100.Вестернізація японського права.

Вся система права Японії до Другої світової війни ґрунтувалася на романо-германському праві.

Після поразки у цій війні Японія опинилася під владою американської військової адміністрації, що призвело до значного впливу американського права на формування нового законодавства країни. Цей процес дістав назву “вестернізації” японського права. У 1946 році набрала чинності Конституція Японії, що закріплювала нові принципи державного й суспільного ладу: принцип суверенітету народу (при формальному збереженні монархії), верховенство парламенту в системі органів державної влади, гарантії основних прав людини, відмовлення від війни та ін.

На підставі нової Конституції відбулися зміни в поточному законодавстві. Було прийнято низку законів про заборону приватної монополії і підтримку приватної торгівлі (1947), обіг цінних паперів (1948), відновлення компаній (1952) та ін. Під впливом американських правових концепцій зазнали змін Кримінальний, Цивільний процесуальний кодекси і навіть традиційні японські інститути сімейного права. Таким чином, законодавство Японії стало змішаним, в ньому присутні елементи як романо-германського, так і англо-американського права.

101.Специфічні риси сучасного японського права.

У сфері приватного права теорія також багато в чому не збігається з юридичною дійсністю. Наявність розвиненого законодавства за західними зразками і створення сучасної системи судочинства не змінили традиційної правосвідомості більшості громадян. Японці продовжують бачити в праві насамперед апарат примусу, що використовується державою для нав'язування волі правителів, а не засіб досягнення справедливості між громадянами. Реальні цивільно-правові відносини багато в чому регулюються не законодавством, а звичаєвим правом або іншими соціальними нормами.

Особливе місце в системі соціальних регуляторів посідають норми поведінки — “гирі”. Японський правознавець Ц. Інако вказує, що багато західних дослідників, зокрема Р. Давид, не зовсім правильно розуміють цей соціальний інститут і перебільшують його вплив на суспільні відносини. Вона пояснює, що “гирі” діють тільки між особами, які вступають у постійні міжособистісні відносини і мають за мету їх збереження і зміцнення. Так, постійні ділові партнери обмінюються на свята знаками уваги — поздоровленнями або подарунками. У разі встановлення подібних стосунків сторони можуть розраховувати на взаємні поступки в ділових відносинах, які найчастіше навіть не згадуються в договорі. Однак для людей, з якими японці не мають повсякденного спілкування, вони не зроблять нічого зайвого, крім обумовленого в договорі. “Гирі” діють тільки в колі конкретних осіб і груп, а не між незнайомцями чи в рамках усього суспільства.

Результатом негативного ставлення до права є також небажання японців вирішувати свої правові суперечки в судах: усі суперечки між членами родини, як і колись, вирішуються в основному на підставі звичаїв і без судового втручання. Наприклад, є усталеною практикою, коли перед укладанням шлюбу родини нареченого і нареченої звертаються до послуг посередника, який і вирішує всі питання, пов'язані з підготовкою весілля, і виступає як свідок. Але його основне завдання — полюбовно вирішувати суперечки, що можуть виникнути в майбутньому між подружжям або між ними та їх сім’ями. Згідно з японським правом до судової процедури розлучення вдаються лише в тих випадках, коли обидві сторони неодностайні у своєму вирішенні певного питання. Якщо ж їх бажання збігаються, вони вважаються розлученими після того, як оформлять своє рішення. Наслідки розлучення улагоджуються вже згаданим посередником, родичами і друзями колишнього подружжя. Вони вирішують суперечки про поділ майна, аліменти, батьківські права. Адвокати не відіграють при цьому майже ніякої ролі. Навіть спори між сусідами чи сторонами в договорі щодо найму житлової площі по можливості вирішуються шляхом досягнення взаємної домовленості учасників. У випадку дорожньо-транспортних пригод потерпілий або його родичі намагаються не звертатися до суду, а звертаються до послуг досвідченого посередника для реалізації своїх вимог. Це можуть бути, наприклад, поліцейський чиновник, який вийшов на пенсію, компетентний у вирішенні подібного роду справ, співробітник фірми потерпілого, профспілковий діяч або шановний бізнесмен з відповідним професійним досвідом.

Вплив правосвідомості японців із цього питання відчувається й у нормах законодавства. Відповідно до Цивільного процесуального кодексу (ст. 136) суддя повинен у перебігу процесу постійно прагнути до того, щоб привести сторони до примирення. Найкращий варіант — це не судове рішення, а відмовлення від позову й полюбовна угода. Судді надано багато можливостей, щоб на всіх стадіях судового провадження відігравати роль посередника. Звернувшись до суду, сторони можуть просити не винесення рішення, заснованого на законі, а створення примирливої комісії, якій доручається запропонувати їм можливу мирову угоду. До складу такої комісії входять два посередники й суддя, але суддя не бере участі в засіданнях, щоб не створилося враження, що насправді спір вирішено владою судді. З метою збереження добропорядної репутації сторони віддають перевагу саме такому компромісному шляху. Крім того, за певними категоріями справ (сімейними, трудовими) закон прямо приписує цю процедуру. Якщо, проте, зусилля виявилися безрезультатними, тобто посередники запропонували угоду, але одна зі сторін чи обидві нею не задовольнилися, то будь-яка сторона одержує в цьому випадку право в двотижневий термін звернутися до суду. Однак суду й у цьому випадку надано вибір: вирішити суперечку суворо на підставі закону або підтвердити варіант мирової угоди, запропонованої посередниками. Ц. Інако, оцінюючи статистику розгляду цивільних справ у судах, указує, що в Японії подається в десять разів менше позовів, аніж у США й Великобританії, і більше половини від поданих позовів закінчуються мировою угодою або відмовою від позову. Можливо, цим і зумовлена досить мала кількість суддів у країні — близько 2200 при чисельності населення понад 126 млн. людей.

Компетенція загальних судів Японії широка - вони розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні, податкові справи, справи про банкрутство і т.п. Процедура розгляду справ, як і в Російських судах, диференційована з урахуванням відмінностей у характері.

У більшості судів справи розглядаються на основі принципу територіальної підсудності.

Більшість справ у судах першої інстанції розглядаються одноособово. При цьому перевірка у вищестоящих судових інстанціях здійснюється тільки колегіальним складом з 3 або 5 суддів.

Хотілося б відзначити деякі досягнення Японської судової реформи, що стосуються цивільного судочинства.

Оскільки в Японії (як і в Росії) найбільш тривалий розглядаються справи, за якими вимагається розкриття великої кількості необхідних доказів, то для прискорення судового процесу японські реформатори передбачили такі новації.

У систему судочинства по цивільних позовах вводиться так зване проектне планування (нагадує п.1 ч.1 ст.135 АПК РФ, але з деякими нюансами). Суддя спільно зі сторонами, складає план проведення розглядів у справі. Визначає час, необхідний для з'ясування позицій сторін, час для розкриття доказів, для винесення рішення. Крім того, суддя встановлює графік надання сторонами необхідних доказів. Даний документ не є процесуальним документом, але на практиці склалося так, що він має обов'язкову для сторін силу. У разі невиконання стороною встановленого графіка суд, з'ясувавши і оцінивши причини такого невиконання, може винести рішення за наявними документами. Таке рішення не може бути скасовано у вищій інстанції через його прийняття по неповно дослідженим доказам.

У Японії широко використовується залучення громадян до участі в судовому процесі. Особи, які не мають юридичної освіти, але що володіють широким знаннями, великим досвідом роботи та авторитетом можуть бути членами комітетів з примирення, членами судових комітетів (в судах з розгляду справ у порядку спрощеного виробництва), представниками в сімейних судах, членами експертних комітетів, а також членами комітетів прокурорського нагляду (подібно суду присяжних).

Крім того, японська реформа в галузі вдосконалення цивільного правосуддя передбачає створення в судах комісій фахівців, завдання яких допомогти судді розібратися в особливостях тієї чи іншої проблемної області.

Проведена судова реформа в Росії створила передумови для появи подібних інститутів у вітчизняній правовій системі. Так в ході реалізації ФЗ "Про арбітражних засідателів арбітражних судів суб'єктів Російської Федерації" в 2003 р. в Арбітражному суді Приморського краю зареєстровано 14 засідателів, вісім з них мають вищу юридичну освіту, 3 - економічний, 3 - мають вчений ступінь. Однак розгляд справ арбітражним судом за участю засідателів поки не так популярно, як у Японії. У 2003р судом розглянуто всього 3 справи. На мій погляд, це пояснюється низьким рівнем правосвідомості населення, проведені в країні реформи не знаходять адекватного відображення в суспільстві. Змінюється законодавство, але механізми підвищення рівня правової вихованості людей залишається як і раніше недосконалі. Частково в цьому винні суди. Низький рівень роз'яснювальної роботи.

102.Особливості соціалістичної правової сім’ї. Ідеологічний критерій як основа виділення цієї сім’ї.

Соціалістична правова сім'я

Соціалістичне право виявляє відома схожість з романо-германської правової системи, зберігши її термінологію і зовнішню структуру.

Змістовно соціалістичне право обумовлено класовим характером. Основою соціалістичного права стало класове законодавство, яке є наслідком реалізації комуністичної доктрини. Партійні програми і рішення при цьому не утворюють права, але їх доктринальне вплив на право помітно виявлялося.

Радянське право сприйняло від російського права концепцію правової норми, близької до її розуміння в романо-германської правової сім'ї, хоча за окремими категоріями та інститутам ці системи сильно розрізняються. Зовні були збережені категорії і інститути романо-германської правової сім'ї. Змістовно норми радянського права пронизані класовими і комуністичними началами. Соціалістичне і радянське право заперечували приватне право, а право змістовно ставало інструментом політики. Соціалістичне право носило публічний характер, і було побудовано на імперативних установленнях. Судова практика повністю виключалася з числа джерел права, але мала значення тлумачення права. Хоча і проголошувався конституційний принцип незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону, на практиці суд був інструментом адміністративної системи в цілому. Судова влада не здійснювала контроль за діяльністю законодавчої та виконавчої влади.

В цілому, соціалістичні правові системи (крім народних республік Азії) в техніко-юридичному плані походять від романо-германської правової сім'ї. Це проявляється в способах систематизації права, структуризації текстів та використання європейської юридичної термінології. Але по змістовним аспектам ці країни відійшли від принципів романо-германської системи, утворивши самостійну правову сім'ю. В даний час соціалістичне право переважає в небагатьох країнах (Китай, Куба, Північна Корея та ін.)

До розпаду СРСР сім'я соціалістичного права вважалась однією з трьох найбільших. Правові системи країн, що входять до «соціалістичного табору», раніше належали до сім’ї континентального права. Вони й зараз зберегли її окремі риси. Можна виділити наступні характерні ознаки сім’ї соціалістичного права: 1) норма права розглядається як загальне правило поведінки; 2) збереглась значною мірою термінологія юридичної науки, створена зусиллями європейських і радянських вчених; бере свій початок з римського права; 3) має схожі риси із континентальною системою права; 4) джерелом права була спочатку революційна творчість законодавця, а пізніше – нормативно-правові акти, щодо яких декларувалось, що вони виражають волю трудящих, переважної більшості населення, а потім – всього народу, що перебуває під керівництвом комуністичної партії; 5) переважає вузьконормативне розуміння права; 6) приватне право поступається пануючому праву публічному; 7) право носить імперативний характер, пов’язано із державною політикою, забезпечується партійною владою і примусовою силою правоохоронюваних (каральних) органів; 8) виключається можливість для судової практики створювати норми права; 9) широко розповсюджена кодифікація права. Кодекси регламентують майже всі сфери суспільного життя [228, с.185-189; 96, с.81-82; 257, с.137]. В цьому анклаві, що складається із правових систем Китаю, Північної Кореї та Куби, лише правова система Китаю, як зазначає В. Кнапп, являє собою інтерес з точки зору порівняльного правознавства. Всі інші країни цієї правової сім’ї не являють якої-небудь цінності для проведення порівняльно-правового дослідження [315, с.525].

103.Соціалістична правова сім’я та її вплив на розвиток правової системи України.

Більш ніж 70 років історії радянської України дали підставу віднести її правову систему, як і правові системи республік СРСР, до соціалістичного типу. Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не визнавалася джерелом права.є

Проте галузі, інститути і поняття права розглядалися з позицій домінування публічного права і класового інтересу. Відкидався поділ права на дві підсистеми: приватне і публічне. Відповідно до тези В.І. Леніна про те, що радянська держава не визнає нічого приватного, заборонялися приватна підприємницька діяльність, валютні операції, комерційне посередництво та ін. Суворо регламентувалися цивільні договори. Повноваження суб'єктів господарської діяльності обмежувалися плановим веденням економіки, усуспільненням власності, націоналізацією підприємств, банків та ін.

У зв'язку з пануванням марксистсько-ленінської ідеології і партійного (КПРС) диктату кримінальне і публічне право передбачало жорсткі санкції за антирадянську агітацію і пропаганду. Відбулася ідеологізація судового провадження. Сформувався обвинувальний ухил при розгляді справ у суді. Затвердився карально-залякувальний режим, який діяв для громадян відповідно до принципу: дозволено лише те, що не заборонено. Переважало використання імперативних норм права.

Після проголошення незалежності правова система України формується на нових засадах як самостійна (в минулому вона складала частину єдиної правової системи СРСР). Вона звільняється від псевдосоціалістичної (радянської) сутності, яка приглушила її континентально-європейські корені і забарвила їх у класово-ідеологічні тони.

Нині можна говорити про створення фундаменту незалежної правової системи України, значною мірою очищеної від партійно-догматичних нашарувань попереднього періоду. Проте правова система України перебуває у стадії перехідного періоду і зберігає деякі риси соціалістичної системи, із якої вона вийшла.

Водночас за період незалежності України закладено правовий фундамент, що дозволяє стверджувати, що вона входить до романо-германського типу правової системи на правах особливого європейського різновиду.

105.Перспективи розвитку правових систем постсоціалістичних країн.

Країни, що належать до постсоціалістичної сім’ї права мають такі характерні особливості: 1) система права належить до перехідного типу, що тяжіє до континентальної сім’ї права; 2) офіційно визнано ідеї верховенства права, пріоритету прав людини, правової соціальної демократичної держави; 3) головне місце серед джерел права займає конституція, законодавство перебуває у постійному розвитку, зазнає суттєвих змін; 4) поділ права на публічне і приватне; 5) активне формування основних структурних частин правової системи, створення нових галузей та інститутів права і законодавства; 6) приведення у відповідність до міжнародних правових стандартів, перш за все європейських; 7) поява нових підходів до право розуміння [175, с.801; 102, с.147-160].

Оскільки ця правова сім’я перебуває у процесі становлення та розвитку, компаративісти прогнозують такі напрямки її подальшого розвитку: 1) повернення постсоціалістичних країн Східної Європи до континентальної правової сім’ї [204, с.32]; 2) утворення самобутньої слов’янської правової сім’ї з домінуючою роллю російського права [240, с.176; 217, с.46]; 3) концепція окремих шляхів для центральноєвропейських, прибалтійських та слов’янських країн колишнього СРСР (Росії, України, Білорусі) [200, с.23].