес духу і усвідомленні свободи” де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості. За Гегелем всесвітня історія – це прогрес в усвідомленні свободи, тому лише історія тих народів, які у свій час виступали ступенями усвідомлення духу свободи становить епоху всесвітньої історії.
Б) Вперше термін “філософія” запровадив Пітагор(близько 580-500 p. до р. е.), але як окрему дисцип-
ліну — Платон (428/427-347 p. до н. е).
ВАРІАНТ № 6
Завдання 1.Розкрийте та проаналізуйте основні форми суспільної свідомості.
Одним зі структурних елементів суспільної свідомості є розмаїтість її форм. Це – політична свідомість, правова, моральна, релігійна, естетична, наукова свідомість тощо. Ця розмаїтість залежить від двох основних факторів: – по-перше, від об'єкта, тобто від складності суспільного буття. Кожна сторона суспільного буття відбивається якою-небудь формою суспільної свідомості; – по-друге, від способу відображення. Як це розуміти? Люди мають потребу глибше і всебічно пізнати світ. Один і той самий об'єкт люди намагаються пізнати з різних сторін, з різних поглядів, тобто по-різному підходять до його розгляду. Наприклад, відносини між людьми можна розглядати і в моральному, і в юридичному, і в політичному аспектах. Треба мати на увазі, що складність об'єкта та численність способів відображення не викликають автоматично різноманітності форм суспільної свідомості. Вони лише породжують можливості появи різних форм свідомості. Кожна форма виникає як наслідок суспільної потреби розвитку матеріального виробництва. Так, мораль, мистецтво як форми суспільної свідомості з'являються набагато пізніше виникнення суспільства. Політична ідеологія виникає лише тоді, коли розвиток матеріального виробництва спричиняє приватну власність, суспільні класи, державу. Наука теж виникає внаслідок появи в суспільстві потреби в теоретичних знаннях, в яких відображалися б закономірності об'єктивної реальності. Тобто, коли матеріальне виробництво вже не в змозі задовольнитися власне емпіричними знаннями. Суттєве значення для розвитку форм суспільної свідомості має їх взаємодія. Всі форми переплітаються між собою, доповнюючи за певних умов одна одну. Основою взаємодії виступає цілісність суспільного життя, тісний зв'язок між собою різноманітних суспільних відносин. Взаємодія форм суспільної свідомості – це об'єктивний закон її розвитку. Характер взаємодії різних форм суспільної свідомості залежить від конкретних історичних умов. У кожну історичну епоху одні форми можуть посилювати свою активність, а отже, і вплив на інші форми, або, навпаки, послаблювати. Нерідко в конкретних умовах історичного розвитку суспільства певна форма може відігравати провідну роль у суспільній свідомості. Так, в Середньовіччі наука, філософія, мистецтво, мораль зазнавали значного впливу з боку релігії, яка посідала панівне становище серед інших форм суспільної свідомості. Неможливо зрозуміти духовне життя Середньовіччя, не знаючи ролі та місця релігії в ту епоху. Згодом форми суспільної свідомості звільняються від впливу релігії. Але не всі однаково. Наприклад, мораль ще довгий час перебуває в залежності від релігії. Наука, навпаки, більш рішуче звільняється від релігійного впливу і досягає значних успіхів у пізнанні природи. Потреби матеріального виробництва диктують необхідність суворо наукового розуміння об'єктивних закономірностей без будь-яких релігійних напластувань. Особливе місце серед форм суспільної свідомості займає політична свідомість та правосвідомість. Це пояснюється тим, що вони найбільше наближені до економічних умов життєдіяльності суспільства. Політична свідомість відображає суспільне буття найбільш безпосереднім і глибоким способом. Вона тісніше за інші форми свідомості пов'язана з економічним базисом суспільства. Це пояснюється тим, що між ними відсутні будь-які опосередковані ланки. Однак сам характер цього зв'язку залежить від інтересів соціальних груп – верств, класів, страт тощо. Політична свідомість включає в себе ідеологічну і психологічну сторони. Політична ідеологія – це система поглядів, ідей, які відображають інтереси соціальних угруповань, націй, держав. Політична психологія поєднує в собі несистематизовані погляди, а також почуття і настрої конкретних соціальних груп стосовно інших груп, націй чи держав. Певне соціальне угруповання реалізує свої інтереси, цілі і завдання шляхом діяльності політичних установ і організацій, тобто через діяльність держави та партій. Політична ідеологія обґрунтовує цілі й засоби реалізації групових інтересів і виступає як сукупність поглядів на державу, її побудову та політику. Слід розрізняти політичну ідеологію як систему поглядів на політику і політичні відносини. Важливу роль у регулюванні відносин між людьми відіграє правосвідомість. Адже політичні та інші відносини в суспільстві немислимі без фіксації їх у законах. Правосвідомість – це сукупність поглядів, що відображають ставлення людей до існуючого права. Відомо, що право є системою загальнообов'язкових норм і правил поведінки людей у суспільстві. Ці норми і правила, зазвичай, відображають політичні відносини, які залежать від інтересів різних груп суспільства. Оскільки інтереси, як правило, в сучасному суспільстві протилежні, то і правова свідомість має суперечливий характер. Важливе у зв'язку з цим стремління до побудови демократичного, по-справжньому справедливого суспільства. В такому суспільстві панівною правосвідомістю буде відповідність уявлень людей про законність, порядок, справедливість існуючим державним правовим нормам та законам. Важливе місце серед форм суспільної свідомості належить моральній свідомості. Мораль – це система норм і правил, що склалася історично і регулює поведінку людини, її ставлення до інших людей, до суспільства в цілому і яка підтримується силою суспільної думки, традицій і виховання. Моральні норми мають історичний характер, немає якоїсь абстрактної, вічної, незмінної моралі. Мораль з'явилася як відповідь на суспільну потребу регулювання людських відносин. Регулятивна функція моралі подібна до функції права, яке теж регулює відносини між людьми. Проте, якщо право спирається на державну владу, державний примус, то норми моралі контролюються громадською думкою, а також совістю кожної окремої людини. Суспільна думка, моральна відповідальність за доручену справу, усвідомлення обов'язку перед суспільством мають велику силу. Нерідко людина, яка скоїла якийсь проступок, воліє отримати покарання в суді, ніж почути осуд з боку колективу, колег по роботі. Особливою формою суспільної свідомості є естетична свідомість. Формування останньої здійснюється, як правило, мистецтвом. Мистецтво – це специфічний спосіб практично-духовного освоєння світу, в якому відображення дійсності і вплив на людей здійснюється в формі художніх образів. Саме цим мистецтво відрізняється від наукового пізнання, де буття відображається в формі логічних понять і теорій. Мистецтво, естетична свідомість здійснюють суттєвий вплив на розвиток суспільних відносин. Можна виділити такі основні соціальні функції мистецтва: – пізнавальна функція. Завдяки мистецтву людина розширює свої можливості в пізнанні світу. Люди мають можливість наглядно уявити собі події минулого, побут, звичаї інших народів; – виховна функція. За допомогою мистецтва у суспільстві утверджуються певні ідеї, погляди, настрої, поширюються і закріплюються ті чи інші моральні норми та принципи; – виховання почуття прекрасного. Мистецтво вчить людину виділяти, сприймати та відтворювати прекрасне, тобто виховувати в людині почуття, властиві лише людині – почуття прекрасного. Значне місце в життєдіяльності суспільства займає релігійна свідомість. Вона є надзвичайно складним, різнобарвним утворенням, яке проявляється в релігійних психології та ідеології. Психологія охоплює такі елементи, як віру в надприродне, релігійний культ, релігійні почуття, емоції, звичаї, уявлення тощо. Формується релігійна психологія в основному стихійно, під впливом повсякденного життя людини. Релігійну ідеологію розробляють і поширюють теологи. Ставлення людства до релігії неоднозначне. Воно значною мірою залежить, зокрема, від стану суспільства на тому чи іншому етапі його існування. Суспільні потрясіння, природні катаклізми, як правило, активізують релігійні вірування. В сучасній Україні спостерігаються зміни в ставленні до релігії.
Завдання 2.Визначте поняття «сродної праці» у філософії Г.С. Сковороди.
Сковородинська концепція "сродної праці" є засобом пояснення численних феноменів соціального життя і набуває методологічного значення в розкритті їх причин та механізмів. Так, вчення про "сродну працю" намагається пояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь "передвизначених" сфер діяльності в суспільстві, тоді як історично суспільний поділ праці передував становленню спеціалізованих сфер діяльності — конкретним професіям чи то в галузях матеріального виробництва, чи в сферах розумової діяльності. В суспільстві найчастіше не "сродність", а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона "несродна" для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б "сродностями" до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.
Завдання 3.
А) Автором твору «Метафізика» є Арістотель
Б) Якому закону діалектики належить поняття «стрибок»? закон взаємного переходу кількісних і якісних змін
ВАРІАНТ № 7
Завдання 1.Розкрийте зміст праці, Сковороди Г.С. «Розмови п’яті подорожніх про істинне щастя в житті»:
у «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» автор доходить висновку, що щастя людини — в ній самій, у тому, щоб упізнати свій власний внутрішній світ, здружитися з собою, бути добрим до всіх, любити людей. Щаслива людина, доводить письменник, яка здатна любити і яку люблять. Бо людина без любові — мертва. Щастя, за Сковородою, і в любові до природи, бо пізнаючи природу і себе в ній, людина зазнає радості від сприйняття прекрасного. Не може бути щастя без любові до рідної землі, до рідного краю. Воно тут, а не за морями. Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що питання про людське щастя було і буде актуальним ще багато століть . Людина - «коваль свого щастя» , творець власної долі.
Завдання 2.Сформулюйте гегелівське розуміння сутності історичного процесу (праця «Філософія історії»).
"Філософія історії" – це лекційний курс із всесвітньої історії, прочитаний в Берлінському університеті між 1822–1831pp. Основні принципи філософії історії він виклав в однойменній праці „Філософія історії (1837 р.)” Гегель розглядає історію як „прогрес духу і усвідомленні свободи” де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості. Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді, абсолютний дух детермінує. У цілому ж філософія історії Гегеля на відміну від вищерозглянутих концепцій не містить соціологічного аналізу історії суспільних явищ стоїть осторонь теорій суспільного прогресу. Віко Кондорсе, Гердера, які предметом дослідження брали суспільство і людину, а не абсолют, а в своїх узагальненнях виходили із соціально-культурних факторів. У ХVІІ ст. з'являється нова наука, названа класичною політичною економією. За Гегелем всесвітня історія – це прогрес в усвідомленні свободи, тому лише історія тих народів, які у свій час виступали ступенями усвідомлення духу свободи становить епоху всесвітньої історії.
Завдання 3.
А) Напрямок у філософії, який стверджує, що духовність є первинним по відношенню до матеріального світу називається ……ідеалізм
Б) Автором твору «Екзистенціалізм – це гуманізм» є … Жан-Поль САРТР
ВАРІАНТ № 8
Завдання 1.Розкрийте та проаналізуйте основні концепції походження та еволюції людини в історії філософії.
Основні теорії походження людини: 1. Теорія еволюції (К. Фахт, Ч. Дарвін) 2. Теорія креаціонізму (божественного творіння) 3. Теорія зовнішнього втручання 1. Еволюційна теорія Еволюційна теорія припускає, що людина походить від вищих приматів – людиноподібних істот шляхом поступового видозміни під впливом зовнішніх факторів і природного відбору. Відповідно до даної теорії, мали місце наступні основні стадії еволюції людини: - періоди послідовного існування антропоїдних предків людини (австралопітек та ін); - існування найдавніших людей: пітекантропа (найдавнішого людини, або протерантропа або архантропу); - стадія палеоантропів, тобто давньої людини (неандертальці та ін.) - Розвиток сучасних людей (неоантропів). Австралопітеки – високоорганізовані прямоходячі примати – традиційно було прийнято вважати вихідними формами в родоводу людини. Австралопітеки отримали у спадок від своїх предків деревних багато властивостей, причому найбільш важливими з них були здатність і прагнення до різноманітного поводження з предметами за допомогою рук (маніпулювання) і високий розвиток стадних відносин Пітекантропи – істоти прямоходячих, середнього зросту і щільної статури, які зберегли, однак, багато мавпячих рис, як у формі черепа, так і в будові лицьового скелета. Палеоáнтроп (неандерталець) Неандертальці були людьми середнього зросту, міцної, масивного складання, за загальним будовою скелета стоять ближче до сучасній людині. Неоантроп Час появи людини сучасного виду (Homo sapiens) припадає на початок пізнього палеоліту (70-35 тис. років тому). Воно пов'язане з могутнім стрибком у розвитку продуктивних сил, становленням родового суспільства і наслідком процесу завершення біологічної еволюції Homo sapiens. Неоантропи представлені численними стоянками та поселеннями, де знаходять крем'яні та кістяні знаряддя, залишки житлових споруд. У них існували й складні обряди поховання, прикраси, ними були створені перші шедеври образотворчого мистецтва і т.д. 2. Теорія творіння (креаціонізм) Погляди, засновані на тому, що людину створив Бог чи боги, виникли набагато раніше, ніж матеріалістичні теорії самозародження життя і еволюції антропоїдних предків у людини. У різних філософських, теологічних навчаннях давнину акт творіння людини приписувався різним божествам. Значного поширення у світі отримали християнські релігійні погляди на створення світу і людини в ньому, пов'язані з божественним творінням Єгови (Яхве) – єдиного Бога у Всесвіті, який виявляє себе в трьох особах: Бог-Отець, Бог-Син (Ісус Христос) і Бог- Святий Дух. 3. Теорія зовнішнього втручання Згідно цієї маргінальної паранаукові теорії, поява людей на Землі так чи інакше пов'язане з діяльністю інших цивілізацій. У найпростішому варіанті теорії зовнішнього втручання вважає людей прямими нащадками інопланетян, що висадилися на Землю в доісторичний час. Більш складні варіанти теорії зовнішнього втручання припускають: - схрещування іномірян з предками людей; - породження людини розумної методами генної інженерії; - створення перших людей гомункулярним способом; - управління еволюційним розвитком земного життя силами позаземного зверхрозума; - еволюційний розвиток земного життя і розуму за програмою, спочатку закладеної позаземним зверхрозумом. Теорія антропогенезу в сучасній науковій картині світу також постає здебільшого як процес із багатьма невідомими. Це пояснюється тим, що, як зазначав відомий дослідник «феномена людини» французький філософ і антрополог П'єр Тейяр де Шарден, людина є найтаємничішим об'єктом науки, який постійно спантеличує дослідників. Оскільки людина є вершиною еволюції, то розшифрувати її природу, на його думку, означає, по суті, не що інше, як спробу з'ясувати механізм утворення світу та його перспективу. Перші цілісні уявлення про людину зародилися не у філософії і не в науці, а проявились у надрах релігійно-міфологічної віри: міфологія Давнього Сходу, антична релігійно-міфологічна традиція, християнська традиція (Біблія — Старий завіт) тощо. На первісних етапах історії людям притаманні різноманітні міфологічні та релігійні форми самосвідомості. У легендах, переказах, міфах, як частині історії духовного розвитку людства, й розкривається розуміння природи, призначення і сенсу людини та її буття. У міфологічній свідомості поява і розвиток людини нерозривно пов'язані з ґенезою Космосу, з природою, невід'ємною частиною якої вона себе вважала. Так, у тібетських міфах Космос і Перша Людина народились із Світла і, по суті, складаються зі Світла. Спочатку люди були безстатеві, вони володіли внутрішнім світлом і випромінювали його. Сонця і Місяця не існувало. Коли у людини прокинувся сексуальний інстинкт і з'явилися статеві органи, Світло в ній погасло, а на небі з'явилися Сонце і Місяць. Згідно з іншою поширеною міфологічною традицію (що існувала й на теренах сучасної України) первісні люди були «земнонародженими» (звідси й поширений культ Землі-матері). Вони жили в гармонії між собою і природою, «позбавлені пам'яті про минулі покоління». Зі зміною обертання Всесвіту земнонароджене плем'я було знищене, як писав. Платон. Коли нормальне обертання Всесвіту відновилося, живе створіння вже не могло зароджуватися в землі з частин іншого роду. Подібно до Космосу, якому Творець повелів бути у своєму розвитку самодостатнім, так і частинам його та сама влада наказала якомога самостійніше зачинати, народжувати і годувати потомство. Основні уявлення людей міфологічного світогляду про їхні витоки, як і витоки живого взагалі, пов'язані з тотемічними символами. Ці символи об'єднують переважно назвою «чуринга» (видовжені пласкі камені (іноді галька) із реалістичним чи схематичним зображенням тотемічних пращурів), що уособлювала тіло тотема й водночас тіло (або його частину) хазяїна чуринги. Вона не лише втілювала історію народу і загальний початок усіх частин Всесвіту, які стосувалися людини та її життєдіяльності, а й була зосередженням зародків тварин, рослин і людини. Вважалося, що під час певних обрядових дій зародки (образи людей) «оживають», «вискакують» із чуринги, а закінчивши своє життєве коло, повертаються до неї. Чуринга сприймалася як вищий символ єднання минулого (героїчної епохи тотема) і сучасності, єднання людини, людства та природи. За Овідієм, тотемом для створення людей є змішана з річковою водою земля, а перші люди створені Геєю-Землею з крові дітей Геї та Урана. У пізньоаккадському «Оповіданні про Атрахасиса» повідомляється про створення людей із глини і крові вбитого божества. Ймовірно, зазначає відомий український історик, автор оригінальної космо-археологічної концепції Микола Чмихов (1953—1994), глиняними були й камені-тотеми, які для забезпечення народжуваності дітей, за віруванням, скидало з неба на землю слов'янське божество Род. Індійці вважали, що люди виникли з тіла вселенського першопращура Пуруші (санск. — «людина», «чоловік»). Для розуміння природи культурної еволюції суттєве значення має мутаційна теорія еволюції голландського вченого Хуго де Фріза (1848—1935). Згідно з нею нові види виникають стрибкоподібно в результаті великих одиничних мутацій у генному спадковому апараті. Ідея стрибкоподібного розвитку життя, зокрема й антропогенезу, набула розвитку в сальтаціоністських концепціях, представники яких, спираючись на найновіші досягнення молекулярної біології, біології розвитку, палеонтології та ін. наук, надають вирішального значення в еволюції випадковим явищам, зокрема глобальним катастрофам. Такі точки зору добре узгоджуються з теорією самоорганізації систем. В її основу покладено принцип самоорганізації як рушійної сили розвитку будь-яких відкритих систем, що обмінюються із середовищем речовиною та енергією. Перехід одного якісного стану в інший у цих системах відбувається як стрибкоподібний процес, який переводить відкриту нерівноважну систему, що досягла свого критичного стану, в якісно новий стійкий стан з вищим рівнем складності та впорядкованості. При цьому вибір кінцевого стану системи після стрибка (флуктуації) є випадковим. У космічній еволюційній концепцій П. де Шардена антропогенез розглядається в контексті космогенезу — постійні взаємодії двох якісно відмінних світових енергій: механічної та психічної. Перша зумовлює розширення, друга — концентрацію. В процесі космогенезу відбувається зростання психічного через його концентрацію і примноження форм його вияву. До того ж, на думку Шардена, у Всесвіті діють фізичні константи (стала сильних і слабких взаємодій, стала Планка, граничність швидкості світла тощо), які в комплексі зумовлюють його наявний стан, який уможливив появу людини. У своїй знаменитій праці «Феномен людини» Шарден доводить, що перехід до «феномена людини» відбувався не лише через морфологічні зміни і природний відбір, як у Дарвіна, а визначався, крім цього, ще й внутрішніми силами самого організму nоmо sapiens, трансформацією її свідомості, зокрема появою рефлексивної здатності, що полягає в усвідомленні своєї свідомості. Тварина, на думку дослідника, знає дещо про світ, але вона не знає, що саме вона знає. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня. Істотною властивістю людського життя, за Шарденом, є і його здатність використовувати для свого розвитку випадковості. Життя розвивається, зазначав він, через гру шансів, але впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних шансів. Заслугою вченого є й те, що він у межах еволюційної концепції, яка має загалом нелінійний характер, обґрунтував єдність біологічної та соціальної природи людини. Т. де Шарден вибудував такий ланцюг еволюції людини; австралопітек — пітекантроп — синантроп — homo sapiens. По-перше, у процесі еволюції постійно виникали нові розгалуження, більшість яких досить швидко зникала, а по-друге, у кожний період часу існувало багато паралельних еволюційних ліній, що походили від спільного нащадка. Нарешті, походження людини пов'язане із зародженням життя на Землі, що лишається поки що таємницею. Тому розглянуті точки зору є лише гіпотезами. Існує гіпотеза й про позаземне (космічне) походження людини. Згідно з нею земна людина є продуктом «селекційної діяльності» на Землі вищої цивілізації; еволюційний процес живого у земних умовах неодноразово коригували штучно. У наукових розробках проблеми антропогенезу ще багато невідомого, не з'ясованого до кінця, не проаналізованого, а отже, такого, що підтримується однією групою вчених і водночас заперечується іншою. І це зрозуміло, оскільки йдеться про найдивовижніше творіння — людину.
Завдання 2.Визначте поняття «абсолютна істина».
Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. За своєю сутністю абсолютна істина - це об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Завдання 3.
А) Еклектика – це таке вчення про принципи і методи пізнання, яке стверджує, що зв’язки між предметами та явищами … різнорідних понять, теорій, можна поєднати
Б) Автором твору «До критики політичної економії» є … Карл Маркс
ВАРІАНТ № 9
Завдання 1.Розкрийте сутність відчуженя та проаналізуйте його сучасні прояви.
Концептуальне навантаження терміну «відчуження» неодноразово змінювалося впродовж багатьох століть пізнання сутності людської природи. Філософський сенс це поняття отримує тільки в німецькій класичній літературі в роботах І. Канта, І. Фітхе, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, де аналіз відчуження переноситься в сферу мислення. Там воно знаходить своє вираження перш за все у відношенні «Я і Не я». Оскільки людина розглядається у німецькій класичній філософії як самосвідомість, то будь-яка форма її об'єктивації постає як відчуження, що ототожнюється з опредметненням. Крім того, німецька класична філософія фіксує ворожість людині буржуазного прогресу. Так, Ф. Шіллер, відзначаючи розколотість людини, його здібностей, вбачає причини цього у поділі праці. Гегель робить категорію відчуження однією з центральних у своїй філософії, котра була розкрита у гегелівській "Феноменології духу". За Г. Гегелем, відчуження – це явище буржуазної діяльності, у процесі якої духовні якості людини за певних умов перетворюються на товар. Найбільш значущою такою умовою є перетворення приватної власності із засобу в мету. Аналізуючи буржуазну економіку, Г.Гегель висловив думку про те, що капіталістичний спосіб виробництва припускає перетворення всього, у тому числі й духовних здібностей людини в предмет купівлі-продажу. Разом із тим, Г. Гегель відзначив, що відчуження особистості, здійснюється тільки в свідомості й лише через свідомість можливе його подолання. Ідеалістичне розуміння подолання відчуження Г. Гегель засновує на уявленні руху світового духу, який відчужується в природу, в продукти безпосередньої людської діяльності та повертається до себе. Дух, пізнаючи себе в своєму відчуженні, тим самим знімає це ж відчуження. Досить змістовну концепцію відчуження запропонував та обґрунтував К. Маркс в «Економічно-філософських рукописах 1844 року». За К. Марксом, кожна людина є відчуженою від іншої і загалом від людської сутності тим більше, чим вищим є рівень експлуатації в цьому суспільстві. Отже, проблема відчуження є однією з актуальних тем філософії. Вона особливо актуальна в період, коли відбуваються докорінні соціокультурні трансформації, наслідком чого є перегляд і переосмислення традиційних парадигм і понять, які визначають характер життєдіяльності людини в соціумі. Предметом дослідження даної роботи виступає аналіз проблеми відчуження людини в науковій спадщині К. Маркса. Карл Маркс надає поняттю відчуження конкретно-історичного характеру і розглядає його не як суб'єктивний феномен свідомості, а як об'єктивне соціально-економічне явище. У його ранніх творах відчуження представляється як багаторівневий феномен, що має декілька форм, кожна з яких відповідає тому або іншому рівню суспільного буття. Серед усіх форм відчуження К.Маркс виділяє основну форму - економічне відчуження, яке, на його думку, детермінує всі інші форми відчуження і робить її основою політекономічного аналізу капіталізму ХІХ століття. Створюючи своє вчення про людину К. Маркс погоджується з принциповою тезою матеріалістичної філософії про людину як природну істоту. Проте, не все в людині, на його думку, можна пояснити природними закономірностями. Ні свободу людини, ні її творчу здатність неможливо вивести із природи як такої. Природа людини, на думку Маркса, це її можливості, які вона реалізує в процесі практичної взаємодії із світом. Людина є, перш за все, продуктом історії і власної діяльності.
Завдання2.Визначте поняття «об’ективна істина». Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, яке не залежить ні від людини, ні від людства. Іншими словами, об'єктивна істина є таке знання, зміст якого такий, як воно "задано" об'єктом, тобто відображає його таким, яке він є. Так, твердження, що земля куляста, що +3> +2, - це об'єктивні істини. Якщо наше знання - це суб'єктивний образ об'єктивного світу, то об'єктивне в цьому образі і є об'єктивна істина.
Завдання 3.
А) Діяльність людини відрізняється від всіх форм існування тварини тим, що людина …перетворює (змінює) навколишній світ, а тварина …пристосовується до нього;
Б) Атрибутами матерії є … Рух, Простір та Час
ВАРІАНТ № 10
Завдання 1.Розкрийте сутність закону взаємопереходу кількісних та якісних змін і проаналізуйте його значення для розвитку сучасного світу.
Один із законів діалектики, що демонструє як відбувається розвиток.
Якість – сукупність властивостей об’єкта у їх цілісності. Пізнаєтьяся через взаємодію.
Кількість – вираження зовнішнього, формального взаємовідношення предметів, їх частин, властивостей. Число, величина, об’єм тощо.
Міра – межа, у якій якість виявляється у своїй визначеності зберігаючи свої істотні характеристики.
Розглянутий Гегелем на його ідеалістичний манір ( лише як закон мислення) та прихильниками марксизму (матеріалістичної діалектики). Так. Енгельс ств. Про помилку Гегеля у тому, що він виводив ці закони не з природи та історії , а як такі, що нав’язані згори.
«Під впливом різних умов один якісний стан перетворюється в інший . Це перетворення відбувається завдяки кількісним ознакам». Виникнення нової якості – виникнення нового предмета з новими закономірностями буття з новою мірою , у яку закладено вже іншу кількісну визначеність.
Енгельс: « У природі якісні зміни можуть відбуватись лише через ккількісне додавання або кількісне зменшення матерії або руху». Отже , неможливо змінити якість якого-небудь тіла, не додавши або віднявши матерії або руху , тобто не змінивши кількісно цього тіла.
Приклади: агрегатніс стани тіл ґрунтуються на більшій чи меншій кількості руху, наданого тілу. Найкраще – у хімії («Наука про якісні зміни тіл під впливом зміни кількісного складу». Вивчення закону взаємного переходу кількісних і якісних змін необхідно починати з визначення таких понять, як якість, кількість, міра.
Якість — це внутрішня визначеність предметів і явищ. Якість взагалі є тотожна з буттям визначеність. Щось, завдяки своїй якості, є тим, чим воно є і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є (Гегель). Якість виявляє себе через властивість.
Кількість — це зовнішня визначеність предмета, яка вже не є тотожною з буттям. Чистим кількісним виразом є число, яке практично не пов'язане з якістю. Незважаючи на це, кількість і якість між собою взаємопов'язані, гармонійно поєднані. Єдність кількості і якості виражається в категорії міри. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність. Міра — це межа кількісних змін, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра. Так відбувається розвиток всього сущого.
Перехід від одного якісного стану до іншого відбувається завдяки певним кількісним змінам. До певної міри кількісні зміни не ведуть до виникнення нової якості. Кількісні міри припиняються, коли міра вичерпує себе і виникає нова якість.
Перехід від кількісних змін до нових якісних відбувається завдяки стрибкам. Стрибки розрізняють за:
— характером;
— змістом;
— формою їхнього прояву та ін.
Характер стрибка зумовлюється специфікою розвитку предмета. За масштабом стрибки можуть бути довгими і короткими, охоплювати цілі епохи і незначні історичні періоди. За змістом — це перехід одного якісного стану предмета до іншого. За формою прояву стрибки можуть бути швидкими (типу вибуху) та повільними. Основний зміст цього закону полягає в тому, що перехід від однієї якості предмета до іншої здійснюється не стихійно, а закономірно в межах своєї міри. Визначивши таку міру, можна передбачити характер стрибка, його тип і відповідно зреагувати на нього.
Форми якісних змін залежать від: 1) характеру внутрішніх суперечностей, які притаманні даному процесу і є джерелом його розвитку; 2) умов розвитку того чи іншого процесу. Один і той процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах — і разово, і поступово.
Таким чином, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку. Даний закон розкриває внутрішній механізм переходу до нової якості у будь-якій сфері об'єктивної дійсності, відповідаючи на запитання, як, яким чином відбувається розвиток і рух всього сущого.
Завдання 2.Визначте сутність ідеології.
Ідеологія – система поглядів , ідей, теорій, принципів, що відображають суспільне буття через інтереси , ідеали, мети соціальних груп: класів, націй, суспільства. Для духовного життя суспільства устремління замінити ідеологією всі форми суспільної свідомості є пагубними. Вона слугує механізмом приведення ідей в дію, активізації людей. Сприяє нормальному суспільному розвитку, консолідації людей . Приклади ідеології : політичні ( соціалізм, нацизм, лібералізм тощо) , марксизм. Знаходить своє вираження у гаслах , настановах, програмних документах , філософських концепціях тощо.
Завдання 3.
А) Аксіологія це вчення про…цінності, їх природу, зв'язок між собою, соціальними , культурними чинниками та особистістю людини.
Б) Суспільне буття обумовлює суспільну свідомість, вважають представники марксизму .
ВАРІАНТ № 11
Завдання 1.Розкрийте відмінності філософії пізнання Р.Декарта та Ф.Бекона.
Бекон, перший філософ Нового часу, основним завданням філософії вважав розробку такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень. Він обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Був одним із засновників індуктивного методу пізнання ( шлях наукового пошуку коли від спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них). Емпіричний шлях пізнання.
Р. Декарт займав іншу позицію. Належав до раціоналістів, які вважали , що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер, у пізнанні потрібно покладатись не на почуття, а на розум.
Бекон : Не зупинятись на самих лише фактах, узагальнювати їх; не зосер. На одному виді діяльності; не користуватись тільки тим, що наявне. Декарт: за істину приймати лише те, що ясне, виразне, очевидне; ділити складне питання на окремі елементи до найпростіших положень; отримання повних знань про предмет , всебічний підхід до предметів пізнання. Декарт вважав, що розуми усіх людей однакові і можна створити єдиний для всіх людей метод пізнання. За Декартом, ми можемо заперечувати крок за кроком все, що ми знаємо, до тих пір, поки сам сумнів не призведе до чогось безсумнівного. Цим принципом пояснюється і знаменита фраза філософа : мислю, отже існую. Я можу сумніватись у всьому, але не в тому, що сумніваюсь. Сумніваюсь – мислю .
Завдання 2.Назвіть історичні типи світогляду та дайте визначення кожному з них.
Архаїчний (або міфічний, злиття людини з природою) :
- формується і функціонує стихійно;
- не має автора, творцем міфології є народ;
- не розмежовує людину від світу
- розповідає про явища оточуючого світу
- бачить світ цілісним , універсальним
2 Античний:
- політеїзм (багатобожжя)
- боги є частиною природи
- сила , могутність – боги
- боги впорядковують та оздоблюють світ
- головне життєве завдання людини – здійснення подвигу
- акцент на зовнішнє у сприйнятті людини
- натуралістичне світосприйняття
3. Середньовічний :
- монотеїзм
- Бог – творить світ із нічого; людина в усбому покладається на віру в Боага; головне завдання людини – спасіння душі;
- акцент на внутрішнє у сприйнятті дійсності ;
- всі люди є рівними перед Богом
- символічне світосприйняття .
4. Ренесансний:
- природа і земне життя людини
- світ і природа – єдине, розумне творіння бога
- найвище творіння бога – людина
- людина здатна осягнути процес творіння , змагатись з богом у творчому генії
5. Світогляд ХХ ст:
Завдання 3.
А) Здатність людини відображати світ в ідеальних образах називається ... свідомістю;
Б) Теорія це вища форма наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв'язки певної сфери дійсності. В широкому розумінні – це комплекс уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення якого-небудь явища. Будь-яка теорія – це цілісна система істинного знання, система, що розвивається і яка має складну структуру та виконує ряд функцій. …
ВАРІАНТ № 12
Завдання 1.Розкрийте основні положення твору Ж.П. Сартра „Екзистенціалізм – це гуманізм”
Екзистенціалізм – це філософська течія ХХ ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття; це вчення, що робить можливим людське життя і яке стверджує, що будь-яка дія або істина передбачає людську суб’єктивність. Екзистенція (лат.) – означає «існування». Філософія екзистенціалізму – філософія людського існування. Сартр дотримувався цієї течії і вважав себе оптимістом. У своїй статті він розкриває основні положення цього вчення та відстоює власну життєву думку і погляди. На думку Сартра, кожна людина це лише окремий випадок загального поняття «людина». Є буття, навіть якщо не існує Бога, і це передує сущності, тобто людина спочатку існує, з’являється у світі, а потім визначається. Людиною вона стає потім, але такою, якою зробила сама себе. Вона просто є, і не така, якою себе уявляє, а така, якою хоче бути. Тобто екзистенціалізм віддає людині у розпорядження її буття, і робить її відповідальною за це існування. Сартр багато уваги приділяє свободі, волі людини, її можливістю вибору. За його формулою людина «приречена бути вільною». Коли людина обирає себе, то вона тим самим обирає й інших. Автор занепокоєний відсутністю Бога, оскільки разом з ним зникає будь-яка можливість знайти цінності в цьому світі. Зникають межі можливого, границі допустимого, людина стає вільною, людина – це свобода. Різноманітні знаки, символи кожен розуміє по-своєму. Ніяка загальна мораль та правила не підкажуть вам, що робити в данній ситуації; символів та знаків не існує в світі. Дійсність є такою, якою її робить та визначає сама люлина. Людина певною мірою є сукупністю своїх дій, власним життям. Вплив моральних принципів залежить і визначається нею. Якщо ти трус, то вважаєш себе таким, проте можеш стати героєм. Доля людини залежить від неї самої, вона і є доля, бо від її волі, вибору залежить її життя. Людина сама себе створює, вибираючи певну мораль. Ми постійно знаходимося поза самих себе. Проектуючи себе та втрачаючи себе зсередини, ми існуємо як людина. За Сартером, екзистенціалізм – це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що крім неї самої немає іншого законодавця. Ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може лише увійшовши в саму себе. Багато уваги приділяється саме свободі людині. Це показує багатогранність нашого життя та буття. Нагадує, що творцем долі є не Бог, а сама людина, з її можливою спробою вибору. А вже як кожен з нас доходить до правильного рішення залежить від бажання досягнути поставленої мети.
Завдання 2.Визначте поняття «суспільна психологія».
Суспільна психологія являє собою сукупність поглядів, почуттів, емоцій, настроїв, звичок, традицій, звичаїв, що виникають у людей під впливом безпосередніх умов їхньої життєдіяльності через призму їхніх повсякденних інтересів. Суспільна психологія виступає як безпосередня реакція на умови життя людини, є першим ступенем чуттєвого сприйняття всієї багатогранності суспільного буття. Вона — важлива умова становлення духовної культури людини. Тому важливою особливістю загального процесу формування суспільної свідомості є цілеспрямований розвиток соціально-психологічних стереотипів, мислення та діяльності, оскільки соціально-психологічний компонент, емоційно-вольова сторона духовного світу людини має неабияке значення в становленні цілісної особистості, гармонійних людських стосунків. Як первинна сфера суспільної творчості, специфічний її пласт, психологія відображає об'єктивну дійсність, як правило, суперечливо. Тому часто вона виступає як стихійна, консервативна основа збереження і закріплення пережитків, негативних стереотипів минулого в свідомості людей. Однак, хоча в суспільній психології досить вагомий елемент стихійності, зводити її винятково до сфери стихійного регулювання невиправдано.
Завдання 3.
А) „Абсолютна ідея” – це поняття, яким завершується система філософії.... об'єктивного ідеалізму Г.Гегеля...
Б) Гносеологія – це вчення про….пізнання, одна з головних філософських дисциплін яка досліджує закономірності процесу пізнання.;
ВАРІАНТ № 14
Завдання 1.Розкрийте історичні форми діалектики.
Етимологічно "діалектика" (від грец.) означає мистецтво вести полеміку, суперечку, діалог, зіткнення полярних суджень. Сучасна матеріалістична діалектика є наукою про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства, його пізнання та мислення, що осягає світ. Це спосіб світорозуміння, теорія і метод пізнання. Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумного пізнання, був Гегель. Він підкреслював, що "діалектика" осягає світ ("абсолютну ідею") у єдності протилежних визначень, у саморусі, саморозвитку. Це був новий стиль мислення, який характеризувався гнучкістю й компромісністю. В історичному розвитку діалектика пройшла три основних свої етапи (форми). До першого відносять діалектику стародавніх (Геракліт, Демокріт, Платон, Арістотель та ін). Це була стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом. Потім шляхи матеріалізму й діалектики розійшлися. В XVII -XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм і панівними стають ідеї механіцизму (хоча й в деяких філософських вченнях проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму зіграло в той час позитивну роль. Однак це мало тимчасовий характер, оскільки природі й суспільному життю завжди був притаманний діалектичний характер. Тому й діалектика почала інтенсивно розроблятись (у класичній німецькій філософії). Вона й стала другою формою діалектики (насамперед, діалектика Гегеля). Суттєві зрушення в суспільному житті, три великі відкриття знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі (на ґрунті науки й суспільного досвіду). Так виникла третя форма діалектики (матеріалістична, марксистська), яка була поєднана вже зі зрілим матеріалізмом. Вона не завершує розвиток рамками якогось "духу", а показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні, а матеріалістичний діалектичний метод є докорінно протилежним ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об´єктивна діалектика первинна стосовно суб´єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу і принципи відображення перебувають у нерозривному зв´язку. Діалектика, що була заснована на матеріалістичному розумінні природи й суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, стала дійсно повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обґрунтування й розкриття законів діалектики (одночасно як законів буття і законів пізнання) стало можливим лише за умови, коли стала дослідженою й зрозумілою роль суспільно-історичної практики як основного й визначального відношення людини до об´єктивної дійсності.Це вчення має свою структуру. її елементами є поняття, які обіймають структурні одиниці різних рівнів, планів, аспектів (принципи, закони, категорії). Для розуміння їхньої сутності слід з´ясувати їхні місце і роль у системі самої діалектики. А щоб зрозуміти діалектику як систему знань, слід з´ясувати її структуру, тобто проаналізувати її складові (елементи). Слово "діалектика" (від грец. dialektike-мистецтво вести бесіду) має багато спільного зі словом "діалог" (від грец. dialogos - розмова між двома або кількома особами). Спочатку діалектику розуміли як мистецтво вести дискусію, маючи на увазі дискусію, спрямовану на взаємозацікавлене обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок, поглядів. Вважалося, що діалектик - це людина, яка вміє запитувати й відповідати. Потім стародавні мислителі помітили, що суперечність і мінливість має місце не тільки в думках, але й у реальному бутті. Одним із першовідкривачів цього був Геракліт з Ефеса. Світ уявлявся йому в образі "живого вогню" або потоку річки, в яку неможливо "увійти двічі". У рухомому світі з часом все втрачає колишні риси, переходить у свою протилежність: вологе висихає, а сухе стає вологим, переходить одне в одне холодне й гаряче, живе і мертве. У цих думках сформульовані основи діалектики в сучасному її розумінні. Тому вважають, що історично першою формою діалектики є стихійна діалектика стародавніх філософів - наївна діалектика буття й пізнання без проникнення в сутність процесів. В епоху Середньовіччя діалектика була витіснена метафізикою, перетворилася на софістику і схоластику, які активно використовувались панівними верствами для насадження і закріплення у свідомості людей релігійного світогляду. Повернення до діалектики з елементами метафізики було здійснено у філософії Нового часу (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Дені Дідро та ін.). Проте найбільш ґрунтовно концепція діалектики була сформульована в німецькій класичній філософії Гегелем. її називають другою формою діалектики. Гегель вперше уявив світ як процес загального розвитку від нижчого до вищого, вказав на джерело розвитку - боротьбу протилежностей, сформулював основні закони та категорії діалектики. Проте діалектика Гегеля мала ідеалістичний характер. Моделлю гегелівської діалектики була не об'єктивна реальність, а її мислення, в якому вона знаходила своє відображення. Діалектика Гегеля суперечила даним природознавства, у межах якого були висунуті глибокі діалектичні ідеї: теорія розвитку стосовно геології (Ч. Лойель), еволюційні ідеї Ламарка, космологічні ідеї Канта - Лап ласа та ін. Діалектика Гегеля створила передумови для виникнення наступної форми діалектики, в якій німецькі філософи Карл Маркс та Фрідріх Енгельс спробували зробити новий крок - поєднати матеріалізм з діалектичною логікою. Внаслідок цього в другій половині XIX ст. з'явилася третя історична форма діалектики, що об'єктивно зумовлювалося розвитком наукового пізнання. До 40-х років XIX ст. були зроблені нові відкриття в різних галузях науки, що дали природничо-наукове обгрунтування діалектико-матеріалістичного погляду на природу. Серед них: відкриття закону збереження та перетворення енергії у фізиці, який обґрунтував взаємозв'язок багатоманітних форм руху матерії; створення клітинної теорії - у біології, що розкрила структурну єдність всієї живої природи (як рослинного, так і тваринного світу), а також еволюційна теорія Дарвіна, яка обґрунтувала ідею розвитку стосовно всієї живої природи. За цих умов матеріалістична діалектика виявилась формою філософського мислення, найбільш адекватною до науки, являючи собою аналог самої дійсності, тобто даючи змогу мислити і пізнавати її відповідно до неї самої. У створенні цієї форми діалектики істотну роль відіграло відкриття матеріалістичного розуміння історії, завдяки чому було здійснено синтез діалектики не лише з матеріалізмом, а й з гуманізмом. Діалектика почала розглядатись не сама по собі, а з точки зору вирішення конкретно-історичних проблем людської життєдіяльності. Останніми роками деякі дослідники, характеризуючи діалектику Гегеля і матеріалістичну діалектику як класичну, виділяють і четверту, некласичну форму діалектики. У сучасній західній філософії найбільш характерні елементи вказаної форми діалектики виявляються у властивому їй герменевтичному способі філософствування. Проте тут діалектичний метод застосовується, перш за все, для виявлення сенсу за допомогою інтерпретації (П. Рікер), а також для ситуативного аналізу об'єкта, що пізнається. Завдання 2.Сформулюйте основні глобальні проблеми людства.
Проблеми, що стоять перед людством, можна розділити на глобальні та локальні. Глобальні - це проблеми, що існують в масштабах всієї земної кулі. Локальні - існуючі в межах регіону. Основні глобальні проблеми сучасності пов'язані з перспективами взаємовідносин людства з природою Землі і ближнього Космосу в ході як мирного розвитку так і в результаті глобального військового конфлікту. Найважливіші з глобальних проблем.
1. Проблема урбанізації. Зростання міст і населених пунктів привів до істотних перебудов лику Землі, скороченню числа одних видів, зростанню чисельності - інших, у тому числі шкідливих для людини та народного господарства. Яким способом удасться компенсувати ці порушення?
2. Проблема демографічної кризи. Сутність проблеми полягає в тому, чи призведе подальше зростання населення до незворотних руйнівних наслідків для людства і біосфери?
3. Проблема сировинної кризи. Тут суть проблеми - чи призведе зростання використання сировини (як органічного так і мінерального) до його вичерпання?
4. Проблема енергетичної кризи - чи не будуть вичерпані в результаті науково-технічного прогресу і екстенсивного розвитку виробництва всі доступні для людства джерела енергії?
5. Проблема екологічної кризи - чи може ріст людства і науково-технічної прогрес необоротно зруйнувати біосферу Землі?
Існує ряд інших глобальних проблем, які є складовими частинами перерахованих - проблема глобального потепління, руйнування озонового шару, поширення особливо небезпечних захворювань і т.д.
Завдання 3.
А) Філософів, які сумніваються або заперечують можливість досягнути істинного знання називають.. .агностиками
Б) Волюнтаризм – це таке відношення особи до об’єктивних закономірностей, при якому воля є особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому.
ВАРІАНТ № 15
Завдання 1.Розкрийте основні рівні та форми пізнання.
Пізнання – процес здобування знань створення образів , моделей теорій реальності, прагнення оволодіти реальністю, бажання досягти найважливішого для людини стану досконалості. Філософія виділяє для джерела знання :
- Чуття
- Мислення
Чуттєвий рівень: об’єкт – окремі властивост та ознаки речей; форми – відчуття ( фіксує окремі властивості речей); сприйняття ( поєднання відчуттів та створення певного образу); уявлення ( відтворення образу без безпосереднього контакту з річчю).
Раціональний рівень : об’єкт – зв’язки, функції, відношення речей; форми – поняття ( слова, що фіксують суттєві характеристики ) ; судження ( речення які зв’язують між собою поняття так, що хід мислення збігається з процесами реальності) ; умовиводи ( сукупність речень (суджень), пов’язаних між собою законами логіки). Два основні типи умовиводів : індуктивний і дедуктивний.
Кожен з цих рівнів є необхідним, але не достатнім для знання в цілому, тому наступним є
Синтезувальний рівень : об’єкт – синтез абстрактного мислення та наочного даного ; форми – досвід, експеримент ( дослідження певних властивостей предметів у спеціально ство. Умовах при певних факторах і т. д. ) , практика ( свідомо фіксований досвід застосування теорій у реальному житті.
У філософських дослідженнях не завжди виділяють третій рівень пізнання, хоча його значення ніхто не може заперечити, адже таким чином приводяться у відповідність чуттєві враження та розумові конструкції, отримуються нові чуттєві враження , далі – за схемою. Так , процес пізнання відбувається спіралеподібно.
Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий). Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання. Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи. Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення. Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина. Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС. Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини. Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому. Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання. Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття. Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи. Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті. Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини. Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями. Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними). Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. Араціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається вдосвіді, і пояснюється яктакий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань. Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.
Завдання 2.Дайте визначення діалектичній та метафізичній концепціям розвитку.
Діалектична концепція розвитку полягає в тому, що розпиток тлумачиться як боротьба протилежностей, стрибкоподібний перехід кількості у якість і навпаки та як рух за спіраллю. Метафізики сприймають розвиток як результат. божественного першопоштовху, як збільшення або зменшення, тобто як чисто кількісній процес та як рух по замкненому колу. З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Діалектичний погляд - розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. Діалектика бачить джерело розвитку у наявності внутрішніх протиріч, метафізика - у зовнішніх факторах.
Завдання 3.
А) «Знання – це сила» (Ф. Бекон):
Б) Свідомість – це …здатність людини відображати світ в ідеальних образах.
ВАРІАНТ № 16
Завдання 1.Розкрийте сутність сучасної світової цивілізації та проаналізуйте її характерні особливості та протиріччя.
При всій правильності в оцінках існуючих бездуховних та антикультурних тенденцій у сучасному суспільстві така позиція нас не може задовольнити, тому що, заперечуючи будь-який культурний зміст у сучасній цивілізації, ми зводимо цивілізацію і культуру до непримиренного конфлікту, пророчимо загибель культури. Так, ми не зможемо вже буквально "відродити" у наші дні, скажімо, давньослов'янську й античну культуру, адже в історії усе буває лише раз, однак зберігати і використовувати культурні надбання попередніх епох і поколінь ми можемо й повинні. Тому актуальним завданням зараз є не відлучення сучасної цивілізації від культури, не спроба повернути "колесо історії" назад, а виявлення культурного змісту нашої цивілізації, його реалізація. Мабуть, варто сприймати цивілізацію і культуру не як ворогів, а як союзників. І якщо ми хочемо мати майбутнє, то повинні прагнути до розумного компромісу між теперішністю та минулим. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетворює в утопію ідею культурного відродження народу, адже культура потребує цивілізації, мов душа — тіла. Цивілізація — це тіло культури, її матеріальний носій, який має не природне, а соціальне походження. Бездуховна цивілізація — жахлива річ, а культура, позбавлена матеріальної оболонки, — річ неможлива. Як засвідчує досвід, у найгіршому стані перебуває культура в країнах, які позбавлені благ сучасної цивілізації. Всім відомо, як в індустріально розвинутих країнах Заходу і Сходу (наприклад, в Японії) вміють шанувати давнину, зберігати пам'ятки історії та культури, підтримувати народні традиції, звичаї. Культурний вандалізм, манкуртизм притаманні країнам, які не засвоїли навичок цивілізованого життя, не здатні існувати за нормами цивілізованого суспільства. "Ми занадто цивілізовані, але ще недостатньо культурні", — так колись оцінював видатний німецький мислитель І.Кант стан сучасної йому Європи. На його думку, шлях від цивілізації веде до вищої культури, пов'язаної з моральною досконалістю кожної людини. "Ми занадто цивілізовані, щоб бути культурними", — заперечував О.Шпенглер, оцінюючи цивілізацію як смерть культури. "Ми поки що недостатньо цивілізовані, щоб оцінити велич нашої національної культури, зберегти та нагромадити її", — так можна охарактеризувати те, що відбувається зараз з нами. Не можна зберегти історичний зв'язок з минулим, здійснити культурну спадкоємність, залишаючись на місці, у стані соціально-економічної нерухомості. Вірність традиціям не може бути забезпечена зневагою до потреб реального життя людей, до вимог часу. Узгодженість нашої культурної традиції з тим цивілізованим напрямом розвитку, до якого ми повинні повернутись, і становить ту головну проблему, яка сьогодні постає перед народом України на шляху його національно-культурного і духовного відродження та розбудови суверенної демократичної держави. Індустріальне суспільство досягло найвищого розвитку в 1950-60 рр. Тоді мали місце найвищий розвиток корпорацій, зміцнення бюрократичного стилю управління, посилення масової однотипної свідомості.
Від 1975 рр. настає етап якісних перетворень в продуктивних силах – виникає постіндустріальне або інформаційне суспільство (Ю. Хаяші, Токійський університет): виробництво інформаційного, а не матеріального продукту буде рушійною силою розвитку суспільства. Інтенсифікація процесів управління за допомогою отримання і обробки інформації і на основі цього прийняття рішень.
Перша хвиля прогресу приносить аграрну цивілізацію, друга – промислове суспільство, третя – інформаційне. Кожній хвилі притамання певна форма організації: церква і армія (священики і феодали) керують аграрним суспільством, корпорації (бізнесмени) – індустріальним, університети (вчені і професіонали) – постіндустріальним.
У постіндустріальному різновекторність устремлінь трьох сфер – економіки, культури, політики – розхитує стабільність. Наприклад, якщо в політиці основним принципом виступає рівність, то в культурі – принцип пошуку самореалізації людей, які ніколи не є рівним в своїх здібностях. Тому, як і Печчеї, вчені акцентують на першорядній важливості пошуку нової духовної опори, нових культурних цінностей, які можуть згуртувати суспільство, яке розпадається.
Завдання 2.Визначте сутність науково-технічної революції.
Науково-технічна революція. Вона є однією зі стадій чи форм НТП, коли останній набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Проявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки.