Українська лексикографія Типи словників Роль словників у складанні ділових паперів

Словник – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому, тематичному тощо). У ньому з'ясовується або значення мовних одиниць, або наводиться певна інформація про поняття, які позначаються певними словами, або подається переклад слів на ту чи іншу мову.

Словники відіграють надзвичайно важливу роль у нашому житті. Вони є показником культури народу, бо фіксують знання, якими володіє суспільство у дану епоху. Словники виконують дві важливі функції: інформативну (прилучають до знань) та нормативну (допомагають оволодіти мовними нормами).

Лексикографія (гр. lехіcоs – пов'язаний із словом, grapho – пишу) –розділ мовознавства, предметом якого є теорія і практика укладання словників різних типів.

«Словник являє собою системно упорядкований склад усуспільнених лінгвістичних форм, укладених за мовленнєвою практикою даної мовної спільноти і прокоментованих автором так, що кваліфікований читач розуміє значення... кожної окремої форми, а також одержує інформацію про суттєві факти, пов'язані з її функціонуванням у відповідній спільноті» '. Принципи розташування словникових одиниць і характер інформації про них безпосередньо зумовлюються типом і призначенням відповідної лексикографічної праці. У словнику може тлумачитись значення описуваних одиниць, з'ясовуватись їх походження, наводитись інформація про правильність написання або вимови, подаватись переклад на іншу мову, висвітлюва­тись енциклопедична інформація про позначувані словами предмети, явища, наукові поняття тощо.

Словники виходять за межі власне мовознавчого або іншого вузькофахового призначення. їм належить важлива роль у розвитку національної духовної культури як цінним джерелам інформації і засобам підвищення комунікативної культури носіїв мови.

Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні). Між ними існують докорінні відмінності щодо реєстру слів і тих ознак, за якими вони характеризуються.

В енциклопедичному словнику, або енциклопедії (фр, що походить від лат., утвореного з гр. – загальне (кругове) виховання (навчання), описуються не слова як одиниці лексичного складу мови, а наводяться відомості про позначувані ними предмети і явища в найширшому розумінні – наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події тощо. Необхідно відзначити, що до реєстру енциклопедичного словника входять іменники (загальні і власні) та іменникові словосполучення, тобто одиниці з функцією предметних номінацій, у той час як лексикографічні праці лінгвістичного спрямування мають своїм завданням охопити слова різних частин мови: іменники (тільки загальні назви, крім спеціальних випадків), прикметники, дієслова, прислівники, займенники, прийменники, сполучники, частки, вигуки.

У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова. Вона охоплює такі аспекти, як тлумачення прямих і переносних значень, з'ясування семантичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відомості про написання, вимову або походження тощо. З метою власне мовознавчого опису приймається і послідовно витримується система спеціальних ремарок, які розкривають граматичні, семантичні, стилістичні та інші характеристики реєстрових одиниць. Про відмінності енциклопедичного і мовознавчого опису одного й того ж слова свідчать такі приклади в УРЕ і Словника української мови в 11-ти томах:

Енциклопедичні словники використовують як довідкові видання різного обсягу і фахового призначення. Існують багатотомні праці широкого профілю – загальні енциклопедії. Склад реєстру в них розрахований на подання найширшої інформації, що не обмежується виключно українознавчими аспектами фактичного матеріалу.

До найбільших за обсягом належить сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), видана за загальною редакцією М. П. Бажана протягом 1959 – 1965 рр. Праця містить значну не власне українознавчу енциклопедичну інформацію. Що ж до власне української проблематики, то на її обсязі й інтерпретації, безперечно, негативно позначилися далекі від об'єктивного висвітлення відповідних явищ настанови на боротьбу «проти будь-яких проявів реакційної буржуазної ідеології і насамперед українського буржуазного націоналізму, проти всіх і всіляких ухилів від вчення марксизму-ленінізму, проти ревізіонізму, проти догматизму» . Протягом 1974 – 1985 рр. вийшло українською і російською мовами друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії. Перша ж спроба створення УРЕ в 20 томах припадає на початок 30-х років. На початку 1933 р. авторський колектив на чолі з М. Скрипником підготував до видання перший том праці, проте у листопаді 1934 р. відповідне видавництво було ліквідовано, а редакторів і багатьох авторів УРЕ було репресовано.

Перша українська енциклопедія була видана протягом 1930 – 1935 рр. у Львові головним чином зусиллями Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). Тритомну Українську Загальну Енциклопедію – Книгу Знання було створено під керівництвом проф. І. Раковського.

До визначних досягнень української наукової думки належить Енциклопедія Українознавства (ЕУ), створена зусиллями порівняно невеликого авторського колективу поза межами України в складних умовах еміграції. З іні­ціативи головного редактора проф. В. Кубійовича УЕ було поділено на дві частини – статейну (ЕУ – 1) та словникову, або алфавітну (ЕУ – 2). Три томи ЕУ – 1 вийшли друком протягом 1949 – 1952 рр. У них вміще­но широкі оглядові статті з питань українознавства, в яких висвітлюються проблеми історії, етнографії, фізичної географії, народного господарства, науки, освіти та виховання, мови, літератури, мистецтва, релігії, культури тощо. ЕУ – 2 складається з 10 томів, виданих протягом 1955 – 1984 рр. Енциклопедія компенсує саме ту важливу українознавчу інформацію, якої позбавлена УРЕ у зв'яз­ку з послідовно реалізованими в ній ідеологічними наста­новами. Заходами Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові з 1993 р. розпочато перевидання ЕУ – 2 в Україні. У 1994 – 1995 рр. перевидано ЕУ – 1 зусил­лями Інституту Української археографії НАН України. Ще одну енциклопедичну працю – Українську Малу Енциклопедію (УМЕ) у восьми томах – було видано протягом 1957 – 1967 рр. в Аргентині. Цю енциклопедію обсягом 2200 сторінок створив один автор – проф. Є. Онацький.

Важливу роль виконують галузеві енциклопедичні словники, присвячені висвітленню знань, пов'язаних з конкретними науковими сферами. Вони створюються у формі фахових енциклопедій, словників, довідників тощо.

Типи лінгвістичних словників. Сучасна українська лексикографія представлена двома основними типами лінгвістичних словників – двомовними і одномовними.

Двомовні словники поділяються на українсько-іншомовні та іншомовно-українські відповідно до завдань перекладу з української мови на інші мови та з інших мов на українську. За кількісним складом української лексики найповнішими є академічні шеститомний «Українсько-російський словник», тритомний «Русско-украинский словарь», однотомний «Болгарсько-український словник», двотомні «Польсько-український» і «Чесько-український» словники. Видавалися також англо-українські, німецько-українські, французько-українські словники, які, однак, не завжди були досконалими щодо якісних характеристик українських перекладних відповідників.

Основним типом лінгвістичних словників є різноаспектні одномовні лексикографічні праці. Вони поділяються на такі окремі різновиди словників: тлумачні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, фразеологічні, термінологічні, діалектні, мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (синонімів, антонімів, паронімів, омонімів), словотвірні тощо. Тлумачні словники. Призначення цього різновиду одномовних словників – опис значень слів, що входять до лексичного фонду мови на відповідному історичному етапі її функціонування. Укладанню тлумачного словника передує важлива підготовча робота, яка полягає в доборі реєстру з особливою увагою до таких ознак лексичних одиниць, як відповідність їх нормам сучасної літературної мови, загальновживаність, співвідношення між нормативною лексикою і такими її стилістичними категоріями, як діалектизми, вузькопрофесійні, застарілі слова тощо. Другим важливим аспектом тлумачного словника є, звичайно, інформативність значеннєвого опису, розмежування прямих і переносних значень, вичерпність граматичних і стилістичних ремарок, ідентифікація омонімії тощо. При тлумаченні слів беруться до уваги також випадки вживання їх у складі фразеологізмів різних типів. До обов'язкових умов тлумачення слів належить використання ілюстративного матеріалу, дібраного з відповідних джерел і упорядкованого у вигляді спеціальної картотеки. У тлумачному словнику слова розташовуються за алфавітом, основною одиницею опису виступає слово, яке разом з усією належною до нього інформацією утворює словникову статтю, наприклад: буря, і. ж. І. Навальний вітер з дощем, грозою, а взимку – з снігом. Заревіла перестрашена буря, шумить під небесами (Кв.-Осн., II, 1956, 413); В темний вечір сиджу я в хатині, Буря грає на Чорному морі (Л. Укр., І, 1951, 67) ... * Образно. Воєнна буря закрутила, Латинське серце за­мутила, Завзятість всякого бере (Котл., І, 1952, 192); *У порівн. / в тітки й у небожа піднялась бурею шляхетська гордість (Н.-Лев., II, 1956, 71). 2. перен. Глибоке хвилю­вання. Ти не знаєш, яка в душі моїй буря, Маріє!.. (Сос., II, 1958, 141). 3. чого, перен. Дуже сильне, бурхливе виявлення почуттів. ... – Друзі. Одне це слово, одне це – перекладене дівчиною – звертання викликало серед румунів бурю радості (Гончар, III, 1959, 129). Наведена стаття, у якій тлумачиться значення слова буря, має такі компоненти структури: 1) граматичну інформацію про слово (іменник жіночого роду); 2) семантичну інформа­цію про пряме (перше) і переносні (друге і третє) значен­ня іменника буря; 3) відомості про образне вживання описуваного слова; 4) ілюстративний матеріал – цитати з творів Г. Квітки-Основ'яненка, Лесі Українки, І. Котляревського, В. Сосюри і О. Гончара (наведені ілюстрації – це контексти, достатні для висновків про достовірність вживання слова у відповідних значеннях). Структура і обсяг інформації словникової статті у тлумачному словнику зумовлюються семантичною специфікою аналізованих лексичних одиниць, продуктивністю вживання їх у складі фразеологізмів.

Найповнішим щодо тлумачення лексичного матеріалу поки що залишається одинадцятитомний Словник української мови (1970 – 1980), укладений науковими співробітниками Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН України. Реєстр словника містить понад 135 тис. слів.

Орфографічні словники. В орфографічних словниках наводяться відомості про правильне написання слів відповідно до діючих орфографічних норм. Розташовані в алфавітному порядку, слова подаються в початкових формах: іменники – в називному відмінку однини, прикметники – у формі чоловічого роду однини, дієслова – в неозначеній формі (доконаного і недоконаного виду). Для орфографічних словників української мови типовою є така інформація – відмінкові закінчення іменників: 1) родового відмінка однини (долина, -и; навчан­ня, -я; підручник, -а; театр, -у); 2) орудного відмінка однини (ножем, кашею, болем, ріллею, кров'ю, цвіллю); 3) називного, родового, орудного відмінків однини і називного, родового, давального множини іменників чоловічого роду на -р, що належать до м'якої та мішаної груп (пузир, -я; ор. -ем, мн. -і, -ів, д. -ям; школяр, -а, ор. -ем, кл. -яре, мн. -і, -ів, д. -ам); 4) давального і місцевого відмінків однини іменників жіночого роду з основою на приголосні г, к, х, які чергуються з з, ц, с (перемога, -и, д.– м. -зі; атака, -и, д.– м. -ці; стріха, -и, д.– м. -сі); 5) паралельні форми родового відмінка множини (днів – день, сердець – серць, кілограмів – кілограм); 6) паралельні форми інших відмінків (штани, -ів, д. -ам і -ям ор. -ньми і -нами і -нями, м. -ах і -ях).

Орфографічна інформація про прикметники полягає в наведенні закінчень жіночого і середнього роду форм на -ій(-їй).

Числівники подаються в називному відмінку. Крім того, наводяться форми родового та інших відмінків, якщо їм властива певна правописна специфіка, наприклад: вісім, восьми і вісьмох, д. восьми і вісьмом, ор. вісьма і вісьмома; двадцять, -ти і -тьох, д. -ти і -тьом тощо.

Дієслова подаються в неозначеній формі з наведенням закінчень першої і другої особи однини теперішнього або, якщо дієслово доконаного виду, майбутнього часу: поста­чати, -аю, -аєиі; ходити, -джу, -диш; вигнути, -ну, -неш.

До реєстру орфографічних словників вводяться також власні іменники – імена та по батькові людей, назви міст, установ, країн тощо, що дає інформацію про вживання великої літери. До орфографічної інформації належать також відомості про написання слів окремо і через дефіс тощо.

Етимологічні словники. В етимологічних словниках подаються основні відомості про походження і генетичні зв'язки слів. Відповідний опис лексичних одиниць здійснюється на тлі «загальнослов'янської етимології, яка, в свою чергу, входить до складу етимології індоєвропейських мов і, ширше, порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства» . У сучасному слов'янському мовознавстві вироблено певні принципи етимологічного аналізу слів. «Успадковані з праслов'янської мови слова індоєвропейського походження зіставляються з спорідненими словами слов'янських та інших індоєвропейських мов з послідовним урахуванням установлених порівняльно-історичним мовознавством закономірних звукових відповідностей між слов'янськими і взагалі індоєвропейськими мовами та реальних можливостей семантичних змін і переходів між зіставлюваними словами» 2. Саме на цих засадах ґрунтується «Етимологічний словник української мови» у семи томах за редакцією О. С. Мельничука. Одна з характерних особливостей етимологічних словників – широке залучення до реєстру історичної та діалектної лексики, яка часто містить важливу етимологічну інформацію. Пор. окремі приклади етимологічного опису слів:

Історичні словники. В історичних словниках за основу береться діахронічний принцип добору і аналізу лексичного матеріалу. Реєстр укладається на базі пам'яток писемності відповідних історичних періодів мови. Першою спробою створення лексикографічної праці цього різновиду було видання у 1930 – 1932 рр. лише першого тому (у двох зошитах) «Історичного словника українсько­го язика» за ред. Є. Тимченка. Цілком завершеною працею став укладений під керівництвом Л. Л. Гумецької «Словник староукраїнської мови XIV – XV ст.» у двох томах (1977 – 1978). Словник укладено за принципом тезауруса (гр. – скарб), що передбачало вве­дення до реєстру абсолютно всіх слів, зафіксованих у текстах української мови відповідного часового відрізку – пам'ятках світського характеру. В історичних словниках з максимальною точністю відтворюються особливості правопису тих джерел, з яких добирається реєстр та ілюстративний матеріал.

Історичні словники дають змогу простежити розвиток семантики слів, визначити періоди їх активного і пасивного вживання або ж повну втрату ними актуальності.

Інші типи словників. До лінгвістичних належать словники синонімів, антонімів і омонімів. їх призначення полягає у відображенні відповідних різновидів семантичних відношень між словами. Так, у словниках синонімів наводиться тлумачення слів, об'єднаних у синонімічні ряди, фіксуються стилістичні відмінності між ними. У словникових статтях антонімічних словників тлумачаться протиставлювані лексичні одиниці. Призначення словника омонімів полягає в описі семантичних і формальних ознак слів, що зберігаються тільки за формою і звучанням.

У діалектних словниках інтерпретуються з семантичного і граматичного поглядів слова, властиві діалектним ареалам різного розміру – від говірки одного населеного пункту до наріччя або сукупності наріч.