Викладач вищої категорії

Надвірнянського коледжу НТУ

Гнатишак В.Ф.

Тема № 4. Доказування і докази в кримінальному процесі.

План:

1. Поняття, ознаки і класифікація доказів.

2. Обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному проваджені.

3. Обов’язок доказування.

4. Збирання і оцінка доказів:

а) показання;

б) речові доказі;

в) документи.

5. Зберігання речових доказів і документів.

6. Висновок експерта.

Нормативно – правові і літературні джерела:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України.

2. Гончаренко В.Г, Нор В.Т., Шумило М.Є. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар.-К.: Юстініан, 2012.- 1224с.

3. Молдован А.В.. Мельник С.М. Кримінальний процес України: навч. Посіб./ -К.: Центр учбової літератури. 2013.-368с.

19. Тертишник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія. // Дніпропетровськ, 2002.

20. Фомін С. Б. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класи­фікація та функціональне призначення. // Харків, 2003.

Актуальність теми: полягає в тому, що доказування в кримінальному провадженні відіграє

І. Поняття, ознаки і класифікація доказів

Доказове право – це система правових норм,які регламентують виявлення, процесуальне закріплення, перевірку та оцінку доказів, а також доказування всіх обставин, які мають значення для кримінального провадження.

Теорія доказів – це система відповідних теоретичних положень, плюс діюче право, практика його застосування, наукові рекомендації, історія і зарубіжний досвід.

Поняття доказу в кримінальному процесі є легальним (визна­ченим у законі). При цьому законодавець залишається певною мірою прибічником інформаційної моделі доказів. В основі такого підходу до поняття доказів лежить теорія відображення, згідно з якою подія злочину для органів розслідування, прокуратури, захисника та сулу є минулою.

Згідно із ч. 1 ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому КПК порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність або відсут­ність фактів та обставин, шо мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Таким чином законодавець залишився певною мірою прибічником інформаційної моделі доказів.

Злочин являє собою певну сукупність відповідних явищ, предметів, процесів, що відбуваються в навколишньому середовищі, а тому вступає в контакт з багатьма іншими явищами об’єктивної дійсності, в результаті чого залишаються відображення у формі матеріальних слідів, станів предметів, динамічних і статичних процесів, а також ідеальних слідів - у свідомості людей. Це дає можливість поновити “картину” вчиненого злочинного діяння або встановити його відсутність.

Факти і обставини, що обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, поділяються на дві групи:

а) перераховані в ст. 91 КПК обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні;

б) ті, які не входять в коло тих питань і їх можна назвати побічними фактами, які виникають у момент вчинення злочину, до і після нього.

Причини їх утворення можуть бути різними. Вони продовжують існувати після вчинення злочину, не змінилися або змінилися, але не втратили важливих для доказування властивостей. До них можна віднести:

1) факти, що належать до матеріальних наслідків вчинення злочину, напр., пошкоджений автомобіль, зламані запори на дверях, порваний одяг потерпілого;

2) ті, що зберегли сліди злочинної діяльності, напр., підроблені документи, фальшовані гроші, перероблена мисливська зброя під обріз;

3) знайдені предмети злочинного посягання, напр., угнаний автомобіль, викрадені речі, документи;

4) обстановка на місці вчинення злочину;

5) факти, що вказують на ознаки зовнішності особи, яка вчинила злочин напр., сліди крові на одязі, зріст особи, колір волосся, ознаки обличчя.

Безпосередн пізнання слідчим, судом обставин, що підлягають доказуванню, та побічних доказів може мати правове значення, якщо воно відбувалося в кримінальному процесуальному провадженні при проведенні тих дій, які передбачені КПК, у встановленому порядку і закріплені в протоколах.

В тих випадках, коли таке пізнання здійснюється поза межами процесу прокурором, слідчим, дізнавачем, суддєю, слідчим суддею, це є перешкодою для участі у розслідуванні чи судовому розгляді цієї справи.

Ст.84 КПК проводить розмежування між фактами і обставинами.

Факти - це подія, явище, що відбулося в дійсності. Обставини – це явище супутне чому-небудь, яке супроводжує що-небудь, ту чи іншу сторону справи. В кримінальному процесуальному провадженні факти – це події, з приводу яких ведеться процес, а обставини - це те, що пов’язане з цими фактами, що їх характеризує. Тому подія злочину і вчинення його підозрюваним, обвинуваченим це факт, а місце, час його вчинення – це обставини. Таке розмежування між фактами та обставинами у кримінальному процесуальному провадженні є умовним,адже вониє взаємопов’язаними. Без місця, часу і способу вчинення правопорушення не можна визначити факт установленим.

Відпвідно до вимог ч.1 ст. 84 КПК докази повинні бути отримані у передбаченому законом порядку. А це означає, що доказами можуть бути дише ті фактичні дані, які отримані в результаті проведення слідчих (розшукових), негласних (розшуковиз) дій, які передбачені КПК, і в тому порядку, як це передбачено відповідною процесуальною дією.

У ст. 223 КПК викладені загальні умови щодо їх проведення (мета, підстави, участь і присутність осіб, інтереси яких можуть бути порушені або обмежені, час і місце їх проведення, участь у проведенні слідчої (розшукової) дії осіб. які їх ініціювали, участь понятих, недопущення проведення слідчих (розшукових) дій після закінчення строків досудового розслідування). Крім того, конкретизована процесуальна форма проведення слідчих (розшукових) дій як допит (ст.ст. 224-227, 231 КПК), пред’явлення для впізнання (ст. 228-232 КПК), обшук (ст. 233-236 КПК), огляд (ст. 237-239 КПК), слідчий експеримент (ст. 240 КПК), освідування особи (ст. 241 КПК), експертиза (ст.242-245 КПК).

На відміну від гласних слідчих (розшукових) дій, негласні слідчі (розшукові) дії проводяться таємно, відомості про факт їх проведення підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбаченим КПК (ч.1 ст. 246). У главі 21 КПК закріплені загальні умови проведення негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 246 КПК), порядок отримання дозволів на їх проведеня (ст.247-251 КПК), фіксація ходу та їх результатів (ст. 252 КПК) тощо. Порядок проведення негласних слідчих (розшукових) дій не викладається. Він визначається залежно від конкретної ситуації. Це означає. Що результати таких дій автоматично будуть набувати статусу доказів. Отримані матеріали підлягають перевірці на тих же підставах, що і результати проведення інших слідчих (розшукових) дій. Тому особи, які їх проводили або були залучені до їх проведення можуть бути допитані як свідки.

Крім цього, як зазначається у ч.1, 3 ст. 256 КПК, можуть бути допитані також особи, з приводу дій або контактів яких проводилися такі дії. Це означає, що матеріали, отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій, повинні вказувати на джерелотїх походження, щоб у відповідній стуації існувала можливість дослідження та пояснень авторів матеріалів чи обізнаних із ними осіб. Така перевірка може здійснюватися за участі сторін, зокрема, в умовах закритого судового засідання, шляхом допитів, проведення експертиз, експериментів та інших гласних слідчих (розшукових) дій, а також співставленням з доказами , отриманими за результатами гласних слідчих (розшукових) дій. Із цього випливає, що відомості . отримані в результаті негласних слідчих(розшукових) дій, можуть використовуватися в доказуванні, якщо вони отримані із процесуальних джерел, передбачених ч.2 ст. 84 КПК.

Статтею 84 в ч.1 встановлено що наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню не тільки суд, а й слідчий. Прокурор, слідчий суддя. Іншими словами. Доказами за приписами цієїі статті визнаються як ті, що отримані на досудовому провадженні, так і ті, що досліджені в судовому засіданні. Проте це не означає, що всі докази, зібрані стороною обвинувачення в ході досудового провадження, можуть бути визнані такими за результатми судового дослідження. У ч.4 ст. 95 вказується, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, а в п.2 ч.3ст. 374 КПК також наголошується, що у мот ивувальній частині вироку зазначаються докази на підтвердження встановлених судом обставин і досліджених безпосередньо в суді.

Властивість доказів служити засобами пізнання вчиненого у минулому злочину пояснюється тими об’єктивними зв’язками, які існують між ними і обставинами минулої події, з одного боку, і проміжними і побічними фактами – з іншого. Відсутність такої взаємозалежності свідчить про відсутність доказів. Зв'язок фактичних даних з відбиваючими обставинами вчинення злочину дозволяє виділити і закріпити в законі обов’язкову ознаку доказів – їх належність (ст. 85 КПК). Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт, що має значення для кримінального провадження. Зміст фактичних даних визначається індивідуальними ознаками злочину. Тому дати хоча б приблизний перелік всіх даних про факти, що можуть обумовити докази, практично н можливо. Тим не менше, в кримінальному процесуальному і кримінальному законодавстві існує низка приписів, керуючись якими, органи розслідування і суд з урахуваннямм обставин вчинення конкретного злочину можуть вирішувати питання про належність доказів. Зокрема у ст.91 КПК сформульовані обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Це критерії, які вказують на істотні обставини.знання яких дозволяє правильно досягти мети кримінального судочинства.

Належність доказів визначається тим. Що вони прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному проваджені, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження. Тобто мова йде про використання в доказуванні прямих і непрямих доказів.

Прямий доказ – такий, що прямо і безпосередньо вказує на ті факти і обставини, які підлягають доказуванню.Напр. показання свідка про те, що він особисто бачив вчинення обвинуваченим крадіжки з сусіднього будинку. Із цього випливає, що між доказо і тезою, що доводиться, не існує проміжних ланок. Їх зв'язок має одноступеневий характер.

Непрямі докази, на відміну від прямих, обґрунтовують обставини, які пі длягають доказуванню, не прямо, а опосередковано через проміжні факти шляхом послідовних висновків. Так. Із показань свідка вважається, що він бачив на місці вчинення крадіжки з сусіднього будинку двох незнайомих молодиків, що крутилися там, і це збігається з чассом вчинення злочину. Перший ступінь висновку свідчить про те, що дійсно біля місця події знаходилося двоє молодиків. Із цього проміжного факту слідує, що можливо вони причетні до випадку вчинення злочину. В цьому випадку показання свідка є непрямим доказом їх причетності до вчинення крадіжки, оскільки вони використані для обгрунтування факту місця і часу перебування вказаних осіб і причетності до вбивства.

Якщо належність доказів – це придатність їх за змістом, то допустимість (ст. 86 КПК)- за формою.

Вимогами дотримання процесуальної форми закон має на меті отримання доброякісних доказів, здатних з достовірністю встановлювати обставини справи.

Традиційно в науковій і навчальній літературі вимоги допустимості визначаються у такий спосіб:

1) законність джерела. Перелік процесуальних джерел доказів вказаний у ч.2 ст.84 КПК (показання, речові докази, документи, висновки експертів). Із цього випливає, що законодавець визнає джерелами доказів: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта, службових осіб-авторів документів, які наділені відповідним процесуальним статусом у кримінальнму процесі і від яких виходять докази. Не можуть бути доказами фактичні дані, отримані з анонімних джерел, чутки тощо.

2) законним повинен бути спосіб отримання доказів. КПК унормовано способи отримання доказів і це зокрема у ст. 223 КПК, щодо проведення слідчих ( розшукових ) дій. А статті 224- 245 КПК містять норми щод умов і процесуальнного порядку проведення таких слідчих (розшукових) дій, як допит, пред’явлення особи для впізнання, пред’явлення речей, трупа для впізнання, проведення допиту, обшуку, огляду, експертизи. У главі 21 КПК викладено вимоги, що пред’являються до законного проведення негласних слідчих (розшукових) дій (аудіо-, відео контроль особи, накладення арешту на кореспонденцію, огляд і виїмка кореспонденції, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, зняття інформації з електронних інформаційних систем, спостереження за особою, негласне отримання зразків та інших).

3) процесуальне оформлення ходу і результатів проведення слідчих (розшукових) дій і негласних (розшукових) дій.Статтею 103 КПК передбачено такі форми фіксації процесуальних дій: протокол, носій інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, і журнал судового засідання. Статтями 104-108 КПК сформульовано вимоги до протоколу процесуальної дії та журналу судового засідання. Правила фіксації кримінального провадження слідчих (розшукових) дій викладені в статтях 252 та 265 КПК.

4) належний суб’єкт, що має право проводити процесуальні дії з отримання доказів. Перелік суб’єктів, що мають право на отримання доказів викладено у ч.1 ст.84 КПК і ними є: слідчий, прокурор, слідчий суддя, і суд, що здійснюють кримінальне провадження. За письмовим дорученням слідчого, прокурора здійснювати слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії можуть також оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, Державної пенітенціарної системиУкраїни, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України.

Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав і свобод людини передбачена ст.87 КПК. Докази будуть недопустимими, якщо без дозволу слідчого судді буде здійснено такі процесуальні дії:

1. судовий виклик (ст. 134 КПК);

2. привід під час досудового розслідування (ст. 140 КПК);

3. арешт майна 9ст. 170 КПК);

4. проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст.260 КПК);

5. обшук (ст. 234 КПК);

6. огляд житла чи іншого володіння особи ( ч. 2 ст. 237 КПК);

7. примусове отримання біологічних зразків для експертизи (ч.3 ст. 237 КПК);

8. аудіо-, відео контроль особи(ст. 260 КПК);

9. накладення арешту на кореспонденцію (ст.261 КПК);

10. огляд і виїмка кореспонденції (ст. 262 КПК);

11. зняття інформації з електронних інформаційних систем без відома її власника, володільця чи утримувача 9ч.1 ст. 268 КПК);

12. зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст.263 КПК);

13. установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ч.2 ст. 268 КПК);

14. аудіо, видеоконтроль місця при розслідуванні тяжкого та особливо тяжкого злочинів (ч.1 ст. 270 КПК);

15. негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ч.2 ст. 274 КПК);

16. залучення слідчим суддею експерта за клопотанням сторони захисту (ст. 243 КПК).

Чинним КПК передбачено порядок надання дозволу слідчого судді на проведення процесуальних дій, зокрема, якщо це стосується стадії досудового розслідування, то вимагається наявність клопотання слідчого, погодженого з прокурором, або самого прокурора.

Д жерела доказів

Показання

Документи

Речові доказти

Висновки експертів

Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).

До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих і судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів є психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій формі відомостей, що мають значення для справи.

Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, що відображають обставини кримінального правопорушення у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, що міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприй­няття ознак предмета.

Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде провадження, із першоджерела цієї інформа­ції, чи з "других рук".

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відно­шенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинен­ня кримінального правопорушення певною особою або обтяжують її вину. Виправдуваль­ними — докази, що вказують на обставини, які спростовують вчинення кримінального правопорушення певною особою або пом'якшують вину цієї особи.

Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказу­вання. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, що належать до предмета доказування.

ІІ. Обставини, які підлягають доказуванню у

кримінальному провадженні

У будь-якому кримінальному провадженні доказуванню підлягають

Об’єкт злочину

Суб’єкт злочину

Об’єктивна сторонра злочину

Суб’єктивна сторона злочину

У статті 91 КПК викладено перелік обставин, що відносяться до предмета доказування у кримінальному провадженні, як сукупності фактів і обставин об’єктивної дійсності, що мають матеріально-правове, цивільно-правове, кримінальне процесуальне значення і є необхідним і достатніми фактичними обставинами для вирішення кримінального провадження посуті. Дана норма відповідає на питання – встановлення яких фактів і обставин є метою доказування. Ними є:

1) подія кримінального правопорушення ( час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

Вказані в даній статті обставини мають узагальнюючий, орієнтуючий характер для всіх видів кримінального провадження, і тому у теорії доказів отримали назву загального предмета доказування на всіх стадіях кримінального провадження. А індивідуалізація предмета доказуваня по конкретному провадженню здійснюється з урахуванням вимогтдисспозицій статті Кримінального кодексу, за якою кваліфікується діяння, що підлягає доказуванню.

З поняттям предмета доказування тісно пов’язане поняття меж доказування, під яким слід розуміти доказування такого обсягу, який забезпечує достовірне встановлення обставин. При цьому слід урахувати кількісні і якісні характеристики доказів, аби вони підтверджували факти і обставини, вказані в ст.. 91 КП. Звужувати межі доказування недопустимо. Це може призвести до недостатньої обґрунтованості тези, що доказується. А також потягнути за собою порушення прав і законних інтересів особи. Розширення меж доказування також може негативно вплинути на оперативність розкриття злочинів, зайвого використання сил і засобів.

Кримінально-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих КПК, а саме:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення і його мотиви;

3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості кримінального правопорушення, а також ті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4) характер і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потер­пілого від злочинного діяння.

Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожному кримінальному правопорушенні. На момент кримінального провадження вони можуть існувати лише в минулому.

Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна винного.

Кримінологічний елемент предмета доказування складають причини та умови, що сприяли вчиненню кримінального правопорушення, які можуть існувати і на момент провадження.

Кримінально-процесуальний елемент — це ті обставини, доказати які необхідно для вирішення поточних питань кримінального провадження. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінальних процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальному провадженні (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (під стави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого тощо).

Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звільнення від доказування загальновідомих і преюдиційних фактів.

У цивільному процесі це питання вирішено на законодавчому рівні. В статті 32 ЦПК України врегульовано підстави звільнення від доказування. Ними є:

1) загальновідомість обставин (ч. 1);

2) встановлення фактів судовим рішенням, що набрало закон­ної сили (ч. 2).

Факти, які згідно з законом припускаються як встановлені, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спрос­товано в загальному порядку (ч. 3).

Під час кримінального провадження положення щодо звільнення від доказування фактично також визнаються. Це стосується випадків, коли, наприклад, одним судом визнається факт винності обвинуваченого у вчиненні правопорушення, за вчинення якого він був раніше засуджений. Факт попередньої судимості покладається в обґрунтування висновку суду про наявність такої кваліфікуючої ознаки, як повторність вчинення правопорушення. Для суду, що розглядає кримінальне провадження, обов'язковим є і факт, що підтверджений рішенням іншого суду у цивільній справі (наприклад щодо пору­шення авторського права).

ІІІ. Обов’язок доказування

Відповідно до ст. 92 КПК обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 КПК, за винятком випадків передбачених ч.2 ст. 92 КПК покладається на слідчого, прокурора, та у випадках установлених КПК – на потерпілого. Обставини, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх подає(ч.2 ст. 92 ).

Обовязок доказування слідчим та прокурором обставин, вказаних в ст.91 КПК- це вимога закону. Вона означає, що слідчий та прокурор зобов’язані зібрати, процесуально фіксувати, перевіряти і оцінювати докази, обґрунтувати ними наявність обставин, перерахованих у ст. 91 КПК. До обов’язку цих суб’єктів також входить спростування доводів сторони захисту щодо доведення обставин і предмета доказування.

Обов’язок доказування винуватості підозрюваного, обвинуваченого (onus probandi) лежить виключно на стороні обвинувачення. Один із канонів презумпції невинуватості встановлює, що обвинувачений не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом (ч.2 ст. 62 КУ, ч.2 ст.17 КПК України.

Обов’язок доказування належності і допустимості поданих доказів, розміру процесуальних витрат на обставини, які характеризують обвинуваченого, покладаються на сторону кримінального провадження, котра ініціювала необхідність дослідження в суді зазначених питань.

Збирання і оцінка доказів

У відповідності зі ст. 93 КПК збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження,потерпілим, к порядку , передбаченому КПК.

Стаття 93 КПК наголошує на тому, що збирання доказів здійснюється сторонами обвинувачення, захисту та потерпілим. Але повноваженя щодо реалізації цього припису у сторін нерівнозначні.

Так, сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій шляхом подання клопотання слідчому, прокурору.

Крім того сторона захисту, потерпілий здійснює збирання доказів шляхом витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей , висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок. Законодавець підкріплює у самій назві цих процесуальних дій те, що вони призначені передусім для розвитку слідів і фактичних даних про сліди вчиненого правопорушення. Зважаючи на те, що кримінальне правопорушення, як правило, готуються і вчиняються в умовах таємності від правоохоронних органів, чинний КПК передбачає можливість застосування для контролю та виявленя фактів вчинення кримінальних правопорушень слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових)дій. Вони мають спільну мету, але відрізняються порядком проведення. Так. слідчі (розшукові) дії (ст. 223-245 КПК) проводяться в жорстоко встановленій процесуальній формі і мають мету отримання (збирання0 або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні (показань, речових доказів, документів, висновків експертів (ч.2 ст. 84 КПК). Для проведення негласних слідчих (розшукових) дій не вимагається дотримання такої процесуальної форми. Вони спрямовані на фіксацію фактів і обставин, що встановлюються в ході кримінального провадження, які фіксуються у відповідних протоколах і в разі необхідності з додатками, які можуть визнаватися доказами – документами (ст. 99 КПК). Одночасно такі дії мають і розшукове призначення, і їх результати можуть використовуватися як підстави для проведення слідчих (розшукових) дій з метою отримання доказів, зазначених у ч.2 ст. 84 КПК.

Зібрані докази на досудовому розслідуванні не є обов’язковими для суду. Так, у ч. 4 ст. 95 КПК вказується, що суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору або посилатися на них. Такі докази підлягають всебічному дослідженню в судовому розгляді за участі сторони захисту і можуть за результатами такої перевірки бути виключеними при відповідному мотивуванні в судовому рішенні (ч. 3 ст. 225, ч. 3 ст. 358, п.1, 2 ч. 3 ст. 374 КПК).

Збирання доказів є одним із елементів доказування. Серед способів збирання доказів слідчі (розшукові) дії мають найбільшу питому вагу. Слідчі (розшукові ) дії зі збирання і перевірки доказів –це частина процесуальних дій. Які відбуваються у повній відповідності з вимогами кримінального процесуального закону в кримінальному проваджені. Вони спрямовані на збирання та перевірку доказів. А також встановлення обставин, що мають значення для цього кримінального провадження.

Слідчий, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні суперечності не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази.

Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, оскільки оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів.

Показання (ст.95 КПК) — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для кримінального провадження, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судді (суду). Тобто , це відомості, які надаються в установленій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для кримінального провадження.

Давання показань:

— для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;

— для свідка — обов'язком. Предметом показань:

— свідка є будь-які обставини, що підлягають встановленню у кримі нальному провадженні, в тому числі про особу обвинуваченого, по­терпілого та про взаємовідносини з ними;

— потерпілого — будь-які обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;

— підозрюваного — обставини, що стали підставою його затриман- ня або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинува -чення, а також будь-які відомі йому обставини у справі;

— обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йому об –винувального акта: ставлення до обвинувачення (винуватий, невину­ватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи.

Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Тобто показання з чужих слів не може бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо ці показання не підтверджуються іншими доказами, визнаними допустимими згідно з правилами ст. 97 КПК. Тому, якщо показання базу­ються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.

Речовими доказами згідно зі ст. 98 КПК є предмети, які:

• були знаряддям вчинення кримінального правлопорушення;

• зберегли на собі його сліди або містять інші відомості , які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження;

• були об'єктом злочинних дій;

• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;

• всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття кримінального правопорушення і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.

Предмети, які можуть бути речовими доказами , найчастіше виявляються під час проведення слідчих дій- огляду, обшуку, виїмки тощо. При цьому згідно вимог КПК вони оглядаються, можуть бути сфотографовані. Тільки після того, як слідчий, прокурор, суддя, суд, встановлять належність предметів до провадження, тобто були знаряддям вчинення правопорушення, зберегли на собі сліди його або були об’єктом злочинних дій, нажиті злочинним шляхом або можуть бути засобом для розкриття злочину і виявлення винних чи для спростування обвинувачення або пом’якшення відповідальності, вони складають мотивовану постанову про приєднання п предметів до провадження як речових доказів.

Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка про вадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.

Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.

В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якщо це не зашкодить успіш­ному провадженню в справі.

Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закрит тя справи.

Відповідно до ст. 99 КПК документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об’єкт. Який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюється під час кримінального провадження.

Види документів:

- матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації( у тому числі електронні):

- матеріали, отримані під час здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано ВРУ;

- складені в порядку, передбаченому КПК, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за дпомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

- висновки ревізій, акти перевірок.

Матеріали, в яких зафіксовані фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп, зібрані оперативним підрозділами з дотриманням вимог Закону України “Про оперативно-розшукову дыяльнысть” (далі ОРД), за умови відповідності вимогам цієї статі, є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.

Сторона, потерпілий зобов’язані надати суду оригінал документа. Оригіналом документа є сам документ. А оригіналом електронного документа - його відображення, якому надається таке значення, як документу.

Дублікат документа (документ, виготовлений таким же способом, як і його оригінал) може бути визнаний судом як оригінал документа.

Для підтвердження змісту документа можуть бути визнані допустимими й інші відомості, якщо:

• оригінал документа втрачений або знищений, крім випадків, коли він втрачений або знищений з вини потерпілого або сторони. Яка ййого надає;

• оригінал документа не може бути отриманий за допомогою доступних правових процедур;

• оригінал документа знаходиться у володінні однієї із сторін кримінального провадження, а вона не надає його на заи пт іншої сторони.

Сторона, потерпілий вправі надати витяги, компіляції. Узагальнення документів, які незручно повністю досліджувати в суді, а на вимогу суду – зобов’язані надати документи у повному обсязі.

Сторона зобов’язана надати іншій стороні можливість оглянути або скопіювати оригінал документів, зміст яких доводився у передбаченому КПК порядку.

Речовий доказ, відповідно до ст. 100 КПК, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повертуний володільцю. Крім випадків передбачених КПК.

Речовий доказ або документ. Наданий добровільно або на підставі судового рішення. зберігається у сторони кримінального провадження. Якій він наданий. Сторона кримінального провадження, якій наданий речовий доказ або документ, зобов’язана зберігати їх у стані, придатному для використання у кримінальному провадженні.

Документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження. За клопотанням володільця документа, слідчий, прокурор, суд можуть видати копії цього документа, а при необхідності – його оригінал, долучити замість них до кримінального провадження завірені копії.

У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу. Вона зобов’язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість. У випадку втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй документа, вона зобов’язана відшкодувати володільцю витрати, пов’язані з втратою документа та виготовленням його дубліката.

Речові докази та документи , надані суду, зберігаються у суді, за винятком випадків, передбачених КПК, а також речових доказів у вигляді громіздких або інших предметів, що вимагають спеціальних умлов зберігання.

У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на пред­мети, які є речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної си ли рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судо -чинства.

Речові докази, які можуть швидко зіпсуватися і які не можна повернути володільцеві, негайно здають відповідним державним або кооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне потреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали, повертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за дер­жавними цінами, що є на момент повернення.

Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, про­курора про закриття провадження, при цьому:

1) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;

2) речі, вилучені з обігу, передають відповідним установам або знищують;

3) речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути вико­ристані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про це, — передають їм;

4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, переда-ють у дохід держави;

5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочинних дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлено, то докази переходять у власність держави.

Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішу­ється в порядку цивільного судочинства.

Висновок експерта (ст. 01 КПК) — це письмовий документ, в якому на під­ставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальне провадження, дається відповідь на поставлені у поста­нові запитання. Тобто це докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на питання, поставленіі особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експер­та, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постано -ви Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", далі - постанова Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8).

Кожна сторона кримінального провадження має право надати суду висновок експерта, який ґрунтується на його наукових, технічних або інших спеціальних знаннях. Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, експерт сприймав безпосередньо або вони сталі ййому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.

Запитання, які ставляться експертові, та його висновок щодо них не можуть виходити за межі спеціальних знань експерта. Висновок експерта не може грунтуватися на доказах, які визнані або можуть бути визнані судом недопустимими.

Даючи висновок щодо психічного стану підозрюваного . обвинуваченого, експерт не має права стверджувати у висновку, чи мав підозрюваний чи обвинувачений такий психічний стан, який становить елемент кримінального правопорушення, або елемент, що виключає відповідальність за кримінальне правопорушення.

Висновок експерта надається в письмовій формі, але кожна сторона вправі звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту, під час судового розгляду для роз’яснення чи доповнення його висновку.

За необхідності в справі може бути призначено кіль кох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо.

Висновок передається експертом стороні, за клопотанням якої здійснювалася експертиза.

Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він для слідчого, прокурора і суду не є обов'язковим, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних постанові, ухвалі чи вироку. Практика свідчить, що зазначені особи, як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.

У висновку експерта повинно бути зазначено:

- коли, де, ким (ім’я, освіта, спеціальність, свідоцтво про присвоєння кваліфікації судового експерта, стаж експертної роботи, науковий ступінь, вчене звання, посада експерта) тта на якій підставі була проведена експертиза;

- місце і час проведення експертизи;

- хто був присутній при проведенні експертизи;

- перелік питань, що були поставлені експертові;

- опис представлених експертові матеріалів та які матеріали були використані експертом;

- докладний опис проведених досліджень, в тому числі методи, застосовані експертлом при дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка;

- обґрунтовані відповіді на кожне запитання.

У висновку експерта обов’язково має бути зазначено, що його попереджено про відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов’язків.

Якщо при проведенні експертизи будуть виявлені відомості, які мають значення для кримінального провадження і з приводу яких не ставилися питання, експерт має право зазначити про них у своєму висновку. Висновок підписується експертом.

Згідно з ст. 17 постанови Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8 під час перевірки й оцінки експертного висновку треба з'ясувати:

— чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи;

— чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;

— компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень;

— достатність поданих експертові об'єктів дослідження;

— повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;

— узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи;

— обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи;

— якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведено кілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати кожному висновку оцінку з погляду всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Те саме стосується окремих висновків експертів — членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.

Ознайомившись із висновком експерта, посадова особа, яка веде кримінальне провадження , має право допитати експерта з метою одержан- ня роз'яснення або доповнення висновку .

Якщо висновок первинної експертизи визнано неповним (досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на поруше ні питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, невизначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові.

Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам провадження, а також за наявності істотного порушення про­цесуальних норм, які регламентують порядок призначення і прове­дення експертизи, призначають повторну експертизу. Її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.

Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.

Комплексну експертизу- якщо необхідно провести досліджен ­ня за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях знань.