60.Національно-визвольний рух на території Індії 1860-1940-х рр.

(+ Концепція ненасильницького спротиву Мохандаса (Махатми) Ганді)

Перші європейці — португальці з'явилися поблизу берегів Індії у XVI ст. Вони захопили Гоа та інші території на західному узбережжі. Потім прийшли голландці, французи та англійці. Протягом століття у Західній Європі у різних країнах виникли Ост-Індські кампанії, які боролися за колонізацію Індії. До XVIII ст. наймогутнішими стали французька Ост-Індська компанія та англійська Ост-Індська компанія.

У 1757 р. англійці захопили Бенгалію. Внаслідок зіткнення економічних інтересів почалася семилітня війна, що закінчилася у 1763 р. перемогою Англії і втратою Францією майже всіх індійських володінь.С цього часу вна індійських землях встановлюється англійське панування. Найтривалішим і найбільш наполегливим із збройних виступів було у 1857 р. повстання сипаїв(-наймані колоніальні війська в Індії у XVIII - першій половині XX століття англійських та інших колонізаторів, які були створені з місцевого населення.), яке самі індійці називають війною за незалежність.

В ході повстання сипаїв 1858 року англійський парламент прийняв закон про ліквідацію Ост-Індської компанії. Індія ставала складовою частиною Британської імперії, а королева Вікторія була проголошена імператрицею Індії. Керувати країною повинен був генерал-губернатор, що згодом отримав офіційний титул віце-короля. Його діяльність, як і всієї адміністрації Британської Індії, контролювалась відповідальним перед парламентом міністерством у справах Індії.

Військова реформа призвела до розформування сипайських полків і суттєвого збільшення чисельності англійців в армії. Зросла роль армійських найманців. При цьому британський уряд зобов’язувався поважати традиційну індійську варно-кастову систему.

У 1861 році парламент прийняв закон про організацію законодавчих Індійських рад при генерал-губернаторі та губернаторах провінцій. Була проведена судова реформа за англійським зразком. Право брати участь у виборах отримувало 1% населення.

Активне проникнення елементів британської політичної культури сприяло проникненню в Індію європейських ідей та ідеалів.

Розвиток капіталізму у другій половині XIX ст. привів до формування робітничого класу, а тяжкі умови праці — до страйків. Наприкінці XIX ст. у національному русі сформувалися два напрямки: ліберальний, який не закликав до повалення колоніального режиму, і лівий радикальний, що вимагав ліквідації феодального та колоніального гніту.

У 1885 р. була створена загальноіндійська партія — Індійський національний конгрес. На початку XX ст. в Індії почався рух бойкоту англійських товарів — свадеші. У Бомбеї було проведено політичний страйк, створювалися робочі профспілки, які об'єдналися у Всеіндійський конгрес профспілок. У 20-х роках почався сатьяграхі — рух громадянської непокори під керівництвом Ганді. Адвокат Махатма Ганді повернувся в Індію з Південної Африки і присвятив своє життя боротьбі з дискримінацією корінного населення і за незалежність країни. Головною заслугою Ганді є залучення до боротьби за незалежність селян.

Зміна настроїв у Індії не залишилась непоміченою в Британії. Вона, яка в усі часи славилася вмінням «випускати пар» напруги і не доводити справу до конфлікту з будь-якою зі своїх колоній, була вкрай стурбована наростанням національного руху в Індії. Тверезо мислячим британським політикам було очевидно, що доведеться йти на поступки, шукати компроміс.  

Таким компромісом убачався з Лондона парламентський акт 1919 р., прийнятий з метою умиротворення індійського націоналізму й упередження вірогідності здобуття Індією незалежності. Він підтверджував колоніальний статус Індії. Реформа передбачала розширення індійського представництва в раді при віце-королі Індії та губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1 до 3%. Водночас було прийнято закон Роулетта, який визначав покарання за антиурядові акції.  

Незважаючи на те, що закон «Про управління Індією» мав на меті гарантувати громадський спокій в Індії і розглядався як важливий крок на правильному шляху до індійської незалежності, призвів до масових виступів протесту по всій країні. Більше того - у м. Амрітсарі (провінція Пенджаб) - історичному центрі сикхів, де розташований їхній Золотий храм, пролилася кров. У середині квітня 1919 р. у ході акції протесту сикхських націоналістів проти парламентського акта ними було вбито п'ятьох англійців. У відповідь англійські війська вдалися до зброї,розстрілявши в Амрітсарі неозброєних демонстрантів.

Під натиском визвольного руху британський уряд видав у 1935 р. новий Акт про державний лад Індії, що передбачав створення законодавчого (а де-факто — дорадчого) органу і надання виборчих прав верхівці індійського суспільства. Індійська імперія мала перетворитися на федеральний домініон, що складався з окремих штатів. Виборче право отримали 12% населення, було розширено права місцевих законодавчих органів, проте колоніальний стан зберігався. Цей закон лише сприяв розпалюванню міжнаціональної і міжкастової ворожнечі. Під час Другої світової війни і відразу після її закінчення визвольний рух перекинувся на індійську армію і військово-морський флот, і Англії довелося піти з Індії. 15 серпня 1947 р. було оголошено про створення незалежного Індійського Союзу на чолі з прем'єр-міністром Джавахарлалом Неру, а території, на яких домінувало мусульманське населення, утворили мусульманську державу Пакистан. Розподіл супроводжувався міжрелігійними сутичками і масовим залишенням мусульманами територій, що залишилися в Індії. Напруження між двома державами призвело до трьох війн та декількох прикордонних конфліктів впродовж другої половини ХХ століття. Проблема прикордонного Кашміру і досі залишається невирішеною.

А 30 січня 1948 р. Ганді вбитий фанатиком-індуїстом.

КОНЦЕПЦІЯ НЕНАСИЛЬНИЦЬКОГО СПРОТИВУ ТА РЕВОЛЮЦІЯ М.ГАНДІ

Ця філософія ненасилля вплинула на національні і міжнародні рухи прихильників мирних змін.

Людиною, якій історією судилося очолити боротьбу свого народу за незалежність і, уникнувши класової війни з її численними невиправданими жертвами, досягти мети, став новий лідер ІНК (з 1920 р.) Махатма Ґанді.

 Одержавши в 1891 році юридичну освіту в Англії, Ганді до 1893 року займався адвокатською практикою в Бомбеї,наступні 2 роки він служив юрисконсультом торговельної фірми в Південній Африці. Тут Ганді очолив боротьбу проти расової дискримінації та утиску індійців, організовував мирні демонстрації, писав петиції на ім'я уряду. В результаті південноафриканським індійцям удалося домогтися скасування деяких дискримінаційних законів. Ще перебуваючи в Південній Африці, Ґанді дійшов висновку, що Індія здобуде незалежність через сатьяграху - ненасильницький опір колоніальній владі. Власне, невиконання розпоряджень британської колоніальної адміністрації, ухиляння від сплати податків, мирні демонстрації та інше не були для Індії чимось новим. Проте саме М. Ґанді звів ненасильницькі принципи в ранг головного та єдиного засобу досягнення омріяної його народом свободи.   М. Ґанді поставив перед собою і нацією надмету - поєднати політику і моральність, зробити вільними і щасливими себе, не зробивши при цьому рабами і знедоленими інших. Незалежність Індії була не кінцевою метою, а кроком на шляху до сарводайї - «суспільства загального благоденства».

Під час другої англо-бурської (1899—1902) та англо-зулуської (1906) війн Ганді створив санітарні загони з числа індійців для допомоги англійцям. Свої дії він розглядав як доказ лояльності індійців до Британської імперії, що, на думку Ганді, повинно було переконати англійців надати Індії право на самоврядування. Після повернення на батьківщину (січень 1915 року) Ганді зблизився з партією Індійський національний конгрес і незабаром став одним із лідерів національно-визвольного руху Індії, ідейним керівником Конгресу. Після Першої світової війни Ганді та його послідовники виступають на багатолюдних мітингах із закликами до боротьби проти англійського панування. Цю боротьбу Ганді обмежував винятково ненасильницькими формами, засуджуючи будь-яке насильство з боку революційного народу. Така позиція Ганді відповідала інтересам індійської буржуазії, і партія Індійський національний конгрес підтримала її повністю. В 1919—1947 рр. Національний конгрес під керівництвом Ганді перетворився в масову національну організацію, що користувалася підтримкою народу. Залучення мас у національно-визвольний рух є великою заслугою Ганді й джерелом його величезної популярності. Під час Другої світової війни Ганді проголосив, що Індія не може брати участі у війні за свободу в той час, коли самій Індії у свободі відмовлено. В цей час він розпочав компанію «Quit India» (Покиньте Індію). Це призвело до насилля і масових арештів. Сам Ганді був заарештований 9 серпня 1942 року і провів під арештом два роки. Ганді був противником роз'єднання Британської Індії за релігійною ознакою на суверенні індуську та мусульманську держави. Саме тому, присвятивши життя боротьбі за сварадж, тобто самостійність батьківщини, він відмовився брати участь у церемонії першого підняття прапору незалежної Індії в Делі. Коли за розділом країни послідували масові конфлікти між індусами та мусульманами, 13 січня 1948 року Ганді оголосив голодування до смерті з вимогою припинити кровопролиття. В результаті завдяки закликам та зусиллям лідерів обох релігійних громад насилля вдалося вгамувати. В якості одного з кроків на шляху до припинення ворожнечі уряд Індії дав гарантії виплати Пакистану обіцяних при поділі 550 млн. рупій, що викликало обурення в середовищі радикально налаштованих індусів. Ганді помер не своєю смертю: 30 січня 1948 року його було вбито від руки індуського релігійного фанатика на ім'я Натхурам Годсе, представника політичного руху «Гінду Магасабха». Існує версія, що вбивця пояснював свій вчинок як помсту за ослаблення Індії грошовою виплатою Пакистану.

Політичні погляди Ганді були близькі до анархізму. Його політичним ідеалом, описаним у праці «Гінд Сварадж», була демократична держава з мінімальними функціями центрального урядового апарату. Така держава складалася б із численних малих самоврядних громад, панчаятів, що сконцентрували б основну політичну владу. Центральна влада мала б бути наділеною переважно повноваженнями в галузі безпеки. Ганді виступав за деіндустріалізацію суспільства, повернення до переважно аграрної економіки, що, на його думку, мало стати запорукою справжньої, а не удаваної, демократії. Жителі держави мали б бути рівними у політичних та громадянських правах, зокрема незалежно від статі, а кастовий поділ мав опинитися поза законом. Саме такою він мріяв бачити Індію, однак наполягав на мирному, безкровному шляху до свого політичного ідеалу як на його невід'ємній частині. Політична філософія Могандаса Ганді не була забутою після його трагічної смерті. Його прямі послідовники розвивали в Індії політичне вчення гандизм, але також життя та погляди Ганді стали натхненними для визвольного руху чорношкірих американців та демократичних революцій у Європі.