69. Спроби побудови «арабського соціалізму» в країнах Близького Сходу та Північної Африки у 50-60-х рр. Хх ст.

Арабський соціалізм є політичною ідеологією, являє собою важливу політичну течію в арабському світі, хоча його вплив з часом зменшився. Пік інтелектуального і політичного впливу припадає на 1950-ті і 60-ті рр.., коли він представляв собою ідеологічну основу Партії арабського соціалістичного відродження Баас . Термін «арабський соціалізм» був вперше введений Мішелем Афляком, одним із засновників партії Баас, для того, щоб відрізняти його версію соціалістичної ідеології від марксистського соціалізму і інших типів соціалізму, існуючих як в європейських, так і інших країнах (КНР, СРСР та ін ) і підкреслити його автентичність і оригінальність.

Характерно, що “арабський соціалізм” розглядався як категорія арабського націоналізму. Для Афляка арабський соціалізм являв собою необхідне наслідування руху за арабську єдність і свободу, так як лише соціалістична система власності та розвитку змогла б подолати економічні наслідки колоніалізму. У той же час він відкидав «традиційний» марксизм з його атеїзмом, інтернаціоналізмом і матеріалізмом, настільки невідповідними для арабської ситуації. У той час як арабський соціалізм в чомусь перейняв економічну і соціальну програму європейського соціалізму, характерні для нього інтелектуальні і духовні риси наклали деякі обмеження на його революційний потенціал: засоби виробництва підлягають націоналізації, але при збереженні таких традиційних цінностей, як приватна власність і спадкування власності. Такі примітивні громадські структури, як феодалізм племінний лад, релігійні відмінності і дискримінація жінок, повинні залишитися в минулому, але не порушуючи при цьому соціальні зв'язки, що становлять основу арабської ідентичності. Арабський соціалізм часто представляється як «серединний шлях» між капіталістичним Заходом і комуністичним Сходом і як сучасне вираження традиційних арабських цінностей.

Виникнення нових незалежних держав та зміцнення сувернітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв панарабської солідарності (панарабізм -  рух за об'єднання народів і країн арабського світу, від Атлантичного океану до Аравійського моря). Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947р. Мітелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Крім ідей загально арабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціальної справедливості - „арабський соціалізм". У 60-ті рр. баасисти прийшли до влади у Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту.

Щоправда, здійсненна в 1958 - 1961рр. спроба політичної інтеграції Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котріспробували створити єдину державу.

Для значної частини арабських країн у повоєнний період були характерними соціалістичні експерименти в економіці, які часто здійснювалися безпосередньо за марксистськими рецептами. У 60-х рр. Алжир, Єгипет, Сирія та Ірак, а в 70 - 80-х рр. Лівія запроваджували програми націоналізації приватного майна, встановлення урядового контролю над промисловістю, обмеження економічної діяльності приватного сектору тощо. Подібне експериментування найчастіше тягнуло за собою й відповідні політичні зміни: встановлення однопартійних режимів, обмеження демократичних свобод, поширення авторитарних методів одноосібного правління, а іноді і встановлення справжніх диктаторських режимів.

Декотрі арабські лідери намагалися поєднати марксизм із ісламськими традиціями, в результаті чого з’явився „ісламський соціалізм" Але ідеологія новітніх для ісламських країн партій з соціалістичним ухилом, яка почала широко розповсюджуватись в перші десятиліття другої половини ХХ ст. – “арабський соціалізм” не був ані за походженням, ані по суті ”ісламським соціалізмом”, хоча деякі зовнішні риси співпадали, бо жоден арабський лідер не міг ігнорувати традиційну глибоку релігійність населення. Однак це не приводило ”арабський соціалізм” і ”ісламський соціалізм”, особливо в інерпертації Насера і алжирського керівництва, до ідентичності. Перший обмежував вплив ісламу сферою духовного життя, а соціально-економічний розвиток суспільства здійснювався на світській основі, в той час як ісламський соціалізм не лише виводив соціалістичну ідею з ісламу, але й передбачав впровадження цієї ідеї на базі Корану в усі сфери життя суспільства. Характерно, що ні в одній арабській країні, де до влади прийшли партії з соціалістичним ухилом, не впроваджувались ісламські моделі побудови суспільства, не беручи до уваги те, що в передвиборчих програмах і платформах таких партій зазначалася перебудова державної інфраструктури: економіки, судової влади, державного устрою при активній взаємодії з ісламом.

Економічна програма арабських соціалістів часто зосереджувалася на руйнуванні зв'язків з колишніми державами-поневолювачами, на перерозподілі землі, конфіскованої поселенцями або іноземними правителями і на досягненні незалежності в економічній сфері як засіб досягнення політичної незалежності.

Найбільш помітними економічними успіхами були земельні реформи в Єгипті (1952 р.), в Сирії (1963 р.) та Іраку (1970 р.), а також націоналізація основних галузей промисловості і банківського сектора в цих країнах. Однак в Єгипті і Сирії багато з цих реформ були згодом скасовані (реприватизація). Більш успішними вони були в Іраку, ймовірно, завдяки нафтовому багатству країни. Та це тривало до ірано-іракської війни в 1980 р.

Основоположним проявом модернізму в діяльності арабських політичних партій став частковий відхід від традиційних політичних концепцій ісламу. На практиці це означало розробку вчення „ісламського соціалізму”. Воно відображало ідеї революційних націоналістів, що прийшли до влади в результаті перемоги з колоніальними або монархічними режимами в ряді арабських країн.

Проте арабські націоналісти аж ніяк не заперечували іслам як релігію, ісламський фундаменталізм як такий і не ігнорували релігійність широких народних мас, навіть коли вони виступали проти ісламських екстремістів. Наприклад, Г. А. Насер (другий президент Єгипту, 1956-1970), який не визнавав права на існування “Братів мусульман” та інших однотипних ісламських організацій, сам був віруючим мусульманином, але був впевнений в неможливості керування державою на основі Корану. Така впевненість виникла не тільки в Египті, але і в Іраці, Сірії, Південному Ємені, Алжирі, Тунісі, Лівії після приходу до влади арабських націоналістів.

Унікальною арабською версією соціалізму являється ''третя світова теорія'' лідера Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахірії (далі – Лівія) М. Каддафі. Демократичні принципи дуже чітко визначені в збірці положень – ''Зеленій книзі'' . Демократія, на думку М. Каддафі, це правління народу, а не народне самовираження. Громадяни джамахірійського суспільства здійснюють владу безпосередньо через народні конгреси і народні комітети. Власність громадян Лівії, згідно ''Зеленій книзі'', священня і недоторканна, за виключеннням випадків, коли зачіпаються суспільні інтереси. Тоді пропонується справедлива компенсація . Всі громадяни Лівії вільні від найманої праці і підтверджують право на працю і її здобутки.

Характерно, що М. Каддафі стояв на ісламських засадах. В ''Зеленій книзі'' зазначено, що народні конгреси і народні комітети, які здійснюють пряме народне правління, підвладні лише Святому Закону, що має непорушні правила. Сьогодні в багатьох країнах разом з арабськими емігрантами розповсюджуються ідеї джамахірізму, що вказує на універсальність ідей М. Каддафі.

Практичний вплив ідеології на маси підсилювався за рахунок ідентифікації ціннісних установок з лідером (“алжирський шлях” до соціалізму пов’язувався з ім’ям президента Хуарі Бумедьєна, єгипетський – з президентом Г. А. Насером, лівійський – М. Каддафі і т. і.).

Популярна в 50 - 60-ті роки ідея загально-арабської єдності дещо потьмяніла після смерті Г.А. Насера. проте, серед арабських країн продовжувала існувати практика економічної взаємодопомоги, яка полягалав наданні фінансових субсидій з боку багатших країн (Саудівської Аравії,Кувейту, Лівії) біднішим (Йорданії, Сирії, Лівану, Організації визволення Палестини (ОВП), а з 1995р. Палестинській автономії). Прикметним є досвід кувейтської кризи 1990р. під час якої переважна більшість арабських країн засудила панарабську риторику С. Хусейна, котрою багдадський диктатор намагався виправдати свою агресію в Кувейті.

Якщо раніше в арабських країнах з новим для них соціалізмом, джерелами державного права, поруч з конституціями, ставали програмні документи правлячих партій з соціалістичною орієнтацією (хартії), що закріплювали собою стратегію соціально-політичного розвитку, то на сьогодні партіями, що відображають соціалістичну ідеологію, представлені подекуди тезисні і стримані сучасні політичні програми. Попередні ж хартії в минулому авангардних партій соціалістичного ухилу часто по своїй юридичній силі були важливішими за конституції, так як розробці ідеологічної платформи в арабських країнах надавалося велике значення. Наприклад, ст. 8 Конституції Сірійської Арабської Республіки (САР) проголошує ПАСВ (Партія арабського соціалістичного відродження) ''керівною силою в суспільстві і державі'', а ст. 84 регламентує висунення кандидатів на посаду президенту країни саме ''за пропозицією регіонального керівництва ПАСВ''

Політична діяльність раніше авангардних партій, які відображали соціалістичну ідеологію асоціювалась з діяльністю певної арабської країни і її лідера, що займав також керівну посаду в самій партії. Наприклад, генеральним секретарем сірійської гілки ПАСВ до своєї смерті 2000 р. залишався президент Сірії Х. аль-Асад, іракського регіонального керівництва – С. Хусейн ( 1979 – 2007 рр.). Ця ситуація докорінно змінилася після хвилі нової модерністської тенденції – демократизації арабських політичних партій. І якщо в Єгипті цей процес почався відразу ж після смерті А. Насера, в Іраці – з окупацією американських військ, то в Сірії однопартійну систему було ліквідовано лише з приходом до влади Б. Аль-Асада в 2003 р. Тоді ПАСВ на 10-му партійному з'їзді прийняла рішення ''послабити втручання'' в політичне і економічне життя країни. В резолюції за підсумками засідання керівництва ПАСВ 2003 р. зазначено, що баасистам ''не слід підміняти [собою] виконавчу владу''. Послаблення партійного контролю ПАСВ було сприйнято сірійським суспільством, як добровільне рішення партії відійти від справ задля модернізації політичного правління.

Початок демократизації на Сході означав для партій з соціалістичною орієнтацією усвідомлення втрати авангардної позиції на політичний арені і трансформацію їхніх установчих документів згідно цьому. Тому сьогодні політична діяльність арабських партій, що керуються соціалістичними ідеями істотним чином не впливає на політичну ситуацію арабських країн. Загалом, ними ведуться агітаційна боротьба перед виборами в парламент тієї чи іншої країни і соціалістичні з'їзди.

Підсумовуючи, треба зазначити, що арабські партії з соціалістичною орієнтацією виникли в результаті приходу до влади на рубежі 50-60 рр. ХХ ст. представників світських арабських націоналістів, які намагались здійснити розвиток цих країн на ідейних засадах соціалізму. Але в останні десятиліття ХХ ст. і в східних і в західних науково-політичних колах виникло і остаточно сформувалось переконання в тому, що концепції некапіталістичного розвитку і соціалістичної орієнтації, за деяким виключенням виявились неприйнятними для постколоніальних арабських країн. Це стало результатом упущення різноманітних особливостей східних соціумів, які сприймались як певна “табула раса”, здатна пасивно сприйняти і засвоїти будь-які впливи ззовні в обмін на отримання фінансово-економічної, або військової допомоги. Тому сьогодні спостерігається відхід арабського соціуму від світського напрямку ідеології арабського націоналізму, який протягом півстоліття відображався в партіях з соціалістичною ідеологією. Напроти, в останніх все більше превалює ісламська складова, що відображає тенденцію арабських країн до ісламізації арабського національного руху. Ця тенденція посилилась, зокрема, під впливом поразок у війнах і конфліктах з Ізраїлем. З часом ідеї арабського соціалізму в якості ідеологічної основи для правлячих арабських режимів перестали бути актуальними, так як не вирішили проблеми повернення окупованих палестинських територій і захисту від загроз зовнішньої агресії і міжусобних конфліктів; і провалу неодноразових спроб арабських соціалістів досягти єдності шляхом створення єдиної держави. Тому на фоні багаточисельності арабських партій з соціалістичною орієнтацією і їхніх політичних платформ, сьогодні лише деякі з них виступають як серйозна і організована політична сила, здатна знайти підтримку у арабського електорату і вплинути на подальшу еволюцію політичних партій арабських країн.