1. Визначення: Радіоізотопна діагностика - розпізнавання хвороб за допомогою радіоактивних ізотопів, що вводять в організм пацієнта внутрішньовенним або пероральним шляхом.

2. Показання до проведення дослідження:

• визначення об'єму циркулюючих еритроцитів, об'єму циркулюючої крові і розрахунку об'єму крововтрати;

• визначення функціонального стану щитоподібної залози;

• визначення пухлинного процесу в печінці, підшлунковій залозі, нирках, селезінці, щитоподібній залозі.

N.B. Незважаючи на достатню інформативну цінність, радіоізотопна діагностика не знайшла широкого застосування в клінічній практиці через необхідність використання для неї складних апаратів, радіаційну небезпеку для пацієнта і медичного персоналу, тому вона застосовується тільки в спеціалізованих діагностичних центрах.

3. Підготовка хворого до дослідження:

- індивідуальна і залежить від принципу використання радіоактивного препарату та виду досліджуваного органа.

4. Методика дослідження:

Для діагностичних цілей використовуються радіоактивні препарати, які мають період напіврозпаду, що дорівнює 1/3 тривалості дослідження (від 10 хвилин до кількох годин). Найбільш часто застосовують радіоактивні препарати:

• гелій-67 - для виявлення злоякісних процесів і вогнищ запалення;

• йод-123 - для виявлення патологічних процесів у нирках;

• йод-131 - для дослідження щитоподібної залози;

• технецій-99т - для візуалізації різних органів і систем (печінки, підшлункової залози і т.п.). В наш час у медичній практиці застосовуються різні принципи використання радіоактивного препа­ рату, які покладені в основу класифікації радіоізотопної діагностики:

• принцип радіоізотопного розведення;

• принцип вимірювання часу накопичення ізотопу в органі;

• принцип реєстрації кількості радіоізотопу, накопиченого тканинами органа;

• принцип реєстрації виділення радіоактивних ізотопів і мічених сполук із органа.

Принцип радіоізотопного розведення використовується для визначення об'єму циркулюючих еритроцитів у кровоносному руслі пацієнта:

• взяті у хворого еритроцити мітять in vitro ізотопами радіоактивного фосфору (Н¹³¹) або хрому (Сг⁵¹);

• мічені еритроцити в певному обсязі вводять тому ж хворому і за розведенням в судинному руслі визначають об'єм циркулюючих еритроцитів, а потім обчислюють об'єм циркулюючої крові і об'єм крововтрати (при її наявності).

Принцип вимірювання часу накопичення ізотопу в органі дозволяє судити про стан його функції:

• найчастіше принцип радіоізотопного дослідження використовується для визначення функціо­ нального стану щитоподібної залози за допомогою радіоактивного йоду (І¹³¹);

• при гіпертиреозі (підвищеній функції залози) відзначається прискорення часу накопичення радіоізотопу в тканині залози;

• при гіпотиреозі (зниженій функції залози) - уповільнення.

Принцип реєстрації кількості радіоізотопу, накопиченого тканинами органа, дозволяє визначити розміри і форму органа, а також виявити наявність у ньому патологічного вогнища:

• якщо тканини патологічного вогнища більш активно вловлюють радіоізотопний препарат - визначаються "гарячі зони";

• якщо тканини патологічного вогнища не накопичують радіоізотопний препарат, або накопичують його в невеликій кількості - визначаються "холодні зони";

• цей принцип радіоізотопного дослідження застосовують для виявлення пухлинного процесу в печінці, підшлунковій, щитоподібній залозах, нирках, селезінці;

• для пухлинного процесу характерне посилене накопичення радіоізотопного препарату, що проявляється наявністю в органі "гарячих вузлів".

Принцип реєстрації виділення радіоактивних ізотопів і мічених сполук із органа використовується для дослідження внутрішньопечінкових жовчних проток і позапечінкових жовчних шляхів:

- метод заснований на здатності печінки поглинати і виводити радіоізотопний препарат \ систему жовчовивідних шляхів разом із жовчю і дозволяє судити про характер патологічних змін у цих органах.