80. Особливості процесу демократизації Гаїті в 90-х роках хх століття.

Диктатура Дювальє.

Офіційно зайнявши президентський пост 22 жовтня 1957 Франсуа Дювальє встановив терористичну диктатуру. Використовуючи доктрину «негритюда», він проголосив гасло «влада чорним». Спираючись на загони таємної поліції («тонтон-макутів»), диктатор провів чищення в армії, ліквідував свободу слова та інші громадянські свободи, заборонив профспілки і опозиційні партії. За допомогою арештів і розправ над інакомислячими і підозрілими владі тримали населення в страху. Багато громадські та політичні діячі були вбиті. У квітні 1961 Ф.Дювалье, прозваний «Папа Док», розпустив двопалатний конгрес, замінивши його однопалатним Національним зборами і оголосив про своє переобрання на другий термін, а в червні 1964 змінив конституцію, проголосивши себе довічним президентом.

У зовнішній політиці Дювальє орієнтувався на США, хоча відносини залишалися складними. У 1962 під час Карибської кризи диктатор надав в розпорядження американців гаїтянські порти і аеродроми. Але жорстокі репресії на острові спонукали уряд США в 1963 оголосити про припинення допомоги Гаїті. У 1966 ситуація знову змінилася: під приводом запобігання «комуністичного змови» до берегів острова були направлені американські військові судна.

Поки на Гаїті в 1967-1968 спалахували селянські бунти, політична опозиція знайшла притулок у США і звідти робила спроби повалити диктатора. У 1968-1969 невеликі озброєні групи кілька разів висаджувалися на острові. У квітні 1969 уряд Дювальє прийняв закон проти комунізму, відповідно до якого за пропаганду марксистських ідей покладалася страта. У 1970 провалилася ще одна спроба державного перевороту: екіпажі суден берегової охорони обстріляли президентський палац, але виступ було придушено. Диктатор утримував владу до своєї смерті в квітні 1971, після чого президентом став його син Жан Клод Дювальє.

«Бебі Док» продовжував політику батька, хоча і зробив деякі заходи, щоб створити видимість лібералізації. Були звільнені деякі політв'язні, обмежена влада «тонтон-макутів» і скорочена їх чисельність. У той же час, диктаторський режим зберігся, були створені нові каральні батальйони - «леопарди». Рятуючись від терору і убогості, тисячі гаїтян втекли з країни. До кінця 1970-х до Флориди по морю допливали на човнах щомісяця ок.4 тис. гаїтянських біженців, але США висилали їх назад. Ці заходи не могли зупинити потік біженців.

Зберігши тісні відносини з США, Гаїті кілька активізувало відносини з Францією, ФРН, а також країнами, що розвиваються.

У 1984 по країні прокотилася хвиля голодних бунтів; сотні зголоднілих людей брали штурмом склади продовольства. Церковні радіостанції закликали до боротьби з диктатурою. У липні 1985 Ж.К.Дювалье провів референдум, за підсумками якого проголосив себе довічним президентом. Але до кінця року почалися масові демонстрації проти диктатора. У цих умовах США 7 лютого 1986 відсторонили «Бебі Дока» від влади і вивезли його до Франції.

Спроби демократизації.

Влада на Гаїті перейшла до головнокомандувачу армією генералу Анрі Намфі. У Національному урядовому раді переважали прихильники Дювальє; власті продовжували жорстоко придушувати демонстрації та страйки. Тим не менш, вони пішли на поступову демократизацію: дозволили діяльність політичних партій, відновили свободу слова і зібрань. У березні 1987 на референдумі була схвалена нова демократична конституція. Однак збройні прихильники Дювальє при підтримці армії продовжували тероризувати населення. У листопаді 1987 вони зірвали проведення загальних виборів. Нове загальне голосування в січні 1988 принесло перемогу лідеру правоцентристського Об'єднання прогресивних національних демократів Леслі Маніга, обраному президентом. Ліва опозиція звинувачувала нового президента в угодовстві з прихильниками Дювальє. Але той не знайшов спільної мови і з армією, пообіцявши реформувати її. Через чотири місяці військові повалили Маніга, і влада знову опинилася у генерала Намфі. Дія конституції була припинена.

Військова рада відкрито потурав дювальїстам. Солдати і прихильники колишнього диктатора розгромили і спалили церкву, в якій вів службу один з лідерів опозиції - католицький священик Жан Бертран Арістід, прихильник «теології визволення». Політика Намфі зустріла заперечення навіть в армії, і в вересні 1988 він був зміщений. Главою військового режиму став генерал Проспер Авріль. Він продовжував переслідування лідерів опозиції, ввів цензуру і скасував ряд положень конституції. У країні поновилися масові протести. У березні 1990 армія повалила Авріл.

16 грудня 1990 в країні були проведені загальні вибори. Президентом став Арістід, висунутий широкою лівоцентристською коаліцією Національного фронту за зміни і демократію. Він отримав ок.70% голосів. Новий президент збирався провести політичні та соціальні реформи, очистити державний апарат і збройні сили від корумпованих осіб і прихильників Дювальє. Положення Арістіда і його прем'єр-міністра Рене Преваля залишалося нестійким. Уряд стикалося з опозицією в парламенті, з демонстраціями протесту проти підвищення цін і можливих поступок МВФ. Плани Арістіда зустріли протидію в армії. 29 вересня 1991 в країні відбувся військовий переворот, владу захопив начальник генерального штабу генерал Рауль Седра. Формально тимчасовим президентом був призначений суддя Жозеф Неретт. Прихильники Арістіда стали об'єктом жорстокого терору.

США відмовилися визнавати режим Шадрах, але повертали на Гаїті десятки тисяч біженців, які намагалися на човнах дістатися до американського узбережжя. Організація американських держав закликала до торгового ембарго проти Гаїті, але сусідня Домініканська республіка відмовилася дотримувати санкції. Рада безпеки ООН схвалила заборону на ввезення в Гаїті нафти і військового спорядження.

Режим Шадрах намагався спертися на помірні партії. У червні 1992 за погодженням з парламентом було сформовано уряд на чолі з Марком Базеном, супротивником Арістіда на виборах 1990 і лідером Руху за встановлення демократії. До нього увійшли також християнські демократи, соціал-демократи з Революційної прогресивної національної партії та ін Але реальна влада залишилася в руках генерала Седра.

У кінцевому рахунку військовий правитель Гаїті під тиском санкцій змушений був піти на поступки. За наполяганням США сторони підписали угоду про сформування тимчасового уряду на чолі з Робером Мальвалем і майбутній повернення Арістіда, після чого ООН відмінила санкції. У липні 1993 уряд було створено, але фактично не змогло функціонувати через що тривав поліцейського терору. Шадрах і його прихильники відмовилися залишити свої посади. Восени 1993 спостерігачі ООН були відкликані, а ембарго на постачання нафти і зброї відновлено.

На початку 1994 переслідування прихильників Арістіда посилилися. У травні сенат, в якому переважали прихильники армії, обрав нового тимчасового президента Гаїті - суддю Еміля Жунессана. Це означало відмову від повернення Арістіда. Рада безпеки ООН наклала ембарго на доставку в Гаїті будь-яких товарів, крім медикаментів і продовольства, а потім схвалив рішення про інтервенцію військ США на острів. 18 вересня 1994 Шадрах змушений був оголосити про згоду піти у відставку, і на наступний день почалася операція американських військ. У Гаїті було розміщено 15 тис. військовослужбовців США.

15 жовтня 1994 Арістід повернувся в країну і приступив до виконання обов'язків президента. Президент приступив до чищення і радикального скорочення армії, розформував службу безпеки і передав її функції поліції. В якості своєї політичної опори він створив рух «Лавалас», яке в 1995 здобуло перемогу на парламентських виборах. Дуже скоро в таборі переможців спалахнули гострі розбіжності з питань економічної політики. В обмін на великий кредит від МВФ уряд на чолі з прем'єр-міністром смарку Мішелем (1994-1995) зобов'язалося провести приватизацію підприємств і звільнення багатьох державних службовців. Зіткнувшись з масовими протестами, Арістід відмовився схвалити ці заходи і змістив главу уряду. Відбувалися сутички між прихильниками Арістіда і колишнього військового режиму.

17 грудня 1995 в країні пройшли президентські вибори. Перемогу на них отримав, отримавши 87% голосів, кандидат «Лавалас» Рене Преваль, підтриманий Арістідом.