Контрольні питання

1. Які норми права регулюють колективно-договірні відносини?

2. Дайте визначення поняття колективного договору й назвіть його сто-| рони.

3. Що становить зміст колективного договору?

4. Назвіть види колективних угод і їх сторони.

5. Який існує порядок укладення колективного договору?

6. Хто здійснює контроль за виконанням колективного договору?

7. Відповідальність сторін колективного договору.

Тема 7. Правова організація працевлаштування

Демократичність конституційних норм про працю забезпечується як можливістю вибору професії та роду трудової діяльності, так і за­бороною примусової праці (ст. 43 Конституції України).

Правове забезпечення залучення громадян України у сферу трудової діяльності здійснюється відповідною системою норм, до яких належать Закон України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р., Кодекс законів про працю України, Положення про державну службу зайнятості від 24 червня 1991 р., Положення про державний фонд сприяння зайнятості населення від 24 червня 1991 р., Положення про порядок реєстрації громадян як безробітних, виплати допомоги по безробіттю та про умови надання додаткової матеріальної та іншої допомоги безробітнім і членам їх сімей від 24 червня 1991 р., Положення про організацію оплачуваних громадських робіт і Положення про інспекцію по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення від 24 червня 1991 р.

У сучасний період вирішення соціально-економічних проблем, що стоять перед Україною, зазначені норми дістали подальшого розвитку в Законі України від 5 липня 1995 р., яким КЗпП України доповнено ст. 5-1, де передбачено систему гарантій забезпечення права громадян на працю. Відповідно до цієї норми держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державних служб зайнятості в наданні відповідної роботи й у працевлаштуванні згідно з покликанням, здібностями, професійною підготовкою, осві­тою з урахуванням суспільних потреб, у наданні підприємствами, Установами, організаціями роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійно-виховних закладів за попередньо поданими заявами; безплатне навчання безробітних громадян новим професіям, їхню перепідготовку в навчальних закладах або в системі Державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу та незаконного звільнення, а також у збереженні роботи.

Наведемо визначення понять, пов'язаних з основними положеннями правової організації працевлаштування громадян України.

Зайнятість — це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить її дохід у грошовій або іншій формі. Це визначення вказує на фактичну реалізацію права на працю без будь-якого примусу, оскільки не зайнятість не може бути підставою для правової відповідальності.

Безробітними Закон визнає працездатних громадян працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність належної роботи, зареєстровані в державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці. Разом з тим Закон не відносить до безробітних громадян віком до 16 років за винятком тих, які працювали й були звільнені у зв'язку зі змінами: організації виробництва та праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства або скороченням чисельності працівників (штату); які вперше шукають роботу й не мають професії в разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи й роботу тимчасового характеру; які; відмовились від двох пропозицій запропонованої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, що шукають роботу; які мають право на пенсію відповідно до законодавства України (ст. 2 Закону України "Про зайнятість населення").

Основні принципи державної політики зайнятості населення — це головні напрямки такої політики, в яких відбивається сутність законодавства щодо забезпечення зайнятості населення України. Вони закріплені в ст. 3 Закону "Про зайнятість населення". Зокрема, такі принципи, як забезпечення всім громадянам рівних можливостей у реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до і здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб незалежно від походження, майнового стану, національності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії; сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю; створення нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва; координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямками економічної та соціальної політики на основі державної і регіональних програм зайнятості; співробітництво професійних спілок, асоціацій, підприємств тощо з органами державного управління в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення; міжнародне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості населення, у тому числі й праця грома­дян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.

Забезпечення зайнятості включає комплекс соціально-економічних і юридичних гарантій, спрямованих на боротьбу з безробіттям, реалізацію всіма бажаючими права на працю, допомогу у працевлаштуванні.

Працевлаштування є передумовою такого явища, як зайнятість, і гарантією останнього. Це процес підшукування необхідної роботи, підготовки до неї та влаштування на цю роботу. Розрізняють працевлаштування в широкому й вузькому розумінні. У широкому розумінні — це процес будь-якого влаштування на роботу, у тому числі й самостійного, і з допомогою служби зайнятості. Зокрема, це й переведення працівників за умови їх вивільнення на іншу роботу на тому ж підприємстві чи в організації.

У вузькому розумінні працевлаштування — це діяльність відповідних державних органів зі сприяння громадянам України у відшуканні потрібної роботи й улаштуванні на неї, включаючи й процеси професійної підготовки, перепідготовки та ін. Найбільше такої допомоги потребують неповнолітні, інваліди, звільнені зі Збройних Сил України та ін. З цією метою Закон України "Про зайнятість населення" (ст. 20) надає підприємствам, що активно сприяють зайнятості, пільги щодо податків та інших платежів до бюджету.

Практична допомога у працевлаштуванні громадян надається державною службою зайнятості, до складу якої входять Державний центр зайнятості Міністерства праці України; Республіканський (Автономної Республіки Крим) центр зайнятості; обласні, районні, міжрайонні, міські та районні в містах центри зайнятості. Крім цих органів до державної служби зайнятості входять також: а) центри професійної орієнтації; б) навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення; в) інформаційно-обчислювальні центри; г) територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості; д) центри трудової реабілітації населення.

Відповідну роль у здійсненні заходів щодо сприяння зайнятості населення відіграють і профспілки. Зокрема, вони беруть участь у розробці й упровадженні в життя державної політики зайнятості підготовці законодавчих актів України, відповідних рішень місцевих рад народних депутатів, а також в укладенні колективних договорів.

Реальне піклування щодо поліпшення умов життя громадян у разі втрати ними роботи та безробіття держава реалізує шляхом встановлення соціальних гарантій та компенсацій, рівень яких залежить від можливостей країни на відповідному етапі розвитку. Згідно із Законом України "Про зайнятість населення" існують такі види гарантій:

1) допомоги по безробіттю;

2) виплати стипендій на період підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації за направленням служби зайнятості;

3) особливі при вивільненні працівників з підприємств, установ, організацій (ст. 49-2-49-4 КЗпП України);

4) додаткова матеріальна допомога безробітним і членам їхніх сімей, які перебувають на їх утриманні.

Крім того, додаткові соціальні гарантії та допомоги у разі втрати роботи можуть передбачатися також колективними договорами підприємств та угодами державного, регіонального чи галузевого рівня.