71. Історичні витоки арабо-ізраїльського конфлікту

Ара́бо-ізра́їльський конфлікт — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом (сіонізм – єврейський націоналізм), а потім і Державою Ізраїль, з іншого.

Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було визначено як територіальний. В цьому територіальному конфлікті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав, перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Конфлікти протікають із 1940-х років в Близькосхідному регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії.

Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого.

Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

Національні мотиви конфлікту:

Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту.

Основні етапи конфлікту:

Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

Суецька війна 1956 року .

Шестиденна війна 1967 року

Війна на виснаження 1970 року.

Сирійсько-Йорданська криза (громадянська війна в Йорданії) 1970-1971 років

Війна Судного дня (Йом Кіпур) 1973 року

Громадянська війна в Лівані (1975-1990)

 Ірано-Іракська війна 1980-1988 років

Ліванська війна 1982 року

Конфлікт в південному Лівані 1982-2000 років

Перша палестинська інтифада 1987-1993 років

Війна в Перській затоці 1990-1991 років

Друга палестинська інтифада 2000-2006 років

Війна в Іраку 2003-2006 років.

Ліванська криза 2006 року

Деякі з етапів близькосхідного конфлікту виходять далеко за рамки арабо-ізраїльського протистояння, наприклад, ірано-іракська війна. Однак кожен із етапів суттєво впливає на розстановку сил в регіоні та динаміку розвитку політичних відносин; збільшує або зменшує силові можливості всіх учасників. В цьому проявляється комплексність конфлікту.

Висновки

Насправді те, що палестинська проблема вперто і давно продовжує існувати, у великій мірі може бути пояснено тим унікальним статусом, який надається їй міжнародною громадськістю. Конкретна історична обстановка, людські параметри національних лідерів, громадська думка і величина можливої економічної вигоди визначають політику конкретних країн в конкретний час на збільшення або зменшення рівня арабо-ізраїльського протистояння. Ступінь підтримки західним світом арабських країн в ООН також дозволяє тримати конфлікт на прийнятному для західних країн рівні.

З самого зародження арабо-ізраїльського конфлікту в ньому незмінно був присутній і релігійний аспект. Ця частина арабо-єврейського протистояння посилювалася і розвивалася у міру посилювання конфлікту і посилення протистояння мусульманської цивілізації іншому людству. Агресивність мусульманської цивілізації викликана, з одного боку, її неконкурентністю, а з іншого - нестримним прагненням до експансії своєї ідеології. Для ісламістів сам факт відновлення Ізраїлю є найглибшою образою, тому що він підтверджує, що вся історія Біблії і всі пророцтва її правдиві.

Арабо-ізраїльський конфлікт в даний час включає в себе чотири паралельні процеси: процес встановлення миру між арабами та Ізраїлем; процес поетапного знищення держави Ізраїль; процес посилення арабо-ізраїльського конфлікту; процес глобального протистояння мусульманської цивілізації іншому людству. У кращих традиціях сучасної політкоректності, що не дозволяє оперувати такими поняттями, всі ці явища були замінені синонімом - «мирний процес ». Міфологема близькосхідного врегулювання в дійсності - уповільнена терористична війна, на яку виділяються щорічно мільярди доларів.

Аналіз історії конфлікту та його сучасного етапу дають підстави вважати, що подальші спроби досягти політичного рішення на базі традиційного підходу є в кращому випадку марними, тому слід шукати альтернативні рішення. Питання незалежної палестинської держави має бути знято з міжнародного порядку денного. Якщо Ізраїль хоче мати справу з дружньою, або, принаймні, не ворожій адміністрацією в Палестинській автономії, йому необхідно взяти управління цією територією у свої руки. Палестинцям слід провести реформи в ряді областей під міжнародним контролем: у політичному устрої, в економіці, в освіті. Трагедія палестинців повинна бути вирішена, але не як політична проблема, а як гуманітарна.

Як зауважив Альберт Ейнштейн, проблеми, створені певним рівнем свідомості, не можуть бути вирішені на тому ж рівні свідомості. На політичні проблеми Близького Сходу не можна знайти рішення в політичних методах - необхідні методи духовні. Суть конфлікту полягає не стільки в боротьбі Ізраїлю з палестинцями, скільки в конфлікті Сходу і Заходу всередині самого ізраїльської суспільства, у відмові від своєї національної місії духовної трансформації світу.